Етапи етногенезу українського народу

Модуль І. Етнополітичний контекст української історії

 

Лекція І. Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації

Діяльності людини.

План

1. Предмет та завдання історії України, її наукова періодизація.

2. Еволюція концепцій з історії України та історіографія основних проблем курсу.

3. Історіографія проблеми етногенезу українського народу. Історіософські концепції щодо походження та розвитку українців.

 

1. Вивчення Історії України в вищих навчальних закладах відповідає потребам дня. Із проголошенням незалежності вирішення всіх найважливіших питань – політичних, соціально-економічних, розбудови Української держави остаточно перейшло до самого українського народу. Успіх державної розбудови України залежатиме, насамперед, від участі в цьому процесі самих українців, їх громадської активності, а це можливо лише у разі глибокого знання ними своїх історичних коренів, минулого.

Історія України як наука має свою специфіку та відрізняється від класичних наук. Історична інформація проходить скрізь призму автора. Відбір фактів, їх пояснення, побудова історичного процесу – робота історика. Тому ми маємо знання не лише про історію, а й про людину, яка її пише. Це дає підстави деяким дослідникам віднести історію до ідеології, політики або мистецтва.

Предметом вивчення курсу історії України у вищому навчальному закладі є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба за національну державну незалежність, історія його діяльності у сфері політичній, соціальній, етнополітичні, науково-освітньої від найдавніших часів до сьогодення.

Оскільки у цій та наступних лекціях розглядаються історіософські концепції щодо формування та розвитку українського народу, наведемо визначення і такої науці як історіософія. Термін «філософія історії» винайшов у XVIII ст. Вольтер, який застосував його для визначення, передусім, критичної або наукової історії, такого способу, коли історик самостійно міркує про предмет, замість того, щоб повторювати історичні факти, що були запозичені із старовинних книг чи інших писемних джерел.

Сучасне визначення історіографії таке: це теорія історії, філософське розуміння історичного процесу. Історіографія відповідає також на питання, як історія сприймається її творцями (істориками) і як перетворюються факти історії у свідомості вчених-істориків.

Кожна наука має властиві тільки їй методи дослідження, методологічні принципи. Правдиве історичне пізнання минулого, як засвідчує весь досвід розвитку історичної науки, можливе тільки з об’єктивних, справді наукових методичних позицій. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються у практиці історичного пізнання. Основне джерело методології – світогляд. Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи:

Принцип історизму передбачає, по - перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення; по-друге, у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ; по-третє, у зв’язку із конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Ще одним основоположним принципом історичної науки є принципоб’єктивності. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, щоб він спирався на факти і брав їх у їхньому справжньому змісті, не перекручуючи й не підганяючи під наперед задані схеми, тобто дотримуватись принципу правдивості у висвітленні історії. Завдання істориків – дати правдиву історію.

Це основні методологічні принципи, на яких будується вивчення історії в цілому та історії України зокрема, вони реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обгрунтованих способів пізнання або як загальних методів історичної науки.

Історія України як наука вдається до загальнонаукових методів, з яких насамперед, потрібно виділити два: історичний та логічний. Застосовуючи історичний метод, науковці простежують явище на всіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод – аналізють явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалось і всі його властивості набули завершеного вигляду.

Історія України використовує і міжнаукові або міждисциплінарні методи конкретних соціальних досліджень, математичні, математичної статистики, що відкривають незнані раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Особливу групу становлять специфічні історичні методи, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, у якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допомагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, або ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за пізнішими ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли явищ минулого оцінюють за тими наслідками, причиною яких воно було. Саму історію ми оцінюємо за її законами.

Передсучасною українською історичною наукою постала складна проблема переосмислення історії України, відтворення власних наукових шкіл, розвиток різних напрямів наукових досліджень. Необхідністю є дотримання свободи творчості дослідника, теоретичного і методичного плюралізму, які є основою не тільки демократичного суспільства, а й розвитку науки.

Розширенню розуміння історії України як галузі історичної науки сприяє засвоєння поняття про історичне джерело. Ті хто вивчає історію, беруть із різних джерел, факти, на яких грунтуються історичні знання. Вилучити із джерел факти, реконструювати з їх допомогою історичний процес допомагає спеціальна галузь наукових історичних знань – джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сферу діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке, наприклад, такі: 1) літописи, хроніки, сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса; 5) монографії; 6) мемуарна література тощо.

Значну допомогу у вивченні давньої української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, передусім старослов’янської та української. Визначаючи місце історичних наук в загальноцивілізаційних процесах, підкреслимо особливу роль історії України в гуманізації діяльності людини, у вихованні духовності, формуванні громадянської позиції молодого покоління нашої держави. Така позиція грунтується на глибокому усвідомленні того, що кожна людина є невід’ємною частиною своєї нації, свого народу. Тут йдеться про виховання у громадянина, особливо молодого, національних почуттів, що сприяють його індентифікації зі своїм народом. Національні почуття не є природженими або автоматично успадкованими, вони базуються на рівні свідомості завдяки предметному вивченню людиною історії, традицій, культури, побуту, звичаїв свого народу. Такі почуття закріплюються в процесі комплексного національного виховання, формування у людини національної свідомості. Фундаментом формування громадянської позиції молоді в Україні є сама держава, її дії щодо розвитку та зміцнення в суспільстві демократичних основ. Знання про виникнення та еволюцію цих важливих аспектів діяльності Української держави дає нам історія України.

Історія України посідає важливе місце у вирішенні центрального завдання духовного розвитку молоді – політичної, культурологічної соціалізації особи. Оволодіння курсом допомагає сформувати новий тип громадянина, професіонала, який має бути не тільки гармонійно розвинутою особистістю, але й достатньо автономним щодо держави (наділеним правом та здібністю вирішувати свою долю більш самостійно та свідомо, ніж в минулому).

Вивчення курсу історії України допомагає у вирішенні проблеми формування у молодих спеціалістів нових духовних орієнтацій, що грунтуються на демократичних началах, і безпосередньо чином пов’язані з вихованням у них високої політичної культури, культури демократії. Історія вчить, що прагнення та дії людей і груп мають бути спрямовані на прогрес суспільства як в духовній сфері, так і в науково-технічній. Глобальне значення тріади: «наука-техніка-гуманізм» – полягає в тому, що вона охоплює не тільки інтелект та емоційне світосприйняття людини, але і всі форми взаємопорозуміння з її подібними на рівні класів, націй, держав, людини в цілому.

Сучасні українські історики як один із варіантів, пропонують таку періодизацію історії України:

Стародавня доба.

Україна-Русь (ІХ – І пол. ХІV ст.).

Литовсько-польська доба в українській історії (ІІ. пол. ХІV – І пол. ХVІІ ст.).

Українська козацька гетьманська держава (ІІ. пол. ХVІІ – ХVІІІ ст.).

Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Українське національне відродження (ХІХ ст.).

Україна в період революції в Росії 1905 – 1907рр. та Першої світової війни.

Українська революція, громадянська війна та іноземна інтервенція.(1917 – 1920 рр.).

Україна між двома світовими війнами (20 – 30-ті рр. ХХ ст.).

Україна в роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (1939 – 1945 рр.).

Україна в повоєнний період, на шляху до незалежності (1945 – 1991 рр.).

Україна незалежна (1991 – 2003 рр.).

 

2. Важливе місце у вивченні історії України посідає історіографія – наука про розвиток української історичної думки. Вона потрібна і водночас придатна для пробудження і розвитку національної самосвідомості, розуміння спадкоємності історичного процесу, значна її роль і в гуманізації діяльності людини, громадянина.

Звернення до минулого, осмислення попереднього історичного досвіду –важлива умова подальшого розвитку суспільства. Сьогодні українське суспільство в черговий раз опинилось перед необхідністю усвідомлення власної цілісності, нового розуміння свого місця в історії, завершення тривалого процесу національного будівництва. У зв’язку з цим зростає інтерес широких верств суспільства до історії, історичних джерел та літератури.

Інтерес до свого минулого виник в Україні давно, на початку української державності. Вже в часи Володимира Великого, Ярослава Мудрого літописці досліджували питання про походження Давньоруської держави. Останнім часом деякі дослідники вважають, що складання літописів почалося ще раніше, в дохристиянську пору (див. про так звану «Велесову книгу» в журналі «Дніпро» (№ 4 за 1990 р.), а в журналі «Дніпро», (№ 2 за 1988 р.) про «Літопис Аскольда»).

Найдавніший Київський Літописний Звід (Кодекс), що з’явився в Києві приблизно 1039 р. та славнозвісна праця печерського монаха Нестора «Повість минулих літ», що відповідає на питання: «откуда пошла єсть Руська Земля, і кто в ній начал первіє княжити і кака Руська земля стала єсть» (1113 – 1114 рр.) в усіх редакціях становлять перший цикл старого українського літописання.

Київський Літописний Звід розповідає про заснування Києва легендарними братами Києм, Щеком і Хоривом, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава і Володимира, про хрещення Русі, князювання Ярослава Мудрого. Закінчується він похвальним словом останньому за його просвітницьку діяльність.

У Повісті «минулих літ», узявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, про праслов’янську історію (хоча не виключено, що ці дані він використав із «Влесової книги»), розселення слов’ян і географію Східної Європи.

До другого циклу належить так званий «Київський літопис», який охоплює 1113 – 1200 рр. й оповідає головним чином про події Київського князівства протягом цілого ХІІ ст., а до третього – так званий «Літопис Галицько-Волинський», який охоплює майже все ХІІІ ст. (роки 1209 – 1292), і оповідає, переважно, про події Галицько-Волинської держави. У ХІV ст. після розпаду Київської Русі, захоплення її монголо-татарами, Литвою, Польщею українська історична думка зазнала дошкульного удару. Українські студії були відроджені лише в ХVІ ст., як наслідок релігійного конфлікту в Польській Україні між правослвною та католицькою церквами, в якому обидві сторони звертались до історії, як базису своїх ідей.

Друга половина ХVІІ ст., а також початок ХVІІІ ст. були добою кардинальних змін у політичному та соціальному житті України. В цей час країна жила власним духовним життям, мала свої шкільництво, літературу, і її культурних сил вистачало не тільки для задоволення власних потреб, а й для просвітницької культурної праці в Московщині. Вихідці з України часто обіймали в імперії посади, що впливали на розвиток в європейському напрямку науки, культури і навіть системи державного і церковного управління країною.

Під впливом новітніх раціональних теологічних і філософських теорій, породжених європейським протестантизмом, українська освічена еліта у другій половині ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. розділилась на два табори: так званих інтеграціоністів і традиціоналістів.

Інтеграціоністи – М. Броневський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович, С. Яворський, Ф. Яновський, розглядали Київ як духовний центр всієї руської землі, неприхильно ставились до католицизму. Вони вважали, що Москва – це також молодша частина руської землі, яку треба просвітити, європеїзувати й інтегрувати та об’єднати з духовною спадщиною Києва.

Традиціоналісти, такі, як П. Могила, І. Гізель, А. Зерніков, Й. Кроковський, В. Яновський, також, зверхньо поглядаючи на Москву, тим не менше вважали, що обидві частини Русі мають розвиватися своїм шляхом, спираючись на власні традиції, використовуючи теологічні прийоми і методи інших систем (протестантизму, католицтва) для зміцнення українського православ’я, вони намагались зберегти підпорядкування Київської метрополії патріарху Константинопольському. Обидві течії були раціональні і впливали, хоча по-різному, на подальший розвиток філософської та історичної думки.

У ХVІІ ст. постала козацька історіографія в особі Романа Ракушки (Самовидця), Самійла Величка та Григорія Грабянки. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам ці письменники цікавилися, насамперед, історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Зокрема у «Літописі Самовидця», ймовірно написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою Романовським, увагу зосереджено на подіях 1648 – 1657 рр. В іншому зразку цього літературного жанру «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, геьтмана Запорозького з поляками» Г.Граб’янка, мав на меті показати, що «українці є рівні з іншими».

Скасування Гетьманщини також було відображено відгук у літературі. У 1762 р. Семен Дивович написав довгу полемічну поему під назвою «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію. У тому ж напрямі писав свої твори Григорій Полетика. Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Проте в цей час історія ще не трактувалась як наука.

Особливий інтерес викликає епоха другої половини ХVІІІ – середини ХІХ ст., ознаменована занепадом старої козацької України та модернізацією всіх сфер суспільного життя, пов’язаного з преходом від феодального до капіталістичного ладу. Зміни історичних епох у житті українського народу супроводжувались, з одного боку, втратою політичної автономії та широкомасштабною інтеграцією України до російської імперської системи, а з другого – народженням нової сучасної української нації, її самосвідомості, мови, культури, утворенням відповідного їй соціально-економічного, а згодом, і політичного, простору. На початку національного відродження українців важливе (якщо не головне) місце займала історіографія, нова ера якої почалась наприкінці ХVІІІ ст. На розвиток історичної думки кінця ХVІІІ ст. впливали ідеї Західного Просвітництва – націоналізму, політичної свободи, соціальної справедливості, рівності.

Найбільшої уваги з істориків-аматорів (всі вони писали російською мовою) заслуговують В. Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), О. Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий, патріотично настроєний Я. Маркович («Записки о Малороссии», 1798 р.). У 1822 р. вийшла перша наукова історія – ретельно документована чотиритомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського.

Відмінною від згаданих творів була «Історія Русов», яка з’явилась, ймовірно, у першому десятилітті ХІХ ст., а вийшла друком лише у 1846 р. Це була робота невідомого автора, яка сміливо прославляла і романтизувала козацьку минувщину. І хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він вбачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. «Історія Русов» також доводила, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор стверджує, що правда і справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи і власності є невід’ємним правом усіх людей. Цікаве й твердження про те, що жоден уряд не може спиратися на тиранію та багатство. Відтак, з появою «Історії Русов» вивчення історії України набуло ідеологічного і політичного значення.

У ХІХ ст. були засновані перші університети в Україні – Харківський (1803 р.) і Київський (1834 р.), котрі започаткували новий інтелектуальний період. Остаточно сформувалися у своєму первісному варіанті обидві концепції української історії – малоросійська (державно-автономістична чи регіональна) і українськанародницька (концепція сільського недиференційованого народу). Найяскравішими представниками першої концепції були українські дворяни – вихідці із старовинних старшинських родів: С. Кочубей, В. Тарновський, В. Лукашевич, С. Алєксєєв-Харольський, М. Максимович. Починаючи з 1840-х до кінця 1920-х рр. в українській політичній історичній думці майже цілковито домінував в народницький напрям. Учені – представники цого напряму у своїх працях головну увагу приділяли аналізові подій, пов’язаних з життям народних мас, головним чином селянських, і з особливим інтересом та симпатіями змальовували народні бунти, повстання, революції. Вони свідомо протиставляли народ і еліту і були переконані, що все, що підмається над народом, є паразитичним, морально занепалим і навіть не українським, ігнорували проблему елітного шляху державного будівництва України.

Засновником народницького напряму в українській політичній думці вважається професор Харківського і Київського університетів М. Костомаров (1817 – 1885 рр.), талановитий історик і етнограф. Виразніше народницька ідеологія була викладена в працях професорів Київського університету В. Антоновича (1834 – 1908 рр.) і професора Львівського університету М. Грушевського (1866 – 1934 рр.).

М. Грушевський – провідний український історик – був автором близько 2000 наукових праць, в яких він досліджував всі сторони української політики, суспільного життя та культури. Найважливіші з них «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904 р.) та фундаментальна 10-томна «Історія України-Русі» (1898 – 1934 рр.), яка завдяки різноманітності порушених засадничих питань, багатому матеріалові, важливості поглядів є центральною в сьогоднішній українській історіографії. Крім наукового, праця М. Грушевського має ще й велике національне значення. Відродження всіх слов’янських народностей починалось або змінювалось із появою їхної наукової історії народною мовою. Такої історії не мав український народ до появи цієї праці. У контексті народницьких традицій творили й інші вчені, зокрема, О. Лазаревський, М. Сумцов, Д. Багалій.

В українському варіанті традиційний консерватизм бере свій початок з часів інкорпорації російською імператрицею Катериною ІІ українського Гетьманату в 1764 р. і ліквідації залишків української автономії в наступні десятиліття. Діяльність представників українського дворянства (шляхти) оформилась у відповідну ідеологію, метою котрої була реставрація Української Гетьманської держави. Найяскравішими представниками консерватизму в українській історичній думці Наддніпрянщини були історики – М. Ковилевський (1856 – 1916 рр.), В. Липинський (1882 – 1931 рр.), Д. Дорошенко (1882 – 1951 рр.) та ін.

Приблизно з 1907 р. історик і політолог нової генерації В. Липинський, оформив концепцію гетьмансько-консервативну, державницько-реставраційну. Він вважав найбільш доцільним для України створення незалежної монархії з передачею влади у спадщину, модель якої формувалася Б. Хмельницьким.

Традиції Гетьманату і польсько-литовської Русі були настільки сильними, що змусили таких дослідників, як В. Антенович, М. Драгоманов, М. Грушевський на науковому рівні розробити власну національну концепцію історії України на противагу російській чи польській.

Наприкінці Першої світової війни виникає також національно-державницький напрям в українській історичній і політичній думці, творцями якого були галицькі вчені та політичні діячі – юрист і соціолог, академік С. Надніпрянський (1877 – 1937 рр.), історик і географ, професор, академік С. Рудницький (1877 – 1937 рр.), історик і соціолог О. Бочковський (1885 – 1939 рр.), соціолог і юрист професор А. Яковлів (1872 – 1955 рр.) та ін. Цей напрям організаційно оформився, головним чином, в Австірйській Галичині, захищаючи право української нації на самовизначення у межах власної етнічної території.

20-ті роки ХХ ст. можна назвати золотою добою української історичної науки. У цей час вся українська історіографія – і у Східній Україні, і в Галичині, і в еміграції – стояла на одних і тих самих ідейних українських, державницьких позиціях, зосереджуючи увагу на дослідженні проблем української національно-державницької незалежності в її історичному розвитку і в усіх її проявах – політичному, економічному, культурному. Саме цей державницький дух і національний характер були основними рисами української історіографії 1920-х рр., зокрема і на території Радянської України.

Поряд із представниками старшого покоління з’явились молоді талановиті науковці – О. Оглоблін, М. Петровський, М. Тищенко, П. Клименко, Л. Окиншевич, Н. Полонська-Василенко. Історичні дослідження проводились незалежно від обов’язкової пануючої доктрини (марксизму) та її складової частини (історичного матеріалізму). Це привело до того, що з припиненням політики українізації на початку 30-х рр Українську Академію Наук розгромили, частину академіків і наукових співробітників зіслали, історико-філологічний та соціально-економічний відділи закрили, а наукове видавництво ліквідували. Судовий процес над членами Союзу Визволення України 1929 – 1930 рр., політична чистка ВУАН 1930 р., депортація М. Грушевського до Москви у 1931 р., арешт багатьох істориків, офіційне засудження наукової діяльності історичних установ і ряду видатних українських істориків у 1930 – 1937 рр. – все це було спробою тотального тиску на українську історичну науку сталінським режимом.

У другій половині 1940-х і на початку 1950-х рр. розпочався новий наступ офіційної радянської ідеології проти основ української історичної думки. Саме тоді українська історіографія на території УРСР значним чином втратила свій національний характер і традиції. За певним винятком (передусім це стосується школи академіка І. Крип’якевича у Львові) історичні праці, що з’явились в Україні в цей період, дотримувалися офіційних настанов історичної науки. Радянська концепція і схема історії України – схема споковічної російсько-української єдності – постійно використовувалась у різноманітних виданнях з історії України. Ця позиція стосується і пізніших праць до початку 1990-х рр. На території Німеччини у 1940-1960-х рр. продовжували наукову діяльність під егідою Вільного Українського Університету (Мюнхен) такі вчені, як Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький, О. Оглоблін, Л. Окиншевич, І. Мірчук, В. Залозецький. У їхніх працях дістала своє продовження і подальше теоретичне обгрунтування консервативна концепція української історичної думки. Національно-державницьку концепцію розвивали А. Яковлів, О. Шульгін, С. Наріжний, М. Чубатий, Р. Смаль-Стоцький та ін. дослідники, що працювали і в Європі, і в США.

Таким чином, протягом ХІХ – ХХ ст. існували дві основні лінії у розвитку української історичної думки: це народницька – молодша лінія, яка утворилась під німецьким ідейним впливом у 40-ві рр. ХІХ ст. й поступово еволюціонувала в національно-державницьку, і консервативна – старша лінія, котра еволюціонувала з малоросійської перспективи української історії як синтез елементів традиціоналістської та інтеграціоністської схем. У Галичині в ХХ ст. також розвивались два напрями: національно-державницький і консервативний. Усі ці чотири концепції стали основою сучасної історіографії.

3. Перш, ніж говорити про історичні витоки українського народу, звернімось до таких понять, як народність, народ, нація, етногенез. На жаль, на сьогоднішній день серед науковців не існує одностайності в тлумаченні цих понять. Сучасні історіографи Заходу взагалі відмовляються від поняття «народність» при вивченні етнічних об’єднань на феодаольній стадії їх розвитку. Універсальний термін, який вони вживають це «нація», поняття «народ» і «нація» вони ототожнюють. Такої точки зору, зокрема, дотримувався радянський вчений Л. Гумільов. Схожу до цієї позиції мали дореволюційні українські історики М. Макаревич, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, а також сучасні українські вчені за кордоном Я. Пастернак, М. Чубатий та ін.

Більшість дослідників вважає, що народ або етнос це людська спільнота, яка характеризується власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарювання. Родина – рід – плем’я – народність – народ – нація – такими були шлях і форми етнонаціональної історії людської спільноти. Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Народ, що історично дозрів до утворення власної держави, називають нацією. Отже нація – це вища форма розвитку етносу.

Етногенез (від грецького етнос – народ і генезис – походження) – тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу має спиратись на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інші, асимілювалися, один етнос переливався в інший – скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але попри всі міграції та асиміляції ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості – інакше ми не були б тими, ким є нині.

Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом довготривалих воєн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних та етнокультурних процесах, що відбувались в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V – ІІІ тисячоліття до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.).

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н. е.).

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н. е.).

V. Доба Русі – України (від VІІ ст н. е.).

Однією з складових частин індоєвропейської спільності є трипільська археологічна культура. Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н. е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім території України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Топографія трипільских поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

Перший дослідник трипільської культури, київський археолог В. Хвойко, а згодом і багато його послідовників вважали трипільців предками українського народу.

Антропологи, дослідивши рештки трипільских поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східносередземноморського «вірменоїдного» антропологічного типу, відмінного від слов’янського. Але їхне тривале проживання на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, в тому числі оріїв та скотарів-кочівників, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та орії вплинули на формування антропологічного типу українців. Внаслідок їхнього змішування із степовими індоєвропейцями (оріями) виник так званий український (або данарський) антропологічний тип, до якого належить 70 % сільского населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура – від оріїв, а чорні брові і карі очі – від трипільців. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу. На межі ІІІ – ІІ тисячоліття до н. е. трипільська культура занепала. Але не варто думати, що вона культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки, багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодніпровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою післятрипільською культурою.

Представниками післятрипільської доби з ІІ тис. до н. е. були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (В. Петров, Н. Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як вважали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорінтацією на скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.) має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Палеоантропологічні пам’ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської: тут виявлені пам’ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи. Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні. Якщо далеко за межами України знаходять тількт скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. Найвідомішими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронське (Київщина), Більське (Полтавщина), вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ – ХІІІ ст. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ - ХVІІ ст., або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакт з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу.

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов’янські очі наших пращурів, їхне волосся підстрижене «під макітру», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях, штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір – гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма шапки. На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

На схід від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини – від племен зрубної культури. Античний географ ІІ ст. н. е. Клавдій Птолемей називавє понад сотню сарматських племен. Найвідомішими серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети тощо. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів, змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх пращурів, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва «сармати» або «савромати» довго зберігалась у пам’яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком «славних роксоланів». У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: «наші козако-сарматські предки», «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «провінції козако-руські савроматійські» тощо. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від «одного савроматійського кореня». Про це свідчать історичні твори про Україну сарматських часів: «Трактат про дві Сарматії» М. Мєховіти, «Опис Сарматії Європейської» М. Стрийковського, «Карти Сарматії» М. Кромера. Зокрема, Стрийковський писав про сарматські народи, які розмовляли руською мовою.

Зміна в культурі відбулась не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н. е., змінюючись слов’янською добою. У цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю – посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментом) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.

Близько середини ІІІ ст. н. е. в межиріччі Бугу й Дністра виникла черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами-антами. Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусії та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами. Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. Такого висновку дійшли майже всі дослідники антської культури. Б. Рибаков у книзі «Анты и Киевская Русь» стверджував, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V – VІІ ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи. Лінгвісти стверджують, що анти в V – VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, частково успадкувавши скіфо-сарматську культуру, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім – з українцями. У «Ілюстрованій історії України» М. Грушевський наполягав на тому, що анти – назва українців того часу.

За даними сучасної археології, утворення праукраїнського етносу відбувалось так: у V – VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавіни) вирушили на південь. Антська хвиля покотилась на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов’янами. Склавіни ж не пішли так далеко. Їх нащадки утворили між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, в основі яких була культура Лука-Райковецька. Ця культура сформувалась на базі празької (склавіни) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. Пам’ятки Лука-Райковської культури належать пращурам українців – полянам,сіверянам, лревлянам, бужанам, волинянам, уличам, тиверцям.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення української народності. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу.

Витоки українського народу та початок його історії тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально збігається з ядром українських етнічних територій на північно-західній Україні (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина).

Підгрунтя слов’ян у східній Європі, їх первісне розселення, проблема слов’янської прабатьківщини й початок племінної диференціації – всі ці питання ще й досі не вирішені наукою одностайно. Грунтуючись письмових, археологічних, лінгвістичних, онтографічних, антропологічних та інших пам’ятках вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукатипрабатьківщину слов’ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та інших теорій. І хоч питання про прабатьківщину слов’ян досі залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов’янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов’янських племен та напрямки їх розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов’янства.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – ключ до розуміння вітчизняної історії.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, визначивши східного слов’янства ареал формування. На думку українських вчених, формування слов’янського етносу – це тривалий процес, який розвивався поетапно. Він розгорнувся, головним чином, у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубенецької культури у ІІ – І ст. до н. е. починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, а центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром. Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену десь на початку І тисячоліття н. е. Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня. Вони з’явилися на історичній арені у середині І тис. н. е.

Тривалий час в історичній науці йшло протиборство двох теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Суть останньої полягає в тому, що український народ – автохтонний - той, що виник, зародився на місці власного проживання, існування (місцевий, корінний). Ці теорії мали як прихильників, так і опонентів. Численні наукові розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, М. Грушевського, Б. Рибакова, В. Петрова та інших дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини. Отже, на підставі аналізу положень, джерел, історичних хронік, наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців:

а) спільний фізично-етнічний тип;

б) мовний фактор, ґрунтовно досліджені і визначені риси, характерні лише для цієї території;

в) основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство – існують протягом всього історичного розвитку;

г) мистецькі пам’ятки, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки цього географічного ареалу;

д) світоглядно - обрядова система формувалась і функціонувала протягом тривалого часу у прослов’янських і слов’янських народів.

Усе це дає підстави стверджувати, що на території України існувала монолітна єдність культурних процесів, значна щільність населення, територіальне поширення культури, а отже, український народ – автохтонне, корінне населення України.

Щодо проблеми формування української народності, то в історичній літературі немає єдиної, загальної точки зору.

Професор кафедри історії НТУУ «КПІ» В. В. Киричук в історичній літературі чітко простежує три головні підходи: російський, великодержавно-шовіністичний; спільності етногенезу всіх трьох слов’янських народів; автохтонно-автономістичний.

Перший – російський, великодержавно - шовіністичний – започаткований у працях російських дворянських істориків. Основи його заклав наш земляк, автор «Київського Синопсису» архімандрит Києво-Печерської лаври, професор і ректор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди існував єдиний руський, тобто російський, народ, що селився колись на території Східної Європи від півдня до півночі. По суті, історія українського народу подається як складова частина історії народу російського. Монархіст за переконанням, автор «Синопсису» славить самодержавство, обґрунтовує успадкованість монархії Руссю Московською від Русі Київської. Монархічні, шовіністичні ідеї викладені в «Синопсисі», далі розвивались у працях В. Карамзіна, С. Соловйова та В. Ключевського. З праць цих авторів випливло, що історія «Государства Російського» починалася з Київської Русі, від неї переходила до великого князівства Володимиро-Суздальського, а потім у ХІV ст. – до князівства Московського, з якого починались Московська держава і Російська Імперія. В основі цієї схеми лежала генеалогія династії московських князів і царів, що хотіли вести свій родовід аж від Рюриковичів – князів Київської держави.

Віднесення доби Київської Русі до початку державного і культурного життя російського народу шкідливе не тільки для України, а й для Росії, тому що, як зазначив М. Грушевський, залишає історію Російського народу без початку (давня історія росіян випадає з поля зору історичної науки). Водночас включення в історію російського народу Київської держави залишає без початку й історію українського народу аж до ХІV – XV ст. Як наслідок, український народ виходить на арену історії лише починаючи з XV ст. Шовіністичною також була точка зору російських історика Погодіна і філолога Соболевського, які стверджували, що на Наддніпрянщині, а значить і в Києві, до середини ХІІІ ст. жило тільки великоруське (російське) населення, яке під тиском татар перемістилось на північ. Українці ж мігрували на Наддніпрянщину після татарської навали з Волині, Галичини. Правда, це твердження було науково розгромлене українськими істориками ще в середині ХІХ ст.

Другий підхід полягає у спільності етногенезу трьох східнослов’янських народів. Теорія «триєдинства» і спадкоємності російського самодержавства домінувала в Російській імперії за усіх монархів і була підхоплена радянською історіографією, зокрема В. Мавродіним, Б. Рибаковом, О. Моцем. Концепція «триєдинства» найбільш чітко була викладена в опублікованих у 1954 р. «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією», де зокрема стверджувалось таке: «Російський, український і білоруський народи походять від єдиного коріння – давньоруської народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь.»

Третій, автохтонний – автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ – автохтонний, тобто такий, що від початку свого виникнення проживає на тій території, що і зараз, і корені його потрібно шукати в сивій давнині, починаючи з трипільської культури.

Перша спроба створити цілісну автономістичну концепцію історії України належить анонімному авторові «Історії Русів», який стверджував, що народ Малоросії – безпосередній (і єдиний) нащадок стародавніх «русів», що українці - «руси» і росіяни - «московці» споконвічно жили як два окремих народи. Під впливом ідей «Історії Русів» у 40-х рр. ХІХ ст. український історик М. Маркевич написав п’ятитомну «Історію Малоросії». Маркевич твердив, що український народ утворився в давні часи з ранньослов’янських племен, незалежно від Північно-Східної Русі. Думку М. Маркевича у полеміці з російським істориком М. Погодіним розвинув історик М. Костомаров, який у праці «Дві руські народності» твердив про неодночасність утворення українських і російських народів, про утворення українського народу уже в ІХ ст. М. Костомаров зводив історію Київської Русі до історії українського народу, а давньоруську народність ототожнював з українською.

Дальший розвиток автономістичного підходу до етнічної спадщини Київської Русі в українській історіографії пов’язаний з іменем В. Антоновича. Зокрема, у «Короткій історії Козаччини» автор стверджує, що в російського і українського народів не тільки різні історичні корені, але й різні шляхи в історії. В іншій праці, «Погляди українофілів» В. Антонович робить висновок, що антропо-психологічні відмінності в українців і росіян визначають їх суспільний ідеал, моральні цінності тощо. Від того залежить і вибір тих сфер, на котрі спрямовується переважна діяльність народу і спосіб влаштування особистого і сімейного життя. За цими ознаками росіяни та українці, на думку Антоновича, дуже різняться між собою. Росіянин знаходить задоволення у придбанні багатства, сили, влади, а українець – у внутрішньому усвідомленні свободи, в розвитку особистості, усвідомленні справедливості й істини.

Остаточно сформував систему історичних поглядів на етнічну спадщину Київської Русі М. Грушевський. У 1904 р. у статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» він виклав програму побудови курсу історії України в дусі концепції автономістичного походження українського народу. В ній автор доводив, що Київська Русь була матір’ю самої лише України. Він писав, що Київська держава, право, культура були утворенням однієї народності – українсько-руської; Володимиро-Московська – іншої, великоруської. Далі він відкинув «старе представлення», що історія українського народу починається з ХІV - XV ст., а до того часу була загальноруською. Наприкінці статті Грушевський дійшов висновку, що загальноруської історії ніколи не існувало, бо не існувало загальноруської (тобто давньоруської) народності. Тому, наполягав він, історію кожного народу, насамперед українського, потрібно вивчати окремо, а не у зв’язку з історією інших народностей. У «Нарисі історії українського народу», спеціально написаному для російського читача, він стверджував, що найстарші південноруські пам’ятки (ІХ – ХІІст.) написані українською мовою. Цим твердженням відкидається саме існування буття спільної для східних слов’ян давньоруської мови. Далі він наголошував на відмінності антропологічного, етнічного типу і народного характеру між українцями та росіянами і білорусами та розвитку кожного з цих народів «зовсім іншими шляхами». Отже, Грушевський перший в історіографії бачив український народ цілком сформованим ще в часи утворення Київської Русі, тобто в ІХст. Більше того, початок державної організації українських племен він датує І – ІІІ ст. Через увесь його «Нарис історії українського народу» проходить думка, що Київська Русь породила лише одну Україну. Отже, Грушевський логічно доводить, що Київська Русь – давньоукраїнська держава, тотожна Україні, з розпадом якої припинилася політична самостійність українських земель.

Таких самих поглядів дотримувався його учень І. Крип’якевич, зокрема, в своїй «Історії України». Схожий підхід характерний і для сучасних історіографів Заходу.

Таким чином, пращури нинішніх українців оселилися на території, яка мала давню історію, а її населення підтримувало зв’язки з іншими народами стародавнього світу. Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня. Українська народність, як і українська нація, у процесі формування пройшла ряд етапів. Цей процес був складний і довготривалий. Історіографія проблеми генезису українського народу потребує глибокого і всебічного вивчення українськими істориками.

Хронологія головних подій

Етапи етногенезу українського народу

І. Трипільська доба (V – ІІІ тис. до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба. (ІІІ тис. до н. е.) Кіммерійці.

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н. е. – ІІІ тис. н. е).

ІV. Слов’янська доба (початок І тис. н. е.).

V. Доба Русі – України (від VІІ тис. н. е. – І пол. ХІІІ ст.).

 

Видатні постаті

1. Нестор – автор «Повісті минулих літ» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.).

2. Роман Ракушка (Самовидец) Самійло Величко, Гргорій Граб’янка – козацькі літописці ХVІІІ ст.

3. Костомаров М. (1817 – 1885 рр.) – видатний український історик та етнограф, основоположник народницького напряму в українській історіографії.

4. Антонович В. (1834 – 1908 рр.) – український історик, зробив значний внесок у розробку проблем українського козацтва.

5. Драгоманов М. (1841 – 1895 рр.) – видатний український вчений в галузі історії, літературознавства, публіцист і громадський діяч.

6. Грушевський М. (1866 – 1934 рр.) видатний учений-енциклопедист, автор 200 наукових праць з історії України, громадсько-політичний діяч.

7. Липинський В. (1882 – 1931 рр.) – автор орігінальних праць з істоії України, засновник консервативного напряму української історіографії.

8. Полонська-Василенко Н. Д. (1884 – 1973 рр.) – адна із засновників національно-державницької концепції історії України, автор 2-х томів «Історії України».

9. Дорошенко Д. (1882 – 1951 рр.) – розробник державницької концепції української історії, автор «Нариси історії України» в 2-х томах, Мюнхен, перевидано К., 1991.

10. Яворниуцький Д. І. (1855 – 1940 рр.) – історик, академік (1929) ВІАН, дослідник історії запорозьких козаків.

11. Лисяк-Рудницький І. (1919 – 1984 рр.) – сучасний представник державницької наукової школи.

Лекція 2. Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України.

План

1. Предмет етнополітики. Поняття “історико-етнографічний регіон”. Етнотериторіальні утворення на українських землях в доісторичний період.

2. Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської держави.

3. Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти.

 

1. Предмет етнополітики. Розвиток етнополітичної думки.

Враховуючи, що названа тема відкриває проблемний ряд першого модуля, визначимося з основними категоріями поняття “етнополітика”.

Етнополітика як наука і навчальний предмет вивчає взаємини між етносами (націями) і державою, у складі якої вони постійно проживають. Отже, етнополітика – це політичний аспект етнонаціональних проблем, тобто в який спосіб та чи інша держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою в межах однієї держави також відносяться до предмета етнополітики..

При цьому взаємодіють суб’єкти етнополітики, які визначають її суть, зміст, способи розв’язання етнонаціональних проблем, тобто державні нації, їх влада і об’єкти етнополітики (національні меншини та етнічні групи), на які спрямована дія влади державної (титульної) нації, корінного етносу.

Етнополітика як суспільна практика має місце в будь-якій державі з поліетнічним складом населення. В українській історії вона позначена особливою актуальністю. По-перше, протягом всієї своєї історії Україна була (і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-друге, в тривалі періоди бездержавного існування, коли українці були переважно об’єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми складали чи не визначальний зміст їх історії. Йдеться, передусім, про національні рухи, якими позначені всі періоди вітчизняної історії. По-третє, в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала в ролі суб’єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні проблеми налагодження конструктивних взаємовідносин з іноетнічним населенням, що проживало в складі української держави. Сказане окреслює в загальному плані суть поняття “етнополітичний контекст української історії”, конкретний зміст якого визначатиме предмет вивчення у послідуючих темах даного модуля. Українська історія буде “неповною” без включення в її контекст елементів етнополітики в історичній ретроспективі.

Якщо етнополітика як наука оформилася лише в ХХ ст., то міжетнічні відносини як суспільно-політична реальність існували вже протягом тисячоліть. Лише людське стадо, як первісна форма суспільної організації, не мало етнічного поділу, отже й не знало проблем міжетнічних стосунків. На тому етапі еволюції людського суспільства ще не було соціально-економічних умов для утворення територіальних етнокультурих спільнот.

Накопичення культурних та мовних відмінностей всередині певної спільноти, набуття відносної господарської самодостатності знаменувало початок етнічної диференціації. З появою родоплемінної організації людського суспільствавиникають і перші проблеми міжетнічних стосунків. З’являється почуття “патріотизму” стосовно своєї етнічної групи, та зверхності, ворожнечі до інших родів, племен (ксенофобія). Примітивне суспільство ділиться за принципом: “ми-група ” та “вони-група ”. Щоправда, такі стосунки відбувалися на рівні інстин к ту і не мали ще політичного характеру.

Етнополітичні відносини в сучасному розумінні починають формуватися з появою перших держав. Звичайно, якщо ці держави були поліетнічними за складом населення. Тоді ж зароджується й етнополітична думка, яка мала дати відповідь на питання: як будувати взаємовідносини між різними етносами в поліетнічних суспільствах. Тобто, етнополітична думка, як і будь-яка суспільно-значима думка, обумовлювалася конкретними обставинами суспільного розвитку, практичними потребами суспільства.

Зауважимо й таке: практично весь термінологічний словник етнополітики сформувався в Стародавній Греції. Зокрема, такі поняття як етнос, етнологія, етногенез, автономія, федерація, конфедерація, автохтони, мігранти, асиміляція, етноцид та багато інших.

Найактуальнішими для сучасної етнополітичної практики є ідеї і досвід мирного співжитвтя різних народів-етносів в межах однієї держави, набутийпротягом віків. Визначальним принципом саме такого, цивілізованого методу розв’язання етнополітичних проблем був принцип суверенітету – тобто право народу самому визначати свою долю.

Передові етнополітичні ідеї того періоду не залишилися осторонь і української суспільно-політичної думки. Зростання рівня освіти серед української еліти на рубежі ХУІІІ - ХІХ століть обумовило їх поширення та поступове засвоєння певною частиною українського суспільства. Зокрема, знаходять відгук ідеї про природну рівність людей, незалежно від їх етнічного чи расового походження, що було для українців більш ніж актуальним стосовно того періоду. Поступово починає утверджуватися концепція національної ідентичності. На благодатний грунт лягли ідеї формування модерних націй на основі природного права народів на власну мову, культуру, державу. Чи не найбільшою мірою українським мислителям того періоду імпонували ідеї німецького просвітителя Й. Гердера, якого вважають фундатором етнічної концепції нації. Головними визначальними рисами нації він вважав мову, культуру, спільність етнічного походження та території.

Український просвітницький рух ХІХ ст., спираючись на ідеї Гердера, головний сенс своєї громадської діяльності вбачав в тому, щоб допомогти українській людності зрозуміти її належність до певної етнічної спільноти, нації. Відтак, поміркована частина української інтелігенції все переконливіше порушувала питання про культурне самовизначення українців як автохтонного народу на своїй території, наголошувала на негативних наслідках руйнування чи нівелювання культурних відмінностей різних етносів-народів, поширення космополітичних ідей в гіпертрофованому вигляді. Згодом радикальне крило в українському національному русі візьме на озброєння концепцію “природних кордонів”, суть якої, за Гердером, полягала в тому, що кордони держави мають збігатися з так званими етнічними кордонами.

Якщо такі і близькі до них ідеї і вважати початками українського націоналізму, то при цьому варто зауважити, що хоча окремі його положення і не були прогресивними, але й не були консервативними, тим більше агресивними. Націоналізм того періоду ще не містив в собі тез про зверхність того чи іншого народу чи несумісність їх культур.

Етнополітична думка в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. все більше набувала рис політизації громадських та національних рухів, тобто переводилася в русло етнополітичної практики.