Перші оцінки соціально-економічних і культурних перетворень 20—30-х років мали місце по гарячих слідах подій. Перетворення, які здійснювали вожді ВКП(б), були елементом політичної політики, а тому не могли досліджуватися в аналітичному ракурсі. Нечисленні аналітичні праці були, як правило, проблемно вузькими. Вони мали швидше джерелознавче, ніж історіографічне, значення.
У першому післявоєнному десятиріччі публікації з історії 20—30-х років мали винятково апологетичний і агітаційно-пропагандистський характер. Усі автори повторювали концепції сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)» В противному випадку їм довелося б познайомитися із слідчими органами.
З відкриттям архівів у другій половині 50-х років і загальною лібералізацією політичного режиму з'являються серйозні історичні дослідження. Концептуальні положення «Короткого курсу» зберігали силу аж до кінця існування КПРС, хоча всі праці Й. Сталіна після 1956 р. було вилучено з обігу. Однак немало монографічних досліджень 60— 80-х років залишили слід в історіографії завдяки сконцентрованому і систематизованому в них великому фактичному матеріалу.
У радянській Україні існувало три центри історичної науки — Київ, Харків і Львів. Тільки в них можна було захистити докторську дисертацію або видати наукову монографію Київський центр складався в основному з академічних або університетських дослідників і був найпотужнішим.
Майже всі харківські історики працювали у місцевому університеті і досить успішно конкурували з київськими у дослідженні проблем міжвоєнного періоду (особливо до переведення в Київ Центрального державного архіву вищих органів влади та управління) Львівські вчені монополізували розробку проблем історії західноукраїнських земель. Періодизація історичного процесу в радянські часи була іншою. Зокрема, виокремлювався відбудовний період 1921—1925 рр. і в його рамках досліджувалися найбільш важливі теми.
Книги О. Кучера (Боротьба робітників України за відбудову важкої промисловості після громадянської війни — X, 1959) та К. Шияна (Боротьба робітничого класу України за відбудову промисловості (1921—1925 рр) — К, 1959) вийшли з друку майже одночасно і були присвячені практично одній темі — відбудові промисловості. Ця тема досліджувалася згідно з марксистськими канонами через діяльність робітничого класу. Однак автори торкнулися практично всіх аспектів поставленої теми, у тому числі далеких від робітничого класу.
Г. Діденко вперше в українській історіографії обрав предметом дослідження кількісні та якісні зміни у складі робітників у відбудовний період. Його робота (Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921—1925) — К, 1962) перевантажена не завжди порівнянними статистичними даними. Аналіз статистики 20-х років у ній відсутній.
Я. Денисовець (Колгоспне будівництво на Україні в 1921 — 1925 рр. — X, 1969) обрав досить невдячну тему для дослідження хоча і старався показувати на фактах перші успіхи колгоспного будівництва в Україні Праця Б. Мигаля (Здійснення аграрної політики на Україні у відбудовний період (1921—1925 роки) — X, 1974) охоплювала всі аспекти аграрної політики у першій половині 20-х років, однак була позбавлена самостійних оцінок.
На початку 90-х років з'явилося нове покоління істориків, яке почало переглядати застарілі стереотипи. Перегляд розпочався із змін у періодизації. У проблематиці 20-х років ключове значення мала не відбудова, а ринкові процеси, перед якими тимчасово відступила компартійно-радянська диктатура. Неп став сприйматися не в його офіційній інтерпретації (підготовчий період до розгорнутого будівництва економічного фундаменту соціалізму), а як перепочинок, коли держава готувалася до нового комуністичного штурму.
Аграрна тематика непівського періоду представлена працями С. Ляха і В. Калініченка. З'явилися перші публікації про голод 1921—1923 рр. Теоретичні аспекти проблематики 20-х років докладно розглянуті у монографіях С. Кульчицького.
Відбудовний період у радянській історіографії змінювався періодом соціалістичної реконструкції. Його починали з рішення XIV з'їзду ВКП(б) у грудні 1925 р. оголосити генеральною лінією партії курс на індустріалізацію. Індустріалізація досліджувалася в рамках першої (1928—1932 рр.) і другої (1933—1937 рр.) п'ятирічок. В окремий період нерідко виділялися, як це було зроблено в короткому курсі «Історії ВКП(б)», початкові роки індустріалізації (1926—1929 рр.). За межами другої п'ятирічки, як вважалося, була якісно нова смуга історичного розвитку. Оскільки у 1939 р. XVIII з'їзд ВКП(б) заявив про перемогу соціалізму в СРСР, и зміст стали пов'язувати з комуністичним будівництвом. Однак у післявоєнній історіографи період 1938—1941 рр. почали розглядати як окремий (передвоєнний).
Першою науковою монографією, яка цілком грунтувалася на архівних даних, була робота А. Слуцького. В ній об'єднувалися два періоди — початкові роки індустріалізації і перша п'ятирічка. Автор паралельно вивчав дві проблеми — участь робітничого класу в модернізації промислового виробництва і динаміку змін в його кількісному та якісному складі.
Дослідження А Слуцького стало ніби камертоном для наступних дослідників історії робітничого класу — В Довгопола, А. Енштейна і С. Сирцовоі. Вони обирали для дослідження різні історичні етапи міжвоєнного періоду, проте користувалися уже напрацьованими А. Слуцьким методами дослідження і набором проблем.
Тематичну лінію у дослідженні історії робітничого класу, яку намітив Г. Діденко, використав полтавський учений В. Лобурець. В його книзі (Формування кадрів робітничого класу України (1921 — І#32 рр) — X, 1974) повторний розгляд відбудовного періоду поєднувався з більш докладним аналізом так званого «періоду побудови економічного фундаменту соціалізму» — від перших років індустріалізації до кінця першої п'ятирічки.
Різні аспекти і форми участі робітників у виробничому процесі проаналізували у своїй спільній монографії П. Гудзенко, С. Кульчицький і Є. Шаталіна (Трудові почини робітничого класу 1921— 1937 (На матеріалах Української РСР) — К, 1980). Вони вивчили еволюцію участі робітників у різноманітних формах виробничого життя за весь міжвоєнний період, показали на великому архівному матеріалі механізми управління виробництва з боку правлячої партії. Користуючись цією книгою, можна проаналізувати засоби підготовки партійними організаціями «починів» за методом «роби, як я». Вони були спрямовані на розв'язання назрілих завдань виробництва.
Складні аспекти фінансового забезпечення модернізації промисловості досліджував у своїх книгах С. Кульчицький. Ця проблема потребувала спеціальних знань, тому історики здебільшого її оминали. Економісти, з свого боку, ставили і розв'язували тільки часткові, галузеві або тематичні аспекти теми про ресурси індустріалізації (історія банків, державного бюджету, ціноутворення, податкової системи, державних позик тощо).
Останнім ґрунтовним дослідженням радянської доби з історії індустріалізації і робітничого класу стала робота Є. Шаталіної (Развитие социальной структуры рабочего класса Украинской ССР (30-е годы) — Київ, 1988). За насиченістю архівними матеріалами, які систематизовані за певною програмою, вона не має конкурентів в історіографії. Для аналізу структурних зрушень у складі робітничого класу використано колосальний масив статистичних джерел, в основному неопублікованих.
Першим дослідженням, в якому проблема індустріалізації аналізувалася без цензурних обмежень, стала монографія В. Даниленка, Г. Касьянова і С. Кульчицького (Сталінізм на Україні (30-ті роки) — Київ, Едмонтон, 1991) підготовлена на замовлення двох видавництв — «Либеді» (Київський університет імені Тараса Шевченка) і Канадського інституту українознавчих студій. Написаний С. Кульчицьким розділ про індустріальний розвиток України у міжвоєнний період базувався на фактичному матеріалі з попередніх монографій автора. Однак підхід до висвітлення проблем, включаючи й періодизацію історичного процесу, істотно змінився. Щоправда, у рецензіях, опублікованих на Заході, були помічені деякі неподолані авторами стереотипи радянської схеми історичного процесу.
Однією з найпопулярніших в радянській історіографії була тема про колективізацію сільського господарства. З різних аспектів колективізації, на матеріалі всіх регіонів і навіть окремих областей УРСР були захищені сотні дисертацій. Сам процес колективізації, який завів радянське сільське господарство у глухий кут і поставив СРСР у тяжку продовольчу залежність від країн «капіталістичного оточення завжди вважався історичним досягненням КПРС. Саме так його характеризував навіть у 1987 р. тодішній генеральний секретар ЦК КПРС М Горбачов.
З публікацій на цю тему зберігають повноцінне значення лише кілька монографій, які були в Україні наслідком хрущовської «відлиги». Безперечно, на першому місці серед них стоїть книга видатного українського економіста В. Бондаренка (Развитие общественного хозяйства колхозов в годы довоенных пятилеток — К, 1957). Вчений глибоко проаналізував процес становлення колгоспної економіки і спромігся, нерідко «езоповою мовою», у доступній формі подати свої висновки широкому читачу. Однак слід визнати, що на дослідників історії колгоспного ладу набагато більше вплинули стереотипи короткого курсу «Історії ВКП(б)», ніж замасковані, проте правдиві положення з книги В. Бондаренка.
Зберігає своє значення й дослідження І. Слинька, хоч автору, як він розповідав, під час публікації книги (Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927— 1932) — К, 1961) довелося зняти немало гострих фактів, що не вписувалися у зовнішньо оптимістичну тональність книги. Сильною стороною його роботи є висвітлення методів, застосованих компартійним апаратом, щоб змусити селян відмовитися від власності і сумлінно працювати у громадському господарстві колгоспів. Зрозуміло, що такий метод, як терор голодом, у книзі не згадувався.
Після того як українська діаспора в США і Канаді широко відзначила 50-ту річницю голодомору 1932—1933 рр., за розслідування його обставин взялася спеціальна комісія. Конгресу США Конгресменам було цікаво, чому М. Горбачов тримає під забороною будь-яку інформацію про голод 1932—1933 рр. У цьому вони вбачали політичну, а не історичну проблему. Коли стали поширюватися публікації дослідницького осередку цієї комісії під керівництвом Дж. Мейса, тримати тему голодомору забороною стало неможливо. З 1988 р. українські вчені отримали змогу вивчати і публікувати документи, пов'язані з найбільш сталінським злочином. Перша документальна книга була підготовлена працівниками. Інституту історії партії при ЦК Компартії України під керівництвом Р. Пирога. Після бурхливого засідання політбюро ПК КПУ, яке спеціально розглянуло можливість публікації вибухонебезпечних документів, збірник документів з партійних архівів побачив у 1990 р. (Голод 1932—1933 років на Україні очима істориків, мовою документів — К, 1990). Поряд з документами в цій книзі були нариси С. Діброви, С. Кульчицького, М. Панчука і В. Савельева,і різним аспектам колективізації і голоду. У розпеченій атмосфері початку 90-х років книга відразу стала бібліографічним раритетом. Услід за документами ЦК КПРС і ЦК КП(б)У, які були опубліковані в цій книзі, вийшов у світ підготовлений в Інституті історії АН України фундаментальний збірник документів. Центрального державного архіву вищих органів державної влади і управління України Г. Михайличенко і Є. Шаталіна, відповідальний редактор С. Кульчицький). Збірник містив понад 400 документів і публікувався двічі (Колективізація і голод на Україні (1929—1933) 36 документів і матеріалів К, 1992—1993).
Обидва збірники змалювали досить докладну картину голоду 1932— 1933 рр. Спираючись на них, можна було зробити вірогідні висновки щодо обставин, причин і масштабів голоду, а також застосованих державною владою технологій його організації. Такі висновки були зроблені у монографії С. Кульчицького, присвяченій. Великому голоду (Ціна «великого перелому» — К, 1991)
Одним із головних сюжетів радянської історіографії міжвоєнного періоду завжди були проблеми культурного будівництва. Здійснювана ВКП(б) модернізація суспільства ознаменувалася в сфері культури багатьма безсумнівними здобутками. Тому історики могли без особливих цензурних утруднень публікувати дослідження, які спиралися на ґрунтовну документальну основу. Звичайно, умовою публікації була інтерпретація подій і явищ духовного життя суспільства в категоріях «культурної революції».
Серед численних праць на цю тему слід згадати монографії Г. Шевчука, О Михайлова і Л. Ткачової (Шевчук Г. Культурне будівництво на Україні у 1921—1925 роках — К, 1963, Михайлов О. Культурний розвиток українського села в роки соціалістичного будівництва (1929— 1941 — К, 1963, Ткачова Л. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму — К, 1985). Вони спиралися на солідну документальну основу і підсумовували — кожна в своїй проблематиці — широке коло попередніх публікацій.
У пострадянську добу істориків найбільше притягувала доля людей інтелектуальної праці, які стали жертвою сталінських репресій. Слід назвати насамперед праці Г. Касьянова і В. Даниленка, а також монографію В. Пащенка, присвячену відносинам державної влади з РПЦ і УАПЦ в Україні (Даниленко В., Касьянов Г. Сталінізм і українська інтелігенція (20—30-і рр) — К, 1991, Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років соціальний портрет та історична доля — К, 1992, Пащенко В. О. Держава і православ'я в Україні 20—30-ті роки XX ст. — К, 1993).
Тема про сталінські репресії вже налічує десятки ґрунтовних досліджень — монографій, збірників документів, мартирологів, мемуарів. Серед цієї різноманітної літератури, яка тепер публікується у багатьох обласних центрах України, привертають увагу праці Р. Пирога і Ю. Шаповала, видані ще в 1993 р. (Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського Останнє дисятиліття (1924—1934) — К, 1993, Шаповал Ю Україна 20—50-х років сторінки ненаписаної історії—К, 1993). Ці вчені мали істотну «фору» порівняно з іншими дослідниками. Для них, як працівників Інституту історії партії при ЦК Компартії України найбільш потаємні архівні документи завжди залишалися відкритими. Дещо пізніше з'явилися збірники документів з чекістських архівів або побудовані на цих архівах книги І. Біласа, 3. Лихолобової, В. Пристайка і Ю. Шаповала (Білас І Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953 Кн 1—2 — К, 1994, Пристайко В., Шаповал Ю. Справа «Спілки визволення України» — К, 1995, Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ—НКВД Трагічне десятиліття 1924— 1934 — К, 1996, Лихолобова З. Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30-х років в Україні — Донецьк, 1996).
Ґрунтовних монографій з історії західноукраїнських земель у міжвоєнний період було небагато. Вони присвячені майже винятково Західній Україні. Загальним недоліком цієї літератури є майже цілковите ігнорування закономірностей історичного розвитку Польської держави. В результаті цього збіднювалася і навіть спотворювалася історія українських земель. Відповідно в літературі переоцінювався масштаб зв'язків Західної України з УРСР і в цілому з Радянським Союзом.
Аграрні відносини у Західній Україні найбільш глибоко було висвітлено у книгах Л. Корнійчук та І. Васюти (Корнійчук Л. Я Становище трудящого селянства західних областей України під владою панської Польщі (1920—1939 рр) — К, 1957, Васюта І К Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз'єднання 1918—1939) — Л, 1978). Книга М. Кравця є досить повною хронікою виступів проти влади у містах Західної України, але організаторів, якщо це були не комуністи, автор не називав (Кравець М. М. Нариси робітничого руху в Західній Україні в 1921—1939 рр. — К, 1959). Такий самий недолік був властивий двом фундаментальним монографіям Б. Співака, присвяченим подіям у Закарпатті (Співак Б І Нариси історії революційної боротьби трудящих Закарпаття в 1930— 1945 рр. — Л, 1963, Його ж Революційний рух на Закарпатті в 1924—1929 роках — Ужгород, 1964) Дослідження С. Макарчука можна зважати найгрунтовнішим для 80-х років серед книг, присвячених історії західноукраїнських земель (Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукрайнских землях я период империализма — Львов, 1983) В них було змальовано широку палітру соціальних і національних відносин на українських землях у складі Польщі, Румунії і Чехословаччини.
