Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувались ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав анафемі радянську владу. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.
У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрано власну ієрархію, затверджено канони та устрій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Закон про автокефалію (самостійність) було прийнято в Українській Народній Республіці іде 1 січня 1919 p., але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом священика Василя Липківського. До цього він був настоятелем Софійського собору і вів Службу Божу українською мовою.
Нова церква швидко зростала і на кінець 20-х років була другою за чисельністю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння велось українською мовою. Священикам заборонялось носити ризи, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалась на виборних засадах.
Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж УАПЦ критично ставилась до радянської влади. Спочатку власті намагались розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилась "Діяльна Христова церква" (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі у Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і у 1927 р. припинила своє існування. У 1925 р. виникає "Соборно-єпископальна церква" під проводом Феофіла Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність.
Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.
Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву, радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилась до висміювання релігії та знущань з віруючих. "Релігія — опіум для народу!" — стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а вона перетворена в антирелігійний музей.
Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв'язку з процесом "Спілки визволення України" УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Введений у дію 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР містив розділ "Правила про культи". Аналогічні документи, які фактично скасовували право на свободу совісті і віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.
На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск., Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені.
Друга п'ятирічка була оголошена "п'ятирічкою знищення релігії". Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 30-х років залишилось порівняно з 1913 р. лише 9% церковних споруд.
Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у Києві. Уперше в історії українського православ'я було обрано патріарха — Мстислава Скрипника.
Василь Липківський (1864-1937)
Визначний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі. Народився в с Полудні на Вінниччині. Навчався в Уманському духовному училищі, пізніше — у Київській духовній академії. У 1890-х був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика — настоятелем міського собору, повітовим інспектором церковнопарафіяльних шкіл Липовецького повіту. У 1905 р. звільнений з роботи за національні переконання. З 1917 р. очолив рух за автокефалію Української православної церкви. 9 травня 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православної церкви і обрав В. Липківського її митрополитом. Активно працював для ідеї відродження української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту й заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромадановим, проголосували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів був заарештований і ув'язнений. 22 жовтня 1937 р. був знову заарештований, а 20 листопада засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний.
