Сталий економічний розвиток

У 1992 р. понад півтори тисячі учених, серед яких було 99 лауреатів премії Нобеля, із 68 країн планети прийняли та оприлюднили Декларацію вчених із глобальних проблем: «Попередження людству». Одним із ключових пунктів цієї декларації було попередження щодо проблем, які очікують світове суспільство найближчим часом, у випадку, якщо воно не віднайде принципово нової парадиг­ми свого подальшого розвитку в економіці, соціальному житті, співіснуванні з оточуючим природним світом. Зокрема, у Декларації зазначено: «Земля кінцева. ЇЇ здатність поглинати відходи та руйнівні впливи кінцева. ЇЇ здатність надавати їжу та енергію кінцева. ЇЇ здатність забезпечувати населення, що постійно зростає, кінцева. І ми швидко наближуємося до багатьох земних меж».

Таке розуміння перспектив існування людини та людства на планеті ви­кликає потребу посилення уваги не лише до проблем сутності та ролі економічного розвитку у функціонуванні суспільства взагалі, але й до активного пошуку принципів і механізмів якісних змін у спонукальних мотивах суб’єктів господарсь­кої діяльності щодо змін своєї поведінки у процесі цього розвитку. Такий пошук необхідний, насамперед, для забезпечення сталого (стійкого) економічного розвитку суспільства у наступному його життєвому циклі, коли на зміну нашому поколінню прийдуть інші, із своїми потребами, інтересами, сподіваннями та уподобаннями.

Що ж уявляє собою сталий розвиток як поняття в економічній теорії? У науковій літературі якоїсь єдиної відповіді на це питання немає. Водночас, аналіз такої літератури дозволяє виокремити, як певні найбільш типові визначення цього поняття, що склалися на сьогоднішній час, так і певні ознаки, інституціональні форми, які характеризують його зміст. Одним із перших, введених у науковий обіг, було визначення сутності сталого розвитку у доповіді комісії ООН: «Наше спільне майбутнє», представленої у 1987 р. на 42 сесію цієї організації. Сталий економічний розвиток у цьому документі розглядався як такий, що задовольняє потреби сучасного покоління і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.

Отже, звернення світової спільноти до проблем сталого розвитку пов’язане, насамперед, із тим, що прагнення країн, урядів, споживачів, максимально повно забезпечити свої повсякденні та постійно зростаючі потреби через забезпечення високих темпів економічного розвитку, а, відповідно, через галопуюче зростання обсягів обмежених ресурсів, необхідних для забезпечення таких темпів розвитку, не лише перевантажує існуючу систему продуктивних сил окремих національних економік, технологічні способи виробництва яких не готові забезпечити зроста­ючі потреби за допомогою новітніх, ресурсозберігаючих та еколого-рівноважних технологій, але й створює реальні передумови для динамізації дії причинно-наслідкових зв’язків закону спадної віддачі в планетарних масштабах, наслідком чого, уже найближчим часом, можуть стати кардинальні зміни у виробничих можливостях суспільства щодо задоволення потреб навіть сучасних поколінь людей.

Таким чином, на рівні світової спільноти було визнано той факт, що забез­печення економічного зростання, отже й економічного розвитку, напряму пов’яза­не із розв’язанням, як економічних, соціальних, так й екологічних та культурологічних проблем суспільства та кожної окремої людини оскільки «сталого розвитку можна досягти лише за умови узгодження діяльності людини із законами живої природи».

Така уява щодо принципів, на яких лише й можливий сучасний еконо­міч­ний розвиток, дістала свого схва­лення у резолюції конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., на якій обговорювалася концепція засад економічного розвитку у ХХІ ст.. Надзвичайно важливим результатом цієї конференції було підтвердження цільової переорієнтації економічного розвитку у бік людиноцентризму. Саме людина визнавалася й умовою, і головною рушійною силою, й кінцевою метою економічного розвитку.

Розуміння нагальності розв’язання проблеми узгодження динаміки та якості економічного розвитку із законами живої природи на парадигмальному, методо­ло­­гіч­ному, теоретичному та практичному рівнях сприяє поглибленню досліджень економістів – теоретиків щодо визначенню сутності, закономірностей і чинників економічного зростання та розвитку. Оригінальністю думок у цьому плані виділя­ється американський вчений Герман Дейлі[17]. У своїх працях він, по-перше, розглядає економіку як підсистему, що функціонує у складі глобальної природної системи, наполягає на визначенні її масштабу в рамках останньої; по-друге, вва­жає, що сутність сталого економічного розвитку полягає в тому, щоби утримувати еко­номічну систему у такому стані, який дасть змогу екосистемі постійно живити та підтримувати цю економічну систему.

Цікавою у цьому плані вбачається й думка Г. Дейлі щодо відмінностей сутностей понять: стала (стабільна) економіка та економіка зростання. Виходячи із визначення сталого розвитку як розвитку «без зростання масштабу економіки понад якийсь розмір, що перебуває в межах підтримуючої спроможності довкілля», вчений вважає, що зростання означає фізичне збільшення кількості речо­вини/енергії для діяльності у процесі виробництва та споживання товарів. Ресурсопотік, за цих умов, починається з виснаження, а закінчується забрудненням. На противагу цьому якісне поліпшення процесу переробки в межах існуючого потоку ресурсів, досягнуте за рахунок технічних удосконалень або поглибленого розуміння мети, називається розвитком. Стабільна економіка може розвиватись, але не може зростати, так само як і планета Земля, підсистемою якої є економіка, може розвиватися без зростання.

Доречи, надзвичайно цікавим та знаковим є той факт, що сучасні підходи економістів теоретиків до формування нової парадигми досліджень закономір­но­стей економічного зростання та розвитку до певної міри мають своєю основою наукові розробки українських вчених кінця ХІХ - початку ХХ ст.. Зокрема, провідна українська дослідниця історії розвитку світової економічної думки Л. Корнійчук зазначає, що українська школа фізичної економії, засновниками якої були С. Подолинський, В. Вернадський, за основу економічного аналізу бере, власне саме фізичні характеристики, про які йдеться у Г. Дейлі та інших сучасних зарубіжних вчених[18]. Тому нова парадигма, що сьогодні формується (стабільний стан, сталий розвиток) і починається з фізичних параметрів (обмежені можливості довкілля, складні екологічні взаємовідносини, закони термодинаміки), прагнучи з’ясувати, «яким чином можна досягти оптимальної рівноваги між нефізичними змінними параметрами (технологіями, преференціями, розподілом, стилем життя) та складною біофізичною системою, частиною якої ми є», містить в собі й розробки та наукові результати досягнень українських вчених різних поколінь. А спільним висновком вчених різних часів, шкіл і напрямів є розуміння необхід­но­сті забезпечити подальше існування людства, насамперед, на засадах якісного розвитку усіх складових економічної системи, на противагу кількісному зростанню.

У зв’язку із сказаним вище, можна також зауважити, що в науковій літе­ра­турі сьогодні можна зустріти й поняття сталий екологічний розвиток, що конкретизує та поглиблює можливості аналізу форм і механізмів взаємовпливу економіки, економічної діяльності людини, суспільства, природної сфери щодо визначення критеріїв і принципів, на основі яких повинно у подальшому існувати людство. Так, наприклад, в Економічному енциклопедичному словнику за редак­цією С.В. Мочерного стійкий екологічний розвиток визначається як сутнісно новий тип екологічно безпечного соціально-економічного прогресу суспільства, за якого в економічній діяльності суб’єктів господарювання надається перевага екологічним критеріям збереження природи для майбутніх поколінь.

Основними принципами такого розвитку автори Словника вважають нас­тупні: 1) економічний розвиток повинен підпорядковуватись екологічним можливостям навколишнього середовищ до самовідновлення порушених у процесі такого розвитку природних про­цесів; 2) найдосконалішим критерієм розвитку техніки і технології є її екологізація та гуманізація, що передбачає врахування потреб сучасного і майбутніх поколінь у відтворенні усіх сутнісних сил людини, недопущення негативного впливу на навколишні ліси, ґрунтові і наземні води, повітря, можливу зміну радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон та інші чинники, а отже, недопущення екологічної загрози; 3) забезпечення можливості повністю задовольняти екологічні потреби кожного індивіда, трудового колективу, окремих соціальних верств і груп населення, а також цілий націй і держав, що випливає з вимог закону зростання екологічних потреб, а отже, недопущення екологічної нерівності; 4) найповніша доступність екологічної інформації усім соціальним верствам і групам населення, можливість їх впливу на екологічну політику держави.

Характеристика сутності, змісту, ключових ознак поняття та явища сталого економічного розвитку дозволяє зробити висновок, згідно якого можна констату­вати: на теоретичному рівні, у науковому середовищі сутність прямої взаємозалежності між можливостями подальшого існування світового суспільства, його розвитку та якістю економічного розвитку узгодженою із можливостями збереження умов самовідтворення у повному обсязі довколишнього природного світу усвідомлюється із достатньою повнотою. Водночас, практика економічної діяльності приватного бізнесу, економічна політика держав свідчать про відсутність такого усвідомлення, прагнення й надалі забезпечувати економічне зростання та розвиток на старих концептуальних засадах, помилково вважаючи можливості планетарної екологічної системи, її ресурсної бази безмежними. Відхід від такого помилкового бачення можливостей сучасного суспільства, формування та активне впровадження у світову практику якісно нової поведінки в економічній діяльності бізнесу, урядів, кожної окремої людини вимагає пізнання, усвідомлення та сприймання цивілізаційного виміру чинників подальшого економічного розвитку.