Ядром художнього образу є характер (грец. Charakter — особливість, відмітна риса). Характер — це тип поведінки, внутрішня сутність людини. Це внутрішній образ індивіда, зумовлений його оточенням, наділений комплексом відносно стійких психічних властивостей, що зумовлюють тип поведінки, означений авторською морально-естетичною концепцією існування людини".
Письменники епохи Відродження створили характери з яскраво вираженими індивідуальними особливостями поведінки. У творах класицистів герої — виразники певної ідеї, вони однобічні, схематичні. О. Пушкін, порівнюючи образи класициста Мольєра і реаліста Шекспіра, підкреслював, що особи, створені Шекспіром, не є, як у Мольєра, типами якоїсь пристрасті, вади, це живі істоти, сповнені багатьох пристрастей і вад. У Мольєра скупий — тільки скупий, у Шекспіра Шейлок — скупий, кмітливий, мстивий, дотепний, чадолюбний.
Письменники епохи Просвітництва основну увагу приділяли суспільній функції персонажів, це перетворювало їх на соціальні маски. Сентименталісти і романтики виявляли інтерес до незвичайних особистостей, які протистояли обставинам, тому їх герої видавалися однотипними. Цю традицію продовжили символісти і частково екзистенціалісти.
Прагнення усунути характер з художнього світу спостерігається у творах авангардистів, постмодерністів і в "новому романі".
Що ж індивідуалізує письменник в образі-персонажі? Зовнішність, поведінку, рухи, мову, ставлення до людей, до природи.
Моделлю для створення типу може бути прототип (грец. ргдшуроп — першообраз, першозразок: protos — перший, typos - - зразок, образ). Звичайно, письменник його не копіює. Трагічний випадок, який стався у селі Димці, послужив матеріалом для повісті О. Кобилянської "Земля".
Геґель писав, що письменник повинен знаходити такі обставини, ситуації, які найповніше виявлять духовні потреби людей. Обставини формують характери, з них складаються долі людей.
Є тили загальнолюдські, психологічні і типи побутові. Отелло — тип прекрасної довірливої людини, Дон Кіхот — тип фанатичного ідеаліста-мрійника, Плюшкін — тип скупого, Мойсей — тип національного пророка. Ці типи вийшли за межі епохи. Побутові типи характеризують певні суспільні групи людей. У повісті "Хмари" І.С. Нечуй-Левицький створив образи української інтелігенції 60-х років XIX століття. Таким є Радюк і Дашкович. Хома Гудзь (М. Коцюбинський "Fata morgana"), Чіпка Вареник (Панас Мирний та Іван Білик "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), брати Басараби (І. Франко "Борислав сміється") — образи стихійних бунтарів.
Які фактори впливають на особливості типізації?
Особливості типізації визначаються художнім напрямом. В античній літературі вчинки багатьох героїв, обставини мали міфологічний характер. Класи цисти у драмі змушені були дотримуватися єдності місця, часу і дії. Конфлікт між розумом і почуттям у творах класицистів вирішувався на користь розуму. Порівнюючи Шекспіра і Мольєра, О. Пушкін відзначав, що герой комедії Мольєра "Скупий" Гарпагон показаний лише як скнара, а в комедії Шекспіра "Венеціанський купець" Шейлок змальований багатогранно. Романтики змальовують виняткові характери у виняткових обставинах. Винятковими є образи Квазимодо з "Собору Паризької богоматері" і Жана Вальжана з роману В. Гюго "Знедолені".
У створенні деяких характерів певну роль відіграє самохарактеристика. Про думки, переживання, внутрішній стан героя часто довідуємося і монологів, діалогів, а також з міміки, жестів, виразу очей.
Характер героя розкривається також у ставленні до навколишньої дійсності, природи, соціальних, політичних подій. Чіпка Вареник з роману Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" болісно реагує на всі факти соціальної несправедливості, він любить природу, а Грицько байдужий до долі інших людей і до природи.
Важливим засобом типізації є мова героїв. У кожного героя повинна бути своя лексика, побудова речень, інтонація. Грубість Собакевича із повісті М. Гоголя "Мертві душі" підкреслюють слова його лексики: "дурак", "розбійник", "собака".
У характеристиці персонажів значну роль відіграє портрет. Часто зовнішність героя дає уявлення про риси його вдачі, смаки, уподобання, одним словом — особливості характеру. Іноді портрет є справжнім дзеркалом душі. У повісті "Кайдашева сім'я" знаходимо детальні портрети Карпа і Лаврі на: "Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгобразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки грубими носами, рум'яними губами". І.С. Нечуй-Левицький деталізує портрет кожного: "Карно був широкий у плечах, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі і темні очі були ніби сердиті".
У типізації образів використовуються і художні деталі. Французьке detail — подробиця, дрібниця, частка цілого. Є деталі зорові (Панас із роману Ю. Яновського "Вершники" — "кремезний, мов дуб"), звукові — звучання предмета (Маруся з однойменної повісті Г. Квітки-Основ'яненка: "Коли було заговорить,... так неначе сопілочка заграє стиха"), психологічні. Глибоке розчарування Печоріна із роману "Герой нашого часу" М. Лермонтов передає через вираз очей: "По-перше, вони не сміялися, коли він сміявся! — Вам не траплялося помічати такої чудної риси в деяких людей?.. Це ознака або злої вдачі, або глибокого постійного смутку. З-за опущених вій вони сяяли якимсь фосфоричним блиском, коли можна так висловитися. То не був відбиток запалу душевного чи невгамовної уяви: то був блиск, подібний до блиску гладенької сталі, сліпучий, але холодний; погляд його нетривалий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного запитання і міг здаватися зухвалим, коли б не був такий байдуже-спокійний".
