Річ художня–елемент матеріальної культури, зображений у художньому творі. Див.Предметний світ 5 страница

– Перемог? Тисячі – Дон Болеро Фіцгіг – гранд – єдина дочка – донна Христина – чарівне створіння – кохала мене божевільно – ревнивий батько – великодушна дочка – красень-англієць – донна Христина у відчаї – синильна кислота – у мене в валізі шлунковий зонд – зробили промивання – старий Болеро Фіцгіг у захваті – погоджується на наш зв'язок – руки з'єднані й море сліз – і романтична історія – вельми!

– А ця леді тепер в Англії, сер?...

– Вмерла, сер, вмерла, – сказав незнайомий, притискаючи до ока залишок старезної батистової хусточки, – не змогла очуняти після промивання – слабкий організм – пала жертвою –.

– А батько? – запитав поетичний містер Снодграс.

– Докори сумління й відчай – раптове зникнення – місто лише про це й говорить – шукають всюди – без успіху – раптом перестав бити фонтан на головній площі – тижні минають – засмітився – починають чистити – воду викачали – знайшли тестя – застряг головою вперед у трубі – сповідь у правому чоботі – витягли, і фонтан забив, як раніше» (Переклад К. Шахової).

Інтерпретація (лат. іпterpretatio – пояснення, трактування) – метод, що поєднує аналіз і синтез; роз'яснення, тлумачення, розкриття змісту і сенсу (смислу) чого-небудь, зокрема – літературного твору.

І. будь-якого компоненту поетики, сюжету, характерів твору є ключем до розуміння його змісту. Наприклад, встановлення семантики хронотопу романів Дж. Еліот в контексті авторського світогляду та ментальних категорій англійської національної культури.

В процесі І. обраного феномена виходимо з положення про здатність хронотопу розкривати глибинний смисл твору. Адже простір і час ущільнюються навколо центра естетичної дійсності – людини і набувають ціннісного значення, тобто естетизуються.

Часопростір, втілений у художньому світі, прямо залежить від простору індивідуального існування митця. Формування світогляду Дж. Еліот відбувалося в провінції, вона народилася і зростала у сільській місцевості – на фермі Арбері, графство Ворвік (лише після тридцяти років оселилася у Лондоні, що дозволило їй суттєво розширити життєвий досвід). Отже, особистість письменниці формувалася в особливому просторі духовного життя, що має власні просторові і часові ознаки, культурні традиції і формує певний тип ментальності – провінційний. Це дає підстави розглядати простір провінції, відтворений в художньому світі Еліот, як специфічний ментально-географічний і духовний феномен.

В романах письменниці зображення простору підпорядковується вираженню авторської концепції героя. Адже це твори про складний процес самоідентифікації людини, про пошук і боротьбу за власне покликання. Це не окрема ситуація морального прозріння, а особистісний досвід, вписаний в широкий загальний рух життя.

Зовнішньо топос провінції в романах Еліот набуває виражених ідилічних ознак. Еліот акцентує єдність місця і життєвих подій героїв. В романі «Млин на Флосс» найбільш виразної емоційно-вольової тональності набуває Дорлквудський млин на березі річки Флосс. Цей топос знаходиться у ціннісному просторово-часовому контексті життя Тома, Меггі і містера Таллівера, і є єдино можливим місцем їх існування.

Ідилічний простір істотно не пов`язаний з іншим світом, але локалізована в цьому обмеженому світі низка життів поколінь може бути вельми тривалою. Так, в характері містера Талівера домінантою є його любов до рідної домівки як місця, де жили попередні покоління: «Но сильнее всего в нем говорила любовь к старым местам, где он бегал когда-то еще мальчишкой... Талливеры жили здесь уже много поколений, и он помнил, как, сидя зимними вечерами на низкой скамеечке, слушал рассказы отца о старой, наполовину бревенчатой мельнице,… его дед снес ее и поставил новую. Когда мистер Талливер начал уже ходить и снова увидел все то, к чему с детства привык его взор, – тут-то он по-настоящему почувствовал, как крепко держит его любовь к родному дому, который стал частью его жизни, частью его самого» [8]. Єдність життя поколінь суттєво визначається єдністю місця, віковою прикріпленістю до одного місця, від якого невіддільні всі події життя.

Єдність місця ослаблює і пом`якшує різницю між індивідуальними долями та характерами батька і сина Таліверів. Зв`язок поколінь як аксіологічна домінанта наголошується в думках Талівера молодшого: «Том добрался в своих мечтах до того, как, разбогатев, он выкупит отцовскую землю и мельницу, починит дом и станет там жить; он предпочтет его любому другому более новому, более нарядному».

Часопростір провінції незмінно протиставляється столичному. Опозиція «провінція / столиця» в творах Еліот виражена імпліцитно. Спочатку, за законами ідилії, Лондон постає як образ далекого світу, який не торкається доль мешканців провінції, оскільки, як зазначає оповідач в одній з глав роману «Мідлмарч»: «Лондон внушает недоверие косным провинциалам» [9]. В романі «Млин на Флоссі» топос Лондону не зображується і згадується лише раз в короткій репліці Люсі Дін в розмові зі Стівеном Гестом: «Я слышала от отца, что как раз накануне смерти дяди Талливера произошла страшная ссора с мистером Уэйкемом... Вы в это время были в Лондоне». Однак саме приїзд зі столиці чужинця Стівена має вирішальне значення в розвитку сюжету, адже його поява порушує ідилію між братом і сестрою Таліверами, провокує конфлікт Меггі з провінційним Сент-Огом і врешті спричиняє її загибель. Однак негативні ціннісні характеристики Лондона не акцентується. Протистояння між столицею і провінцією відсутнє.

В романі «Мідлмарч» аксіологічні характеристики столиці змінюються. Очам мідлмарчських обивателів велике місто уявляється як «средоточие враждебных деревне сил». Лондон є постійним джерелом небезпеки, адже звідти приходить захворювання на холеру, починається будівництво залізниці, що має порушити усталений спосіб життя провінціалів. Проте позитивні герої роману Доротея Брук і Тертій Лідгейт, не реалізувавши своїх прагнень в провінції, наприкінці сюжету оселяються у Лондоні і там успішно втілюють свої творчі задуми. Герої здійснюють символічну втечу до великого світу, який тут є світом справжніх, незіпсованих міщанською свідомістю, цінностей. Можливо, тут втілений індивідуальний досвід самої письменниці, котра після тридцяти років провінційного життя, лише переїхавши до Лондона, змогла реалізувати свій потужний інтелектуальний потенціал.

Не зважаючи на те, що романи Еліот зосереджені на широкому спектрі інтересів (політичних, економічних, промислових, наукових), простір життя героїв в них закритий. В романі “Млин на Флоссі” він обмежений берегами річки Флосс, в “Мідлмарчі” замкнений кордонами однойменного містечка. На ізольованість простору виразно вказує характеристика селища Ловік, де оселяється Доротея Брук: “Селение словно заключено в ореховой скорлупе”. Переміщення героїв майже відсутні, в романі ”Млин на Флосcі” лише ледве окреслюються епізоди перебування Меггі Талівер на навчанні та її праця вчителькою, які не зображуються, а лише згадуються. Не покидають свого містечка і персонажі “Мідлмарча” (про переїзд головних героїв до Лондона згадується лише в епілозі).

В обох романах Еліот непримиренний конфлікт між духовними потребами головної героїні і посереднім середовищем перетворює провінцію з ідилії на антиідилію. В романі «Млин на Флоссі» письменниця різко заперечує гармонійність існування мешканців Сент-Ога: «Настоящее же было как плоская равнина, где люди перестают верить в существование вулканов и возможность землетрясений и живут убежденные, что завтра ничем не будет отличаться от вчера и что гигантские силы, потрясавшие раньше мир, уснули вечным сном…». Стає зрозумілою потреба Меггі протистояти цьому середовищу. Авторська позиція суголосна позиції героїні: “Возможно, вас тяготили такие же чувства, когда вы наблюдали эту старозаветную жизнь на берегах Флосса – жизнь, которую даже страдание не в силах поднять над уровнем трагикомедии. Жалкая жизнь, скажете вы, у этих Талливеров и Додсонов – не озаренная ни возвышенными идеями, ни романтическими мечтами… Я разделяю с вами то гнетущее чувство, которое вызывает в вас их убогий мирок…». Відтворення цього світу потрібне письменниці заради того, щоб зрозуміти життєві переконання Меггі, що прагнула, зберігаючи зв`язок з попередніми поколіннями, піднятися над їхнім духовним рівнем.

В «Мідлмарчі» цей конфлікт ще більш драматичний. Важливо зазначити, що повна назва роману «Мідлмарч: Картини провінційного життя». Англійською друга частина назви звучить більш промовисто: «A Study of Provincial Life», тобто дослідження всіх складових провінційного життя. Назва свідчить про те, що оповідь не буде зосереджена на долі головного героя, а йтиметься про суспільний вплив на особистісні прагнення. Тут провінційне містечко є не просто узагальненим сатиричним образом провінції 1830-х рр, як Сент-Ог в романі «Млин на Флоссі». Мідлмарч є своєрідним простором для дослідження реальних процесів всередині саме такого типу суспільства, процесів, які можуть зруйнувати уявне благополуччя маленького світу. Вкінці роману, відтворивши заплутане різноманітними поєднаннями, життя містечка, оповідач зазначає: “Монотонный провинциальный мирок оказался словно начинен динамитом”. Мідлмарч з самого початку постає як антиідилія і жорстоко протистоїть Доротеї Брук і талановитому лікарю-ентузіасту Лідгейту, який свідомо обрав практику в маленькому містечку аби «держаться в стороне от лондонских интриг, зависти, прислужничества”, натомість «Мидлмарч намеревался спокойно проглотить Лидгейта и без малейших затруднений его переварить». На початку роману Лідгейт відчуває, що: «… от Мидлмарча вообще нельзя ожидать ничего хорошего», наприкінці в свідомості героя містечко отримує характеристику “гнусный Мидлмарч”. Отже, протистояння особистість – провінція в художньому світі Дж. Еліот набуває трагізму, середовище здатне морально або, навіть, фізично знищити людину.

Отже, ментально-географічні характеристики хронотопу англійської провінції в романах Дж. Еліот визначаються кількома факторами. По-перше, це особистісні ціннісні домінанти автора: скептицизм і радикалізм, що породжують відчуття самотності і ізоляції героїв та призводить до утвердження таких ціннісних категорій як практицизм, розсудливість, пріоритет розуму над почуттям, свобода, поміркованість, терпимість, підкорення моральному і суспільному обов`язку, напружена праця і індивідуальна моральна відповідальність. По-друге, це еволюція художніх пріоритетів. Новаторства Еліот, пов`язані з драматизацією, інтелектуалізацією та психологізацією змістовного аспекту зумовили і нове ментально-світоглядне значення хронотопу. Логіка зображення простору провінції в творах Еліот визначається концепцією обов`язку і відповідальності людини за вибір місця в житті. При наявності орієнтації на буденне існування Еліот героїзує своїх персонажів. Меггі Талівер, лікар Лідгейт, Доротея Брук мають високу мету, яка потрібна їм для того, аби не відчувати, що життя проходить в дрібних і негідних високого сенсу пошуках. В творах Дж. Еліот конфлікт набуває соціально-критичного забарвлення. Уявна ідилічність спростовується трагізмом людського існування, а в якості ціннісного мірила стверджується особистість. Отже, простір провінції в романах Дж. Еліот відбиває історичний етап еволюції ментальних категорій англійської національної культури і сприяє вираженню авторських світоглядних домінант.

Іронія (грец. ironeia – удавання) – художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. І. виражає глузування, приховане за похвалою або позитивною оцінкою. Ознакою І. є подвійний зміст, де істинний – не той, що прямо висловлений, а той, що мається на увазі.

Письменники-реалісти широко використовують І. як засіб критики і заперечення негативних явищ дійсності.

Виразне іронічне забарвлення мають новели П. Меріме, в яких іронія використовується для вираження авторського скепсису стосовно романтичних сюжетних колізій і художніх прийомів. У містичній новелі «Венера Ілльська» представлено своєрідність каталонського життя. Стародавня статуя оживає для того, щоб прийти на ложе кохання до того, кого вона вважає своїм нареченим. При цьому такі деталі, як важенні кроки і придушення чоловіка нагадують швидше сільські «страшні» історії, аніж серйозні езотеричні праці, і не можуть не викликати усмішки. Подібна ситуація присутня і в новелі «Локіс», де також досить яскраво, хоча і не зовсім правдиво, представлена литовська специфіка, а історія графа Михайла Шемета сильно нагадує народні казки, пов'язані із стародавніми тотемними культами. Шемет, породжений жінкою і ведмедем, зрештою перетворюється на звіра: лазить ночами по деревах, страждає манією вбивства і, врешті-решт, загризає свою молоду дружину. Однак, не слід думати, що Меріме сприймав всерйоз містику народних розповідей. В його прозі присутній романтичний елемент, та за ним стоїть скептична свідомість автора. Ось, наприклад, як він представляє місцеву відьму в «Локісі»: «У зовнішності її поєднувались вираз хитрості і тупості, що нерідко зустрічається у так званих чаклунів, здебільшого одночасно неуків і шахраїв».

В іронії, що вводиться делікатними, ледь помітними штрихами, виявляється яскрава риса індивідуального стилю П. Меріме. В ній нерідко «зашифрована» оцінка героя, його вчинків або всієї ситуації, що диктує персонажам певний тип поведінки.

Історизм художній (від гр. historia – розповідь про минуле) – принцип зображення дійсності як перемінного явища, яке розвивається згідно з об’єктивними законами. Історизм реалістичних творів базується на романтичному історизмі, однак є «прагматичнішим», науковішим, оскільки повинен сприяти глибокому дослідженню історичних коренів і першоджерел певних громадських явищ. Історизм романтиків носив характер естетизації. Величезне значення надавалося деталізації, живописності, підкреслювалася оригінальність старовинних звичаїв і вірувань. Реалісти І.х. трансформували, показуючи взаємодію людини і часу через буденні події і звичайні долі. Сприйнявши від романтиків принцип конкретно-історичного підходу до об'єкту зображення в мистецтві, у якості такого об'єкту обирають не історичне минуле, а оточуюче їх повсякденне життя, свою сучасність

Переосмислюючи принцип історизму, Стендаль наполягає на використанні історичних сюжетів не лише в історичних, а і в сучасних творах, вимагаючи правдивого зображення дійсності. Він вважає мистецтво «дзеркалом», яке відображає «то небесну блакить, то багно доріг». Але це не фотографічне відображення. Письменник має право на вибір ситуацій і персонажів, потрібних для розв'язання художнього завдання, на узагальнення, що перетворює правду життя на мистецьку істину.

Історичний роман (від гр. historia – розповідь про минуле) жанр, присвячений художньому зображенню минулих епох із збереженням їхньої своєрідності. Засновником жанру І.р. вважається В. Скотт, котрий створив універсальну структуру, що відбиває рух історії, не через долі історичних осіб, як це робилося до нього, а через долі рядових учасників історичного процесу. Письменники-реалісти перенесли дану настанову на зображення сучасності, в результаті історизм став розумітися не лише як відтворення естетичної неповторності кожної окремої епохи, але як відображення руху дійсності у Великому Часі. Це надало романній формі особливої перспективи, істотно розширило її межі.

Історизм в естетичній концепції реалізму модифікується у гостре відчуття сучасності, а головним завданням мистецтва є вивчення сучасності, реального повсякденного буття в різних його аспектах: боротьбі індивідуальних пристрастей, конфліктах різних прошарків суспільства, традицій, у різних формах політичного протистояння суспільних сил. В історичному баченні реалістів акцентується передусім соціальний та психологічний аспекти; завдяки цьому історичний час, соціальний простір та внутрішній мікросвіт особистості вперше постають в органічному взаємозв'язку. До жанру І.р. в добу реалізму зверталися О. де Бальзак («Шуани»), П. Меріме («Хроніка часів Карла ІХ»), Стендаль («Пармський монастир»).

Історія твору – історія зародження і написання твору, можливі прототипи, стимули і труднощі на творчому шляху, можлива трансформація первісного задуму, історія його опублікування і розповсюдження.

Відома історія народження задуму романа Стендаля «Червоне і чорне». Якось у газеті Стендаль наштовхнувся на кримінальну хроніку. Його вразила доля двох молодих людей, яким було винесено смертний вирок. Селянин Антуан Берте, дрібний честолюбець, особа нікчемна, хоч і не бездарна, вирішив зробити кар'єру, влаштувавшись гувернером у родині місцевого багатія Мішу. Та юнака звинуватили в любовних стосунках з матір'ю його вихованців, і він втратив місце в цьому домі. Берте вступив до духовної семінарії, невдовзі його вигнали і звідти, а потім і з аристократичного особняка у Парижі, з родини пана де Кордоне, де він скомпрометував себе стосунками з дочкою господаря. Та найбільше зганьбив його лист пані Мішу, в яку Берте з відчаю стріляє у церкві, а потім намагається покінчити життя самогубством.

Інша молода людина - Лафарг, майстер червонодеревник, який захоплювався філософією та літературою, людина скромна, але надзвичайно горда. Коли юнак відмовив закоханій у нього дівчині, та звинуватила його у спробі зґвалтування. В обох випадках Стендаль побачив характерне явище часу: суспільство вбиває молодих людей із третього прошарку, якщо вони не скоряються його приписам і намагаються реалізувати свої неабиякі здібності. Узагальнивши реальні події у художні образи, Стендаль створив перший в європейській літературі реалістичний роман.

Не менш цікава історія роману «Мадам Боварі» Г. Флобера. Роботу над ним письменник почав 19 вересня 1851 року. Автору знадобилося п'ять років напруженої праці і майже цілковитого самітництва. Існує чимало версій щодо того, як виник у Флобера задум роману, його побутових джерел і прототипів героїв. За однією з них, письменник пригадав історію одного з учнів свого батька, провінційного лікаря, дружина якого покінчила життя самогубством. Працюючи над твором, Флобер іноді писав, не встаючи з-за столу п'ятнадцять годин на добу. Він ніби вступив у двобій з об'єктом свого зображення: «Проклята Боварі мучить і дратує мене... На минулому тижні я п'ять днів просидів над однією сторінкою... Гидка робота!.. Все мені обридло... Проклята ідея — взятися за подібний сюжет!..»

Вихід у світ роману «Пані Боварі» наробив багато галасу і став подією в історії розвитку французького реалізму. Перед здивованими читачами у всій красі постало провінційне життя міщанського світу «кольору плісняви». Восени 1856 року, коли був надрукований журнальний варіант твору, спалахнув скандал: автора було звинувачено в розпусті і притягнуто до судової відповідальності. Пізніше письменник згадував: «Процес цей створив мені величезну рекламу».

«Класичний реалізм» – термін, що позначає період європейської літератури 1830-1860-х рр., орієнтований на концепцію реалізму як атрибутивної ознаки мистецтва (типологічна концепція). Визнаючи в історії літератури існування різних «реалізмів» (античного, ренесансного, просвітницького та ін.), дослідники, використовуючи термін К.р. мають на увазі певну найвищу якість реалізму ХІХ ст. у порівнянні з іншими «реалізмами». Однак і сама концепція «реалістичного типу творчості», і відповідне їй поняття «К.р.» залишаються дискусійними.

Конкретно-історична концепція реалізму – розуміння реалізму як категорії історичної, що означає художню систему або напрям. Згідно з К.-іст. к. р. категорія реалізм виникає на певній стадії еволюції мистецтва і має більш менш чіткі хронологічні межі (1830 – 1860-ті рр.). Для більшості вчених історична - концепція реалізму уявляється найбільш прийнятною на противагу типологічній концепції.

Контекст (лат. сопtextus – тісний зв'язок, з'єднання) – будь-яке природне для досліджуваного явища оточення, через характер зв'язків із яким розкривається його значення, зміст і роль.

Поза історичним, суспільно-політичним, біографічним контекстом неможлива об’єктивна інтерпретація реалістичного твору. Адже, аналітико-психологічна настанова стилю Стендаля буде незрозумілою без знання особистих звичок письменника, його світоглядної настанови на самопізнання (еготизм), ставлення до епохи Реставрації у Франції; глибина антибуржуазного пафосу творчості Г. Флобера відкривається лише враховуючи життєвий досвід нещасливого існування письменника у світі «кольору плісняви».

Конфлікт (лат. сопflictus – зіткнення) – зовнішньо-подієве зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби.

«Кристалізації» теорія – теорія французького письменника-реаліста Стендаля, щопояснює зародження любові в душі людини і преломлення через це почуття образу коханої. Обґрунтована утрактаті «Про любов» (1822), який присвячено феномену пристрасті одних людей до інших. Не можна сказати, що Стендаль зміг пояснити це явище, але його думку із цього приводу враховувати потрібно, оскільки любов присутня майже у всіх його творах, і їй уділено місця не менше, ніж аналізу суспільних відносин.

Стендаль виділяє чотири види кохання: кохання-пристрасть, яке примушує людину жертвувати всіма своїми інтересами; кохання-ваблення, поширене у Франції, виступає різновидом приємного спілкування; фізичне кохання, властиве шістнадцятилітнім хлопцям; і кохання-пихатість, схоже із егоїстичним бажанням володіння модними і дорогими речами. Окрім того, кохання зазвичай розвивається у відповідності до семи періодів: етап первинного захоплення змінюється думками про можливість володіння, потім зароджується надія, яка, власне кажучи, і є фундаментом кохання, потім відбувається перша кристалізація, потім з'являються сумніви, і остання фаза – ступінь другої кристалізації, до якої доходять рідко. Під кристалізацією Стендаль розуміє наділення предмета кохання позитивними якостями, яких у нього, можливо, і немає. Не випадково, кристал – явище тимчасове, яке легко переходить до аморфності і розчинення.

Більшість захоплень закінчується на стадії думок про можливе володіння. Але якщо надія з'являється, людина може потрапити в дуже непросту ситуацію. Втрата кохання веде до неможливості бути щасливим, починається процес трагічної кристалізації, коли втрачений предмет наділяється багатьма позитивними властивостями, і покинутий звинувачує себе у тому, що його залишили. При цьому безмовна антипатія часто виникає з вельми нікчемних причин: погано вилощений капелюх або ніякова посадка в сідлі можуть вбити любовне почуття на етапі його зародження. Зовнішня привабливість виконує роль вивіски при закладі. А похвали на адресу людини, почуті нами, примушують вірити щонайменшій надії. Що ж є після цього кохання, як не самообман? Слід зазначити: трактат був створений письменником у віці 29 років, надалі, він заглиблюватиме своє розуміння даного явища, і дасть зразки блискучого художнього зображення любовного переживання.

Важливо, що Стендаль говорить про вплив на почуття різних факторів, у тому числі суспільних звичаїв і принципів державного устрою, тобто явищ морального і соціального плану, а також природних умов: клімату, фізіології і темпераменту. Увага Стендаля до природних факторів людської психології, його ідея залежності психіки від фізіології випереджає натуралістичну естетику другої половини XIX ст., але залишаються незрозумілими для його сучасників: будь-який натяк на фізіологію шокує, тому новаторство письменника залишається неоціненним.

«Критичний реалізм» – термін, що позначає естетику письменників другої половини ХІХ ст. Запроваджений у літературознавчий обіг радянським письменником М. Горьким у статті «Про літературу» (1930). На сьогодні визнається неточним, оскільки виділяє притаманний реалістам критичний пафос в оцінці дійсності як найважливішу родову ознаку реалізма. Але зауважимо, що, по-перше, критичне сприйняття реальності притаманне не лише реалістам, а по-друге, критична позиція не виключає позитивного начала в реалізмі, який не є явищем чистої критики. Творчість майже усіх письменників-реалістів позначена прагненням до гармонії, досконалості, пошуком ідеалу. Тому вважається доцільним відмовитися від характеристики «критичний» у термінологічній назві реалізму ХІХ ст.

Крутійський роман –різновид епічного жанру, одна з найдавніших форм європейського роману. Крутійський роман розповідає про пригоди хвацького пройдисвіта, авантюриста – пікаро, вихідця з низів або декласованого дворянства, який повністю ігнорує обов'язкові суспільні моральні норми. Як правило, це слуга, бездомний жебрак, «лицар випадку». Крутійський роман виник із культурно-історичної ситуації, коли Європа переповнилася бурлакуванням, і став антиподом лицарського роману з його шляхетними героями. У крутійському романі відсутня складна композиція: як правило, тут однолінійний сюжет, події розгортаються у хронологічному порядку, оповідь ведеться найчастіше від першої особи, що імітує форму автобіографічних спогадів героїв; сюжет має авантюрний характер. Найбільшого розквіту крутійський роман досяг в Іспанії у XVII ст.

Ознаки К.р. в європейській літературі доби реалізму можна побачити в образах деяких персонажів, котрі наділені рисами героїв-крутіїв. Так, визначаючи жанрову природу роману Ч. Діккенса «Посмертні нотатки Піквікського клубу» літературознавці вказують на наявність пікарескного героя – авантюриста Джингля. Також до цього різновиду іноді відносять персонажів В.М. Теккерея – Баррі Ліндона з роману «Нотатки Баррі Ліндона» та Ребекку Шарп з роману «Ярмарок марнославства».

Логічний (математичний) реалізм – назва творчого методу засновника реалізму, французького письменника Стендаля, який мав схильність до математики і, на думку сучасників, став «математиком у белетристиці». Дослідники творчості письменника називають його стиль «геометричним», відзначають особливу манеру оповіді – позбавлений розлогих описів, авторських емоцій, сухий виклад подій. Поетиці Стендаля властиве аналітико-психологічне зображення світу крізь призму сприйняття дійсності головними героями. Він широко використовує внутрішні монологи, сміливо порушує традиційні форми оповідного ритму. Для стилю письменника характерна інтелектуальна насиченість, панорамність картини життя, «відкритість».

Літературний жанр – другий ступінь класифікації художньої літератури (окреме, конкретне вираження роду); тематичний, технічно усталений тип літературної творчості, специфічний для кожного різновиду мистецтва, який визначається своєрідністю зображення; загальнотеоретичне поняття, що називає узагальнені властивості художніх творів певного типологічного ряду різних епох і літератур або окремої доби, напряму чи стильової тенденції, конкретного національного письменства чи ідіостилю.

Літературний напрям – сукупність духовних, світоглядних та естетичних принципів, характерних для творчості певних письменників, літературних шкіл, угруповань, течій в одній чи багатьох національних літературах; сукупність творів, у яких проявляються спільність літературного стилю, творчого (художнього) методу, типу творчості та інших характерних ознак. Формантами літературного напряму є світоглядний (ідейний, філософський) фундамент, який породжує певну концепцію дійсності і творчості; поетика як система вимог (правил), сформованих на філософських засадах напряму; спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у цьому напрямі і є характерними для нього; сукупність формотворчих елементів (стильові, композиційні особливості, жанрові форми), регульованих поетикою цього напряму.

Знання сутнісної специфіки літературного напряму допомагає систематизувати розуміння особливостей літературного процесу сучасності і минулого, полегшує пізнання, осмислення та оцінювання окремих творів шляхом співвіднесення їх із певним напрямом, надає чіткості в історичній класифікації жанрів (наприклад, романтична балада, класична ода, реалістичний роман тощо). Літературний напрям є одним із основних чинників виокремлення літературного періоду. «Літературний напрям» – категорія історично змінна. Деякі напрями побутують у літературі тривалий час, іноді – століття. Тому в межах напряму відбуваються певні зміни, зумовлені розвитком літератури. З часом художньо-творчий потенціал напряму вичерпується і відкриваються нові творчі можливості, на зміну одному напряму приходить інший. Зміни напрямів зумовлюють і зміни історичних етапів художнього розвитку.

Літературний період (грец. регіоd – кружний шлях, обертання) – цілісний етап літературного розвитку, відмінний від попереднього та наступного і водночас пов'язаний із ними.

Маніфести літературно-художні –теоретичні роботи художників слова, їх висловлювання про характер і завдання своєї літературної діяльності, творчості взагалі. Термін почав вживатися у XIX ст. Літературний маніфест може виражати не лише особистий погляд автора, але також відображати ідеї того чи іншого літературного угруповання.