Олександр Потебня (1835-1891) 4 страница

Поєднання науки, технології та економіки символізується останніми роками висловом "дослідження і розвиток". З цього поєднання виникли засновані на науці галузі виробництва (комп'ютерна, електронна, оптична, полімерних матеріалів), які справляють дедалі більший вплив на виробничий сектор суспільства і забезпечують передовим індустріальним країнам провідну роль у виробничих циклах випуску товарів. Але індустрія, що ґрунтується на науці, на відміну від галузей виробництва, які виникли в XIX столітті, залежить насамперед від теоретичної роботи, котра передує виробництву різних виробів. Комп'ютер не міг би існувати без досліджень у галузі фізики твердого тіла, започаткованих сорок років тому Ф. Блохом. Лазер безпосередньо виник завдяки проведеним тридцять років тому дослідженням І. Рабі щодо молекулярних оптичних променів. (Можна сказати, не будучи надто поверховим, що "Ю.С.Стіл корпорейшн" є парадигматичною корпорацією першої третини XX століття, "Дженерал моторс" - другої третини століття, а "Ай-Бі-Ем" - останньої третини. Протилежні підходи зазначених корпорацій до дослідження і розвитку є мірою цих змін.)

Що істинно для технології й економічної науки, є істинним для всіх видів знання: просунення в будь-якій галузі стають дедалі більшою мірою залежними від першості теоретичної роботи, котра кодифікує вже відоме й вказує шлях емпіричного підтвердження. По суті теоретичне знання дедалі більшою мірою стає стратегічним ресурсом, осьовим принципом, а університети, дослідницькі організації та інтелектуальні інститути, де вони кодифікуються й збагачуються, стають осьовими структурами цивілізації, що з'являється.

Планування технології. Разом із новими способами технологічного передбачення, постіндустріальні суспільства (це мій четвертий критерій) можуть досягнути нового виміру суспільної зміни - планування і контролювання технологічного зростання.

Сучасні індустріальні економіки стали можливими тоді, коли суспільства виявилися здатними створювати нові інституційні механізми для утворення заощаджень (через банки, страхові компанії, акціонерний капітал і біржу, державні інструменти, тобто позики і податки) і використання їх для інвестицій. Здатність послідовно щорічно реінвестувати принаймні 10 відсотків валового національного продукту стала основою того, що В. Ростоу назвав точкою "зльоту" економічного зростання. Але будь-яке суспільство для того, аби уникнути застою чи "зрілості" (це непевне слово є, однак, визначеним), повинне відкрити нові технологічні горизонти з метою підтримання продуктивності і вищого рівня життя. Якщо суспільство стає більш залежним від технологій і нововведень, то в систему запроваджується небезпечна "невизначеність". (Маркс вважав, що капіталістична економіка повинна розширюватися чи померти. Наступні марксисти, наприклад В. Ленін і Р. Люксембург, припускали, що подібне розширення неодмінно мало бути географічним; звідси й теорія імперіалізму. Але основним напрямом експансії виявилось інтенсивне використання капіталу і технології.) Яким чином можна підтримати зростання без нової технології? Розвиток передбачення і "техніки відображення" уможливлюють нову фазу в економічній історії - фазу свідомого, планомірного поступу технологічних змін і на основі цього зменшення невизначеності економічного майбутнього. Проблема того, чи може це насправді здійснитись, є змістовним питанням, що обговорюється у третьому розділі...

Оцінка технології є цілком здійсненною. Для неї потрібний політичний механізм, котрий дав би можливість проводити подібні дослідження і встановлювати критерії для регулювання використання нових технологій...

Виникнення нової інтелектуальної технології. "Найбільшим винаходом ХГХ століття, - писав А. Уайтхед, - був винахід самого методу винаходу. Новий метод увійшов у життя. Для того щоб зрозуміти нашу епоху, ми можемо знехтувати усіма конкретними деталями змін, такими як залізницею, телеграфом, радіо, прядильними машинами і синтетичними барвниками. Ми мусимо зосередитися на самому методі; це справжня новина, котра зруйнувала основи старої цивілізації".

У тому ж таки сенсі можна сказати, що друга половина XX століття в методологічному аспекті є управління організованою складністю (великими організаціями і системами, теорією з великим числом змінних), розпізнання і здійснення стратегій раціонального вибору як у взаємодії з природою, так і у відносинах між людьми, і в кінцевому підсумку, розвиток нової інтелектуальної технології, котра наприкінці століття може стати такою самою визначною для людства, якою була машинна технологія для середини минулого століття.

Метою нової інтелектуальної технології є не більше й не менше, як реалізувати мрію соціального алхіміка: "упорядкувати" масове суспільство. Сьогодні в цьому суспільстві мільйони людей щоденно ухвалюють мільярди рішень про те, що купити, скільки мати дітей, за кого голосувати, яку роботу обрати тощо. Будь-який окремий вибір може бути так само непередбачуваним, як і рух атомів у квантовій фізиці, які мимоволі діють на вимірювальний прилад, але все-таки сукупність складників можна виявити так само чітко, як це робить геодезист, розбиваючи методом тріангуляції висоту і горизонт. Якщо комп'ютер - прилад, то теорія прийняття рішення - його господар. Як Паскаль хотів зіграти в кості з Богом, а фізіократи намагалися створити економічну таблицю, котра здатна буде упорядкувати всі обміни між людьми, так само теоретики рішень намагаються знайти свою власну tableau entier - "компас раціональності", чи "найкраще" рішення для ситуацій вибору, що збивають людей з пантелику.

Відповідальність за те, що ця мрія - у свій спосіб так само утопічна, як і мрія про ідеальне суспільство, - похитнулась, покладається з боку її прибічників на людський опір раціональності. Але це може відбуватися також завдяки самій ідеї раціональності у тому вигляді, в якому вона рухає організаціями - визначення функції без обґрунтування смислу. Це також входить до кола тем, котрі я досліджую у цих нарисах...

План цієї книги

Шість розділів цієї книги, як я вже зазначав, є взаємопов'язаними завдяки дослідженню різних тем, котрі не так дають лінійний виклад доведення, як чергуються, так би мовити, подібно до цівкового колеса.

У першому розділі розглядаються теорії суспільного розвитку в розвинутому індустріальному суспільстві...

У другому розділі на прикладі устрою Сполучених Штатів досліджується два з п'яти вимірів постіндустріального суспільства: перехід від товаровиробляючої до обслуговуючої економіки, а також зміни в схильностях до роду занять, у чому виражаються поява в постіндустріальному суспільстві професійного і технічного класу. У такому контексті досліджено багато тем, що здебільшого мають стосунок до майбутнього робітничого класу: теорії "нового робітничого класу"; історична могутність профспілкового руху як робітничої сили і його зростаючі утруднення в досягненні майбутніх цілей, таких як контролювання праці в скрутному становищі економіки обслуговування та іноземної конкуренції.

У третьому розділі розглядаються виміри знання і технології. Початкова проблема, котра виникає зі зміни природи того й іншої, стосується поступу змін.

У цьому контексті розділ 3 прагне дати визначення "знанню": проаналізувати природу його експоненціального зростання; точно встановити справжні способи, якими знання розвивається завдяки розгалуженню; нарешті, визначити технологію, мірило його зростання, а також точно встановити способи технологічного передбачення. Друга частина розділу є детальною статистичною спробою окреслити структуру представників класу знання - розподіли професійних занять і головні серед них тенденції, а також локалізацію ресурсів технічного суспільства, котра є розподілом коштів на дослідження й розвиток...

...Розділ 4 розглядає стосовно ситуації Сполучених Штатів логіку цих двох способів і доводить, що встановлення рівноваги між ними є першорядним для постіндустріального суспільства питанням...

...Розділ 5 стосується адекватності наших понять і знарядь завданням соціального планування...

У шостому розділі розглядається головним чином зв'язок між технократичним і політичним ухваленням рішень. На противагу мріям ранніх технократів, таких як Сен-Симон, котрі сподівалися, що вчені будуть правити світом, з'ясовується, що політичні рішення є головними рішеннями в суспільстві й що відношення знання до влади по суті є відношенням прислужництва...

Те, що я доводжу в цій книзі, є положенням, згідно з яким головним джерелом структурних змін у суспільстві - змін у способах нововведень, у відношенні науки до технології, змін у державній політиці - є зміни в характері знання: експоненціальне зростання й розгалуження науки, виникнення нової інтелектуальної технології, проведення систематичних розвідок завдяки бюджетам організацій "Дослідження й розвиток" і, як вершина всього цього, кодифікація теоретичного знання.

Самуель Гантінгтон (нар. 1927)

 

Самуель Філліпс Гантінгтон - відомий американський соціолог і політолог. Автор багатьох праць у галузі соціальної модернізації, міжнародних відносин, теорії демократії й імміграції. Велику популярність здобула його концепція "зіткнення цивілізацій", яка описує динаміку сучасних соціальних відносин крізь призму конфліктів на цивілізаційній основі.

Зіткнення цивілізацій модель прийдешнього конфлікту

Світова політика вступає в нову фазу, й інтелектуали негайно обрушили на нас потік версій щодо її майбутнього обличчя: кінець історії, повернення до традиційного суперництва між націями-державами, занепад націй-держав під натиском різноспрямованих тенденцій - до трайбалізму й глобалізму - та ін. Кожна із цих версій вхоплює окремі аспекти реальності, що народжується. Але при цьому втрачається найістотніший, осьовий аспект проблеми.

Я думаю, що у світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливіші межі, що розділяють людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною дійовою особою в міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глобальної політики будуть розгортатися між націями й групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями - це і є лінії майбутніх фронтів.

Прийдешній конфлікт між цивілізаціями - завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному світі. Протягом півтора століть після Вестфальского миру, що оформив сучасну міжнародну систему, у західному ареалі конфлікти розверталися головним чином між государями - королями, імператорами, абсолютними й конституційними монархами, які прагнули розширити свій бюрократичний апарат, збільшити армії, зміцнити економічну могутність, а головне - приєднати нові землі до своїх володінь. Цей процес породив нації-держави, і, починаючи з Великої французької революції, основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. В 1793 p., говорячи словами P.P. Палмера, "війни між королями припинилися, і почалися війни між народами".

Така модель зберігалася протягом усього XIX ст. Край їй поклала Перша світова війна. А потім, у результаті російської революції й відповідної реакції на неї, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім - комунізм і ліберальна демократія. Під час холодної війни цей конфлікт втілився в боротьбу двох наддержав, жодна з яких не була нацією-державою в класичному європейському розумінні. їхня самоідентифікація формулювалася в ідеологічних категоріях.

Конфлікти між правителями, націями-державами й ідеологіями були головним чином конфліктами західної цивілізації. У. Лінд назвав їх "громадянськими війнами Заходу". Це настільки ж справедливо стосовно холодної війни, як і стосовно світових воєн, а також воєн XVII, XVIII, XIX століть. Із закінченням холодної війни добігає кінця й західна фаза розвитку міжнародної політики. У центр висувається взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями. На цьому новому етапі народи й уряди незахідних цивілізацій уже не виступають як об'єкти історії - мішень західної колоніальної політики, а поряд із Заходом починають самі рухати й творити історію.

Природа цивілізацій

Під час холодної війни світ був поділений на "перший", "другий" і "третій". Але потім такий поділ втратив сенс. Зараз набагато доречніше групувати країни, ґрунтуючись не на їх політичних або економічних системах, не за рівнем економічного розвитку, а зважаючи на культурні й цивілізаційні критерії.

Що мається на увазі, коли мова йде про цивілізацію? Цивілізація становить якусь культурну сутність. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади - всі вони мають свою особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності.

...Тут ми доходимо до суті справи. Тому що західний світ, арабський регіон і Китай не є більше частинами широкої культурної спільності. Вони є цивілізаціями. Ми можемо визначити цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу, як найбільш широкий рівень культурної ідентичності людей. Наступний щабель становить уже те, що відрізняє рід людський від інших видів живих істот. Цивілізації визначаються наявністю загальних рис об'єктивного порядку, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, - а також суб'єктивною самоідентифікацією людей. Є різні рівні самоідентифікації: так, житель Рима може характеризувати себе як римлянина, італійця, католика, християнина, європейця, людини західного світу. Цивілізація - це найбільш широкий рівень спільності, з якою він себе співвідносить. Культурна самоідентифікація людей може змінюватися, і в результаті змінюється склад і межі тієї або іншої цивілізації.

Цивілізація може охоплювати більшу масу людей - наприклад, Китай, про який Л. Пай якось сказав: "Це цивілізація, що видає себе за країну".

Але вона може бути й досить нечисленною - як цивілізація англомовних жителів островів Карибського басейну. Цивілізація може містити в собі кілька націй-держав, як у випадку із західною, латиноамериканською або арабською цивілізаціями, або одну-єдину - як у випадку з Японією. Очевидно, що цивілізації можуть змішуватися, накладатися одна на одну, включати субцивілізації. Західна цивілізація існує у двох основних варіантах: європейському і північноамериканському, а ісламська поділяється на арабську, турецьку й малайську. Незважаючи на все це, цивілізації становлять певні цілісності. Межі між ними рідко бувають чіткими, але вони реальні. Цивілізації динамічні: у них бувають піднесення і занепад, вони розпадаються й зливаються. І, як відомо кожному студентові-історикові, цивілізації зникають, їх затягують піски часу.

На Заході прийнято вважати, що нації-держави - головні дійові особи на міжнародній арені. Але вони виступають у цій ролі лише кілька століть. Більша частина людської історії - це історія цивілізацій. За підрахунками А. Тойнбі, історія людства знала 21 цивілізацію. Тільки шість із них існують у сучасному світі.

Чому неминуче зіткнення цивілізацій?

Ідентичність на рівні цивілізації буде ставати все більш важливою, і вигляд світу значною мірою формуватиметься в ході взаємодії семи-восьми великих цивілізацій. До них належать західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, православно-слов'янська, латиноамериканська й, можливо, африканська цивілізації. Найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться уздовж ліній розлому між цивілізаціями. Чому?

По-перше, розбіжності між цивілізаціями не просто реальні. Вони - найбільш істотні. Цивілізації несхожі за своєю історією, мовою, культурою, традиціями і, що найважливіше, релігією. Люди різних цивілізацій по-різному дивляться на відносини між Богом і людиною, індивідом і групою, громадянином і державою, батьками й дітьми, чоловіком і дружиною, мають різні уявлення про співвідносну значущість прав і обов'язків, свободи й примусу, рівності й ієрархії. Ці розбіжності складалися століттями. Вони не зникнуть у доступному для огляду майбутньому. Вони більш фундаментальні, ніж розбіжності між політичними ідеологіями й політичними режимами. Звичайно, розбіжності не обов'язково передбачають конфлікт, а конфлікт не обов'язково означає насильство. Однак протягом століть найбільш затяжні й кровопролитні конфлікти породжувалися саме розбіжностями між цивілізаціями.

По-друге, світ стає тіснішим. Взаємодія між народами різних цивілізацій підсилюється. Це веде до зростання цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння розходжень між цивілізаціями й спільності в межах цивілізації. Північноамериканська імміграція у Францію викликала у французів вороже ставлення, і водночас зміцнила доброзичливість до інших іммігрантів - "добропорядних католиків і європейців з Польщі". Американці набагато хворобливіше реагують на японські капіталовкладення, ніж на інвестиції з Канади і європейських країн. Все відбувається за сценарієм, описаним Д. Хорвіцем: "У східних районах Нігерії людина народності ібо ще може бути ібо-оуеррі або ібо-оніча. Але в Лагосі вона буде просто ібо. У Лондоні вона буде нігерійцем. А в Нью-Йорку - африканцем". Взаємодія між представниками різних цивілізацій зміцнює їхню цивілізаційну самосвідомість, а це, у свою чергу, загострює розбіжності й ворожість що йдуть у глиб історії або принаймні сприймаються в такий спосіб.

По-третє, процеси економічної модернізації й соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає й роль нації-держави як джерела ідентифікації. Лакуни, що утворилися в результаті, здебільшого заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні рухи склалися не тільки в ісламі, а й у західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі. У більшості країн і конфесій фундаменталізм підтримують освічені молоді люди, висококваліфіковані фахівці із середніх класів, особи вільних професій, бізнесмени. Як помітив Г. Вайгель, "десекуляризація світу - одне з домінуючих соціальних явищ кінця XX ст.". Відродження релігії, або, говорячи словами Ж. Кепеля, "реванш Бога", створює основу для ідентифікації й причетності зі спільністю, що виходить за національні межі - для об'єднання цивілізацій.

По-четверте, зростання цивілізаційної самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід перебуває на вершині своєї могутності, а з іншого, і, можливо, саме тому, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власних коренів. Все частіше доводиться чути про "повернення в Азію" Японії, про кінець впливу ідей Неру й "індуїзацію" Індії, про провал західних ідей соціалізму й націоналізму до "реісламізації" Близького Сходу, а останнім часом і суперечки про вестернізацію або русифікацію країни Бориса Єльцина. На вершині своєї могутності Захід зіштовхується з незахідними країнами, в яких досить прагнення, волі й ресурсів, щоб надати світу незахідного вигляду.

У минулому еліти незахідних країн зазвичай складалися з людей, найбільшою мірою пов'язаних із Заходом, що здобули освіту в Оксфорді, Сорбонні або Сандхерсті, що засвоїли і західні цінності, і стиль життя. Населення ж цих країн, як правило, зберігало нерозривний зв'язок зі своєю споконвічною культурою. Але тепер усе перемінилося. У багатьох незахідних країнах іде інтенсивний процес девестернізації еліт і їхнього повернення до власних культурних коренів. І одночасно з цим західні, головним чином американські, звичаї, стиль життя й культура здобувають популярність серед широких верств населення.

По-п'яте, культурні особливості й розбіжності менше піддаються змінам, ніж економічні й політичні, і внаслідок цього їх складніше розв'язати або звести до компромісу. У колишньому Радянському Союзі комуністи можуть стати демократами, багатії перетворитися на бідних, а бідняки - на багатіїв, але росіяни попри все бажання не зможуть стати естонцями, а азербайджанці - вірменами.

У класових й ідеологічних конфліктах ключовим було питання: "На чиєму ти боці?" І людина могла вибирати - на чиїй вона стороні, а також змінювати раз вибрані позиції. У конфлікті ж цивілізацій питання ставиться інакше: "Хто ти такий?" Йдеться про те, що дане й не підлягає змінам. І, як ми знаємо з досвіду Боснії, Кавказу, Судану, давши невідповідну відповідь на це питання, можна негайно одержати кулю в чоло. Релігія розділяє людей ще більш різко, ніж етнічна належність. Людина може бути напівфранцузом і напіварабом, і навіть громадянином обох цих країн. Куди складніше бути напівкатоликом і напівмусульманином.

І, нарешті, підсилюється економічний регіоналізм....З одного боку, успіх економічного регіоналізму зміцнює свідомість належності до однієї цивілізації. А з іншого боку - економічний регіоналізм може бути успішним, тільки якщо він корениться в спільності цивілізації. Європейське Співтовариство спочиває на загальних засадах європейської культури й західного християнства. Успіх НАФТА (Північноамериканської зони вільної торгівлі) залежить від зближення культур Мексики, Канади й Америки, що триває. А Японія, навпаки, зазнає труднощів зі створенням такого самого економічного співтовариства в Південно-Східній Азії, тому що Японія - це єдине у своєму роді суспільство й цивілізація.

...Якщо спільність культури - це передумова економічної інтеграції, то центр майбутнього східноазіатського економічного блоку швидше за все буде в Китаї. По суті справи цей блок уже складається. От що пише з цього приводу М. Вайденбаум: "Хоча в регіоні домінує Японія, але на базі Китаю стрімко виникає новий центр промисловості, торгівлі й фінансового капіталу в Азії. Цей стратегічний простір має у своєму розпорядженні потужний технологічний і виробничий потенціал (Тайвань), кадри з видатними навичками в галузі організації, маркетингу й сфери послуг (Гонконг), щільну мережу комунікацій (Сінгапур), потужний фінансовий капітал (всі три країни), а також неосяжні земельні, природні й трудові ресурси (материковий Китай)... Це впливове співтовариство, багато в чому споруджуване на розвитку традиційної кланової основи, простягається від Гуанчжоу до Сінгапуру й від Куала-Лумпура до Маніли. Це - кістяк економіки Східної Азії".

Визначаючи власну ідентичність в етнічних або релігійних термінах, люди схильні розглядати відносини між собою й людьми іншої етнічної належності й конфесії як відносини "ми" і "вони". Кінець ідеологізованих держав у Східній Європі й на території колишнього СРСР дав змогу висунутися на перший план традиційним формам етнічної ідентичності й суперечностей. Розбіжності в культурі й релігії породжують розбіжності з широкого кола політичних питань, чи то права людини або еміграція, комерція або екологія. Географічна близькість стимулює взаємні територіальні претензії від Боснії до Мінданао. Але що найбільш важливо - спроби Заходу поширити свої цінності - демократію й лібералізм - як загальнолюдські, зберегти військову перевагу й затвердити свої економічні інтереси натрапляють на опір інших цивілізацій. Урядам і політичним угрупованням усе рідше вдається мобілізувати населення й сформувати коаліції на базі ідеологій, і вони все частіше намагаються домогтися підтримки, апелювати до спільності релігії й цивілізації.

Отже, конфлікт цивілізацій розгортається на двох рівнях. На мікрорівні групи, що живуть уздовж ліній розлому між цивілізаціями, ведуть боротьбу, найчастіше кровопролитну, за землі й владу однієї над іншою. На макрорівні країни, що належать до різних цивілізацій, суперничають через вплив у військовій і економічній сфері, борються за контроль над міжнародними організаціями й третіми країнами, намагаючись затвердити власні політичні й релігійні цінності.

Лінії розлому між цивілізаціями

Якщо в роки холодної війни основні вогнища криз і кровопролиття зосереджувалися уздовж політичних та ідеологічних кордонів, то тепер вони переміщуються на лінії розлому між цивілізаціями. Холодна війна почалася з того моменту, коли "залізна завіса" розділила Європу політично й ідеологічно. Холодна війна закінчилася зі зникненням "залізної завіси". Але як тільки було ліквідовано ідеологічний поділ Європи, знову відродився її культурний поділ на західне християнство, з одного боку, і православ'я й іслам - з іншого. Можливо, що найбільш важливою роздільною лінією в Європі е, як вважає У. Уолліс, східний кордон західного християнства, що сформувався до 1600 р. Він пролягає уздовж нинішніх кордонів між Росією й Фінляндією, між прибалтійськими країнами й Росією, розсікає Білорусію й Україну, звертає на захід, відокремлюючи Трансільванію від іншої частини Румунії, а потім, проходячи по Югославії, майже в точності збігається з лінією, що нині відокремлює Хорватію й Словенію від іншої Югославії. На Балканах ця лінія звичайно збігається з історичним кордоном між Габсбурзькою й Османською імперіями. На північ і на захід від цієї лінії проживають протестанти й католики. У них - загальний досвід європейської історії: феодалізм, Ренесанс, Реформація, Просвітництво, Велика французька революція, промислова революція. їхнє економічне становище, як правило, набагато краще, ніж у людей, що живуть на схід. Зараз вони можуть розраховувати на більш тісне співробітництво в рамках єдиної європейської економіки й консолідацію демократичних політичних систем. На схід і на південь від цієї лінії живуть православні християни й мусульмани. Історично вони належали до Османської або царської імперії, і до них донеслося лише відлуння історичних подій, що визначили долю Заходу. Економічно вони відстають від Заходу і, схоже, менш підготовлені до створення стійких демократичних політичних систем. І зараз "оксамитова завіса" культури замінила "залізну завісу" ідеології як головну демаркаційну лінію в Європі. Події в Югославії показали, що це лінія не тільки культурних розбіжностей, а часом і кривавих конфліктів.

Об'єднання цивілізацій: синдром "братніх країн"

Групи або країни, що належать до однієї цивілізації, опинившись залученими до війни з людьми іншої цивілізації, природно намагаються заручатися підтримкою представників своєї цивілізації. По закінченні холодної війни складається новий світовий порядок, і в міру його формування, належність до однієї цивілізації або, як висловився Х.Д.С. Грінвей, "синдром братніх країн" приходить на зміну політичної ідеології й традиційних міркувань підтримки балансу сил як основний принцип співробітництва й коаліцій. Про поступове виникнення цього синдрому свідчать усі конфлікти останнього часу - у Перській затоці, на Кавказі, у Боснії. Правда, жоден із цих конфліктів не був повномасштабною війною між цивілізаціями, але кожний містив у собі елементи внутрішньої консолідації цивілізацій.

Дотепер об'єднання цивілізацій набувало обмежених форм, але процес розвивається, і в нього є значний потенціал на майбутнє. У міру продовження конфліктів у Перській затоці, на Кавказі й у Боснії, позиції різних країн і розбіжності між ними все більше визначалися цивілізаційною належністю. Політичні діячі популістського напряму, релігійні лідери й засоби масової інформації знайшли в цьому потужне знаряддя, що забезпечує їм підтримку широких мас населення й дозволяє натискати на уряди, що вагаються. У найближчому майбутньому найбільшу загрозу переростання у великомасштабні війни будуть нести в собі ті локальні конфлікти, які, подібно до конфліктів у Боснії й на Кавказі, зав'язалися уздовж ліній розлому між цивілізаціями. Наступна світова війна, якщо вона вибухне, буде війною між цивілізаціями.

Захід проти іншого світу

Стосовно інших цивілізацій Захід перебуває нині на вершині своєї могутності. Воєнний конфлікт між західними країнами немислимий, військова могутність Заходу не має рівних. Якщо не рахувати Японії, у Заходу немає економічних суперників. Він лідирує в політичній сфері, у сфері безпеки, а разом з Японією - і у сфері економіки. Світові політичні проблеми й проблеми безпеки ефективно вирішуються під керівництвом США, Великої Британії й Франції, світові економічні проблеми - під керівництвом США, Німеччини і Японії. Всі ці країни мають найтісніші відносини одна з одною, не допускаючи до свого кола країни поменше, майже всі країни незахідного світу. Рішення, прийняті Радою Безпеки ООН або Міжнародним валютним фондом, що віддзеркалюють інтереси Заходу, подаються світовій громадськості як відповідні нагальні потреби світового співтовариства.

...По суті справи Захід використовує міжнародні організації, військову могутність і фінансові ресурси для того, щоб правити світом, затверджуючи свою перевагу, захищаючи західні інтереси й затверджуючи західні політичні й економічні цінності. Так принаймні бачать сьогоднішній світ незахідні країни, і в їхньому погляді є значна частка істини. Розходження в масштабах влади й боротьба за військову, економічну й політичну владу є, таким чином, одним із джерел конфлікту між Заходом та іншими цивілізаціями. Інше джерело конфлікту - розбіжності в культурі, у базових цінностях і віруваннях. B.C. Нейпол стверджував, що західна цивілізація - універсальна й годиться для всіх народів. На поверховому рівні багато чого із західної культури справді просочило інший світ. Але на глибинному рівні західні уявлення й ідеї фундаментально відрізняються від властивих іншим цивілізаціям. В ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддистській і православній культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави. Зусилля Заходу, спрямовані на пропаганду цих ідей, найчастіше викликають ворожу реакцію проти "імперіалізму прав людини" і сприяють зміцненню споконвічних цінностей власної культури.