Нормативно- правовий аспект анексії Криму

Актуальність теми – за останні чотири десятиліття безпеку в Європі обтяжило насильство, супроводжуюче розпад ряду держав в Східному Середземному морі, Західних Балканах і території колишнього Радянського Союзу. Вони привели до створення нових міжнародно визнаних держав, невизнаних державних утворень, як і невирішених «заморожених» конфліктів. Ймовірний новачок останнього типу з'явився навесні 2014 року - українсько-російський конфлікт через Крим. Велика частина міжнародного співтовариства не визнає анексію Росією і вважає, що Крим досі належить Україні. Анексія та пов'язані з ними спроби сецесії і збройні військові дії в Східній Україні погіршилися відносини Заходу з Росією і загального політичного клімату в Європі. Політичне і правове протистояння між Україною і Росією створило додатковий «заморожений» конфлікт в Європі.

Мета – аналіз встановлення нормативно-правової бази відносин між Росією та Україною в аспекті анексії Криму.

Завдання:

1. Висвітлити стан дипломатичних відносин між Україною і Росією з початку 19 століття;

2. Проаналізувати нормативно-правову базу відносин між країнами;

3. Аналіз сучасних аспектів впливу на ситуацію в АР Крим;

 

Безпеки на європейському континенті вже протягом останніх чотирьох десятиліть були обтяжені збройного насильства і воєн, які супроводжували розпад ряду держав в Східному Середземномор'ї, Західних Балкан та на території колишнього Радянського Союзу. Ці події привели до появи на політичній карті Європи більше десятка нових і міжнародно визнаних держав. В основному успішні сецесії в рамках деяких з цих нових держав також створили групу територій, які є невизнаними або менш загальновизнаним міжнародним співтовариством. Північний Кіпр, Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах, а потім і Косово вважаються «замороженими» конфліктами в Європі та його околицях. Новачок з'явився навесні 2014 р. – це українсько-російський конфлікт з питання Криму. Цей конфлікт був тісно пов'язаний зі спробами сецесії з України в "Донецькій Народної Республіки" і "Луганська Народної Республіки» і збройного насильства в Східній Україні, в якій Росія Федерація сильно замішана. Проте, останні конфлікти сильно розрізняються за кількома параметрами відрізняється від більш Криму і так, до сих пір, їх результати.

Як і ряд «заморожених» конфліктів, згаданих вище, Крим географічно розташований на південній периферії колишнього Радянського Союзу. Крім того, по суті, новий відкритий конфлікт має ряд спільних рис з чотирма іншими колишніми радянськими справ. П'ять екс-радянських об'єктів, залучених в ці конфлікти, розділяють аж до двохстолітньо-довгої історії Російського імперіала і згодом Радянського комуністичного правила. Близько Російське правило передує аж до трьох століть прямого Оттоманського правила або сильної залежності від Османської Порти. У 18-х і 19-х століттях, Російських перемогах в декількох війнах проти Оттоманів, п'ять земель було войовничо завойовано або віддано а потім анексовано Російською Імперією. Російському розширенню в регіоні Чорноморський і в Кавказі за рахунок Оттоманської Імперії настійно опонувала Західна Великобританія, Франція і Австрія/Австро-Угорщина. У 19 столітті, ця опозиція пройшли весь шлях до прямої військової конфронтації і кривавої війни, де воював в основному в Криму.

Безпосереднім приводом для Кримської війни була російська окупація двох дунайських князівств Валахії та Молдавії. У січні 1854 англійські і французькі флоти доказово плавав в Чорне море. Після російського відмови від британського ультиматуму про виведення російських військ з князівств (на території якої лежить в сучасній Румунії та Молдові), Великобританія і Франція оголосили війну Росії. У вересні 1854 року, майже один мільйон османські, французькі та англійські війська висадилися в Криму і почали річну облогу російської твердині Севастополя. У січні 1855 року Королівство Сардинії приєднався до коаліції. Коаліція антиросійська понесли приголомшливі втрати понад 300 000 загиблих солдатів, в основному від хвороб. Західні держави і османи виграв війну проти російської армії, яка втратила близько 400 тисяч солдатів, домоглися знищення як російського Чорноморського флоту і фортеці Севастополя, а також військової нейтралізації Чорного моря. Тим не менш, вони не змогли витіснити Росію з Криму. Проте, загроза Австрії приєднатися до коаліції змусило російський уряд вивести свої війська з Дунайських князівств. Все це сталося майже 160 років тому в геостратегічної середовищі дуже відрізняється від нинішньої. Ніхто на Заході не обдумав в 2014, ведучи війну проти Росії.

Найновіший конфлікт над Кримом розвинувся починаючи з 1991 уздовж пористої етнічної, лінгвістичної і культурної лінії в межах молодої держави-правонаступниці Радянського Союзу, крім Російської Федерації. У Україні, ця лінія відокремила більшість в межах титулованої нації на одній стороні, і значній частині російської мови і російськомовної меншості на іншому. Це російське населення, тим не менш, має сильну місцеву меншість або регіональну більшість в в Східній і Південній Україні і в Криму. У двох інших згаданих вище випадках - в Абхазії і Південній Осетії - політична прірва розділила титульного більшості неросійської нації (грузин) з двох меншин, які проживають в провінціях, що межують з Російської Федерації та члени якого отримали російські паспорти в масовому порядку. У чотирьох з п'яти випадків, присутність російських збройних сил на території юридично незалежної держави-наступника запропонував не тільки психологічний комфорт, але і фізичний захист сепаратистів. Цей захист дозволила їм здійснювати незаконну референдуми, щоб проголосити і згодом захищати сецесії. До сих пір тільки Крим став юридично (і в меншій мірі, по суті) виняток. На відміну від трьох інших випадках, він відразу ж визнав і возз'єднався з Російською Федерацією.

Цей виняток може бути поясненним, головним чином, за рахунок більш широких геостратегічних інтересів Росії. Історично склалося, що Крим був протягом 168 років невід'ємною частиною царської Росії і після 1921 р. в складі Російської Федерації. Крим психологічного ближчий до серця багатьох росіян і, зокрема російських військових, ніж будь-який з чотирьох інших колишніх радянських територій.

Анексія – це насильницьке приєднання державою території іншої держави або спірної території. Анексія може виражатись як у захоплені цілої держави, так і в приєднані частини чужої території. Анексовані території не можуть визнаватись законно приєднаними до держави тому, що це насильницьке приєднання територій з територіальною недоторканістю і цілісністю, непорушними кордонами.[1]

На сьогоднішній день в статті 2 Конституції України зазначено, що «територія України в межах існуючого кордону є цілісною та недоторканою». Також в Конституції зазначається, що зміна території вирішується виключно всеукраїнським референдумом, а в розділі 10 Конституції України говориться, що Автономна республіка Крим не передбачає повноважень Верховної Ради АРК щодо виходу зі складу України.[2]

Для повноти картини сьогоднішніх подій на території України потрібно заглянути в історичний аспект входження Кримської області до Російської Федерації. Початком можна вважати входження до СРСР 18 жовтня 1921, коли було утворено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку в складі РРФСР. 30 грудня 1922 року РРФСР, УСРР, БСРР та ЗСФРР підписали договір про утворення Радянського Союзу – це була юридична основа існування держави протягом 69 років. Крим уже був у складі РРСФРС.

В період Другої світової війни Крим був під німецькою окупацією, а після вигнання нацистів радянське керівництво здійснило депортацію кримських татар, вірмен, греків. Депортація стала одним з найжахливіших злочинів сталінського режиму.

Радянський прем'єр Микита Хрущов передав контроль Криму до Києва до 300-річчя російсько-українського об'єднання в 1954 році, у нього не було ніякого способу знати, що його рішення було б привести два сусіда на грань війни більш ніж шість десятиліть потому.

В 1975 році підписання Заключного акту Гельсінської наради про безпеку та співробітництво в Європу передбачав такі принципи міжнародної політики: визнання підсумків Другої світової війни, невтручання в справи держав, Росія – правонаступник СРСР, визнання територіальної цілісності і непорушність кордонів в Європі, узгодження заходів зміцнення довіри у військовій області, мирне врегулювання суперечок. [4]

Після розпаду Радянського Союзу, Росія та Україна зіткнулася з спірну проблему, як поділити Чорноморський флот дислокованих у Севастополі. І Москва, і Київ стверджував радянської епохи флот як свої власні. Деякі колишні радянські моряки залишалися лояльними до Кремля, а інші заявили про свою вірність знову незалежної України. Розділені Чорноморського флоту моряки ледь не побилися кілька разів протягом 1990-х років.

При розпаді Радянського Союзу було прийнято рішення переглянути кордони. Російське керівництво не заявило претензій на Крим і територія України утворилась в межах кордонів УРСР. За столом переговорів мирно вирішувалось питання кордонів.

22 березня 1991 року на хвилі перебудови у Кримській області відбувся референдум, за результатами якого Криму було повернено статус автономної республіки, тоді як Севастополь зберігав статус міста центрального підпорядкування. Невдовзі після проголошенням Незалежності України, яка стала правонаступницею УРСР, 4 вересня 1991Верховна Рада Автономної Республіки Крим проголосила суверенітет. Але жителі півострову брали участь у Всеукраїнському референдумі 1991‎, на території автономії Акт проголошення незалежності України підтвердили 54,19% громадян, в Севастополі — 57,07%.

5 травня 1992 році Кримська влада здійснила першу спробу відділення від України, прийнявши «Акт про проголошення державної незалежності Республіки Крим» в межах усього Кримського півострова та призначивши проведення референдуму. 13 травня 1992 року цей акт був визнаний Верховною радою України таким, що суперечить Конституції України, і 21 травня цей акт було скасовано і Верховною радою Криму.

"Будапештський Меморандум на Гарантіях Безпеки" - дипломатичний меморандум, який підписалося 1994 грудня Україною, Росією, США, і Великобританією. [3]

Відповідно до меморандуму, Україна пообіцяла прибрати ядерну зброю зі своєї території, відправити її в області роззброєння об'єктів в Росії, і підписати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

У відповідь, Росія і Західні країни, що підписали, обіцяли поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України. Вони зробили це шляхом застосування принципів територіальної цілісності та невтручання в 1975 році Гельсінського заключного акту - договору часів холодної війни, підписаного 35 держав, включаючи Радянський Союз - до незалежної пострадянської України. [4]

в "Будапештському меморандумі," Росія, Сполучене Королівство і Сполучені Штати пообіцяли, що жоден з них ніколи не буде загрожувати або застосовувати силу проти територіальної цілісності або політичної незалежності України. Вони також пообіцяли, що жоден з них ніколи не буде використовувати економічний примус, щоб підпорядкувати Україну своїм інтересам.

Зокрема, вони пообіцяли, що будуть утримуватися від територію один одного в об'єкт військової окупації або займатися іншими видами використання сили в порушення міжнародного права.

Всі сторони погодилися, що жодна окупація або придбання такого не буде визнаватися законною і що підписали б «провести консультації в разі виникнення ситуації, яка піднімає питання щодо цих зобов'язань."

Будапештський меморандум як у Гельсінський Заключний акт повторює свої положення щодо заходів довіри, а потім цілий ряд інших більш широких зобов'язань.

Існує також безліч інших джерел міжнародного права, які зобов'язують Росію поважати територіальну цілісність України - в тому числі положень договору НБСЄ і Статуту ООН.

31 травня 1997 року Україна та Росія підписують Великий україно-російський договір про дружбу, співробітництво і партнерство, відповідно до умов якого Росія визнає існуючи кордони України, зокрема Автономну Республіку Крим у складі України. Під Статтею 2, сусіди були згодні "поважати територіальну цілісність один одного, і підтверджувати непорушність меж, існуючих між ними".[5]

Договір Дружби також гарантує "захист етнічної, культурної, лінгвістичної, і релігійної оригінальності національних меншин на їх території" і створенні "умов для заохочення цієї оригінальності". Хоча це і не зазначено явно, цей уривок ймовірно відноситься до великого російської меншини в Україні, а також українських громад в Росії. Пізніше договір було ратифіковано обома державами.[5]

Росія і Україна підписали три угоди в 1997 році, що регулюють статус Чорноморського флоту. Флот був розділений між Києвом і Москвою, з Кремлем отримувати більшу частину військових кораблів. Натомість Росія заплатила Україні в безгрошової уряду $ 526 млн як компенсацію. Київ також погодився здати в оренду кримських морських об'єктів в російській частині флоту за $ 97 млн ​​на рік. Договір лізингу був продовжений в 2010 році і закінчується в 2042 році.[6]

За умовами угод, Росія дозволили станції максимум 25000 військовослужбовців, 132 бойових броньованих машин і 24 артилерійських одиниць на своїх військових об'єктів у Криму.

Але ці збройні сили були зобов'язані "поважати суверенітет України, дотримуватися її законодавства та виключає втручання у внутрішні справи України». Крім того, російські військовослужбовці повинні були показати свої "військові посвідчення особи" при перетині українсько-російський кордон. А російські війська могли діяти "за межами їх дислокації" тільки після "узгодження з компетентними органами України». [7]

Висновок: Спільна історія стала ключовим фактором, що визначав міждержавні відносини України та Російської Федерації. Однак цей вплив був здебільшого негативним, попри постійні звернення до таких категорій як «братні народи», «спільність культури», «історичні зв’язки». Справа в тому, що після розпаду Союзу РСР і втрати свого статусу «першої серед рівних» в рамках світової наддержави, Росія так і не змогла позбутись імперських комплексів, реваншистського мислення та стати на шлях розвитку як сучасна цивілізована держава. Особливо можна прослідкувати в сучасний момент, а саме в аспекті анексії Криму. За договорами, які були заключенні Росією, помітно її не дуже дружелюбні плани щодо півострова Крим.

 

1. Словник української мови: в 11 томах. — Том 1,1970. — Стор. 45.

2. Довідкове видання – Конституція України – Суми: ВВП НОТІС, 2015.

3. Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї

4. Ю. С. Шемшученко. Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — К.: Наук. думка, 2005. — Т. 3: Е — Й. — С. 209.

5. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією

6. Угода між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України

7. Угода між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту