Російсько-український конфлікт як специфічний приклад гуманітарної інтервенції

Російська інтерве́нція до Кри́му − одна з перших частин військових акцій. В Україні, Російська Федерація розпочала її, з метою встановлення контролю над територією Кримського півострову, зокрема територіальними об’єктами—Севастополем та АР Крим. Парламентська асамблея ОБСЄ в ухваленій 1.07.2014 року резолюції, яка називалась «Очевидне, грубе та невиправлене порушення принципів Гельсінських угод Російською Федерацією» визначила «неспровоковані та обґрунтовані на абсолютно безпідставних припущеннях і прчинах» дії Росії «агресією із застосуванням зброї з метою досягнення власних інтересів» [30, с. 2].

Етапом номер два стало протистояння на сході України, офіційно більше відоме як Анти Терористична Організація, коли перед українськими військовими постало питання активно залучились до протистояння з фінансованими російськими маріонетковими терористичними банк-формуваннями ЛНР та ДНР та іншими російськими диверсійними групами.

Розпочалося вторгенням збройних сил Російської Федерації 20 лютого 2014 року із наступу на територію Автономної Республіки Крим в якості збройного етапу і як реалізація планової операції, власне керівництва Російської Федерації головною метою якої було встановлення окупаційного контролю над частиною території України. В якості відволікаючого маневру і всупереч рішенням численних міжнародних організацій, 1 березня ця операція була підтримана рішенням Ради Федерації російського парламенту на запит президента Володимира Путіна. [9, с. 2]. Російський президент, 1 березня, надіслав до Ради Федерації пропозицію про інтервенцію російських військ у Крим. В свою чергу, обидві палати Держ. думи 1 березня 2014 року проголосували за введення російських військ на територію України, і зокрема в Крим. Легітимність вище зазначеного рішення піддається сумніву.

Етнічні росіяни та російськомовні громадяни України звернулися до Володимира Путіна з проханням не втручатися у внутрішні справи України:

... ми вас просимо не порушувати на державному рівні Російської Федерації внутрішнє питання нашої країни, яке не є для нас гострим. Більше того, вводити війська з метою врегулювання даного конфлікту... якого ми, навіть, не спостерігаємо. [50, с. 4].

На протязі наступніх двох місяців всі інформаційні джерела та канали попереджали про підготовку до агресії, яка має відбутися після завершення Олімпійських ігор. А вже за кілька днів до вторгнення в Україну, В. Путін оголосив позачергові загальновійськові навчання біля східних кордонів України, в яких брали участь наземні, морські та повітряні військові частини Збройних Сил РФ.

Поряд з відкритою військовою агресією в Криму, російські спецслужби, застосовуючи місцевих колаборантів, агентів впливу та проросійських бойовиків, протягом лютого-березня 2014 р. збираючи сепаратистські мітинги, проводячи збройні захоплення деяких ОДА та РДА за участю російських громадян передислокованих сюди з Бєлгородської області та столиці РФ та масові безлади, які 13-14 березня призвели до значних людських жертв та масових шпиталізацій проукраїнських мітингарів зі складними фізичними та психічними травмами в Донецьку та Харкові. Українські банд-формування на підконтрольних ними ділянках провели спецоперації з метою перекриття кордону з РФ, щоб не дозволити провокаторам проникати на територію України. СБУ, також, неодноразово заявляло про затримання російських спецпризначенців-диверсантів (і просто військових) та оприлюднило інформацію про спроби Росії заполонити східні області диверсійними групами для вчинення терактів.

Таким чином російські диверсанти дестабілізували політичну ситуацію в Україні та отримали привід для подальшого розгортання військової агресії у східних та південних регіонах України.

Ще одним обраним з переліку В. Путіним методів провокацій стало блокування військових об'єктів ЗСУ підрозділами збройних сил РФ.

Провокації були підтверджені тим фактом, що 3 березня було оприлюднено в ЗМІ повідомлення про те, що українські військові перехопили розмову В. Путіна з командуванням військових операцій у Криму. Згідно з цим повідомленням, Президент Росії допитувався у військового командувача, чому українські військові не відкривають вогню. Далі він перепитував, чи провокують їх росіяни, а після ствердної відповіді запитав, що вони говорять у відповідь. За словами його співрозмовника − «вони нас просто посилають» [31, с. 7]. Далі ситуація тільки погіршувалася, і вже 4 березня В. Путін заявив журналістам, що російські військовослужбовці у Криму будуть прикриватись від української армії, ховаючись за живим щитом з українських жінок та дітей і він хоче подивитись на тих, хто віддасть наказ стріляти по своїх громадянах [29, с. 5]. Згодом значна кількість військових, в тому числі вище командування перейшло на сторону РФ, все це відбувалося шляхом підкупів та шантажування; слідуючим етапом кримських подій було захоплення інших військових частин знищення української техніки та устаткування та привласнення українського флоту (потоплено один корабель та зруйновано з десяток авіаційно-диспетчерських пунктів) [30, с. 4].

Подіїі в Криму розгорталися за стандартним сценарієм, який став вже звичним для проведення схожих Гуманітарних операцій які мають на меті благу мету−захист цивільного населення від так названих систематичних грубих порушень їх прав. У випадку Криму та Східних областей України це були культурні права, тобто переслідування за мовною ознакою, переслідування євреїв (Росія звинувачувала Україну у проведенні політики антисемітизму.), і взагалі не визнання нового керівництва в Україні під патронатом П. Порошенка, сам Путін називає українську владу не легітимною охрестивши її «хунтою». [16, с. 1].

Щодо подій на Сході України то у кінці серпня 2014 р. розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів російських Збройних сил. Задіяння регулярних Збройних сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалось поширенням серед населення України агітаційних листівок, у яких, зокрема, містився такий заклик: «не чинити опір пересуванню російських військ» [31, с. 5]. На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулось 29 серпня 2014 р. у зв’язку з агресією Російської Федерації, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову Україну із застосуванням своїх регулярних Збройних сил» [27, с. 8].

Отже, ці факти є прямими доказами здійснення Росією актів агресії на підставі положень резолюції «Визначення агресії», як уже було зазначено вище. На основі цих підстав, посилаючись на Резолюцію ГА ООН 1974р., Верховна Рада України у січні 2015 року визнала Росію агрессором [27, с 19].

Резолюція ГА ООН «Визначення агресії» від 1974 року чітко розділяє непряму агресію як акт агресії, а саме: засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, нерегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що носять такий серйозний характер, що це дорівнює іншим, передбаченим у цій резолюції, актам агресії [34, с 1-5].

Тобто мова йде про ведення неоголошеної війни не з допомогою регулярних військ, а з допомогою найманців, терористів, диверсантів тощо. Саме так веде війну проти України Росія.

В історії міжнародних відносин уже був факт здійснення непрямої агресії – конфлікт США-Нікарагуа. Саме Міжнародний суд ООН став арбітром у справі «Нікарагуа проти США» і визнав, що США несуть відповідальність «за планування, керівництво і підтримку» нікарагуанських бойовиків (контрас).

Рішення МС ООН в справі «Нікарагуа проти США» може слугувати базою для міжнародно-правової оцінки дій Росії на сході України. Адже рішення МС ООН визнаються джерелом міжнародного права відповідно до пункту «d» статті 38 Статуту МС ООН. І Україна, і Росія визнає практику МС ООН як джерело міжнародного права як на доктринальному, так і на політичному рівнях [46, с. 38].

У своєму рішенні в справі Нікарагуа МС ООН постановив, що:

· засилання збройних угруповань може становити збройний напад (підтвердження визначення непрямої агресії);

· допомога повстанцям, зокрема забезпечення зброєю, може становити погрозу застосування сили (матеріальна допомога бойовикам може визнаватися незаконним втручанням згідно з пунктом 195 рішення Нікарагуа).

МС ООН, дослідивши факти постачання зброї та техніки, навчання контрас, перебування серед них американських інструкторів, бойової підтримки у вигляді постачання розвідданих, визнав США відповідальними за порушення норм міжнародного права, а саме: за підтримку контрас, їх терористичної діяльності проти та на території Нікарагуа, втручання у внутрішні справи Нікарагуа, порушення її суверенітету [21, с. 21].

Слід підкреслити, що МС ООН не встановив безпосередньої участі солдат, спецпризначенців США в діях на території Нікарагуа. Немає також свідчень про наявність у рядах контрас громадян США. Водночас у подіях на Східній Україні бере участь чимало громадян Росії. А Росія не приховує загибелі значної кількості своїх військовослужбовців протягом подій на Донбасі. Проте офіційна позиція Москви щодо участі росіян у конфлікті — «добровільна участь» [27, с. 3].

Парадокс полягає в тому, що військовозобов’язані Російської Федерації не можуть без відома керівництва брати участь у збройних конфліктах поза межами Росії, нехай і під час відпустки. Один із найвідоміших епізодів, який свідчить про участь росіян у подіях на Донбасі, — доставка «вантажу 200» до Росії. Також загальновідомо, що 31 росіянин загинув внаслідок удару українських силовиків під час бою за Донецький аеропорт. Інформації про те, як і коли вони потрапили на територію України, немає [9, с. 1-2].

Порівнюючи справи США – Нікарагуа та Росія – Україна, ми виокремили ідентичні та схожі форми підтримки США та Росією терористів в Нікарагуа та на сході України відповідно. Таким чином можемо вважати рішення МС ООН в справі «Нікарагуа проти США» базовим для визначення дій Росії на території України як збройного нападу на сусідню державу, порушення її територіальної цілісності, втручання у внутрішні справи незалежної держави. МС ООН у своєму рішенні не використав термін «непряма агресія» для характеристики дій США, але в рішенні міститься його визначення і, по суті, підтвердження МС ООН даного пункту Резолюції «Визначення агресії». Україна може використовувати це як міжнародно-правову базу для кваліфікації дій Росії на сході як акту непрямої агресії.

 

 

ВИСНОВКИ

 

Дослідження природи гуманітарної інтервенції як явища сучасної системи міжнародних відносин актуально як в теоретичному, так і в практичному відношенні. З одного боку, воно викликається необхідністю ефективно попередити і припинити масові порушення прав людини в разі небажання або нездатності публічної влади тієї чи іншої країни забезпечити боротьбу з такими порушеннями. З іншого боку - сформованою практикою реалізації міжнародного (найчастіше силового) втручання, що не виключає більш масовіших порушень прав і законних інтересів суспільно-державних індивідів,

В ході роботи було досліджено наступні аспекти проблематики теми:

1) Було проаналізовано процес становлення та зміст концепції проблеми гуманітарної інтервенції, а також нами було з’ясовано питання її правомірності у сучасній міжнародній політиці та міжнародному праві.

2) в роботі досліджено поняття «гуманітарної інтервенції», розглянуто його основні аспекти та проаналізовано основні характеристики;

3) досліджуючи проблему гуманітарної інтервенції нами було проаналізовано характер еволюції міжнародних подій на прикладі окремих випадків з історії міжнародних відносин, які були пов'язані зі здійсненням «гуманітарної інтервенції»;

4) в ході наукового дослідження нами було виявлено деякі принципи і норми міжнародної політико-правової системи, пов'язаних з «гуманітарною інтервенцією»;

5) в ході бакалаврського дослідження нами було визначено перспективи розвитку і практичного застосування «гуманітарної інтервенції» як політико-правового феномену;

Аналізуючи походження цього терміну нами було з’ясовано, що не існує загального визначення гуманітарної інтервенції. У дипломній роботі детально аналізуються існуючі точки зору стосовно визначення гуманітарної інтервенції, проте в даному дослідженні наша точка зору схиляється до наступного визначення Гуманітарної інтервенції – це застосування збройної сили однією державою або групою держав проти іншої держави для захисту в ній прав людини (громадян цієї країни). Вона є захистом прав населення держави, в яку інтервентувалися без згоди цієї держави.

Під час роботи над Дипломною було проведено аналіз близько 20 гуманітарних інтервенцій, проведених в XX - XXI ст. Цей досвід свідчить про те, що в міжнародному співтоваристві існує різноманіття передумов і причин здійснення міжнародного силового втручання, багатоваріантність можливих і реалізованих заходів по досягненню цілей в проведенні гуманітарної інтервенції.

У 20-21 століттях почастішали гуманітарні катастрофи, в основі яких лежали серйозні, масові порушення прав людини. Ці порушення як правило виникають в результаті громадянських воєн, або навмисної політики режимів окремих держав.

Гуманітарна інтервенція відбувається зазвичай для припинення масових і грубих порушень прав людини, що носять злочинний характер, а в майбутньому не можна виключати її застосування і для ліквідації зброї масового знищення. При цьому, як показує зовнішньополітична практика в Криму та на Сході України, гуманітарна інтервенція не обмежується коротким і тимчасовим застосуванням сили. Вона часто пов'язана зі встановленням військових режимів (переважно «маріонеткових») країнами які інтервентуютьсяна. У випадку вище згадуваного Криму, Донецька та Луганська це робить Рос. Федерація, переслідуючи власні цілі.

У дипломній роботі також стверджується, що гуманітарна інтервенція може використовуватися і для інших цілей – це збройні втручання, до прикладу, проведення операцій ООН з підтримання миру

За таких умов очевидно, що міжнародному співтовариству необхідно слідувати досвіду попередніх подій у міжнародній політиці та праві, при використанні збройного втручання в життя тих чи інших держав. Численні невдалі приклади гуманітарних інтервенцій і допущені в їх ході порушення суверенітету і прав людини поставили питання про вироблення правового механізму неупередженого і контрольованого здійснення міжнародного втручання.

Нормативне закріплення умов, обмежень і відповідальності при реалізації гуманітарних інтервенцій покликане забезпечити створення справедливого і ефективного механізму їх міжнародного регулювання.

На зміну традиційній миротворчості приходить миротворчість силова, «воєнізована». Причому тенденція ця після агресії НАТО в Югославії не тільки зберігається, але й посилюється сьогодні, зокрема в зоні АТО на Сході України. Масові порушення прав людини з боку державної та іншої публічної влади визначають потребу в міжнародному втручанні. Однак цілі, склад, дія, результативність для кожного випадку мають конкретно-історичні особливості.

Гуманітарне втручання в справи суверенних держав стає одним з визначальних елементів формування нового політико-правового світопорядку. З огляду на зростаючу потребу гуманітарних втручань і чітко виражений інтернаціональний характер цього явища, можна сказати, що силове втручання з гуманітарних чи інших причин стає своєрідною «філософією інтернаціоналізму» XXI ст.

Виникла необхідність виявлення чітких критеріїв для прийняття всіх основних рішень при проведенні гуманітарної інтервенції, які повинні носити правовий характер. На нашу думку, вони повинні включати: визначення підстав для здійснення гуманітарної інтервенції−масові і суттєві порушення прав людини, що захищаються загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; механізм санкціонування гуманітарної інтервенції визначається Радою Безпеки ООН відповідно до Статуту ООН, як єдиний легітимний шлях здійснення міжнародного втручання, що забезпечує:

− максимально представницьку участь в ухваленні рішення і забезпеченні неупередженого контролю за його реалізацією; механізм

− виконання заходів щодо здійснення гуманітарної інтервенції - через органи (Військово-Штабний Комітет) або підрозділу (миротворчі сили) ООН, при необхідності і можливості залучення сил і засобів міжнародних організацій і держав;

− дієві заходи контролю і залучення до відповідальності всіх осіб і організацій, які допустили порушення міжнародного права в ході здійснення гуманітарної інтервенції.

Реалізація такого міжнародного політико-правового механізму введення санкцій та контролю за гуманітарними інтервенціями вимагає внесення змін і доповнення відповідних норм Статуту ООН, в більш широкому сенсі - реформування відповідних органів ООН і нормативного закріплення міжнародно-правового принципу «відповідальності за захист».

Гуманітарну інтервенцію доцільно кваліфікувати як новий вид військового втручання у внутрішні справи держави, що носить демократичний характер.

В сучасному світі необхідне проведення іншої політики, де переговорний процес на основі співпраці і взаємопідтримки в умовах виживання - єдиний шлях, що забезпечує спокійний і мирний розвиток людства.

Проблема допустимості та процедури проведення гуманітарних інтервенцій є питанням широкого міжнародної взаємодії, яка для свого результативного і адекватного дозволу вимагає спільних зусиль ООН та її членів-учасників.

Результативне та адекватне рішення проблеми регулювання гуманітарної інтервенції є показником успішності процесу демократизації системи сучасних міжнародних відносин.