Процес дипломатичного визнання СРСР

Дипломатичне визнання Радянського Союзу у 1920-ті роки можна вважати об'єктивним явищем: налагодження міжнародних економічних зв'язків в умовах стабілізаційних процесів західного світу настійно вимагало включення в їх орбіту й багату на різноманітні природні ресурси Росію. Ділові кола капіталістичних країн все активніше виступали за перегляд політики щодо Радянської Росії – від економічної блокади до розвитку відносин на взаємовигідних засадах. До того ж крах розрахунків на повалення радянської влади шляхом воєнної інтервенції спонукав західні кола шукати інших, «мирних» засобів тиску на радянський уряд з тим, щоб домогтися від нього внутрішніх трансформаційних змін.

Першою європейською країною, з якою Радянська Росія уклала торговельний договір, була Естонія (березень 1920 р.) З країн-переможниць першою на шлях встановлення економічних відносин з Радянською Росією стала Англія. В березні 1921 р. було підписано радянсько-англійський торговельний договір, в якому Англія визнала Радянську державу де-факто. Політичні положення договору передбачали взаємну відмову країн від ворожих дій і пропаганди «поза власних меж» однієї з них проти другої. Відповідна стаття стверджувала про відмову від політики блокади та відновлення торгівлі.

У березні 1921 р. було підписано торговельну угоду між РРФСР і Німеччиною. В неї були включені статті про визнання Німеччиною радянського представництва як єдиного законного представництва РРФСР. Радянське представництво набувало дипломатичних прав і привілеїв. Подібні угоди були укладені Радянською Росією з Норвегією, Австрією, Італією, Данією, Чехословаччиною.

На порядок денний постало питання подальшого розвитку економічних відносин з провідними капіталістичними державами. Перешкодою до цього ставала проблема виплати Росією усіх довоєнних і воєнних боргів. Правлячі кола західноєвропейських країн вимагали не тільки сплати Росією боргу у 18 млрд. золотих карбованців, а й повернення іноземним капіталістам або компенсації їм вартості націоналізованої в Росії власності. Радянський уряд, зацікавлений, зі свого боку, у розвиткові всебічних стосунків із Заходом, заявляв про свою готовність визнати на певних умовах довоєнні зовнішні борги Росії і запропонував скликати міжнародну економічну конференцію. У зв'язку з цим держави Антанти прийняли рішення про скликання в Генуї конференції всіх європейських держав, включаючи Радянську Росію.

На Генуезьку конференцію, яка проходила у квітні – травні 1922 р., прибули представники 29 держав. Радянську делегацію очолював Г. Чичерін, який, за дорученням радянського уряду, вніс на першому ж засіданні конференції (10 квітня) пропозицію про загальне скорочення озброєнь усіх країн та повну заборону найбільш варварських видів зброї. Радянська делегація вимагала також, щоб країни, які брали участь в антирадянській інтервенції, компенсували збитки, завдані господарству Радянської Росії. Радянські претензії становили суму у 39 млрд. золотих карбованців. Радянська делегація заявила про готовність сплатити на певних умовах довоєнні борги, а за надання концесій віддавати перевагу колишнім власникам тих чи інших підприємств. Було роз'яснено, що виплата довоєнних боргів стане можливою за достатньої фінансової допомоги і почнеться не раніше як через 10 - 15 років. Це були достатньо компромісні підходи.

Представники західних держав відхилили радянські пропозиції, висунувши свої претензії до Радянської Росії щодо боргів і націоналізованої власності. Крім того, західні країни вимагали надання іноземцям широких прав у галузі економічної та комерційної діяльності в Радянській Росії, подібних до тих, що надавались їм у колоніальних країнах. По суті йшлося про стратегічні наміри економічного поневолення Росії і відновлення в ній капіталістичного ладу. Це не могло бути прийнятним для радянської сторони.

Переговори в Генуї зайшли в глухий кут. Проте під час конференції, 16 квітня 1922 р., у передмісті Генуї Рапалло радянська делегація підписала договір з Німеччиною. Це було значним дипломатичним успіхом радянської сторони. Відповідно до договору між РРФСР і Німеччиною встановлювались дипломатичні відносини. Обидві сторони взаємно відмовлялись від компенсації воєнних збитків, а також витрат на утримування військовополонених. Німеччина відмовлялась від претензій щодо сплати старих боргів і відшкодувань за націоналізовану іноземну власність у Росії. Це означало прорив у політиці невизнання західним світом Радянської Росії, ставало прикладом врегулювання відносин між державами з різними суспільно-політичними системами.

19 травня 1922 р. Генуезька конференція перервала свою роботу, її засідання тривали у Гаазі з 26 червня і продовжувались до 29 липня 1922 р. Іноземні дипломати знову наполягали на своїх вимогах. Радянська делегація погоджувалась на певні поступки, і зокрема на сплату деяких довоєнних боргів (без відсотків), якщо Радянська Росія отримає відповідні кредити. Така пропозиція не знайшла підтримки представників західних політичних і фінансових кіл. Згоди знову ж таки досягнуто не було.

Водночас, навіть за умов відсутності будь-яких юридичних угод щодо переговорів у Генуї та Гаазі, конференції мали певні позитивні наслідки. Йдеться про визнання де-факто радянського уряду країнами – учасницями конференцій, визначення перспектив їх відносин як на економічному, так і політичному рівні.

Якісні зміни в цьому плані відбулись у 1924 р., коли ряд провідних держав Європи, слідуючи тенденціям буржуазного пацифізму, ініціювали визнання країни Рад. Цьому сприяли, зокрема, й стабілізаційні процеси на теренах колишньої Росії. Так, у грудні 1922 р. було завершено об'єднавчий процес радянських республік. Утворюється СРСР. У 1924 р., коли була затверджена перша Конституція СРСР, країна добилась відчутних успіхів у відродженні економіки. Зміцнювався міжнародний авторитет СРСР. Тенденції до нормалізації відносин із СРСР набирали силу. Радянський уряд надавав акту визнання його де-юре урядами інших країн особливої ваги, прагнучи встановлення дипломатичних відносин на принципах рівноправності й взаємної вигоди.

Смугу визнання СРСР розпочала Велика Британія, з якою Радянський уряд встановив дипломатичні відносини в лютому 1924 р. Це відбулося через 9 місяців після того, як англійська дипломатія на чолі з лордом Керзоном здійснила недружелюбний демарш проти СРСР, висунувши низку необгрунтованих звинувачень та ультимативних вимог. Радянська сторона відкинула спробу британських політичних кіл залякати СРСР, підірвати його авторитет у країнах Сходу. Разом з тим Радянський Союз висловив готовність обговорити усі спірні питання шляхом переговорів, що змусило Лондон відступити.

З приходом до влади лейбористської партії на чолі з Р. Макдональдом, який виступав за визнання СРСР ще на етапі боротьби за владу, ця очікувана акція відбулася. Водночас прагнення СРСР поглибити радянсько-англійське економічне співробітництво натикалось на значну протидію консервативних сил. Загальний договір і договір про торгівлю та мореплавання, підписані в серпні 1924 р., не були ратифіковані Великою Британією і чинності не набули.

У лютому 1924 р. відбулася нормалізація дипломатичних відносин між СРСР і Італією. Наслідком цього став договір про торгівлю і мореплавання. Незабаром й інші європейські держави заявили про визнання СРСР. У 1924 р. Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з Норвегією, Австрією, Швецією, Грецією, Данією. Важливе значення мала нормалізація відносин з Францією, правлячі кола якої тривалий час проводили відверто антирадянську політику. З приходом до влади уряду на чолі з Е. Грріо Франція виявила ініціативу в установленні дипломатичних відносин з СРСР, що відбулось у жовтні 1924 р. Однак підписання торговельного договору Франція поставила в залежність від досягнення угоди по боргам. Це стримувало розвиток економічних зв'язків.

Досить складно встановлювалися відносини з Китаєм, на позицію якого впливали деякі великі держави, які побоювались втрати своїх привілеїв через розвиток рівноправних відносин з СРСР. У травні 1924 р. було підписано угоду про загальні принципи щодо врегулювання питань взаємовідносин двох країн. Відповідно до цього встановлювались і дипломатичні відносини.

Першою арабською країною, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР, був Хіджаз (сьогодні – одна з областей Саудівської Аравії), а першою країною Латинської Америки – Мексика.

СРСР і Японія встановили дипломатичні відносини в січні 1925 р. унаслідок підписання конвенції, яка визначала головні принципи стосунків. Японія погодилась евакуювати свої війська з північної частини Сахаліну, а Радянський Союз заявив про готовність надати японським підприємцям концесії на Далекому Сході.

За рік (з лютого 1924 по січень 1925 р.) СРСР встановив дипломатичні відносини у загальному обсязі з 12 державами. До часу завершення смуги визнання Радянський Союз знаходився у дипломатичних стосунках з 22 країнами. З великих держав лише США відмовлялися визнати Радянський Союз. Нормалізація стосунків між СРСР і багатьма капіталістичними країнами підтверджувала реальну можливість мирного співіснування держав з різним суспільним ладом, сприяла подальшому зростанню міжнародних впливів Радянського Союзу на європейському і світовому рівні.