Орієнтовний перелік питань програми навчальної дисципліни, що виносяться на семестровий екзамен 2 страница

 

9. Сучасний період розвитку земельного законодавства і права в Україні.

Історія розвитку земельного права незалежної України розпочинається з земельної реформи, затвердженої Постановою Верховної Ради України з цього питання від 18 грудня 1990 р. В даній Постанові підкреслюється, що земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.

У 2001 р. держава отримала новий Земельний кодекс. З прийняттям цього документа в цілому й уведенні його в дію були зняті питання щодо невідповідності земелгьного законодавства Конституції України, покладено край хаосу в земельних правовідносинах, захищені права громадян на землю, що сприятиме стабілізації у відносинах і як результат – підвищенню ефективності економіки країни.

10. Поняття і класифікація джерел земельного права.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, пра­вила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними вста­новлюються, набирають чинності, змінюються чи скасову­ються загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів зе­мельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.

Джерела земельного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості, повинні відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами, розраховані на багаторазове застосування, мають загальнообов'язковий характер, адресовані невизначеному колу суб'єктів, їх виконання забезпечене примусовою силою держави.

Джерела земельного права, будучи нормативно-правови­ми актами, відрізняються насамперед від індивідуальних ак­тів, тобто актів застосування норм права. Перші містять зе­мельно-правові норм, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб'єктів. Вони розраховані на багатора­зове застосування, регулюють однотипні суспільні земельні відносин і не мають персоніфікованого адресата. Індивіду­альні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні земель­но-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовними. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на кон­кретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку. У зв'язку з цим не визна­ються джерелами земельного права рішення уповноважених органів щодо приватизації земель, надання земельних діля­нок суб'єктам у власність чи користування та ін. Ці акти приймаються відповідно на основі та на виконання вимог конкретної чинної земельно-правової норми.

З урахування ролі в механізмі правового регулювання джерела земельного права істотно відрізняються від інтерпретаційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлю­ють нових правил поведінки, роз'яснюють зміст юридичних приписів, орієнтують практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, поста­нови пленумів Верховного та Вищого господарського судів Ук­раїни з питань застосування земельного законодавства.

Джерела земельного права як нормативно-правові акти слу­гують основою дощ правозастосовчих, інтерпретаційних та ін­ших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, джерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежовува­ти джерела земельного права від інших галузевих джерел. Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб'єктами правотворчості. За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи. Першу групу становлять ті, що є волевиявлен­ням держави та органів державної влади, другу — ті, які є во­левиявленням територіальних громад та інших суб'єктів міс­цевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні дже­рела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел земельного права належить Кон­ституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й зе­мельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріплені Основним Законом положення що­до належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена ос­новним національним багатством та ін. Вони створюють кон­ституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маю­чи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб'єктів правотворчості, до складу якого входять Укра­їнський народ (який шляхом референдуму може приймати за­кони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел земельного права, за винятком Конституції Укра­їни, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визна­чаються виключно законами України, названо питання щодо за­сад використання природних ресурсів, правового режиму влас­ності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі сус­пільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельно­го права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загально­державними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо. Дія локаль­них джерел земельного права не поширюється на всю тери­торію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на ак­ти місцевих органів державної влади, акти Автономної Рес­публіки Крим, акти суб'єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений тер­мін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимча­сові джерела діють протягом встановленого терміну чи за пев­них умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й не чинні джерела зе­мельного права. До чинних джерел належать Земельний ко­декс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Не чинними, або історичними, джерелами зе­мельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв'язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Зе­мельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних—чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових ак­тів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціа­лізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів — джерел земельного пра­ва. До них, зокрема, належать Земельний кодекс України, Закони України: «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р., постанова Верхов­ної Ради України «Про земельну реформу» від 18 груд­ня 1990 р., Указ Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні» від 30 травня 2001 р. та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також норма­тивно-правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, міс­тобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно-правові ак­ти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулю­ванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України «Про ос­нови містобудування» від 16 листопаді 1992 р.⁵, «Про сільсько­господарську кооперацію» від 17 липня 1997 р., «Про автомо­більний транспорт» від 5 квітня 2001 р., «Про Генеральну схе­му планування території України» від 7 лютого 2002 р., «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р. та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земель­ного законодавства — Земельного кодексу України. Ця своєрід­на «земельна Конституція» Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспек­тиву, закладає підвалини для подальшої нормотворчості у сфері регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній ім­пульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела зе­мельного права України перебувають між собою в нерозрив­ному взаємозв'язку (структурному, функціональному та гене­тичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України — це сукуп­ність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно-правових актів як джерел зе­мельного права лежить в основі формування сучасного зе­мельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, щозосереджені як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і розпорошені по нормативних актах ін­ших галузей права.

11. Конституційні основи земельного права і їх значення для розви­тку земельного законодавства.

Конституційні основи - це норми Конституції, що закріплюють основи суспільного і державного ладу, а також основоположні засади суспільних відносин. Серед конституційних положень можна виділити норми, що регулюють основи суспільних земельних відносин.

До першої групи конституційних норм, що регулюють земельні відносини, належать ст. 13 і ст. 14 Конституції України. Ст. 13 говорить про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. У ч. 2 зазначеної статті передбачається, що від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституційною основою земельного законодавства слід вважати норми ст. 14 Конституції, відповідно до якої земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Другу групу конституційних норм, що регулюють земельні відносини, становлять статті 24, 26 і 41 Конституції України. Зокрема, ст. 24 Конституції України передбачає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а ст. 26 закріплює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Конституційне положення про власність деталізується у ст. 41, відповідно до якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, користуватися для задоволення своїх потреб об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Конституція захищає право власності на землю, визначаючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності і право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток і мотивуватися суспільною необхідністю, на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

До складу третьої групи конституційних норм, що регулюють земельні відносини, на-лежать норми, що визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання і охорони земель. Окреслюючи напрямки розвитку земельного законодавства, Конституція України у ст. 92 встановила, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; засади використання природних ресурсів; правовий режим власності визначаються виключно законами України, прийняття яких належить до повноважень Верховної Ради України (п. 3 ч. 1 ст. 85).

12. Міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди і двосторонні договори як джерела земельного права.

Крім національних нормативно-правових актів, які є джерелами права України, в деяких випадках такими джерелами виступають міжнародно-правові акти. Це зумовлено загальноприйнятим у цивілізованій правовій практиці правилом пріоритету норм міжнародного права над національним правом.
Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України” укладені і ратифіковані міжнародно-правові акти України становлять невід'ємну частину національного законодавства України. Вони застосовуються у порядку, встановленому для норм вітчизняного законодавства.
Так, Земельний кодекс України (ст. 85) закріплює можливість набуття у власність іноземними державами земельних ділянок для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій саме відповідно до міжнародних договорів.
Міжнародний договір — це родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми — договір, угода, конвенція, протокол та ін.
Україна як самостійна держава підписала й ратифікувала низку міжнародних договорів, що регулюють екологічні відносини у планетарному масштабі, в тому числі й відносини щодо охорони земель. Серед них, зокрема, Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів.

На виконання цієї Конвенції постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. затверджений порядок надання водно-болотним угіддям статусу “водно-болотних угідь міжнародного значення”. А з метою вдосконалення управління у сфері охорони та раціонального використання водно-болотних угідь Міністерство екології та природних ресурсів України, до повноважень якого згідно зі ст. 14 ЗК України віднесено здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель, наказом від 27 грудня 2002 р. затвердило структуру, зміст і порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя іміжнародного значення.
Слід зазначити, що між Україною, сусідніми та іншими державами укладено певні угоди, конвенції, договори, які тією чи іншою мірою стосуються регулювання земельних відносин. Так, Консульською конвенцією між Україною і Республікою Польщею, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 14 липня 1993 р., встановлено, що акредитуюча держава має право на умовах, передбачених законами та іншими положеннями держави перебування, придбати у власність або орендувати, володіти і використовувати ділянки землі, будівлі або частини будівель призначені для перебування консульської установи, для резиденції глави консульської установи або для житлових приміщень інших працівників консульської установи; будувати будівлі на придбаних ділянках землі; передавати право власності на земельні ділянки, будівлі або частини будівель, таким чином придбаних або збудованих.
Договором між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон, який ратифікований 18 липни 1997 р., встановлено, що порядок користування земельними ділянками, які розташовані поза лінією державного кордону, але перебувають у користуванні суб'єктів господарювання іншої договірної
Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої 12 липня 2001 р., право власності на землю та інші природні ресурси регулюється законодавством Сторони, на території якої перебувають об'єкти власності. Цією Угодою також встановлено, що Сторони вважають за доцільне надавати на своїй території земельні ділянки у користування як для діючих, так і для тих, що створюються, об'єктів соціальної сфери іншої Сторони, її юридичних та фізичних осіб. Надання земельних ділянок, а також плата за їх використання здійснюються на загальних підставах, які визначаються законодавством Сторони місцезнаходження об'єкта.

13. Закони України як основні джерела земельного права.

Одним із головних джерел земельного права є Земельний кодекс України. Він регулює такі інститути: форми власності на землю; корис­тування землею; порядок передачі земель у власність та користування; окремі права і обов'язки власників землі та землекористувачів; викорис­тання земель; вирішення земельних спорів тощо. Даним Кодексом пе­редбачено право власності на землю громадян і юридичних осіб у межах населених пунктів для підприємницької діяльності. Визначено, що гро­мадяни й юридичні особи, крім прав власності на землю, набувають ін­ших прав на земельні ділянки, у тому числі права оренди, права забудови, сервітуту, права переважного придбання тощо.

Принципово важливими положеннями Кодексу є:

- створення умов для еволюційного розвитку аграрного землеволодіння й землекористування від підсобного, натурального до великого, високотоварного шляхом зняття верхніх(граничних) меж земельних ділянок;

- зняття обмежень щодо придбання у власність земельних ділянок гро­мадянами та юридичними особами;

- суттєве розширення умов використання сільськогосподарських зе­мель несільськогосподарськими підприємствами;

- обов'язковість використання земель сільськогосподарського призна­чення безпосередньо власником або орендарем.

Важливим положенням щодо розв'язання соціально-економічних проблем є право підприємств, установ та організацій на користування землею на умовах оренди та шляхом передачі у власність.

Узгоджено із галузевим законодавством правовий режим і порядок використання земель природно-заповідного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

До джерел земельного права відноситься також ряд інших законів, що регулюють земельні правовідносини. Так, Закон України «Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство» регулює відносини щодо пра­ва придбання земельних ділянок у тимчасове чи постійне користування, в тому числі на умовах оренди. Законом визначаються права і обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів.

Закон України «Про оренду землі» регламентує порядок користуван­ня землею на правах оренди як особливої форми реалізації права власнос­ті та господарського використання землі; визначає статус орендодавців та орендарів у земельних правовідносинах; передбачає зміну, припинення і поновлення договору оренди землі.

Лісовий кодекс України містить норми щодо поділу земель лісового фонду, особливостей їх надання у постійне та тимчасове користування, користування земельними ділянками лісового фонду, їх оренди. Зна­чна частина норм регулює користування земельними ділянками лісо­вого фонду з метою використання лісових ресурсів для потреб мислив­ського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт на природно-заповідних територіях і об'єктах, у лісах населених пунктів, у прикордон­ній смузі.

Норми Водного кодексу України визначають склад земель водного фонду, підстави та порядок користування ними, встановлюють відпові­дальність за порушення вимог використання цих земель.

14. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права.

Особливо важливе місце серед джерел земельного права займають укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України.

Згідно з Конституцією України Президент України видає укази і роз­порядження, які є обов'язковими до виконання на всій території Украї­ни. На фоні швидких змін в політичних, економічних, соціальних, еколо­гічних відносинах у земельному законодавстві виникають прогалини, які усуваються саме Указами Президента України.

У земельному праві укази Президента є актуальними і різнобічними, що пояснюється важливістю і різноманітністю земельних відносин.

Навіть неповний перелік указів Президента України щодо регулю­вання земельних відносин вказує на місце цього виду джерел права у формуванні земельного права в останні роки. Серед указів, що справля­ють значний вплив на розвиток земельних відносин можна назвати такі:

· «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994р. №666;

· «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.;

Важливим джерелом земельного права є також постанови Кабі­нету Міністрів України, - вищого органу виконавчої влади в державі. Акти Уряду приймаються на підставі і на виконання Конституції Укра­їни, законів Верховної Ради України та указів Президента України і є обов'язковими до виконання.

Серед передбачених у ст. 116 Конституції України повноважень Уря­ду є і такі, які відносяться до регулювання і реалізації земельних відносин, зокрема: «забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сфері праці й зайнятості населення, со­ціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологіч­ної безпеки і природокористування.»

На виконання своїх повноважень Уряд, здійснюючи розпорядчі функ­ції, бере активну участь у формуванні земельного права. Про це свідчить перелік актів Кабінету Міністрів, що приймалися в останні роки:

· Постанова від 12 жовтня 1995 р. № 801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка книги сертифікатів на право на земельну частку (пай)»;

· Постанова від 23 березня 1995 р. № 213 «Методика нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів»;

До джерел земельного права відносяться також накази, інструкції, правила, настанови, які приймаються центральними органами виконав­чої влади, до яких відносяться міністерства, державні комітети та відом­ства (Міністерство аграрної політики та продовольства України, Держкомзем, Держлісагенство, Держводагенство і т. д.). їхні акти регулюють відносини в системі свого відомства, але вони мають деякі над відомчі, іноді координаційні функції, які й обумовлюють значення відомчих актів не лише для його співробітників, але і для інших громадян.

Нормативні акти організацій приймаються в організаціях, установах та на підприємствах. Вони можуть бути двох видів:

· розраховані на працівників даного підприємства;

· направлені суб'єктам права, що перебувають поза межами підприєм­ства.

І перші, і другі носять загальний характер, зорієнтовані на неоднора­зове застосування.

Прикладом першого виду нормативного акту можна рахувати План внутрішнього землеустрою, затверджений повноважним органом сіль­ськогосподарської організації (підприємства). Сюди ж відносяться, на­приклад, внутрігосподарські правила КСП щодо правил оранки зябу.

До другого виду нормативних актів організацій можна віднести Пра­вила і порядок землебудівних робіт, затверджений недержавною госпроз­рахунковою організацією: вони приймаються на підставі та на виконан­ня вищестоящих нормативних актів вищестоящих органів державного управління — законів, указів, постанов, наказів і т.ін., обов'язкових для виконання громадянами.

 

15. Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади і органів міс­цевого самоврядування.

У структурі джерел земельного права є також нормативні рішення й розпорядження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Вони мають переважно деталізуючий характер. Їх головне завдання полягає у забезпеченні конкретизації тих положень, які закріплено в актах загального регулювання. Так, голови місцевих державних адміністрацій приймають розпорядження у межах повноважень, у тому числі з питань застосування земельного законодавства, відповідно до Конституції та Закону України “Про місцеві державні адміністрації”. Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать чинному законодавству або інтересам територіальних громад, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” та іншими законами, приймають рішення, які теж можуть виступати джерелами земельного права. Особливістю актів місцевого самоврядування є їх територіальна обмеженість і самостійність в ухваленні рішень, які стосуються питань управління комунальною власністю, формування, затвердження і виконання місцевого бюджету, встановлення місцевих податків і зборів, здійснення охорони суспільного порядку та ін. їхні рішення обов'язкові для розташованих на відповідній території підприємств, установ і організацій незалежно від відомчої підлеглості, а також для посадових осіб і громадян цієї території.

Рішення сільських, селищних міських, районних у містах, обласних і районних рад вступають у дію з дня їх офіційного обнародування, якщо радою не встановлений пізнішій строк уведення цих рішень у дію.

Виконання актів місцевого самоврядування забезпечується заходами адміністративного впливу і захищається в судовому порядку.

Підзаконний нормативний акт місцевих органів виконавчої влади — акт-документ (постанова, рішення), який видається в межах компетенції місцевого органу виконавчої влади (урядової адміністрації), містить норми права, обов'язкові для установ і організацій, які здійснюють діяльність у межах цих територій, а також для населення відповідної території. Це правовий акт держави на місцевому рівні.

Підзаконні нормативні акти місцевих органів виконавчої влади:

— акти (постанови, рішення і розпорядження) Ради Міністрів Автономної Республіки Крим

є загальними в межах даної території для всього населення

— акти (розпорядження) місцевих виконавчих органів влади

є обмежено-загальними

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції і законам України, можуть бути (відповідно до закону) скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Нормативні акти відділів, управлінь, інших служб місцевих органів виконавчої державної влади, господарського управління і контролю, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, вступають у дію через 10 днів після їх державної реєстрації. Реєстрація здійснюється управлінням юстиції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, якщо в них не передбачений пізніший строк надання чинності, але не раніше дня їх офіційного обнародування.

16. Поняття та види земельних правовідносин.

Земельні правовідносини являють собою суспільні відносини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і врегульовані нормами земельного права.
Саме через земельні правовідносини виявляється ступінь реальності та ефективності земельно-правових норм, оскільки будь-які правовідносини становлять механізм дії правових норм, у якому поведінка суб'єктів права спрямовується у потрібне для держави русло (наприклад, власник земельної ділянки використовує її на свій розсуд, і втручання в його діяльність заборонено). Однак свободу господарської експлуатації землі закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даного угіддя, ефективності використання, підвищення родючості тощо, і якщо власник не бажає застосовувати даний режим використання, то його право власності на земельну ділянку може бути припинено.
Земельні правовідносини можна класифікувати за інститутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру.
До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земельні правовідносини.
Земельні правовідносини у сфері власності на землю є основоположними, адже у багатьох випадках вони визначають зміст інших видів правовідносин. Встановлення тієї чи іншої форми власності на землю здійснюється при приватизації державних або комунальних земель, укладенні будь-яких угод щодо землі, при конфіскації земель тощо.
Правовідносини з приводу прав на землю, похідний права власності виникають тоді, коли власник заінтересований у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. У цьому разі між власником і такою заінтересованою особою виникають правовідносини землекористування, у межах яких обидві сторони беруть на себе взаємні права та обов’язки ця група земельних правовідносин поділяється на дві підгрупи: правовідносини, що мають характер речових прав(право постійного користування земельною ділянкою і сервітут) і правовідносини, які мають зобов'язальний характер - оренда, застава (іпотека).
Крім того, ці правовідносини можна класифікувати залежно від категорії земель на правовідносини щодо використання земель сільськогосподарського призначення житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історично-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею, зумовлюють користування майданами, вулицями, проїздами, шляхами, набережними, пляжами, парками, скверами, бульварами, кладовищами тощо. Користування такими земельними ділянками здійснюється необмеженим колом осіб і не потребує наявності у них спеціальної правосуб'єктності.
Правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель мають місце у випадках, коли державні і місцеві органи влади виконують відповідні функції. До таких функцій належать: надання земель у власність або у користування з видачею та реєстрацією необхідних документів; ведення державного земельного кадастру; територіальне планування використання й охорони земель; вилучення земель; землеустрій; моніторинг; державний контроль за використанням і охороною земель.
Охоронні земельні правовідносини виникають у процесі здійснення прав та обов'язків власників і користувачів щодо охорони земель, включаючи заходи з меліорації, рекультивації земель, консервації земель та відновлювальні заходи на малопродуктивних, забруднених та деградованих землях. Ці відносини спрямовані на збереження корисного потенціалу землі як невід'ємної частини навколишнього природного середовища, засобу виробництва і просторового базису.
До охоронних земельних відносин належать також відносини, що виникають під час порушення норм земельного права, суб'єктивних прав землевласників і землекористувачів та невиконання обов'язків цими суб'єктами. Такі правовідносини реалізуються на основі норм, якими встановлюється кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна відповідальність.
Характер земельних правовідносин залежить також від того, у складі якої категорії земель перебуває земельна ділянка, тобто від правового режиму відповідної категорії земель.
Нарешті, земельні правовідносини поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні — передбачені нормами, що встановлюють права та обов'язки суб'єктів земельних відносин (наприклад, право на отримання земельної ділянки, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок). Процесуальні регламентуються нормами, що встановлюють порядок виникнення, зміни і припинення земельних правовідносин (наприклад, порядок здійснення землеустрою, оскарження рішень державних органів, процедура розгляду земельних спорів).
На практиці земельні правовідносини виявляються як складне співвідношення різних видів. Так, ведення особистого селянського господарства на земельній ділянці реалізується через правовідносини власності, коли з цією метою придбавається земельна ділянка; через правовідносини державного управління, коли державні органи контролюють стан земельної ділянки або проводять облікові дії; правовідносини щодо охорони земель, коли землевласник або землекористувач проводить рекультиваційні заходи тощо.