Есе як вид письмової навчальної роботи. Есе як жанр літератури

Есе як жанр літератури

У перекладі з англійської, есе (essay) означає «нарис», «твір», «спробу самостійного аналізу» та «обґрунтування теоретичної гі­потези». Есе (фр. essai «спроба, проба, нарис», від лат. exagium «зважування») — літературний жанр прозового твору невели­кого обсягу й вільної композиції.

Есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом (з яким есе нерідко плутають), з іншого боку — з філософським трактатом. Есеїстичному стилю властиві образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію. Деякими теоретиками[1] розглядається як четвертий, поряд з епосом, лірикою і драмою, рід художньої літератури.

У ролі особливої жанрової форми есе ввів, опираючись на досвід попередників, Мішель Монтень (1580). Своїм творам, виданим у вигляді книг в 1597, 1612 і 1625, Френсіс Бекон уперше в англійській літературі дав назву англ. essays. Англійський поет і драматург Бен Джонсон уперше використав слово есеїст (англ. essayist) в 1609.

У XVIII—XIX століттях есе — один із провідних жанрів англійської й французької журналістики. Розвитку есеїстики сприяли в Англії Дж. Аддисон, Ричард Стил, Генрі Филдинг, у Франції — Дідро і Вольтер, у Німеччині — Лессінг і Гердер. Есе було основною формою філософсько-естетичної полеміки у романтиків, романтичних філософів (Г. Гейне, Р. У. Емерсон, Г. Д. Торо тощо).

Жанр есе глибоко вкоренився в англійській літературі: Т. Кар­лейль, В. Хезлітт, М. Арнольд (XIX век); М. Бірбом, Г. К. Честер­тон (XX століття). Есеїстика переживала розквіт: до жанру есе звер­талися найбільші філософи, прозаїки, поети (Р. Ролан, Б. Шоу, Г. Уельс, Дж. Оруэлл, Т. Манн, А. Моруа, Ж. П. Сартр).

В українській та російській літературах есе не було достатньо поширеним. Зразки есеїстичного стилю в російській літературі виявляються у О. Пушкіна (рос.: «Путешествие из Петербурга в Москву»), О. Герцена (рос.: «С того берега»), Ф.Достоєвського (рос.: «Дневник писателя»). На початку XX століття до жанру есе зверталися російські письменники В. Іванов, Д. Мережковський, А. Білий, Л. Шестов, В. Розанов, пізніше - І. Еренбург, В. Шклов­сь­кий, К. Паустовський.

Окремі елементи есе ми спостерігаємо в щоденнику Т. Шев­ченка, творах Л. Українки. В українській літературі риси есеїс­тич­ного жанру й стилю також властиві М. Рильському, Ю. Смо­личу, О. Гончару, Д. Павличку. Збірки статей, до яких увійшли есе, видали П. Загребельний («Неможними устами»), І. Драч («Духовний меч»), Р. Горак («Тричі мені являлася лю­бов») тощо.

Таким чином, есе як жанр літератури не має чітких часових, національних, культурологічних, чи, приміром, соціально-еко­но­міч­них ознак. Як жанр літератури, есе перш за все пов'язане з повним або частковим використанням його елементів у твор­чості найбільш видатних постатей прозової літератури.

Есе як вид письмової навчальної роботи

Індивідуалізація сучасних суспільних відносин та, як наслі­док, індивідуалізація сучасної професійної освіти відкриті для за­сто­сування нових ефективних форм діяльності, в т.ч. навчальної. Ось чому есе (трансформований, адаптований, змінений жанр літератури) набуває все більшої популярності як вид письмової самостійної роботи українського студента, а саме: як твір-міркування невеликого обсягу з вільною композицією, що виражає індивідуальні враження, міркування з конкретного питання, проблеми й свідомо не претендує на повноту й вичерпне тракту­вання теми.

Есе припускає вираження автором своєї точки зору, особистої суб'єктивної оцінки предмета міркування, дає можливість нестан­дарт­ного (творчого), оригінального висвітлення матеріалу; часто це розмова вголос, вираження емоцій та образність. Це також вільний стиль з можливими елементами імпровізації, певного пафосу, іронії. Однак все це призводить як до різних трактувань цього виду письмової роботи, так і до різних спроб його фор­малізації.

Зауважимо, що на відміну від реферату, який адресується будь-якому читачеві, тому традиційно починається зі слів: «Я хочу розповісти про…», а закінчується словами: «Я можу сформувати наступний висновок…», есе – це ближче до репліки, що адресується підготовленому читачеві. Тобто людині, яка вже має уяву, про що йде мова. Власне, така «адресність» дозволяє автору есе зосередити увагу на розкритті нового змісту, а не нагромаджувати різними службовими деталями викладення матеріалу в письмовому форматі.

І все ж є можливість виділити певні загальні ознаки, принципи виду письмової діяльності, які найчастіше зустрічаються в енциклопедичних словниках, а саме: есе – це суб’єктивний, індивідуальний, самостійний простір, де формуються позиції, висловлюються думки, передбачення та демонструється відповідне індивідуалізоване ставлення.

Тому, головна місія та мета есе – це самостійне бачення студентом проблеми, питання, теми на підставі опрацьованого матеріалу та аргументів, у відповідності до обраного підходу, стилю тощо.

Зауважимо, що не потрібно розглядати есе виключного як фор­му рубіжного контролю знань. Перш за все – це форма ви­ра­ження теоретичного пошуку творчого студента, який здатний підвестися над формалізованим характером академічного (тради­ційного) реферату і запропонувати собі та викладачеві письмову роботу абсолютно іншого рівня культури навчальної діяльності. На відміну від інших прийомів, методів контролю й перевірки знань, метою есе є діагностика продуктивної, творчої складової пізнавальної діяльності студента, який припускає аналіз ін­фор­мації, його інтерпретацію, побудову міркувань, порівняння фак­тів, підходів і альтернатив, формулювання висновків, особисту оцінку тощо.

Застосування есе сприяє більш чіткому й грамотному фор­мулюванню думок, допомагає розташовувати ці думки в логічній послідовності, припускає вільне володіння мовою термінів і по­нять, розкриває глибину й широту навчального матеріалу, вчить ви­користати приклади, цитати, необхідні аргументи за від­по­від­ною темою.

Аналізуючи закордонний і вітчизняний досвід застосування есе, можна говорити про ймовірні чотири форми використання його, а саме:

1) есе — самостійна творча робота із запропонованої викла­дачем теми або переліку тем для самостійного вибору студентами (виконується як домашня, позааудиторна робота);

2) есе — 30-хвилинна контрольна (або самостійна) робота з вивченого навчального матеріалу та в межах аудиторних умов;

3) есе — 10—15-хвилинний вільний твір для закріплення й опрацювання нового матеріалу (звичайно, пишеться наприкінці заняття або наприкінці етапу заняття, в умовах аудиторної діяль­ності);

4) есе — 5-10-хвилинний вільний твір з метою підведення

ЕСЕ - це самостійна письмова робота на тему, запро­поновану викладачем (тема може бути запропонована також студентом, але обов'язково повинна бути погоджена з викладачем).

Мета есеполягає в розвитку навичок самостійного творчого мислення й письмового послідовного викладу власних думок. Пи­са­ти есе надзвичайно корисно, оскільки це дозволяє авторові нав­чи­тися чітко й грамотно формулювати думки, структурувати інформацію, використовувати основні категорії аналізу, виділя­ти причиново-наслідкові зв'язки, ілюструвати поняття від­по­від­ними прикладами, аргументувати свої висновки; володіти науко­вим стилем мовлення.

Есе повинне містити: чіткий виклад суті поставленої проб­леми, включати самостійно проведений аналіз цієї проблеми з ви­ко­ри­станням концепцій і аналітичного інструментарію, розгля­ну­того в рамках дисципліни, висновки, що узагальнюють автор­сь­ку позицію з поставленої проблеми.

Залежно від специфіки дисципліни, форми есе можуть знач­но диференціюватися. У деяких випадках це може бути аналіз наявних статистичних даних з досліджуваної проблеми, аналіз ма­теріалів із засобів масової інформації й використання до­слі­джуваних моделей, докладний розбір запропонованого завдання з розгорнутими думками, підбір і детальний аналіз прикладів, що ілюструють проблему тощо.

Таким чином, до першочергових завдань написання есе маємо віднести таке:

- стимулювання студентського самостійного теоретичного пошуку або узагальнення практичного досвіду вирішення проб­лем, розгляду ситуацій, явищ тощо;

- реалізація студентського творчого, креативного наміру та суб’­єк­тивних передбачень, суб’єктивного ставлення до проблем, форм та методів їх практичного вирішення, що являє собою сво­єрідний “монолог” під час дискусії, можливо і саму дискусію, де чітку роль займає автор – студент;

- демонстраціязнань, враховуючи вимоги навчального пла­ну, мету, завдання навчальної дисципліни, додатково опрацьовані матеріали, зібрані та узагальнені аргументи, а також демон­страція самостійної позиції студента;

- розвитокзмістовності співпраці «студент – викладач», «но­вого та старого».