Поняття міжнародного договору

Мабуть ні в кого не викличе заперечення думка, зо якою поняття міжнародного договору є головним поняттям всього даного курсу і саме з нього як раз і слід почати викладення матеріалу цього курсу. Ст. 2 (п. 1 "а") Віденської конвенції 1969 р. містить таке визначення терміну "міжнародний договір": це міжнаро­дна угода, укладена між державами в письмовій формі і врегульована міжнародним правом незалежно від то­го, чи викладена така угода в одному документі, двох чи декількох пов'язаних між собою документах, а та­кож незалежно від її конкретного найменування.

Розглядаючи дане визначення слід мати на увазі, перш за все, що за прямою вказівкою статті 2 Конвенції воно не має загального характеру, оскільки сформульо­вано виключно "для цілей цієї Конвенції". Для того, щоб вірно витлумачити зміст даного визначення, його слід аналізувати у контексті зі статтями 1 та З Конвенції.

У статті 1, яка окреслює сферу дії Конвенції, ви­значається, що ця Конвенція застосовується до дого­ворів між державами, А це означає, по-перше, що у міжнародному договорі (в цілях даної Конвенції) мо­жуть брати участь тільки держави. Тобто, на випад­ки, коли лише однією із сторін договору є держава, а іншою - фізична, юридична особи або міжнародна ор­ганізація, дія Конвенції 1969 р. не розповсюджується. По-друге, у міжнародному договорі мають брати участь щонайменше дві держави.

Безперечно, із зазначеного зовсім не випливає, що двосторонні угоди, наприклад - між державою та інозем­ною юридичною особою, не є міжнародним договором. З цього випливає лише те, що на подібні угоди розповсю­джуються інші норми міжнародного права, а не Віденська конвенція 1969 р. Теж саме стосується угод, які уклада­ються державами, з одного боку, та міжнародними орга­нізаціями - з іншого (регулюванню таких договорів при­свячена Віденська конвенція 1986 р.).

Статтею 3 Конвенції зроблені виключення, які певною мірою пояснюють сутність наведеного вище визначення. За нею той факт, що Конвенція не засто­совується до міжнародних угод, які укладаються між державами та іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, та до міжнародних угод, що укладені не у письмовій формі, не зачіпає:

а) юридичної сили таких угод;

b) застосування до них будь-яких норм, викладе­них у цій Конвенції, під дію яких вони підпадали б за міжнародним правом незалежно від даної Конвенції;

с) застосування цієї Конвенції до відносин держав між собою у межах міжнародних угод, учасниками яких є також інші суб'єкти міжнародного права.

Проте, щоб остаточно зрозуміти сферу застосу­вання терміну, що аналізується, слід пам'ятати ще дві обставини.

По-перше, це положення, що викладені у статті 5 Конвенції, згідно з якими дана Конвенція застосову­ється до будь-якого договору, що є установчим актом міжнародної організації, та до будь-якого договору, прийнятому у межах міжнародної організації, без шкоди для відповідних правил цієї організації.

Наведені положення є наслідком врахування специ­фіки міжнародних організацій як вторинних суб'єктів міжнародного права. Міжнародні (міждержавні) органі­зації створюються державами, внаслідок чого статутний акт залишається договором держав. Але ним створюєть­ся новий самостійний суб'єкт міжнародного права, тому статут міжнародної організації є дещо більше, ніж зви­чайний багатосторонній договір. А вже звідси випливає, що правила, які передбачені статутом міжнародної орга­нізації, мають перевагу порівняно з положеннями Віден­ської конвенції 1969 р.

Що стосується договору, який приймається в ме­жах міжнародної організації, то, як слушно зауважив О. М. Талалаєв, маються на увазі угоди, які уклада­ються державами-членами відповідної міжнародної організації на спеціальних конференціях, а не ті, що приймаються в органі міжнародної організації.

По-друге, використовуючи визначення, що аналі­зується, слід пам'ятати, що згідно з п. 2 статті 2 Конвенції положення пункту 1, які стосуються вико­ристання термінів у даній Конвенції, не зачіпають ви­користання цих термінів або значень, які можуть бути надані їм у внутрішньому праві будь-якої держави.

Таким чином, можна дійти висновку, за яким ви­кладене у п. 1 "а" статті 2 Конвенції визначення між­народного договору є, так би мовити, "інструменталь­ним", цільовим, і його не можна вважати загальним. Проте все, що стосується цього терміну у подальшому тексті Конвенції, mutatis mutandis застосовне до між­народного договору як такого. На користь такого ви­сновку свідчить й співставлення цього визначення з визначенням, яке міститься у п. 1 "а" статті 2 Віден­ської конвенції 1986 р., з якого випливає, що єдиною принциповою відмінністю зазначених визначень є де­що різні суб'єкти, що укладають між собою відповідну угоду (одна або декілька держав та одна або декілька міжнародних організацій чи тільки міжнародні органі­зації).

За визначенням Віденської конвенції 1969 р. дого­вором є міжнародна угода. Тобто, об'єктом правового регулювання буде процес узгодження воль суб'єктів міжнародного права (держав), а наслідки цього процесу як раз й складають, власне, угоду - договір між ними. При чому, в тій самій мірі, як договір є угодою, так й угода повинна бути договірною. Справа в тому, що угоду між державами можна укласти на підставі певних фактичних дій, односторонніх або багатосторонніх ак­тів і заяв, результатом яких буде мовчазна згода держав з приводу визнання норм поведінки, що лежать у основі практики, в якості звичаєвих норм міжнародного права. Тобто, у таких випадках угода досягається на підстав "неформалізованого консенсусу", коли для виникнення міжнародної звичаєвої норми та обов'язку їй підкоря­тися достатньо відсутності висловленої зовні незгоди одних держав та активної практики інших. Угоді між державами можна надати й іншої позадоговірної форми (Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р., наприклад).

За цим же визначенням Конвенції міжнародна угода має бути укладеною письмово, чим зі сфері її дії принципово виключені так звані "джентльменські угоди" (усні домовленості). До речі, це положення прямо відтворено у ст. З Конвенції.

Вимога щодо урегульованості угод міжнародним правом, на думку О. М. Талалаєва, означає підпорядко­ваність цих угод саме міжнародному публічному праву, тобто виключення зі сфери застосування Конвенції угод, які, хоча, й укладені між державами, однак підпо­рядковуються національному законодавству, а також так званих змішаних угод, коли з цієї сфери виключа­ються взаємини з іншими, окрім держав, учасниками відповідних угод. Проте, на мою думку, підпорядкованість угод міжнародному праву слід розуміти дещо ширше. Коли свого часу Організація Об'єднаних Націй проголосила протизаконним расистський режим, вста­новлений у Південній Родезії, визнавши його режимом колоніального погноблення, внаслідок чого нею та Ра­дою Безпеки ООН протягом 1965-1979 рр. було прийн­ято цілий ряд відповідних рішень, будь-які угоди, що укладались з Південною Родезією іншими державами, слід було визнати такими, що вже не регулювались міжнародним правом, бо вони суперечили б йому.

За визначенням, що міститься у Конвенції, міжна­родним договором буде угода незалежно від кількості документів, що її складають. Головне тут полягає не в тому, скільки документів складають відповідну угоду, а те, чи пов'язані ці документи між собою. Зовні взаємопов'язаність документів знаходить прояв у тому, що ці документи є певними узгодженими кроками на шляху досягнення тієї мети, заради якої мав процес узгодження воль суб'єктів відповідної домовленості. У якості приклада можна привести Договір про створен­ня Європейського союзу від 7.02.92 р., який склада­ється власне з Договору, сімнадцяти протоколів та тридцяти трьох декларацій до нього, які отримали за­гальну назву "Маастрихтської угоди". Тобто, у даному випадку сотні сторінок текстів зазначених документів, як підпорядкованих одній меті, складають те єдине, що за Віденською конвенцією охоплюються терміном "міжнародний договір".

Останнє, на чому слід наголосити у зв'язку з ана­лізом даного визначення, полягає в тому, що у випад­ках, коли всі попередні вимоги виконано, угода стає міжнародним договором незалежно від того, яку назву їй присвоєно. Більш того, назви угоди взагалі може не бути, якщо, наприклад, її укладено у формі обміну нотами. Так, 2.06.97 р. було підписано Договір про від­носини добросусідства і співтовариства між Україною та Румунією. Одночасно з приводу цього Договору міністр закордонних справ України та Міністр закор­донних справ Румунії уклали ще й додаткову угоду у формі обміну листами. Оскільки, за Віденською кон­венцією, ця додаткова угода підпадає під визначення міжнародного договору, Верховна Рада України Зако­ном від 17.07.97 р. ратифікувала як зазначений Дого­вір, так й "Додаткову угоду до нього у формі обміну листами" зазначених Міністрів.

Інакше кажучи, конвенцією закріплено принцип, за яким назва міжнародного договору ніяким чином не впливає ні на юридичну силу, ні на значимість досяг­нутої суб'єктами міжнародного права узгодженості своїх воль. Хоча М. О. Баймуратов не без підстав за­значає, що деякі з таких назв, внаслідок їх тривалого використання, так би мовити "закріпились" за певни­ми видами міжнародних договорів.