Основними принципами класифікації джерел є об'єктивність, історизм, науковість, зв'язок з дослідницькою та педагогічною практикою

Іншими словами, класифікація джерел — невід'ємний елемент їх наукового пошуку і вивчення, який суттєво впливає на повноту джерельної бази, об'єктивність і глибину почерпнутої інформації, її всебічність і достовірність. Водночас вона має прикладне призначення і зрештою не ускладнює, а полегшує роботу дослідника з джерелами, підвищує її ефективність і результативність. Формування джерельної бази кожного конкретного дослідження супроводжується вибором відповідної класифікаційної схеми, яка завжди має ґрунтуватися на загальних принципах класифікації.

У дослідницькій роботі історик повинен уникати спрощених підходів до класифікації, коли за основу беруться другорядні ознаки джерел, часом суто зовнішнього характеру. Нерідко й досі в бакалаврських, дипломних, магістерських, а інколи й у дисертаційних роботах трапляється поділ джерел на архівні й бібліотечні, рукописні, друковані, автохтонні-алахтонні або на вітчизняні і зарубіжні. Така класифікація вказує лише на місце походження або зберігання джерела, на його зовнішній вигляд і не може істотно вплинути на глибину дослідження, здобуття оптимальної інформації, хоча походження інколи суттєво впливає на тенденції формування джерельної бази. Не витримують критики ті з класифікаційних підходів у радянському джерелознавстві, які виходили з поділу джерел за так званим класовим принципом, партійною спрямованістю. Вони створювали штучний водорозділ між джерелами, що відображали події з позицій партії більшовиків й інших політичних сил, абсолютизовували значення праць класиків марксизму-ленінізму.

Таким чином, класифікація джерел є важливим інструментом їх систематизації, внутрішнього поділу за певними ознаками, вона є методом поглиблення їх пізнання, засобом підвищення інформативних можливостей джерел. Класифікація допомагає встановити місце джерела в суспільному житті, з'ясувати, так би мовити, його доджерельний, тобто службовий або функціональний статус. Наприклад, Універсали Директорії УНР перш ніж стати дослідницьким джерелом виконували розпорядчі або нормативно-правові функції в Українській Народній Республіці. Ця обставина (функціональне призначення документів) завжди має враховуватись істориком. Значення класифікації зумовлюється тим, що вона дає можливість утворювати групи споріднених джерел за спільними ознаками і відповідно добирати до них оптимальні методи використання і дослідження.

Класифікаційні ознаки і критерії класифікації джерел

Поняття класифікаційної ознаки пов'язане з виявленням найбільш суттєвої, основної риси джерела. Якщо взяти всю сукупність історичних джерел, весь їх корпус, то можна виявити ряд спільних, споріднених або схожих рис усіх джерел, більшості з них або окремої частини. Такими загальними рисами є природно-історичне походження джерел, їх суб'єктивно-об'єктивний характер, спільні форми кодування інформації. З'ясовуючи домінуючі ознаки, що можуть бути покладені в основу класифікації, слід висловити кілька попередніх застережень. Ідеться насамперед про відхід від звуженого трактування історичних джерел, віднесення до них не лише тих, що є результатом людської діяльності і найповніше відображають історичний процес (пам'ятки матеріальної і духовної культури), а й тих, що існували або існують незалежно від цілеспрямованої діяльності людини і зумовлюють розвиток суспільного життя, впливають на хід історичного процесу і без урахування яких не можна реконструювати цей процес у повному обсязі. Це природно-географічне середовище, клімат, корисні копалини, екологія, природні катаклізми (повені, зсуви, землетруси), техногенні катастрофи тощо. Отже, ці, здавалося б поза-історичні, явища в умовах інтеграції наук про природу і суспільство набувають історичного характеру і потребують для дослідження відповідних джерел.

Якщо взяти за критерій вплив людини на природне середовище і навпаки, то коло джерел природно-географічного середовища можна поділити на дві групи: ті, що впливали і впливають на суспільство, але самі не зазнали впливу людини, і ті, які відбивають сліди людської діяльності (штучні водоймища, канали, нові русла рік, нові сорти рослин і породи тварин тощо). Без дослідження природних чинників не можна з'ясувати біофізичний і біопсихічний розвиток людини, еволюцію людських спільнот, простежити вплив природи на соціальне життя людини, взаємовплив природи і суспільства.

І все ж домінуюче місце у джерельній базі історичної науки займають джерела історичного походження, тобто створені у процесі людської діяльності в минулому, які тому й називають історичними. Вони представлені у вигляді пам'яток матеріальної і духовної культури, залишків минулого життя, документальних свідчень сучасності. Для цього основного класу джерел характерним є ряд ознак, на основі яких можна виділити споріднені групи і відповідно досліджувати їх. Ці споріднені ознаки стосуються таких критеріїв, як походження джерела, його авторство, вигляд, внутрішня організація, структура, зміст, спосіб кодування інформації. Вибір одного або кількох критеріїв і відповідних ознак джерел має визначальне значення для характеристики класифікаційної схеми і залежить від мети і завдань того чи іншого дослідження, від онтологічного вивчення джерел.

На думку І. Ковальченка, вся сукупність історичних джерел може бути класифікована, тобто поділена за таким критерієм, як спосіб фіксації інформації про дійсність, на чотири групи або категорії: речові, писемні, зображальні (зображально-графічні), фонічні¹. Отже, за основну ознаку тут взято саме спосіб відображення інформації. Як класифікаційна ознака можуть використовуватись засіб передачі відомостей, зовнішні і внутрішні характеристики джерела.

Оскільки кожне історичне джерело характеризується рядом ознак, то як основні беруться ті, що найповніше віддзеркалюють мету його створення і найбільше відбивають мету дослідження. Вибір цих домінуючих ознак завжди є певною мірою умовним, а тому й будь-яка класифікаційна система є також умовною. Наука не виробила універсальних систем і моделей класифікації джерел, проте обґрунтувала ряд підходів до їх формування і вибору в залежності від дослідницьких завдань і особливостей самих джерел. Якщо розглядати сукупність джерел системно, то, як і кожна система, вони піддаються класифікації, аналізу в різних "зрізах" (аспектах) залежно від цілей дослідження, але обов'язково з урахуванням тих чи інших ознак, об'єктивно притаманних джерелам. Ось чому саме цілі, завдання дослідження висувають на чільне місце ту чи іншу ознаку джерела, а значить і вибір класифікаційної схеми.

Основні схеми і моделі класифікації джерел

Цінність наукової схеми класифікації полягає в тому, що виявлення основних, не другорядних, ознак схожості, спорідненості та зведення на їх основі джерел у певні групи дає змогу застосувати до них однакові або близькі дослідницькі методи і прийоми. Слід лише мати на увазі, що одні й ті ж ознаки при одних дослідницьких завданнях відіграють роль основних, а при інших — другорядних.

Під поняттям класифікаційної схеми чи моделі розуміють сукупність тих чи інших параметрів групування джерел за обраними домінуючими ознаками з метою ґрунтовного їх дослідження і здобуття найповнішої і найдостовірнішої інформації.

Як уже зазначалося, наукознавство розрізняє два основних види класифікації — природну і "штучну", або допоміжну. У джерелознавстві ширше застосовується природна класифікація джерел, яка ґрунтується на відпрацьованих джерелознавчою наукою і практикою принципах і критеріях.

Незважаючи на те, що будь-який поділ джерел на класи, типи, роди, види, різновиди і т. ін. має базуватися на споріднених ознаках їх схожості, це не означає, що наука виробила універсальну схему класифікації.

Усі існуючі в сучасному джерелознавстві моделі групування джерел є умовними, гнучкими і залежать від предмета дослідження, його мети, завдань, характеру й особливостей самої джерельної бази. Разом з тим джерелознавство на основі теорії і практики класифікації виробило загальні вимоги, яким має відповідати будь-яка класифікаційна схема:

• вона має визначатися характером джерельної бази, зумовленої особливостями історичної епохи, елементами якої є ті чи інші пам'ятки, і таким чином сприяти виявленню нових груп джерел і включенню їх у загальну схему;

• органічно випливати з мети і завдань дослідження, його тематики, зі специфіки науково-дослідної, навчальної чи науково-просвітницької роботи;

• сприяти здобуттю якомога повнішої і достовірнішої джерельної інформації;

• враховувати джерелознавчий досвід дослідника і рівень підготовки тих осіб, що опановують історичні знання.

Виходячи з цих вимог, можна запропонувати такі різновиди класифікації джерел.

Перед тим як перейти до докладнішого з'ясування цих та інших класифікаційних схем, ще раз нагадаємо, що історичні джерела поділяються на два основних класи, які уособлюють нерозривний зв'язок історії людства й історії природи та навколишнього світу. Перший із них охоплює найбільш уживані в історичних дослідженнях джерела, що є результатом цілеспрямованої діяльності людей. Це пам'ятки матеріальної і духовної культури, залишки минулого, документальні свідчення сучасності, які найповніше відображають історичний процес, розвиток людських цивілізацій. Другий включає ті джерела, що існують здебільшого незалежно від людської діяльності, проте впливають на суспільний розвиток та екологію людини, сприяють з'ясуванню наслідків впливу природи на суспільство і суспільства на навколишнє середовище. Йдеться про чинники природничо-географічного та біологічного характеру, не перетворене людиною природне середовище, а також про антропогенні й техногенні фактори, без урахування яких неможливо досліджувати соціально-економічну історію, технічний прогрес, науково-екологічні проблеми, побут, обряди, звичаї, культурні традиції, ментальність. Сюди відносять також антропологічні пам'ятки, що характеризують одночасно природничо-біологічну і соціальну сутність людини, а також природничо-наукові джерела (палеонтологічні, палеографічні, геологічні). Іншими словами, за сучасних умов, коли відбувається інтеграція знань і глобалізація науки, історик у своїй практичній діяльності спирається насамперед на завершені наукові дослідження із спеціальних галузей знань і в такий спосіб інтегруються гуманітарні і природничі науки. Водночас ми є свідками того, що так звані "неісторичні" джерела дедалі частіше набувають характеру історичних, особливо в дослідженні соціально-економічної історії, а також давньої історії, де найбільше відчувається брак писемних і речових пам'яток.

Слід також зазначити, що природничо-географічні явища і об'єкти найчастіше можуть виступати як джерела пізнання історії людського суспільства, коли вони уособлюють результат діяльності людини. Мається на увазі, зокрема, освоєння нових земель, космосу, океану, спорудження штучних морів, ландшафтних парків, зникнення окремих видів тварин і рослин, здобутки селекції, екологічні катастрофи тощо.

Українське і зарубіжне джерелознавство традиційно бере за основу групування джерел такий критерій, як рівень їх наближеності до подій і фактів, котрі вони відображають. За цією ознакою джерела ділять на історичні залишки (рештки) та історичні традиції (оповідні, наративні джерела). Проте слід мати на увазі, що майже кожна пам'ятка водночас є і залишком, і традицією.

І все ж історичні залишки (рештки) — це пам'ятки матеріальної і духовної культури, що виникли у процесі розвитку самих подій. Вони ніби були "учасниками" цих подій. Це різноманітні законодавчі документи, акти, грамоти, універсали, службове листування, інформаційні матеріали, що були певною базою ухвалення урядових рішень, реалізації законів, які свого часу відігравали функціональну правову роль, впливали на хід подій. Здебільшого історичні залишки не створювались спеціально як джерела для використання їх у майбутньому в науковій роботі, а були предметом службової або приватної діяльності людей.

Історичні традиції — це пам'ятки минулого, що склалися на основі вражень їх авторів від подій, прямого впливу на ці події вони, як правило, не мали. Йдеться про безпосереднє відображення подій їх учасником або свідком, до того ж дуже наближене у часі. Це спогади, щоденники, дорожні нотатки, інформаційні жанри періодики тощо. Нерідко одна й та ж пам'ятка може виступати і в ролі залишків, і в ролі традицій. Наприклад, спомини М. Грушевського про події доби Української революції, на перший погляд, — історична традиція, оскільки вони віддалені в часі від реальних подій і самі по собі реального впливу на ці події не мали. Водночас не можна ігнорувати роль їх автора, як голови Української Центральної Ради, в революційних і державотворчих процесах, його професіоналізм як історика у висвітленні подій, учасником і свідком яких він був. До традицій відносять також історичні твори, побудовані на документах або наративних джерелах, що збереглися. Мемуари є традицією (оскільки вони описують події через певний проміжок часу) і водночас залишками, оскільки вони відображають дійсність на момент свого створення. Оповідні джерела, на відміну від залишків, створюються здебільшого свідомо для історії, їх автори спеціально якомога детальніше намагаються висвітлити події, викласти своє бачення, дати власну оцінку фактам, задіяним особам, показати й себе в контексті описуваних подій.

Цілком природно постає запитання: навіщо історику відрізняти історичні залишки й історичні традиції, якщо ті й інші є носіями інформації? Відповідь на це запитання дає джерелознавча практика. Вона засвідчує, що історичні залишки, більшість із яких складають документи, меншою мірою зазнавали суб'єктивних впливів. І хоча історичні залишки теж створювалися людьми і несуть на собі відбиток особистих підходів, у тому, що стосується конкретних проблем, вони можуть містити достовірніші відомості, аніж оповідні. До речі, нерідко правдивість інформації оповідних джерел перевіряють документами, хоча й до них слід ставитися критично.

Поділ джерел на залишки і традиції має умовний характер, оскільки обидві ці групи є носіями первинної інформації про події і їх відображення у свідомості і в пам'яті людей. У кожному конкретному випадку історик має з'ясувати, по відношенню до яких конкретних явищ, подій джерело виступає як залишок, а до яких як традиція.

Виходячи з цих загальних застережень щодо умовності поділу джерел на історичні рештки й історичну традицію, розглянемо існуючі класифікаційні схеми. Основними з них є класифікація за типами, родами і видами джерел. У типологічній класифікації головним критерієм і визначальними ознаками поділу джерел є спосіб кодування в них інформації, засіб її фіксації та відтворення, а також за походженням, за хронологічно-географічними ознаками, за формою та змістом.