Мова і письмо з'явилися не водночас. Звукова мова виникла, можливо, 2 млн. років тому. Письму ж не більше 6—7 тис. років.
Письмо — це система умовних лінійних (графічних) знаків для передавання тих чи інших елементів мови. Сама мова є знаковою системою відносно дійсності, а письмо — це знакова система відносно звукової мови (отже, письмо — це знаки знаків).
Письмо як особливий засіб спілкування має надзвичайно велике значення в розвитку людини й суспільства. Воно:
- дає змогу людям спілкуватися на великих відстанях і за великих часових проміжків (завдяки письму ми й сьогодні можемо знати, шо думали Геродот, Арістотель, Володимир Мономах, Шекспір, хоча вони жили дужедавно й у різних країнах);
- зберігає людський досвід, передаючи його з покоління в покоління (завдяки письму ми й тепер, через майже тисячу років, можемо користуватися мудрими рецептами Авшенни);
- дає змогу оптимально організувати суспільне життя, виробництво, торгівлю, розвивати науку.
Цікаво відзначити, що найдавніші написи, які дійшли до нас, переважно пов'язані з господарською діяльністю людей (скільки зерна зібрано, скільки й кому його дано тощо).
До сучасного письма людство йшло поволі й важко.
Найперше виникло так зване предметне «письмо». Його, щоправда, й письмом назвати не можна, бо ним були:
а) природні предмети, які використовувалися для передавання повідомлень (зламана гілка, покладений певним чином камінь, подарована квітка). Реліктом давнього предметного письма в Україні є звичай зустрічати гостей хлі-бом-сіллю, вручати небажаному женихові гарбуза тошо;
б) впорядкована система певних предметів: нанизані в певному порядку черепашки різного кольору (ірокезьке «письмо» вампум); різнокольорові шнурки з вузлами, нав'язані на паличку в певному порядку й по-різному переплетені (інкське «письмо» кіпу). Можливо, й переплетені торочки на скатерці, хустці — це теж залишки цього прадавнього «письма» наших предків;
в) зарубки на дереві, що використовувалися найчастіше для обліку днів, для складання боргових зобов'язань.
Очевидно, згадувані в давніх книжках давньоруські «черти і різи» й були зарубками на дерев'яних паличках, дощечках, якими користувалися наші далекі предки для фіксації думок. Це вже можна вважати зачатками справжнього письма.
Піктографія. Найдавнішим графічним письмом були малюнки — піктограми. У піктографічному письмі інформація передається в малюнках. Малюнків не можна читати, їх можна лише тлумачити. Вони передають зміст повідомлення, але не відображають його мовної форми. Для передавання абстрактних понять таке письмо непридатне. Наші далекі предки, певно, теж використовували піктографію. Саме слово писати колись означало «малювати» (у ньому той самий корінь, що й у латинському слові pictus «розмальований»).
Ідеографія. Малюнки поступово перетворювалися на умовні знаки, символи, набували переносного значення. Піктограми ставали ідеограмами (позначками для понять, думок). Якшо раніше кружечок із крапкою посередині означав «сонце», то в ідеографічному письмі він став передавати поняття «день».
Найдавніше відоме ідеографічне ішсьмо — єгипетські ієрогліфи, месопотамський (шумерський) клинопис, а також китайське ідеографічне письмо. В Україні — це символи, накреслені на великодніх писанках; візерунки, вишиті на рушниках.;
Ми й тепер користуємося ідеограмами, коли пишемо цифри 1, 2, 3 і т. д., позначаємо арифметичні дії +, —, х, =, >, < тощо. Дорожні знаки — це теж своєрідні ідеограми.
У надрах ідеографічного письма поступово зароджувалося звукове письмо. Імена фараонів єгиптяни позначали ієрогліфами, у яких вимовлялися лише перші звуки, і з цих звуків складалося ім'я. Такі ієрогліфи обводили рамкою (картушем).
Існує три різновиди звукового письма: складове (силабічне), консонантне та звуко-буквене.
Складове письмо передає цілі склади, тобто кожен значок позначає склад. Найбільш відомим складовим письмом є індійське письмо деванагарі (існує з VII ст.), яке використовувалося для запису санскриту й досі використовується як письмо мови гінді. У ньому близько 600 основних і лігатурних знаків.
Елементи складового письма трапляються й у нас. Наприклад, у написанні слів я, її, моєю кожна з букв я, ї, є, ю позначає цілий склад (поєднання приголосного й відповідно з голосними а, і, є, у).
Консонантне письмо передає лише приголосні звуки (звідси і його назва). Це пов'язано з особливостями тих мов, де таке письмо зародилося: фінікійської, давньоєврейської, арабської. У цих мовах лексичне значення слова виражається приголосними звуками. У нашій мові консонантними написаннями можна вважати графічні скорочення на зразок млн. (мільйон), млрд. {мільярд), мкФ (мікрофарада), р-н (район) тощо.
Греки, запозичивши у фінікійців їхнє консонантне письмо, додали до нього букви на позначення голосних звуків. Для цього вони пристосували й деякі фінікійські знаки. Наприклад, у фінікійській мові знак < позначав гортанний проривний звук, якого не було в грецькій мові; греки використали його для позначення голосного а (велика буква А). Так виникло звуко-буквене письмо.
Грецьке класичне письмо з 24 букв (17 букв для позначення приголосних і 7 — голосних) було запроваджене 403 р. До н. є. Греки стали писати зліва направо, а не навпаки, як це робили фінікійці. На основі західногрецького письма виник латинський алфавіт, а на основі східногрецького — слов'янський (кирилиця), вірменський, грузинський.
Латинський алфавіт покладено в основу понад 70 алфавітів світу (понад 30 європейських, 20 азіатських і близько 20 африканських).
Слов'янська азбука (кирилиця) виникла в ЇХ ст. (за одними даними, її створили болгарські проповідники Кирило й Мефодій 863 p., за іншими — її уклав учень Кирила Климент Охридський наприкінці ЇХ—на початку X ст.). Вона налічувала 43 букви: 24 запозичені з грецького алфавіту, 3 — з давньоєврейського, решта — спеціально створені. Крім букв, потрібних для позначення слов'янських звуків, у цій азбуці були й зайві букви (омега, фіта, ксі, псі, іжиця), шо використовувалися під час написання запозичених грецьких слів. Кирилиця лягла в основу болгарського, македонського, сербського, українського, російського, білоруського алфавітів.
Мова і мислення.
Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах, мисленн. властивітакі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розвязення, висунення гіпотез тощо.
Три невербальних способа мислення:
1) чуттево-образне.
2) технічне (практично-дійове) мислення
3) поняттеве мислення - здійснюєтся за допомогою мови
Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. ″В мови наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…″ (І.Огієнко).
Мова нерозривно пов’язана із суспільством. Цей зв’язок на всіх етапах розвитку мови взаємозумовлений, оскільки поза суспільством мови немає, як не існує й суспільства без мови.
Мова – це найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона є засобом, за допомогою якого люди обмінюються думками і досягають взаєморозуміння. Уміння говорити – не природжена, а набута здатність людини. Мова входить у соціальний досвід людства, розвивається разом із суспільством і засвоюється кожною людиною тільки завдяки спілкуванню з іншими людьми.
В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.
Бути засобом спілкування людей – це лише одна функція мови, щоправда, найголовніша – комунікативна. Суспільний характер мови, сама її суть значною мірою зумовлюються цією функцією і виявляються в ній. Проте роль мови не обмежується лише її комунікативною функцією.
Бути засобом реалізації (вираження) людської думки – це друга функція мови – виражальна, або експресивна, когнітивна.
Мову не можна сприймати лише як засіб передачі думок, обміну ними між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з формуванням думки. Більш того, у людини мислення здійснюється на мовній основі. Воно й виражається, і відбувається у слові, у формах мови, на основі граматичної будови, властивої мовній системі певного роду.
Бути засобом формування людської думки – це третя функція мови, яка настільки тісно переплітається з виражальною, когнітивною, що багато хто з учених розглядає їх як одну – мислеоформлювальну. Усі функції мови існують в єдності: люди, спілкуючись між собою, оформлюють свої думки в матеріальну оболонку – мову для передачі їх одне одному. Саме в такій взаємодії своїх функцій мова є суспільним явищем.
Оскільки мова є засобом оформлення людської думки, то цілком природно постає питання про співвідношення між мовою і мисленням. Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і становлять діалектичну єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена, закріплена й збережена думка. Саме вираження думки, як і розчленування відповідного змісту думки на певні елементи, здійснюється за допомогою слів і мови. Отже, не буває мислення без мови, так само як і мова не може існувати без мислення, а лише в безпосередній єдності з ним.
Мова і мислення хоча й перебувають у діалектичній єдності, проте не є тотожними.
Метою мислення є отримання нових знань, їх систематизація, тоді як мова лише обслуговує пізнавальну діяльність людини, допомагаючи їй оформити думки і закріпити знання, передати їх, тобто людина мислить, щоб дізнатись і зрозуміти, а говорить для того, щоб передати думки,почуття, побажання. Розрізняючи одиниці мислення і мови, треба зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це образи, копії предметів дійсності. Їм відповідають елементи мови: поняття знаходять свій вияв у слові, а судження – у реченні, проте не кожному слову відповідає певне поняття (наприклад, службові слова, займенники, що не виражають поняття) і не кожне речення виражає судження (наприклад, питальні речення).
Мова (власне, мовлення) – явище матеріальне. Всі її одиниці зрештою втілюються у матеріально виражених мовних елементах – звуках. Мислення як властивість особливо організованої матерії – мозку, реалізуючись у поняттях, судженнях, висновках, навпаки, не матеріальне, а ідеальне,воно не має властивостей матерії.
І мова, і мислення характеризуються специфічними ознаками. Ці ознаки досить істотні, на них неможна не зважати при докладній характеристиці як мови, так і мислення, бо саме врахування їх вказує, що мова й мислення не є тотожними, хоча й перебувають у діалектичній єдності, в нерозривному зв’язку. Розуміння специфіки мови і мислення не суперечить положенню про їх єдність і взаємозумовленість, жодною мірою не свідчить про відрив мови від мислення. Єдність, нерозривність мови і мислення, їх взаємозумовленість – незаперечний факт.
Мова і мовлення.
Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення. Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.
Більш широко проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л. В. Щербою в його статті «О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании». У загальній «сукупності мовних чи мовленнєвих явищ» тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів «говоріння» тепер з'являється новий аспект — мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність — це процеси «говоріння» і «слухання-розуміння», які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів.
В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.
