У той же час в економічній політичні були і позитивні зміни

У січні 1992 р. як попередники повноцінної національної ва­люти, були введені купоно-карбованці. 25 серпня 1996 р. - указом Президента України Л. Кучми «Про грошову реформу» в обіг було запроваджено нову національну валюту - гривню, яка залишається досить стабільною.

Важливим елементом ринкової інфраструктури стали бан­ки. Центральним банком держави є Національний банк України, який здійснює державну політику у сфері грошового обігу, креди­ту, зміцнення грошової одиниці, визначає її курс відносно валюти інших країн. Національний банк має монопольне право на випуск грошей в обіг, зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцін­них металів, інших державних цінностей.

При провідній ролі Національного банку України було сформо­вано й інші банківські установи. На кінець 1999р. у республіці було зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 262 страхових компаній, 340 бірж, 390 кредитних спілок. Відбулося становлення фондового, то­варного, грошового та валютного ринків.У 2003 р. золотовалютні резерви України становили 6,8 млрд. доларів СІЛА. У липні 2004 р. 10,4 млрд. доларів. На 2003р. су­купний балансовий капітал українських банків дорівнював 11,832 млрд. грн.У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла низку за­конів щодо приватизації майна державних підприємств. Незважа­ючи на складнощі процесу - «прихватизацію» державної власності та хиби, - приватизація привела до розширення корпоративного та приватного секторів економіки, утвердження механізмів приватної власності. Станом на 1 січня 2000р. форму власності змінили 66,7 тис. об'єктів. Понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах, у будівництві до 85%. На середину 90-х р. в Україні існували підприємства і заклади та­ких форм власності:1) державна (основні засоби виробництва належать державі);2) індивідуальна (приватна) (власність окремих громадян);3) державно-асоціативна (власність держави і трудового колек­тиву);4) асоціативна закритого типу (ЗАТ) (власність трудового колек­тиву якій володіє акціями підприємства);5) асоціативна відкритого типу (ВАТ) (акціями володіють не лише члени трудового колективу, а й інші громадяни);6) орендна (засоби виробництва орендуються членами трудового колективу);7) спільна з участю іноземного капіталу (СП).

У січні 1993 р. почалася приватизація державного житлового фонду. У приватну власність перейшло понад 2,3 млн. квартир та будинків.

2000 р. став роком економічної стабілізації. Вперше за часи не­залежності було отримано приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) на 5,9%; у 2001 р. - на 9,2%; у 2002 р. - на 5,2%; у 2003 р. -на 9,6%; у 2004 р. - на 12,1%.

 

4. Охарактеризуйте особливості приватизаційного процесу в Україні у 1990-х роках.

Зміна економічної системи, що відбувається в Україні, повинна усунути монополію державної власності, забезпечити оптимальне поєднання в національній економіці приватної та державної власності.

Реформування власності в Україні, як і в інших посткомуністичних країнах, відбувається у процесі приватизації державного майна. Завданням вітчизняної приватизації є зменшення частки виробничого потенціалу, що перебуває в руках держави до тієї величини, яка склалася в країнах з ринковою економікою. В таких країнах ця частка коливається в межах 3-33 відсотків. Поки що приватизаційний процес в Україні протікає повільно, зустрічає на своєму шляху як суб'єктивні, так і об'єктивні перешкоди. Прогнозувати швидкість його протікання доволі складно через різні причини: невідомо, якою мірою він знаходитиме підтримку у вищих ешелонах влади; чи сприятиме йому реформування інших елементів економічної системи; чи "піде", нарешті, іноземний капітал у вітчизняну економіку тощо" На сьогодні в напрямі приватизації вже досягнуто таке.

По-перше, затверджено Програму приватизації майна державних підприємств.

По-друге, розроблено механізм підготовки підприємств до приватизації. Він включає в себе:

*корпоратизацію державних підприємств;

*ліквідацію підприємств, визнаних банкрутами;

*фінансове оздоровлення підприємств (санацію);

*комерціалізацію окремих підрозділів підприємств.

По-третє, створена юридична основа приватизації. її забезпечують такі важливі законодавчі акти, як Закони України "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про приватизаційні папери", "Про оренду майна державних підприємств".

По-четверте, утворена і функціонує мережа державних органів приватизації, яка регулює її на двох рівнях: загальнодержавної та комунальної власності.

По-п'яте, на кінець 90-х років в основному завершено малу приватизацію.

По-шосте, завершилася приватизація великих державних підприємств з використанням приватизаційних майнових сертифікатів і пришвидшилася її приватизація за "живі" гроші.

Можна наводити й інші факти на користь того, що дійсно приватизація в Україні просунулася досить далеко. Наскільки ж успішно і швидко вона протікатиме далі - покаже час.

Приватизація пришвидшила становлення вітчизняних ділових підприємств. Виникнення перших недержавних підприємств на території України (а ними були кооперативи, народні підприємства, частки іноземних інвесторів у перших спільних підприємствах), започаткувало руйнування державної монополі! на використанні економічних ресурсів. Подолати ж до кінця цю монополію покликана саме приватизація.

В Україні нині співіснують різні види підприємств. Першу групу складають підприємства, що належать державі. Вони представлені двома видами: державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності, і державні комунальні підприємства, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць.

Багато підприємств упродовж 90-х років були орендними, тобто такими, трудові колективи яких взяли в оренду державне майно. До того ж у цей час з'явилися і поширювалися правові форми діла на зразок тих, що використовують у країнах з розвинутою ринковою економікою.

Ділові підприємства в Україні діють відповідно до чинного законодавства. Головні законодавчі акти, що регулюють процедуру їх утворення, функціонування, реорганізації і закриття - це Закони України "Про власність", "Про господарські товариства", "Про підприємства в Україні".

Види правових форм діла в Україні зорієнтовані на західноєвропейський їх варіант. Вони схожі, за деякими винятками, до тих, що існують у Франції. Правові форми, яких можуть набувати ділові підприємства в Україні, - це одноосібна власність та господарські товариства. До господарських товариств належать: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, повне товариство, товариство з додатковою відповідальністю, командитне товариство. Усі вони - юридичні особи, утворюються на засадах угоди юридичними особами і громадянами (фізичними особами) шляхом об'єднання їхнього майна та підприємницької діяльності. їх зміст мало чим відрізняється від змісту відповідних форм товариств, що існують у Франції. Хіба що варто виділити товариство з додатковою відповідальністю, якого немає у Франції, а також можна підкреслити той факт, що в Україні відсутнє акціонерно-командитне товариство. Товариство з додатковою відповідальністю - це товариство, статутний фонд якого поділений на частини, визначені установчими документами. Учасники такого товариства відповідають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а у разі недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному (п'ятикратному) розмірі до внеску кожного. Для прикладу, в Україні довірчі товариства можуть утворюватися виключно у формі товариства з додатковою відповідальністю.Особливістю власного діла в Україні є те, що воно може набувати статусу юридичної особи (приватне підприємство). Поряд з цим громадяни можуть займатися підприємницькою діяльністю як фізичні особи, тобто в цьому випадку власне діло не набуває статусу юридичної особи.Отже, упродовж 90-х років в Україні відбувалися зміни у формах власності та видах підприємств. Ці зміни - запорука незворотності ринкових перетворень у вітчизняній економіці.

 

5. Розкрийте урядові програми щодо реформування української економіки у 1990-х рр..

Жовтень 1991 р.

Програма «Основні напрями економічної політики в умовахнезалежності», яка передбачала:

• структурну перебудову господарства України;

• конверсію оборонної промисловості;

• перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь виробництв, що виробляли споживчі товари для населення;

• переорієнтування машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості;

• здійснення урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняттям рішень щодо розміщення нових виробничих потужностей;

• реконструкція та переоснащення діючих підприємст усіх галузей промисловості

Початок 1992 р.

Уряд В. Фокіна запроваджує в обіг купоно-карбованець, проголошує лібералізацію ринкової торгівлі й повну свободу ринкових цін, за винятком цін на деякі товари, що, у свою чергу, поглиблює кризу, сприяє подальшому падінню виробництва і за відсутності конкуренції закономірно спричиняє значне зростання цін, що призводить до різкого зниження рівня життя більшості населення.

Березень 1992 р.

Верховна Рада України приймає «Основи національної економічної політики України», які передбачають:

• роздержавлення і приватизацію;

• структурну перебудову і модернізацію промисловості;

• вихід України з рубльового простору; перехід до взаєморозрахунків з країнами СНД на основі світових цін;

• переорієнтацію зовнішньої торгівлі на західні ринки.

Ця програми стала у квітні 1992 р. пропуском України до МВФ.

 

Рік

• Продовжується формування ринкової інфраструктури — діє 44 товарні біржі, близько 3 тис. брокерських контор, понад 2 тис. комерційно-посередницьких підприємств, 67 комерційних банків тощо.

• У харчовій промисловості здійснюються спроби переорієнтації

на ринкову економіку.

• Згідно з прийнятим Законом «Про приватизацію майна державних підприємств» та іншими нормативними документами в Україні було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств, найвідомішими з яких є «Укрцукор», «Укрм’ясо», «Укрмолпром», «Укрпродспілка».

• В Україні зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки саме кооперативів (загальна чисельність зайнятих у них осіб становить 670 тис.), а 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам.

 

6. Охарактеризуйте розвиток економіки України на сучасному етапі.

Основними рисами сучасного економічного становища України є:

значна заборгованість держави, окремих галузей і підприємств зарубіжним країнам;

відставання сектору економіки, який виробляє товари, від сектору економіки, який їх споживає;

паливно-енергетична залежність від Росії;

надмірний контроль економіки з боку українського уряду, що має ефект придушення того її сектору, що виробляє товар;

криміналізація стосунків між державним установами і бізнесом, розподілення між кланами найприбутковіших секторів економіки України;

«відірваність» України від світової економіки [1].

Протягом 2007–2010 рр. більш як половина провідних країн світу перебувають у стані фінансово- економічної кризи – у тому числі й Україна, про що свідчать її основні макроекономічні показники (ВВП, рівень безробіття, рівень інфляції, торгівельне сальдо, стан гривні, політична нестабільність і соціальна нерівність населення) [3].

Проте особливу увагу вар- то звернути саме на зменшення виробництва, оскільки цей фактор є ключовим при розв’язанні проблем, отриманих унаслідок кризи. Криза в Україні характеризується порушенням відлагоджених зв’язків між ключовими елементами фінансової та економічної систем держави, систематичною незбалансованістю доходів і видатків бюджету, невпинним зростанням державної заборгованості, нераціональною структурою бюджетних витрат, неоптимальним рівнем податкових платежів тощо [12].

Поширення негативних тенденцій у світовій економіці, падіння попиту та цін на світових товарних ринках зачепило також Україну і вкрай негативно позначилося на становищі реального сектору економіки [9].

Глибока українська криза, яка ускладнюється впливом світової фінансово-економічної кризи, зумовлена насамперед серйозними внутрішніми причинами, котрі виходять за межі фінансових проблем, які переросли в економічний спад виробництва, зростання безробіття, зниження рівня життя широких верств населення.

Зокрема, упродовж тривалого часу в Україні посилено підтримувалася політика, спрямована на підвищення грошових доходів населення, що не враховувала показників зростання продуктивності праці і яка не брала до уваги можливостей товарного забезпечення (насамперед продовольчими та іншими товарами народного споживання).У 2010 році, порівняно з 2000-м, доходи населення зросли в п’ять разів, водночас як виробництво товарів народного споживання – тільки удвічі [5]. Прогнозування впливу фінансово-економічної кризи на Україну та пошук шляхів її подолання є одним з основних завдань діяльності вчених-економістів сучасності. Тому цій темі присвячено низку праць [1–4; 6–15]. Тепер же потрібно зосередитися на пошуку шляхів виходу з цієї ситуації.

По-друге, супроводження кризи крахом більшості банків, а не падінням їх доходів внаслідок зниження потреби в інвестиціях при зменшенні можливості технологічного прогресу. Першоджерелом усіх криз є важливий феномен, властивий будь-якій розвиненій ринковій економіці, – так звані рефлективні процеси. Найбільш відомі з них – процес підйому і спаду біржових цін. Інші, менш значні, але теж важливі для економіки, пояснюють зростання цін на нерухомість, поведінку вкладників банків, внутрішню нестійкість банківської системи у цілому.

Отже, кризи виникають у зв’язку з принципіальною нестійкістю цін, що сформувалися подібним чином. Маса вартості будь-яких цінних паперів, які зростають у ціні завдяки рефлективним процесам, перевершує критичну, і досить випадкового поштовху, щоб запустити ланцюгову реакцію падіння цін.

Формування відтворювального контуру нового технологічного укладу – тривалий процес, що має два якісно різних етапи. На першому – виникають його ключовий чинник і ядро,що обмежує виникнення виробництв нового устрою потребами власного розширеного відтворення. З вичерпанням економічних можливостей цього процесу наступає другий етап, що починається із заміщення домінуючого технологічного укладу у вигляді нової довгої хвилі економічної кон’юнктури.

У цей період новий технологічний уклад виходить з ембріональної фази розвитку, що проявляється, як фінансова і структурна криза економік провідних країн світу,

супроводжується подальшим падінням цін на енергоносії і інші сировинні матеріали. Для його подолання недостатньо заходів порятунку банківської системи, реанімації

фінансового ринку. Вони повинні доповнюватись програмами стимулювання розвитку нового технологічного укладу, активізація яко го тільки і може створити нову довгу

хвилю економічного зростання. Слід відзначити, що економічний характер кризи поки залишає в тіні її глобальний і цивілізаційний контексти.

7. Висвітліть суть та наслідки економічної кризи 2008 р. для України.

Глобальна фінансова криза, що зумовила різке сповільнення світової економіки, негативно вплинула на економічний розвиток України. Внаслідок кризи суттєво зменшився попит на товари традиційного українського експорту, насамперед продукцію металургії та хімічної промисловості. Внаслідок цього в четвертому кварталі 2008 року обсяги промислового виробництво різко скоротились. Падіння виробництва продовжилось і на початку 2009 року: у січні реальний випуск промисловості скоротився на 34,1% до попереднього року (дпр). Пізніше виробництво дещо відновилось, хоча його рівень залишається значно нижчим, ніж минулого року. Так, протягом січня-серпня реальний випуск скоротився на 29,4% дпр.

В четвертому кварталі 2008 року з проблемами зіткнулась і банківська система. Зокрема, спостерігався відтік депозитів на фоні зростання обсягів проблемних кредитів та значних виплат по зовнішнім позикам банків. Внаслідок світової фінансової кризи банки втратили можливість залучати синдиковані кредити, а спроможність рефінансувати старі борги залишається обмеженою. В результаті цього банки значно скоротили кредитування як юридичних, так і фізичних осіб, що напередодні кризи було одним із найважливіших джерел для інвестицій та споживання. Відповідно зменшився попит на автомобілі, житло та ряд споживчих товарів.

У кінці 2008 року і у 2009 році притік коштів по фінансовому рахунку скоротився, в той час як виплати збільшились, що призвело до дефіциту фінансового рахунку і рахунку капіталу. Внаслідок зменшення пропозиції іноземної валюти на міжбанківському ринку на тлі високого попиту на валюту як з боку корпоративного сектору, так і домогосподарств, за умов невизначеності, гривня втратила майже половину своєї вартості. Для підтримки національної валюти НБУ був змушений витратити значу частину своїх резервів, а також скористатись допомогою МВФ. 6 Суттєве звуження економіки спонукало багатьох роботодавців скорочувати видатки, зокрема на оплату праці. В результаті цього підвищився рівень безробіття, який досяг 9,5% від економічно активного населення у віці 15-70 років (за методологією МОП) у першому кварталі 2009 року. Водночас наприкінці 2008 року і в січні 2009 року в ряді секторів було скорочено рівень оплати праці. Пізніше заробітна плата відновила зростання, однак темпи її приросту залишаються нижчими за минулорічні. Тому доходи населення від заробітної плати скоротились в реальному виразі.

Стрімке падіння української економіки показало її неготовність протистояти кризовим викликам принаймні внаслідок декількох причин. По-перше, криза знову продемонструвала низьку диверсифікацію експорту при високому рівні залежності економіки країни від зовнішнього попиту.

Так, у 2008 році більше 40% експорту товарів припадало на метали та вироби з них, переважно залізо та сталь. Більш того, близько 80% внутрішнього виробництва металургії спрямовувалось на експорт. При цьому рівень модернізації у секторі залишився низьким (доменне виробництво досі займає домінуючі позиції у секторі), що зумовило відносно високу собівартість виробництва. Іншою проблемою стала низька якість продукції української металургії, якою на світових ринках не торгують за довгостроковими контрактами, що значно збільшило ризики.

Протягом останніх років кінцеве споживання домогосподарств було рушійною силою зростання реального ВВП. У першому кварталі 2008 року реальне кінцеве споживання домогосподарств зросло на 22,5% дпр, тоді як реальний ВВП збільшився на 6,3% дпр, що свідчило про перегрів економіки. Значна частина споживання, особливо попит на непродовольчі товари, задовольнялась за рахунок імпорту, який в результаті також зростав значно швидше, ніж експорт. Як результат, у четвертому кварталі 2008 року дефіцит рахунку поточних операцій досяг 3,7 млрд. дол. США або 10% від. Зростання споживання пояснювалось не тільки стрімким підвищенням доходів, яке стимулювалось підвищенням мінімальної заробітної плати та пенсій, але й великим обсягом наданих банківський кредитів. Головним джерелом для останніх були зовнішні позики, взяті українськими банками. В ситуації кризи банки зіткнулись із проблемою виплати зовнішніх позик, оскільки погіршення внутрішньої економічної ситуації вплинуло на якість кредитів, тоді як можливості їх зовнішнього рефінансування фактично зникли.

Водночас, популізм української влади призвів до викривлень в структурі доходів домогосподарств та бюджету країни. Так, зокрема, майже однакові частки в структурі доходів домогосподарств займають оплата праці та соціальні трансферти, що вочевидь зменшує стимули до пошуку роботи. Також відбулось стрімке зростання соціальних видатків бюджету, що позбавило уряд можливостей маневрувати під час кризи та виділяти кошти на дуже необхідні інвестиційні інфраструктурні проекти. Натомість уряд був змушений залучити на фінансування дефіциту бюджету, оціненого у 6,0% від ВВП на 2009 рік, позики МВФ, що є винятковим кроком з боку цієї міжнародного організації.

Припинення кредитування економіки призвело до того, що луснула «бульбашка» на ринку нерухомості. В результаті компанії, що будували житло, зіткнулись із браком коштів навіть на продовження вже розпочатих проекти. Криза вплинула на Україну значно сильніше, ніж на інші країни, також внаслідок відсутності масштабних структурних реформ. Зокрема, реформу пенсійної системи було розпочато, але не було завершено. Не було проведено податкову реформу, реформу міжбюджетних відносин, адміністративно-територіальну реформу. В економіці залишилось перехресне субсидіювання населення підприємствами, що призводить до додаткових втрат компаній. Влада також не спромоглась запровадити реформу соціальної допомоги, що сприяло б реальному захисту малозабезпечених осіб під час кризи. Досі не ухвалено закон про державні закупівлі, який би запроваджував прозорі процедури закупівель. Дозвільну систему не було спрощено, що гальмує розвиток малого та середнього бізнесу, акцент на стимулювання якого роблять більшість країн світу в умовах кризи. Залишається високим рівень корупції, що значно погіршує бізнес-середовище в країні. В результаті цього під час економічної кризи уряд зіштовхнувся із значними проблемами щодо запровадження заходів економічної політики, спрямованої на підтримку економіки та соціальний захист, за умов недостатньо реформованої економіки та обмеженого бюджетного фінансування.

Пік падіння припав на жовтень 2008 - січень 2009 років. Тоді виробництво скорочувалось у місячному та річному вимірах. А вже з лютого 2009 року щомісяця спостерігається повільне нарощування обсягів випуску промислової продукції порівняно із січнем 2009 року, однак темпи такого зростання є значно нижчими, ніж минулого року. В результаті, у січні-вересні 2009 року падіння промислового виробництва склало 29,6% відповідно до такого ж періоду минулого року. Найбільше від кризи постраждали такі галузі, як машинобудування (зниження випуску на 52,2% дпр), виробництво неметалевої продукції, металургія та хімічна промисловість. Водночас харчова промисловість постраждала значно менше завдяки більш сталому попиту та помірній переорієнтації внутрішнього споживання на українські продовольчі товари.

На фоні скорочення економічної активності протягом четвертого кварталу 2008 року і першого кварталу 2009 року значно зріс рівень безробіття.Зокрема в четвертому кварталі 2008 року безробіття за методологією МОП збільшилося до 7,5% від економічно-активного населення віком 15-70 років із 5,5% у третьому кварталі, а в першому кварталі 2009 року воно досягло 9,5%. При цьому безробіття більшою мірою зросло в Донецькій, Харківській та Дніпропетровській областях. Водночас в областях, які спеціалізуються на

виробництві продукції сільського господарства, рівень зростання безробіття був меншим.

Безробіття зросло з огляду на зниження кількості штатних працівників на підприємствах, що постраждали від кризи, а також скорочення активності самозайнятих осіб в результаті зменшення попиту на товари і послуги, які вони пропонують. В регіональному розрізі найбільше знизилась кількість штатних працівників у Волинській, Донецькій, Дніпропетровській, Сумській, Черкаській та Луганській областях.

В результаті світової фінансової кризи українська економіки увійшла в глибоку рецесію у четвертому кварталі 2008 року, яка триває і у 2009 році. Менші наявні доходи населення та нижчі доходи бізнесу на фоні недоступності кредитних коштів призвели до різкого падіння реальних обсягів споживання та інвестицій. Зниження попиту на товари традиційного українського експорту негативно вплинули на розвиток таких галузей, як металургія та хімічна промисловість. Скорочення експорту, а також зниження притоку капіталу з за кордону на фоні значних виплат по раніше взятих за кордоном зобов‘язаннях, призвели до дефіциту платіжного балансу. Як результат, гривня значно девальвувала.

Ситуація на регіональних ринках праці є віддзеркаленням ситуації в основних секторах спеціалізації областей. Так, у першому кварталі 2009 року рівень безробіття (визначеного за методологією МОП) зріс найбільше в Донецькій та Дніпропетровській областях, в яких велика частка металургії, а також в Закарпатській області, машинобудування якої значно постраждало від кризи. Протягом перших семи місяців 2009 року заробітна плата скоротилась найбільше в Донецькій, Дніпропетровській та Запорізькій областях, які більше, ніж інші області, постраждали від кризи.

В результаті можна констатувати, що внаслідок кризи в Україні спостерігається деякезменшення регіональних відмінностей. У 2009 році не справдились очікування експертів щодо хвилі повернення мігрантів з-за кордону, що могло б значно погіршити ситуацію на ринку праці в окремих областях. Зовнішні міграційні потоки скоротились, однак їх структура фактично не змінилась. Зокрема, незважаючи на кризу, негативне сальдо міграції збереглося у Закарпатській, Рівненській та Луганській областях. Міграційні потоки скоротились також й в середині країни. Найсуттевіше зменшення потоків міграції відбулось в м. Києві, АР Крим, Закарпатській і Харківській областях. В цілому ж криза ще раз продемонструвала, що брак структурних та інституційних реформ обмежив можливості країни адекватно реагувати на кризові шоки як на центральному, так і на місцевому рівні. Вже зараз очевидно, що відновлення економічного зростання вимагатиме масштабних зусиль на всіх рівнях державної влади та багато в чому залежатиме від світової економічної динаміки.

 

 

8. Розкрийте проблеми ринкової економіки в Україні.

Однак у цілому серед основних тенденцій соціально-економічного розвитку України превалюють негативні явища і тенденції:

не відбулася модернізація структури державного управління відповідно до об’єктивних законів розвитку ринкової економіки (зокрема, в процесі приватизації так і не створено інститут ефективних власників; не створено дієздатну систему ринкових інститутів);

втрачено високотехнологічні виробництва, лідерство в багатьох нап-рямах фундаментальних досліджень; критичного рівня досяг “відплив умів”;

склалися диспропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а також у середині кожного з них;

швидкими темпами зростають внутрішній та зовнішній державні борги з сумнівними перспективами не тільки їх погашення, але й обслуговування;

криза внутрішнього інвестування набула рис системної; разом з тим, зовнішні кредити міжнародних фінансових організацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, займають мізерну питому вагу у загальних обсягах реальних інвестицій і майже не впливають на активну структурну перебудову національної економіки, стримуючи ініціативу в пошуку альтернативних (насамперед, власних) джерел фінансування суспільних потреб;

відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення;

небаченого рівня сягнула “тінізація” економіки.

Негативні тенденції соціально-економічного розвитку України в 1991–1999 рр. стали наслідком не ринкових реформ, а відсутності виваженої стратегії економічних перетворень, не завжди послідовної економічної політики. Сучасний стан економіки і фінансової сфери України характеризується суперечливими тенденціями, що породжуються як об’єктивними факторами, так і помилками та прорахунками в економічній політиці. Інакше кажучи, головні втрати в економічній сфері України були зумовлені причинами переважно суб’єктивного характеру, через що вона продовжує залишатися у перманентному перехідному стані.

Головним фактором, який зумовлює необхідність кардинального реформування вітчизняної економіки та підвищення її конкурентоспромож-ності, є вибір курсу на формування відкритої економіки та інтеграцію у світові економічні структури. Реалізації цього курсу заважають недоскона-лість форм і методів державного регулювання економічного розвитку, вади податкової системи, нестача інвестиційних ресурсів, слабка інноваційна активність, відсутність результатів, очікуваних від приватизації, практична відсутність результатів адміністративних реформ та інституціональних змін.

 

9. Охарактеризуйте причини, що сприяють розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

Операції, пов'язані з обігом товарів, послуг, грошей і капіталу між різними економічними і валютними зонами.

Серед основних причин, які стимулюють розвиток зовнішньоеко-номічних зв'язків, слід виділити такі: нерівномірність економічного розвитку різних країн світу; відмінності в сировинних ресурсах; відмін-ності в людських ресурсах; нерівномірність розміщення фінансових ресурсів; характер політичних відносин; різний рівень науково-технічного розвитку; специфіка географічного положення, природних і кліматичних умов.

Нерівномірність економічного розвитку різних країн світу. Кожна держава проводить власну економічну політику, що базується на певному розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, Пери обслуговування та інших галузей економічної системи, спеціалізуючись при цьому в тих сферах економіки, які дозволяють мати значні переваги.

Відмінності в сировинних ресурсах. Більшість країн світу, маючи об-межену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок, не в змозі виробляти і достатньою ефективністю товари, які необхідні для внутрішніх потреб. Для таких країн зовнішньоекономічні зв'язки є способом отримання необхідних товарів. Країни з великим сировинним потенціалом базують свої економічні системи на основі реалізації експорту Потенціалу.

Відмінності в людських ресурсах. Щорічно в результаті пошуку роботи в світі переміщується більше двадцяти п'яти мільйонів чоловік із країн, що мають надлишок трудових ресурсів: Індія, Китай, Пакистан, Нігерія. В основному цей потік направлений у регіони, які потребують додаткового притоку робочої сили: Західна Європа, США, Близький Схід. Тому даний процес має об'єктивний характер і сприяє розширенню зовнішньоекономічних зв'язків.

Нерівномірність розміщення фінансових ресурсів. Однією з закономір-ностей розвитку економічних міжнародних відносин є функціонування світового інвестиційного ринку. В 90-х роках у світі сталося значне підвищення рівня прямих іноземних інвестицій, які сягнули близько 100 млрд дол. США щорічного інвестиційного потоку.

Характер політичних відносин. Розвиток зовнішньоекономічних зв’язків стимулює пошук оптимальних форм розв'язання суперечностей між країнами. При цьому вони дозволяють погасити політичну конфронтацію, яка зазвичай призводить до негативних наслідків (розрив економічних відносин, економічна і політична блокада, війна і т.п.). У свою чергу, політична стабільність створює сприятливі умови для розвитку міжнародних економічних відносин.

Різний рівень науково-технічного розвитку. При посередництві зовнішньоекономічних зв'язків країни вирішують проблеми не тільки модернізації процесу виробництва, а й задачі диверсифікації товарної номенклатури (асортименту), отримання нових технологій, ноу-хау. Обмін між країнами студентами, науковими співробітниками, спеціалістами дозволяє підтримувати високий інтелектуальний і технологічний рівень у країні, стимулює розвиток наукоємних виробництв, допомагає реалізувати інтелектуальний потенціал країни на світовому ринку.

Специфіка географічного положення, природних і кліматичних умов. Реалізація економічного потенціалу країни на світовому ринку можлива не тільки завдяки різному рівню виробничих умов країн, а й особливостям природно-географічного положення. Завдяки зовнішньоекономічним зв'язкам країни реалізують свій потенціал у туристичному, рекреаційному напрямках, що дозволяє їм отримати значні валютні надходження (Швейцарія, Італія, Єгипет, Франція, Угорщина). Вигідне географічне положення країни дає можливість їй отримувати кошти від транзиту вантажів через її територію (Польща, країни Прибалтики).

Таким чином, більшість країн світу, маючи обмежену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок, не в змозі виробляти з достатньою ефективністю товари, які необхідні для внутрішніх потреб. Для таких країн зовнішньоекономічні зв'язки є способом отримання необхідних товарів. Країни з великим сировинним потенціалом базують свої економічні системи на основі реалізації експортного потенціалу.

Отже, необхідність існування зовнішньоекономічних зв'язків обу-мовлюється тим, що різні країни мають різні виробничі умови. Виходячи з цього, країни спеціалізуються на виробництві такої продукції, яка значною мірою дешевша від зарубіжних аналогів, що в кінцевому підсумку приносить прибуток кожній країні-учасниці, задовольняє потреби споживачів у продукції кращої якості.

10. Проаналізуйте зміст та особливості зовнішньоекономічної політики держави.

Останнім часом в Україні відбуваються комплексні структурні перетворення, фінансово-економічне оздоровлення всього національно-господарського комплексу, становлення власних способів стабілізації і формування відповідної бази для функціонування та співробітництва міжнародних бізнес-структур, інституцій, установ.

З перших днів незалежності в Україні здійснюється послідовна політика входження в міжнародне співтовариство. Тому надзвичайно важливим завданням є створення сучасного торговельного режиму, інтегрованого у світове економічне середовище. Від членства України в СОТ залежать перспективи зростання іноземних інвестицій в національну економіку, забезпечення технологічного оновлення та переоснащення виробництва, нарощування експортного потенціалу та експорту високотехнологічної продукції.

Основна перешкода, яка суттєво гальмує розвиток зовнішньоекономічної діяльності України на початку XXI ст., - непослідовність проведення економічної політики. Для нерозвинутого українського ринку (за неплатоспроможного споживача, нестачі капіталу та передових технологій виробництва) характерна ситуація, коли максимально припустима ціна для покупця товарів виявляється нижчою від витрат виробництва і, відповідно, неприйнятною для виробника. Тобто споживач не в змозі сплатити ціну, яка б відшкодувала витрати виробника, а отже, задовольнити свої потреби. Унаслідок цього виробництво товарів, навіть украй важливих для суспільства, не розширюється. Такі умови зовнішньоекономічної діяльності України не сприяють співробітництву з іншими країнами.

Таким чином, економічні обставини кінця 90-х рр. в Україні, зумовили характер і напрямки її зовнішньоекономічної діяльності. За змістом вона відповідала стану та можливостям української економіки. Однак відомо, що зовнішнє економічне середовище тільки справляє вплив на створення ефективних економічних систем, але не здатне їх утворювати.

Через повільне економічне реформування Україна й досі перебуває на узбіччі світових економічних перетворень. Слабкий рівень інтегрованості до світових економічних відносин є свого роду бар'єром, який гальмує загальну капіталізацію внутрішнього ринку. Заважають інтегруватись у міжнародні економічні відносини і недосконалі приватизаційні процеси, погана продуманість яких позначається на стані фондового ринку, а отже, і на всіх сферах економіки. Традиційні труднощі відчуває Україна щодо залучення в економіку іноземних інвестицій.Це відбувається внаслідок ризиковості їх запровадження в українському економічному середовищі, специфіки правового поля та нестабільності політичної ситуації.

Підтримка з боку тих чи інших зовнішньоекономічних партнерів є вагомим чинником економічних успіхів України, але перебільшувати його значення навряд чи потрібно, оскільки перш за все в державі слід створити нормальну ринкову економіку, яка працювала б за прозорими та зрозумілими правилами. Актуальною для України на нинішньому етапі є така зовнішньоекономічна діяльність, яка була б зорієнтована на подолання наслідків колоніального минулого та на інтереси власної національної економіки, а не на користь дружніх держав.134

Отже, діяльність України на світовій арені має бути спрямована на якнайповнішу реалізацію потенціалу країни завдяки становленню конкурентоспроможної економіки та ефективним міжнародним відносинам в науково-технологічній, торговельній та фінансово-інвестиційній сферах. Вагомим фактором функціонування національної економіки є нарощування експортного потенціалу країни на світові ринки, зростання його питомої ваги у світовій торгівлі. Шляхи стимулювання експорту наведено на рисунку 15.7.

Одним з першочергових стратегічних завдань української зовнішньоекономічної діяльності є підтримка необхідного рівня економічної безпеки національної економіки, а саме: ліквідація від'ємного зовнішньоекономічного сальдо в торгівлі товарами, альтернативність зовнішніх джерел постачання енергоносіїв на національний ринок, створення комплексної інформаційної бази щодо стану економічних відносин та прогнозування їхнього розвитку з метою вироблення виваженої стратегії щодо нормалізації взаємин та попередження загроз економічній безпеці України.

Оскільки економічна ситуація в Україні залишається непростою, держава повинна враховувати сучасні реалії щодо конкретизації напрямів розширення співпраці України у сфері зовнішньоекономічних відносин. Таке співробітництво має віддавати перевагу пріоритетним напрямам високотехнологічного виробництва та досліджень, зокрема аерокосмічні технології, виробництво лазерної техніки та олтиковолоконних носіїв інформації, розвиток нових засобів зв'язку разом з модернізацією існуючих комунікацій, розробку біотехнологій, опрацювання і впровадження принципово нових технологій зварювання тощо.

Таким чином, на початку третього тисячоліття Україна повинна приєднатися до загальносвітового процесу глобалізації. Для цього потрібні такі передумови як створення конкурентної економіки за рахунок удосконалення виробництва та економного споживання енергоносіїв; розвиток транспортної інфраструктури; забезпечення високого рівня інформаційних технологій; підвищення рівня життя суспільства; формування людського капіталу та якісно нової робочої сили; створення системи ефективного та раціонального використання ресурсів тощо.

 

11. Розкрийте сутність основних теорій управління зовнішньоекономічною діяльністю.

До числа основоположників теорії зовнішньоекономічної діяльності, що є базою для концепцій управління, належать економісти класичного напрямку та їх послідовники.

Погляди цих економістів, хоча і грунтувалися на сучасній їм реальності, і сьогодні мають теоретичну цінність, утворюючи ядро сучасних концепцій розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

РОЗРОБЛЕННЯ ОСНОВ ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ. АБСОЛЮТНІ ПЕРЕВАГИ. Головною теоретичною проблемою в цій сфері було питання про те, чи існує якась основа для виникнення особливої теорії міжнародної торгівлі. Економісти класичного напряму відстоювали особливу теорію міжнародної торгівлі (на відміну від теорії торгівлі внутрішньої), з огляду на меншу мобільність ресурсів між націями. Адам Сміт вважав, що “із усіх видів вантажу найгірше піддаються транспортуванню люди”, а капітал і праця лише інколи перетинають національні кордони. Оскільки зарплата і прибуток не вирівнюються при цьому переміщенням праці і капіталу, міжнародна торгівля відбувається на основі витрат виробництва.

Викладена в роботі “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776 р.) економічна система А. Сміта будувалася на тому, що нижчі витрати виробництва товару однієї нації порівняно з витратами виробництва цього самого товару іншої нації означають її абсолютні переваги. Отже, якщо одна нація має абсолютні переваги у виробництві певного товару, а інша – іншого, то кожна може спеціалізуватися у виробництві і торгівлі товару, витрати виробництва якого найменші.

Відстоюючи особливу теорію міжнародної торгівлі, Д. Рікардо, як і А. Сміт, основою цієї теорії вважав відносну нездатність капіталу до переміщення між країнами. Він також відзначав вигідність міжнародної спеціалізації і торгівлі, коли країни мають абсолютні переваги. Та чи буде вигідною торгівля для країни, витрати виробництва всіх товарів котрої нижчі, ніж в іншій країні? Відповідь на це питання дає теорія порівняльних переваг.

ПОРІВНЯЛЬНІ ПЕРЕВАГИ. Найбільш повно і послідовно теорія порівняльних переваг викладена у праці Д. Рікардо “Початки політичної економії й оподатковування” (1817 p.).

З погляду теорії можна припустити існування трьох видів співвідношень витрат виробництва однотипних товарів у різних країнах: рівні, абсолютні та порівняльні. Відповідно, можна виділити і три типи переваг. Підхід Рікардо грунтується на тому, що сукно і вино виробляються лише за рахунок чинника праці у двох порівнюваних ним країнах – Англії та Португалії. З цього випливає, що відносні ціни є просто оберненими величинами затрат праці на одиницю продукту. Відомий приклад, наведений у таблиці, дає уявлення про співвідношення між трьома видами таких витрат.

У першому випадку, відповідно до погляду Адама Сміта, коли співвідношення витрат в обох країнах рівні, зовнішня торгівля не може виникнути (незважаючи на те, що Португалія може виробляти обидва товари дешевше), оскільки для торгівлі просто немає стимулу.

У другому випадку торгівля може відбуватись, оскільки кожна країна має абсолютну перевагу у витратах виробництва одного товару (Англія – вина, Португалія – сукна).

У третьому випадку Португалія має порівняльну перевагу щодо вина, бо різниця у витратах на вино вища, ніж на сукно. Португалії вигідно відправляти вино в Англію, де його одиниця відповідає 1,2 одиниці сукна, і займатися цим доти, доки одиниця вина може продаватися в Англії більш ніж за 0,88 одиниці сукна. Відповідно, Англії вигідно спеціалізуватися на виробництві сукна, якщо за одиницю вина необхідно віддати менше 1,2 одиниці сукна. Отже, доктрина порівняльних витрат установлює верхню і нижню межі, у яких обмін між країнами може бути взаємовигідним.

За Рікардо, Англія виробляє сукно за 100 люд.-год. і одержує одиницю вина, виробництво якого всередині країни коштувало б їй 120 люд.-год., а Португалія отримує сукно за 80 люд.-год., виробництво котрого в країні коштувало б їй 90 люд.-год.

“Вигоди торгівлі” у прикладі з порівняльними перевагами виявляються й у загальній економії на витратах на одиницю продукції: до вступу в торгівлю Англії та Португалії потрібно 390 робочих годин для виробництва кожної одиниці тканини й одиниці вина; після обміну ці чотири одиниці потребують тільки 360 робочих годин. Завданням Рікардо було довести, що передумови міжнародної торгівлі відрізняються від передумов внутрішньої торгівлі. Якби Англія і Португалія були двома регіонами однієї країни, то весь капітал і праця перемістилися б у Португалію й обидва товари вироблялися б там. У межах однієї держави торгівля між двома регіонами вимагає абсолютних переваг, тоді як порівняльна перевага – необхідна умова для міжнародної торгівлі.

Приклад Д. Рікардо характерний для капіталістичного господарства. Абсолютна перевага Португалії перед Англією у виробництві вина являє собою важливий чинник того, що спеціалізація у випуску цього товару принесе Португалії економію у затратах на працю. Що стосується спеціалізації Англії у виробництві сукна, то тут справа виглядає інакше. Мова йде вже про відносну перевагу. Така спеціалізація буде вигідна навіть у тому разі, якщо ввезений Португалією товар міг бути зроблений там із меншими затратами праці, ніж в Англії. Хоч Португалія могла б виготовити сукно силами 90 осіб, їй вигідніше вивозити його туди, де на виробництво цього ж сукна потрібна праця 100 осіб. Тому Португалія буде інвестувати у виробництво вина, за яке вона отримає з Англії більше сукна, ніж вона зробила б сама, якби перемістила частину свого капіталу з виноробства у виробництво сукна. Визначаючи чинники цього процесу, Д. Рікардо робить висновок: “Отже, виявляється, що країна, яка володіє значними перевагами щодо машин і майстерності і тому виготовляє товари за допомогою значно менших затрат праці, ніж її сусіди, може ввозити в обмін на такі товари частину хліба, необхідного для її споживання, навіть у тому разі, коли її земля родючіша й вирощування хліба потребує в ній менше праці, ніж у країні, звідки він увозиться”.

У той самий період ідея вигідності виробничої спеціалізації на основі використання порівняльних переваг була розвинена іншим англійським економістом – Робертом Торренсом у роботі “Нарис про зовнішню торгівлю зерном”, виданій за два роки до праці Д. Рікардо. Це дало підстави західним історикам економічної думки розійтися в оцінці того, хто є основоположником теорії порівняльних переваг. Однак і ті з них, хто віддає пріоритет Торренсу, вважають, що Рікардо пішов далі, розвинувши його ідею до рівня теорії.

ПРИРОДНИЙ РОЗПОДІЛ ГРОШОВОГО МЕТАЛУ. Розвиваючи теорію порівняльних переваг, Д. Рікардо зробив низку суттєвих висновків щодо взаємозалежності рівнів заробітної плати і цін у різних країнах, заклавши основу теорії цін у сфері міжнародної торгівлі. Важливим відкриттям став висновок про те, що “якщо Португалія мала абсолютну перевагу у вині та сукні, але більше – по вину, то зовнішня торгівля з Англією можлива лише тоді, коли номінальні ставки заробітної плати в Португалії будуть вищі, ніж в Англії. Якщо погодинна ставка заробітної плати у золоті одна і та сама, Португалія не стане імпортувати сукно, тому що кожний португальський споживач зможе дешевше придбати сукно у вітчизняних виробників. Англії для сплати за імпорт вина доведеться відправляти золото у Португалію доти, доки погодинна заробітна плата у золоті в Португалії не зросте настільки, щоб зробити для португальських споживачів вигідним імпорт англійського сукна”.

Країна з нижчими витратами має вищу погодинну заробітну плату в золотому виразі і, отже, вищі грошові ціни на аналогічні товари. Отже, “природний розподіл грошового металу”, який Д. Юм назвав законом, не тільки балансує експорт та імпорт кожної країни, а й встановлює у цих країнах відносні рівні цін, які спонукають їх виробляти товари з порівняльною перевагою. У результаті було зроблено такий висновок: відносні рівні цін між країнами визначаються відмінностями “витрат на придбання золота”. Тобто чим більша ефективність праці в експортних галузях країни, що не володіє золотими рудниками, і чим менші витрати перевезення золота, тим нижчі будуть витрати придбання і ціни порівняно з країнами, що експортують золото в зливках. Цей висновок має важливе практичне значення: загальне відставання окремої країни в рівні продуктивності відносно інших країн світу не обов’язково перешкоджає її участі в міжнародній торгівлі. Завжди існує обмінне співвідношення, яке дає змогу їй експортувати ті товари, щодо яких її порівняльне відставання мінімальне, імпортуючи ті, відносно яких воно максимальне.

 

12. Висвітліть основні показники функціонування зовнішньоекономічної системи країни.

Функціонування будь-якої економічної системи, в тому числі й у сфері зовнішньоекономічних відносин, можна характеризувати сукупністю економічних показників. Вони, в свою чергу, поділяються на кількісні та якісні. Тоді як кількісні показники відображають кількісні зміни в сфері зовнішньоекономічної діяльності або загальні обсяги зовнішньоекономічних операцій, якісні показники характеризують ра-ціональність використання коштів у даній сфері взаємовідносин.

Показники інтегрованості.

Експортна квота — це кількісний показник, який характеризує значимість експорту для економіки в цілому і окремих галузей із тих чи інших видів продукції. В рамках усього національного господарства вона розраховується як співвідношення вартості експорту (Е) до вартості валового внутрішнього продукту (ВВП) за відповідний період у відсотках: КЕ = Е / ВВП х 100%.

Імпортна квота — це кількісний показник, що характеризує зна-чимість імпорту для економіки країни і окремих галузей із різноманітних видів продукції.

Зовнішньоторговельна квота – визначається як співвідношення су-купної вартості експорту і імпорту, діленої навпіл, до вартості ВВП у відсотках.

Показники обсягів. До даної групи показників, які характеризують обсяги зовнішньоекономічних зв'язків, слід віднести:

• обсяг експорту товарів — вивезення товарів із країни;

• обсяг імпорту товарів — ввезення товарів у країну;

• зовнішньоторговельний оборот — сукупний об'єм експорту-імпорту товарів за визначений період часу (як правило, за рік). Має два виміри: вартісний та фізичний обсяг. Вартісний обсяг розраховується за певний період часу в поточних цінах відповідних років із використанням поточних валютних курсів. Фізичний обсяг розраховується у фіксованих цінах і дає змогу робити зіставлення і визначати реальну динаміку зовнішньої торгівлі;

• генеральна торгівля — вартість зовнішньоторговельного обороту та вартість транзитних товарів;

• спеціальна торгівля — чистий зовнішньоторговельний оборот, тобто продукція, завезена в країну або вивезена з неї;

• реекспорт — вивезення раніше завезеного товару;

• реімпорт — вивезення раніше вивезених товарів;

• офіційні валютні резерви — перебувають у розпорядженні цент-рального банку країни і використовуються для регулювання незбалансованості платіжного балансу по поточним операціям та руху капіталу.

Показники, які характеризують структуру зовнішньоекономічних зв'язків, це: товарна, географічна та інституціональна структури зовнішньоекономічних відносин.

Під товарною структурою розуміють показники розподілу експорту й імпорту за основними товарними позиціями. Даний показник дозволяє виявити ступінь розвитку економіки країни. Так, якщо в товарному експорті країни домінують готові вироби, то функціонування економічної системи вважається ефективним, або країна на інтенсивному шляху розвитку. Якщо ж переважає сировина чи напівфабрикати, і о фактично країна йде екстенсивним шляхом розвитку, тобто живе за рахунок майбутніх поколінь, використовуючи природні надра.

Під географічною структурою розуміється розподіл зовнішньоеконо-мічних операцій за групами країн та регіонами. Даний показник не тільки характеризує ступінь розвитку зовнішньоекономічних відносин держави з іншими країнами світу, а й показує певну залежність держави від взаємо-відносин з тією чи іншою країною.

Інституціональна структура це — розподіл зовнішньоекономічних зв'язків за суб'єктами та методами товарного обміну.

Показники динаміки зовнішньоекономічних відносин. Дану групу показників можна систематизувати на дві підгрупи: темпи росту та темпи приросту.

До темпів росту зовнішньоекономічних зв'язків відносяться — темпи росту експорту, темпи росту імпорту, темпи росту зовнішньоторговельного обороту.

 

13. Сучасний протекціонізм. Назвіть види протекціоністської політики держави

Використовуючи тарифні й нетарифні методи регулювання, кожна держава проводить відповідну зовн-торг політику. Така політика в тій чи іншій мірі є протекціонізмом.

Протекціонізм - це система політ-екон стосунків між суб`єктами м-н відносин, орієнтована на цілеспрямовану підтримку суб`єктів власної економіки на внутр та зовн ринку.

На даний час виділяють наступні форми протекціонізму:

а) Інституціональна структура: державний, м-н угруповань і МОрг-й

б) Цільова орієнтація: загальний (тотальний),селективний.

в) Хар-р засобів: тарифні,нетарифні, змішані.

г) За терміном: одночасний,короткотерміновий, довготерміновий.

д) Методи регулювання: прямі, непрямі.

е) За ступенем ізоляції: ефективний,автаркія.

ж) За ступенем свободи введення засобів: добровільний, вимушений.

з) За формами прояву: засоби сприяння, засоби обмеження.

 

Доводи на користь протекціонізму:

1. Необхідність забезпечення оборони національного виробника (більше політичний, ніж екон аргумент)

2. Підвищення внутрішньої зайнятості - підтримка роботи вітчизняних підп-в та тих, хто на них працює (має від`ємний ефект у довгостроковому періоді)

3. Диверсифікація заради стабільності (тільки для слаборозв країн)

4. Захист молодих галузей

5. Захист від демпінгу (програють споживачі)

6. Захист від товарів з країн, де робоча сила дуже дешева (програють споживачі)

Таким чином, усі доводи на користь протекціонізму несерйозні та приносять користь лише у короткий термін.

На даний час у світі є тенденція до регіонального протекціонізму (ЄЕС, Північна Америка).