Стилет чи стилос. - не збагнув

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

ВИКЛИК

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай...

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

 

Сядем укупі ми тут під калиною —

І над панами я пан...

Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею

Стелеться полем туман;

 

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить?

Он на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить;

 

Небо незміряне всипано зорями —

Що то за Божа краса!

Перлами-зорями теж під тополями

Грає перлиста роса.

 

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

 

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:

Тепло — ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

Й займеться зразу, мов жар;

 

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали

Тиху розмову твою:

Нічка поклала всіх, соном окутала —

Ані шелесне в гаю!

 

Сплять вороги твої, знуджені працею,

Нас не сполоха їх сміх...

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання — за гріх?

ІВАН ФРАНКО

ГIМН

Вiчний революцйонер –

Дух, що тiло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Вiн живе, вiн ще не вмер.

Нi попiвськiї тортури,

Нi тюремнi царськi мури,

Анi вiйська муштрованi,

Ні гармати лаштованi,

Нi шпiонське ремесло

В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!

Хоч вiд тисяч лiт родився,

Та аж вчора розповився

I о власнiй силi йде.

I простується, мiцнiє,

I спiшить туди, де днiє;

Словом сильним, мов трубою

Мiлiони зве з собою,-

Мiлiони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрiзь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремiсницьких,

По мiсцях недолi й слiз.

I де тiльки вiн роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувать,

Хоч синам, як не собi,

Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революцйонер –

Дух, наука, думка, воля –

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

I де в свiтi тая сила,

Щоб в бiгу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

 

 

ІВАН ФРАНКО

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,—

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає.

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

CONTRA SPEM SPERO!

Без надії сподіваюсь!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть - і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей -

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

 

 

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

УРИВОК З «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»

О, не журися за тіло!

Ясним, вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю,-

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю..

Грай же, коханий, благаю!

 

МИКОЛА ВОРОНИЙ

БЛАКИТНА ПАННА

Має крилами весна

запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах…

Сяє усміхом примар з-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить

майорить,

Довгождана, нездоланна…

Ось вона — Блакитна Панна!..

Гори, гай, луги, поля —

вся земля

Їй виспівує: "Осанна!"

А вона, як мрія сна

чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

на квітках

Променистою росою.

І уже в душі моїй

в сяйві мрій

В'ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

голосні

І сплітаються в гротески.

 

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

ЧАРИ НОЧІ

Сміються, плачуть солов'ї Загине все без вороття:

І б'ють піснями в груди: Що візьме час, що люди,

"Цілуй, цілуй, цілуй її, — Погасне в серці багаття,

Знов молодість не буде! І захолонуть груди.

Ти не дивись, що буде там, І схочеш ти вернуть собі,

Чи забуття, чи зрада: Як Фауст, дні минулі...

Весна іде назустріч вам, Та знай: над нас — боги скупі,

Весна в сей час вам рада. Над нас — глухі й нечулі…"

На мент єдиний залиши.......................

Свій сум, думки і горе —.......................

І струмінь власної душі.......................

Улий в шумляче море........................

Лови летючу мить життя! Сміються, плачуть солов'ї

Чаруйсь, хмелій, впивайся І б'ють піснями в груди:

І серед мрій і забуття "Цілуй, цілуй, цілуй її —

В розкошах закохайся. Знов молодість не буде!"

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

ПАВЛО ТИЧИНА

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

ПАВЛО ТИЧИНА

* * *

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї...

«Я твій», - десь чують дідугани.

А солов’ї!...

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

МОВА

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає —

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

 

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

МОЛЮСЬ І ВІРЮ…

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п'яно віє навкруги,

І голубів тремтячі зграї

Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,

І серце б'ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе,

Кленусь тобі, моє дитя.

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,

І грає вітер навкруги,

І голуби ясної вроди

Черкають неба береги.

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі…

Як та купина, що горить - не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових.

Любіть у коханні, в труді, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою -

і вічні ми будемо з нею!

 

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

ТАК НІХТО НЕ КОХАВ

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою...

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

 

 

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

* * *

Річний пісок слідок ноги твоєї

І досі ще – для мене! – не заніс...

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки, –

Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий,

Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час, – і всесвіт не тече...

І навіть цей слідок ноги твоєї

Вже не хвилює серця і очей...

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий – такий великий,

Що я тобі й сказати б не зумів!

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

* * *

А він молодий-молодий...

Неголений пух на обличчі.

Ще вчора до школи ходив...

Ще, мабуть, кохати не вивчив…

Так очі ж навколо лихі...

Крізь зуби один – розстріляти!

...А там десь солома дахів...

...А там десь Шевченко і мати...

Долоню на чоло поклав;

Крізь пальці майбутньому в вічі...

Хвилина текла, не текла...

Наган дав осічку аж двічі...

А втретє... І сонячний сміх

На драні упав черевики...

І правда, і радість, і гріх,

І біль не навіки!

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

* * *

Був це хлопчик лагідний і тихий,

Як сосновий у безвітря ліс...

(Для якоїсь радості і втіхи

Кожний з нас у дні прийшов і ріс).

А сімнадцятий минув, зустрінув

Наречену – кулю за Дніпром.

– Обертайся, земле, без упину!

Припасайте, припасайте бром!

Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,

Що над степом ранній біль простер!

(Для якої радості і втіхи

Кожний з нас приходить і росте?)

 

 

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

* * *

Напишеш, рвеш... І пишеш знову!

І знов не так... І знов не те...

Аж доки слів цвілу полову

Утома з пам’яті змете!

І затремтять в куточках губи...

А істина ж така нудна:

Усі слова збери, мій любий, –

Душі не вичерпать до дна!

Хай нерви збуджено, хай скутий

Ти весь натхнення холодком, –

Умій спокійно позіхнути

Над недокінченим рядком.

 

ЄВГЕН МАЛАНЮК

СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС? - НЕ ЗБАГНУВ

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

 

 

ЄВГЕН МАЛАНЮК

ІСТОТНЕ

Діла ростуть у невмолимі черги.

Громадиться цеглинами життя.

Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,

Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику риштовань,

Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.

І все ж таки: в началі було — Слово!

І все ж таки: начальний дух — Любов!

І в серці, і в колекторах моторів

Пульсує і іскрить одне і те ж —

Від хаосу до космосу просторів,

Від атома до голубих безмеж.

 

 

ЄВГЕН МАЛАНЮК

ЗЕМНА МАДОННА

Як iонiйськая колона,

Рожевiє дiвочий снiг,

Ховаючи опуклiсть лона

В лiлеях рук, в лiлеях нiг.

Єдина! Не ображу зором

Двiйник Мадонни на землi.

Ось пурпуром Цiтери – сором

I на щоках, на чолi.

I б`ється кров в блакитних венах,

Як прах пiд вiром весняним.

В яких готичних кантиленах

Навiки виспiвати гiмн?

Там Приснодiвою - Мадонна,

Тут, на землi, зорiєш ти,

Що в пурпуровiй мушлi лона

Ховаєш перлу чистоти.

 

 

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ