Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування

План

 

1. Державотворча роль мови.

2. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування.

3. Функції мови.

4. Стилі і типи мовлення.

5. Літературна мова.

6. Мовна норма. Класифікація документів.

7. Культура мови.

8. Культура мовлення під час дискусії.

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

 

Державотворча роль мови.

Мова — це «характерний для людського суспільства спе­цифічний вид знакової діяльності, який полягає у застосу­ванні історично усталених у певній етнічній спільноті арти­куляційно-звукових актів для позначення явищ об'єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформа­цією»[1].

Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — найважливіший, універсальний засіб спілкуван­ня, організації та координації всіх видів суспільної діяль­ності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культу­ри, освіти, науки.

Українська мова — єдина національна мова українсько­го народу. Нею послуговуються також українці, які прожи­вають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширені­ших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що вхо­дять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова — це «закріплена традицією або законо­давством мова, вживання якої обов'язкове в органах дер­жавного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики»[2].

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення на­ціональних держав. Звичайно, в однонаціональних держа­вах немає необхідності конституційного закріплення держав­ної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функ­ціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, держав­ному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспіль­ствах;

2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у по­єднанні з мовним вихованням»[3].

.

Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування.

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній укра­їнській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її терито­ріальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літератур­ну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жар­гони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить на­род, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — викристалізовується під пером митців слова.

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.

Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

 

У працях окремих авторів виділяються також:

функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.

Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.

 

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, вона самозбагачується.

Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.

Функції мови.

 

Українська літературна мова як вища форма загальнона­родної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язкови­ми для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літе­ратурної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальнопри­йнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюють­ся у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені.зразки побудови словосполучень, речень), стиліс­тичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілку­вання), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і со­ціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літе­ратурні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетич­ному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варі­анти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфа^/віт і алфавіт), фоне­матичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в родовому відмінку мости й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довід­никах, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто послу­говується українською мовою як засобом спілкування, поля­гає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Стилі і типи мовлення.

 

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, вій старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від інди­відуальної манери та уподобань у процесі мовлення від­буваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стат­тя, наказ керівника установи, протокол, написані однією мо­вою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення на­зивається стилістичною диференціацією мови.

Слово «стиль» багатозначне. Походить воно від латин­ського слова stilus — «паличка для письма», тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму й середньовіччя. У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяль­ності.

Мовний стиль — це сукупність мовних засобів виражен­ня, зумовлених змістом і метою висловлювання. В укра­їнській літературній мові звичайно виділяють п'ять функ­ціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистич­ний, стиль побутового мовлення і художній. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у власти­вих йому жанрах.

Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різ­няться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками[4].

 

Літературна мова.

Літературна мова — це унормована, відшліфована фор­ма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організа­цією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній фор­мах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мов­ленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кож­на з них має й свої особливості, що пояснюється специфі­кою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспіль­ства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «На­талка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим вико­ристав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мо­ви по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав під­валини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови»[5]. Традиції Т. Шевчен­ка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і зба­гачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфу­ванням обов'язкових для всіх літературних норм.

 

Класифікація документів

 

Документ — основний вид ділового мовлення, що містить інформацію, «зафіксовану на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі»[6].

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони — писемний доказ, джерело відо­мостей довідкового характеру.

Відтворюють документи на папері, фотоплівці, магніт­ній та перфострічці, дискеті, перфокарті.

У практичній діяльності установ, організацій і підпри­ємств найпоширеніший текстовий документ, зміст якого — мовна інформація, зафіксована будь-яким типом письма або певною системою звукозаписування.

Види документів визначають за такими ознаками:

- найменуванням — заяви, листи, телеграми, довідки, службові записки, інструкції, протоколи та ін.;

- походженням — службові (офіційні) й особисті: службові документи створюються організаціями, підпри­ємствами та службовими особами, які їх представляють. Вони оформлюються в установленому порядку; особисті документи створюють окремі особи поза сферою їх службової діяльності. До особистих також належать ті документи, які містяться в приватному зібранні особи;

- місцем виникнення — внутрішні та зовнішні: внутрішні документи мають чинність лише всередині тієї організації, установи чи підприємства, де їх складено; зовнішні є результатом спілкування установи з іншими установами чи організаціями;

- призначенням — організаційні, розпорядчі, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договір­ні, щодо особового складу;

- напрямком — вхідні й вихідні: вхідний — це службовий документ, що надійшов до уста­нови; вихідний — це службовий документ, який надсилають іншій юридичній чи фізичній особі;

- формою — стандартні (типові) й індивідуальні (нестан­дартні): стандартні — це документи, які мають однакову форму та заповнюються в певній послідовності й за суворо ви­значеними правилами (типові листи, типові інструкції, типові положення); індивідуальні документи створюються в кожному конкрет­ному випадку для розв'язання окремих ситуацій, їх дру­кують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви);

- строками виконання — звичайні безстрокові, термінові й дуже термінові: звичайні безстрокові — це такі, які виконуються в по­рядку загальної черги; термінові — зі встановленим строком виконання. До них належать також документи, які є терміновими за спосо­бом відправлення (телеграма, телефонограма). Якщо службовий документ потребує негайного виконання, передання тексту документа може здійснюватися також телефоном, телеграфом чи телефаксом; дуже термінові — документи з позначенням «дуже тер­міново»;

- ступенем гласності — загальні, таємні, для службового користування. Таємні документи мають угорі праворуч позначення «Таємно». Розголошення змісту такого доку­мента призводить до кримінальної відповідальності. Кон­фіденційним документам надається гриф обмеженого до­ступу «Для службового користування», що проставляєть­ся в правому верхньому кутку першої сторінки на відстані 104 мм від межі лівого берега;

- стадіями створення, — оригінали, копії й виписки: оригінал — це основний вид документа, перший і єди­ний його примірник. Він має підпис керівника установи й, у разі потреби, завірений штампом і печаткою. Оригі­нал першим набуває юридичної сили.

Юридична сила документа — властивість службового документа, надана чинним законодавством, яка є підста­вою для вирішення правових питань; копія — це точне знакове відтворення змісту оригіналу чи іншого документа. На копії документа обов'язково робить­ся помітка «Копія» вгорі праворуч. Листуючись із підприєм­ствами, організаціями й установами, у справах завжди за­лишають потрібні для довідок копії. Такі копії звуться відпуском. Оригінал і копія мають однакову юридичну силу. За потреби відтворити не весь документ, а лише його ча­стину, робиться виписка (витяг).

Якщо документ загублено, видається його другий примір­ник — дублікат. Юридично оригінал і дублікат рівноцінні;

- складністю — прості (односкладові) й складні;

- строками зберігання — постійного, тривалого (понад 10 років) і тимчасового (до 10 років) зберігання;

- технікою відтворення — рукописні й відтворені меха­нічним способом;

- носієм інформації — оформлені на папері, диску, фото­плівці, магнітній стрічці, перфострічці. Організація роботи з документами та діяльність щодо їх створення називаються діловодством.

Документування управлінської діяльності полягає у фік­сації за встановленими правилами на паперових або магніт­них носіях управлінських дій, тобто у створенні документів. Підставою для створення документів на підприємствах, в установах є необхідність засвідчення наявності та змісту управлінських дій, передавання, зберігання і використання інформації протягом певного часу або постійно.

Культура мови.

 

Документи з високим рівнем стандартизації створюють за затвердженою формою, тобто відповідно до формуляра-зразка.

Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.

Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідов­ності на бланку, називається формулярам. Формуляр-зразок — це модель побудови формуляра службового докумен­та, що встановлює сферу його застосування, формат, розмі­ри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки та реквізити. Державний стандарт України (ДСТУ-4163-2003) «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів» передбачає такі реквізити та їх розташування в документах:

01. Державний герб України, герб Автономної Республі­ки Крим.

02. Емблема організації або товарного знака (знака обслу­говування).

03. Зображення державних нагород.

04. Код установи, організації, підприємства за Україн­ським класифікатором підприємств і організацій (УКПО).

05. Код форми документа за Українським класифікато­ром управлінської документації (УКУД).

06. Назва міністерства або відомства (вищої організації або замовника).

07. Повна назва організації, установи чи підприємства — автора документа.

08. Назва структурного підрозділу організації.

09. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер телефону, факсу, номер рахунка в банку.

10. Назва виду документа.

11. Дата.

12. Реєстраційний індекс документа.

13. Посилання на індекс та дату вхідного документа.

14. Місце складання або видання.

15. Гриф обмеження доступу до документа.

16. Адресат.

17. Гриф затвердження документа.

18. Резолюція.

19. Заголовок до тексту документа.

20. Відмітка про контроль.

21. Текст документа.

22. Відмітка про наявність додатка.

23. Підпис.

24. Гриф погодження.

25. Візи.

26. Відбиток печатки.

27. Відмітка про засвідчення копій.

28. Прізвище виконавця та номер його телефону.

29. Відмітка про виконання документа й направлення його до справи.

30. Відмітка про перенесення відомостей на машинний носій.

31. Відмітка про надходження документа.

32. Запис про державну реєстрацію.

Склад обов'язкових реквізитів у разі потреби може бути доповнений такими відомостями: виконавці; розписка ви­конавця про одержання документа; хід виконання; додатки.

Розрізняють два основні види формулярів — з поздовж­нім і кутовим розміщенням реквізитів. У різних типах доку­ментів склад реквізитів неоднаковий. Він залежить від змісту, призначення і способу оброблення документа. Кожному рек­візиту відведене певне місце. Це робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.

Для документів з високим рівнем стандартизації друкар­ським або іншим способом виготовляють бланки, які містять трафаретний текст. Бланки виготовляють згідно з вимогами Національного стандарту України та Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади від 17 жовтня 1997 року з обов'язковим додержанням таких правил:

— встановлюється два види бланків: бланк для листів і загальний бланк для інших видів організаційно-розпорядчих документів. Виготовлення бланків конкретних видів документів допускається, якщо їх кількість на рік перевищує 200 одиниць;

— реквізити заголовка розміщуються центрованим (по­чаток і кінець кожного рядка реквізиту однаково віддалені від меж площі) або прапоровим (кожний рядок реквізиту починається від лівої межі площі) способом;

— бланки повинні виготовлятися друкарським способом на білому папері або папері світлих тонів фарбами яскраво­го кольору.

Деякі внутрішні документи (заяви працівників, окремі службові довідки тощо) та документи, створені від імені двох або більше організацій, оформлюються не на бланках.

Бланк документа — це зуніфікована форма (службового) документа з надрукованою постійною інформацією й місцем, відведеним для змінної. Бланки заповнюють конкретними відомостями. Найпоширенішими є бланки актів, довідок, на­казів, протоколів, листів.

Трафаретний текст — це дослівне відтворення постій­ної інформації однотипної групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа.

Застосування бланків під час складання документів під­вищує культуру ділового спілкування, надає інформації офі­ційного характеру.