У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук е і звук о: шести - шостий, четвертий - чотири, жених - жонатий.
1. Звук е після ж, ч, ш, щ, буквосполучения дж та й вживається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, жевріти, вишенька, четверо, честь.
2. Звук о вживається після шиплячих, буквос получения дж та й перед твердими приголосними (зокрема, перед складом з о, а, у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бджола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його.
3. Не змінюється е на о після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег.
4. У деяких словах е зберігається після шиплячих за усталеною традицією:* шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий, червоний.
У літературній мові звук [е], що стоїть після шиплячих та [й], чергується з [о]. При цьому діють такі закономірності.
1. Після шиплячих та [й] вимовляємо і пишемо е перед шиплячими та м'якими приголосними — теперішніми або давніми:увечері, стежечка, баєчка, шести (у давньоруській мові вимовлялось [ш'ес'т'і], як тепер у російській — шести), четверо (у давньоруській — [ч'ет'в'еро], як тепер у російській — четверо).
1. Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину (рос. щетина), сідало за снігами сонце. (С.Васильченко.) 2. Сестра як вийшла за ворота — всі луги й лужечки зацвіли. (А.Малишко.) 3. На вудлищі гнучкім прозора волосінь, та білий поплавець, та заїдний гачечок,— ото і зброя вся. (М.Рильський.)
2. Після шиплячих та [й] вимовляємо і пишемо о перед споконвічно твердими нешиплячими: вечором, (багато) стежок, (багато) байок, шостий (у давньоруській мові вимовлялось [ш'естъй], пор. сучасне російське — шестой), чотири (у давньоруській— [ч'етир'і], пор. сучасне російське — четыре), човен (у давньоруській — [ч'елнъ]).
1. Нас чотири [рос. четыре] трактористи з бригадиром на чолі [чоло] тільки сіли на машини — так і крешем по землі. (П.Тичина.) 2. Під скелею блищала у кам'яному жолобку криничка. (І.Нечуй-Левицький.) 3. І недалеко вже до дня, як сяде осіньжовтокоса на чорногривого коня. (В.Сосюра.)
3. З цих правил є винятки: жерло, печера, червоний, черга, чекати, чепурний, черствий, щедрий, щепа (виступає е перед твердими нешиплячими); гайочок, свіжості, чорнило, чорниці (ягоди), чорніти (виступає о перед шиплячими та м'якими — теперішніми чи давніми).
1. Південна природа дуже щедра на всякі міражі. (Ю.Смолич.) 2. Я кожну щепу беріг, щоб не гнули вітри, щоб морози та сніг не калічили їх. (П.Дорошко). 3. Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає снідати. (Панас Мирний.)
3) У сучасній українській мові написання слів іншомовного походження визначається такими правилами:
Звук л на письмі передається твердо і м'яко (залежно від того, як узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові). Наприклад, твердий л - у словах: аероплан, баї, план, новела, блок, баланс, лупа, соціологія та інші; м'який л- у словах: асфальт, табель, автомобіль, пляж, канцелярія, ілюстрація, полярний тощо.
Після л в іншомовних словах пишеться завжди е, а не є: пленум, легенда, лекція.
У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: акумуляція, сума, маса, каса, колектив, група, метал.
Але в деяких загальних іншомовних словах подвоєння зберігається: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.
Це ж стосується і слів із префіксами: ап-, їм-, ір-, контр-, сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: ірраціоначьний, сюрреалізм.
Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Уеллс, Шіллер; Гілландія, Марокко, Міссурі.
У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), Міссурійський (бо Міссурі), руссоїст (бо Руссо).
На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не й: індустрія, історія, тріумф, матеріал, Індія, Ібсен та ін.
В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус та ін. А сполучення іе змінюється на іс: дієта, гігієна, клієнт.
Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж, Рим, Сіцілія, Чикаго, Мадрид, Алжир.
Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні.
Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, графік, економіка, кіно, хірург, літератор.
Після приголосних д, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш у загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и: директор, тираж, позиція, система, режим, шифр, критика, фізика, поетичний та ін.
В основах іншомовних слів після голосних пишеться ї: Енеїда, героїчний, архаїчний.
Після апострофа, ь, й, е, і пишеться є, а не е: кур'єр, кар'єра, портьєра, гігієна, реєстрація.
У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д,т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: брильянт, бульйон, мільйон, досьє, кольє, марсельеза, трельяж:. Ньютон, Віньї (але мадяр).
Запам'ятайте правопис слів: журі, феєрверк
5) Українські прізвища та географічні назви вимовляються й пишуться за правилами вимови та написання загальних назв: Київ, Гончар, Орел, Біла Церква, Чорне море, Південний Буг. Правопис більшості прізвищ і географічних назв, що прийшли з інших мов, також не викликає особливих сумнівів: Шекспір, Рабле, Стендаль, Татри, Павлов, Іванов, Урал. Загальна закономірність така, як і в інших мовах: прізвища та географічні назви не перекладаються, їхня вимова передається українською графікою в найбільшим наближенням до звучання в мові-оригіналі. Проте для зручності користування такими назвами в українському мовленні бажано пам'ятати такі правила:
Російський звук [е], польський [іе], болгарський і чеський [е] після приголосних передаються літерою е: Лєрмонтов, Лена, Озеров, Петров, Степанов, Броневський, Залеський, Міцкевич, Сенкевич, Чапек.
Російський звук [е] передається літерою є в таких випадках:
на початку слів: Єгоров, Євдокимов, Єршов, Єнісей}
в середині слів після голосного: Вересаєв, Гуляєв, Благоєв, Достоєвський, Колчуєв;
після приголосних при роздільній вимові (тобто апострофа або м'якого знака): Григор'єв, Зінов'єв, Прокоп'євський, Євгеньєва, Аркадьєв;
коли російському [е] в споріднених українських коренях відповідає і: Бєлов, Бєлінський, Звєрєв, Лєсков, Пєшков, Рєпін, Столєтов, Твердохлєбов, Бєлгород, Желєзноводськ, Бєлорєцьк, Благовєщенськ;
у суфіксах -єв, -єєв після приголосних (за винятком шиплячих, р та ц): Медведєв, Алексєєв, Матвєєв, Гордєєв, Тургенєв, Лазарєв, Рилєєв, Лаптєв, але Плещеєв.
Російська літера [е] передається:
буквосполученням йо на початку слова, після голосних
і після губних: Йолкін, Соловйов, Бугайов, Воробйов, Окайомов;
буквосполученням ьо після м'яких приголосних: Алфьоров, Тьоркін, Корольов, Дьомін, Новосьолов;
літерою о після шиплячих: Лихачов, Обручов, Хрущов, Грачов, Щипачов, Пугачов.
6) Звуки мови творяться мовним апаратом людини, її мовними органами.
Мовний апарат складається із чотирьох частин: з дихального апарату(діафрагми, легенів, бронхів, трахеї), гортані з голосовими зв’язками, з порожнин (глотки, носа, рота) і органів артикуляції, тобто вимовляння (язика, зубів, губ, піднебіння та язичка).
Голос виникає тоді, коли під тиском видихуваного повітря голосові зв’язки періодично коливаються, наближаючись при цьому одна до одної і напружуючись.
Із гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє в порожнину глотки, а потім у ротову чи носову порожнину.
Звуки остаточно формуються у надгортанних порожнинах. Робота мовних органів, яка необхідна для утворення звука, називається артикуляцією.
Усі мовні звуки поділяються на голосні та приголосні.
Голосні
– це звуки мови, в основі яких лежить голос. При творенні голосних на шляху видихуваного повітря відсутні перепони.
Приголосні
– це звуки мови, в основі яких лежить самий шум або шум із більшою чи меншою силою голосу. При творенні приголосних на шляху видихуваного повітря мовні органи створюють більші чи менші перепони.
Розглянемо таблицю «Звуки мовлення»
Звуки мовлення творяться органами мовлення, до яких належать дихальний апарат (діафрагма, легені, бронхи, трахея, гортань з голосовими зв 'язками, глотка, рот, ніс) і органи артикуляції (язик, зуби, губи, піднебіння, язичок). Розрізняють активні (які здійснюють різні рухи, потрібні для творення звуків) і пасивні (нерухомі: тверде і м'яке піднебіння, зуби) мовні органи.
Усі мовні звуки утворюються під час видихування: повітря з легень через бронхи і трахею потрапляє в гортань. Гортань складається з двох хрящів, до яких прикріплені голосові зв'язки. Хрящі можуть рухатися, що зумовлює зближення голосових зв'язок. Якщо зв'язки зближені і напружені, то струмінь повітря проривається через перешкоду, яку утворюють зв'язки, викликаючи їхнє дрижання. Внаслідок цього утворюються звукові хвилі, що зумовлюють виникнення шуму і голосу, з чого і складаються звуки мовлення.
Із гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє в зів, а потім у ротову чи носову порожнину. Найважливішу роль у зву-котворенні відіграє ротова порожнина, де містяться основні органи вимовлення: язик, зуби, м'яке і тверде піднебіння, ясна.
Робота мовних органів у процесі творення звуків називається артикуляцією.
Усі мовні звуки переділяються на голосні й приголосні. Цей традиційний поділ здійснюється на основі таких ознак:
а) голосні звуки творяться голосом і формою ротової порожнини, яка змінюється залежно від положення губ і язика; приголосні звуки творяться голосом і шумом або тільки шумом;
б) голосні звуки виступають в українській мові складотвірними, на них може падати наголос, а приголосні не утворюють складів і не бувають наголошеними.
ОМОНІМИ
Від багатозначності треба чітко відмежовувати омонімію.
Омоніми - це слова, однокові або подібні за звучанням, але різні за лексичним значенням.
Наприклад, балка - яр з положистими схилами і балка - дерев'яний чи металевий брус для перекриття стелі; порох - пил і порох - вибухова речовина; чайка - птах і чайка - човен.
Отже, омоніми мають однаковий звуковий склад, але зовсім різні за значенням, це різні слова, а не різні значення одного й того ж слова: стан - талія, стан - ситуація, обставини, стан - у техніці.
Омоніми сучасної української літературної мови переділяються на дві групи: повні (прості) і неповні (часткові).
Повні омоніми - це такі слова, які зберігають однакове звучання в усіх граматичних формах: деркач - птах і деркач - стертий віник
(пор. деркача, деркачем, на деркачі). Такі омоніми завжди належать до однієї частини мови.
Серед неповних омонімів вирізняють декілька груп.
Омоформи - різні за значенням слова, однакове звучання яких зберігається лише в окремих граматичних формах: ранком (іменник в орудному відмінку однини і прислівник); мати, поле (іменники) і мати, поле (дієслова); світи (іменник у формі множини) і світи (дієслово наказного способу: Світи, сонечко, яскравіше).
Омофони - слова різні за значенням і написання, але однакові за звучанням: сонце і сон це, лежу (від лежати) і лижу (від лизати), мене (до я) і мине (від минати), проте і про те.
Омографи - слова, однакові за написанням, але різні за значенням і звучанням. Вони розрізняються наголосом: обід і обід (у колесі), мала (прикметник) і мала (дієслово), дорога (прикметник) і дорога (іменник).
Омоніми здебільшого вживаються в художній літературі, народній творчості, в розмовно - побутовому мовленні: Погана та мати, що не хоче дитя мати (Народна творчість). Ними послуговуються для створення дотепних висловів, каламбурів.
ПАРОНІМИ
Пароніми - це слова, що мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням: уява (здатність уявляти - плід уяви) -уявлення (знання, розуміння чогось - помилкове уявлення); гривня (грошова одиниця) - гривна (металева шийна прикраса у вигляді обруча); кампанія (сукупність заходів, спрямованих на виконання певного завдання) - компанія (група осіб, пов'язаних певними інтересами або торговельне чи промислове товариство).
Пароніми близькі до омонімів, але не тотожні з ними.
Між паронімами можуть встановлюватися синонімічні (блискучий - лискучий, блукати - блудити, повноваження - уповноваження, особистий - особовий), антонімічні (прогресивний -регресивний, густо - пусто, іммігрант - емігрант) відношення.
Як і омоніми, пароніми є широко вживаними в різних стилях, а також вживаються у мовленні для створення каламбурів.
8) При фонетичному засвоюванні чужих слів кожна мова відсутні в ній звуки замінює близькими до них власними. Наприклад, міжзубний приголосний th в грецькому слові theologia при запозичанні в українську мову замінено нашим т. У французьких словах ingénieur, régisseur лабіалізований е в останньому складі відтворено в нас українським звуком е (нелабіалізованим): інженер, режисер. Такий самий звук маємо в німецьких власних назвах Гете і Кельн. Останнім часом у засобах масової інформації, а подеколи й у художніх творах можна почути й прочитати Гьоте, Кьольн. Автори таких варіантів давно відомих назв, мабуть, гадають, що вони знають і українську, й чужі мови краще за Івана Франка, Лесю Українку та за всіх українських мовознавців, що дає їм підстави «вдосконалювати» передачу чужих слів. А насправді це копія не зовсім точної передачі цих слів у російській мові: Гёте, Кёльн, режиссёр (але инженер).
У згаданих словах немає ніякого пом'якшеного ґ чи к перед о (як, скажімо, в словах льон або льох), а є тверді приголосні перед лабіалізованим, тобто огубленим (вимовленим при заокругленні випнутих уперед губів) звуком е. Якщо писати Ґьоте, Кьольн, то треба йти далі — режисьор, інженьор і под. Отже, єдино правильними варіантами є традиційно вживані в нашій мові форми Гете, Кельн.
Не варто відступати від традиції й при відтворенні українською мовою назви сусідньої братньої країни Білорусі. Бо коли Бєларусь, то мають бути й бєларуси, й бєларуська мова. А це вже цілковите паплюження вікових традицій та фонетичного обличчя української мови.
9)Украї́нська мо́ва (вимовляється [ukrɑ'jınʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Історично також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.
Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці[1], а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора)[2].
Українська мова виділилася з праслов'янської мови у VI — VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови.
Лексикографія (гр. lexikos—пов'язаний iз словом. grapho — пишу) — розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників різних типів.
Словник – упорядкований в алфавітному чи тематичному порядку список заголовних слів, лексикографічно опрацьованих.
Словник являє собою системно упорядкований склад усуспільнених лінгвістичних форм, укладених за мовленнєвою практикою даної мовної спільноти і прокоментованих автором так, що кваліфікований читач розуміє значення... кожної окремої форми, а також одержує інформацію про суттєві факти, пов'язані з її функціонуванням у відповідній спільноті.
Принципи розташування словникових одиниць і характер інформації про них безпосередньо зумовлюються типом і призначенням відповідної лексикографічної праці. У словнику може тлумачитись значення описуваних одиниць, з'ясовуватись їх походження, наводитись інформація про правильність написання або вимови, подаватись переклад на іншу мову, висвітлюватись енциклопедична інформація про позначувані словами предмети, явища, наукові поняття тощо.
Словникам належить важлива роль у розвитку національної духовної культури як цінним джерелам інформації і засобам підвищення комунікативної культури носіїв мови.
Основні типи словників
Розрізняють два типи словників—енциклопедичні і лінгвістичні (філологічні). Між ними існують докорінні відмінності щодо реєстру слів і тих ознак, за якими вони характеризуються.
В енциклопедичному словнику, або енциклопедії (фр. encyclopedie, що походить від лат. encyclopaedia, утвореного з гр.—загальне (кругове) виховання (навчання), описуються не слова як одиниці лексичного складу мови, а наводяться відомості про позначувані ними предмети і явищав найширшому розумінні — наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події; тощо. Необхідно відзначити, що до реєстру енциклопедичного словника входять іменники (загальні і власні) та іменникові словосполучення.
У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова. Вона охоплює такі аспекти, як тлумачення прямих і переносних значень, з'ясування семантичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відомості про написання, вимову або походження тощо.
Енциклопедичні словники використовують як довідкові видання різного обсягу і фахового призначення. Існують багатотомні праці широкого профілю — загальні енциклопедії. Склад реєстру в них розрахований на подання найширшої інформації, що не обмежується виключно українознавчими аспектами фактичного матеріалу.
До найбільших за обсягом належить сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана, за загальною редакцією М. П. Бажана протягом 1959— 1965 р.р. Праця містить значну не власне українознавчу енциклопедичну інформацію. Протягом 1974— 1985 р.р. вийшло українською і російською мовами друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії. Перша ж спроба створення УРЕ в 20 томах припадає на початок 30-х років. На початку 1933 р. авторський колектив на чолі з М. Скрипником підготував до видання перший том праці, проте у листопаді 1934 р. відповідне видавництво було ліквідовано, а редакторів і багатьох авторів УРЕ було репресовано.
Перша українська енциклопедія була видана протягом 1930—1935 р.р. у Львові головним чином зусиллями Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Тритомну Українську Загальну Енциклопедію — Книгу Знання було створено під керівництвом проф. І. Раковського.
До визначних досягнень української наукової думки належить Енциклопедія Українознавства (ЕУ), створена зусиллями порівняно невеликого авторського колективу поза межами України в складних умовах еміграції. З ініціативи головного редактора проф. В. Кубійовича УЕ було поділено на дві частини—статейну (ЕУ—1) та словникову, або алфавітну (ЕУ—2). Три томи ЕУ— 1 вийшли друком протягом 1949—1952 р.р. У них вміщено широкі оглядові статті з питань українознавства, в яких висвітлюються проблеми історії, етнографії, фізичної географії, народного господарства, науки, освіти та виховання, мови, літератури, мистецтва, релігії, культури тощо. ЕУ—2 складається з 10 томів, виданих протягом 1955—1984 р.р. Енциклопедія компенсує саме ту важливу українознавчу інформацію, якої позбавлена УРЕ у зв'язку з послідовно реалізованими в ній ідеологічними настановами. Заходами Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові з 1993 р. розпочато перевидання ЕУ—2 в Україні. У 1994—1995 рр. перевидано ЕУ—І зусиллями Інституту Української археографії НАН України.
Ще одну енциклопедичну працю — Українську Малу Енциклопедію (УМЕ) у восьми томах — було видано протягом 1957—1967 р.р. в Аргентині. Цю енциклопедію обсягом 2200 сторінок створив один автор — проф. Є. Онацький.
Важливу роль виконують галузеві енциклопедичні словники, присвячені висвітленню знань, пов'язаних з конкретними науковими сферами. Вони створюються у формі фахових енциклопедій, словників, довідників тощо.
Типи лінгвістичних словників. Сучасна українська лексикографія представлена двома основними типами лінгвістичних словників—двомовними і одномовними.
Двомовні словники поділяються на українсько-іншомовні та іншомовно-українські відповідно до завдань перекладу з української мови на інші мови та з інших мов на українську. За кількісним складом української лексики найповнішими є академічні шеститомний «Українсько-російський словник», тритомний «Русско-украинский словарь», однотомний «Болгарсько-український словник», двотомні «Польсько-український» і «Чесько-український» словники. Видавалися також англо-українські, німецько-українські, французько-українські словники, які, однак, не завжди були досконалими щодо якісних характеристик українських перекладних відповідників.
Основним типом лінгвістичних словників є різноаспектні одномовні лексикографічні праці. Вони поділяються на такі окремі різновиди словників: тлумачні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, фразеологічні, термінологічні, діалектні, мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (синонімів, антонімів, паронімів, омонімів), словотвірні тощо.
Тлумачні словники. Призначення цього різновиду одномовних словників — опис значень слів, що входять до лексичного фонду мови на відповідному історичному етапі її функціонування. Укладанню тлумачного словника передує важлива підготовча робота, яка полягає в доборі реєстру з особливою увагою до таких ознак лексичних одиниць, як відповідність їх нормам сучасної літературної мови, загальновживаність, співвідношення між нормативною лексикою і такими її стилістичними категоріями, як діалектизми, вузькопрофесійні, застарілі слова тощо. Другим важливим аспектом тлумачного словника є, звичайно, інформативність значеннєвого опису, розмежування прямих і переносних значень, вичерпність граматичних і стилістичних ремарок, ідентифікація омонімії тощо. При тлумаченні слів беруться до уваги також випадки вживання їх у складі фразеологізмів різних типів. До обов'язкових умов тлумачення слів належить використання ілюстративного матеріалу, дібраного з відповідних джерел і упорядкованого у вигляді спеціальної картотеки. У тлумачному словнику слова розташовуються за алфавітом, основною одиницею опису виступає слово, яке разом з усією належною до нього інформацією утворює словникову статтю.
Найповнішим щодо тлумачення лексичного матеріалу поки що залишається одинадцятитомний Словник української мови (1970—1980), укладений науковими співробітниками Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН України. Реєстр словника містить понад 135 тис. слів.
10) Правопис найуживаніших префіксів
З- (ІЗ-, ЗІ-) Префікс з перед глухими приголосними к, п, т, ф, х
переходить у с: сказати, спалахнути, ствердити, сфотографувати, схил. Перед
усіма іншими приголосними пишеться з- (іноді із-): збавити, звести,
зжитися, ззирнутися, зсадити, зціпити, зчепити, зшиток, ізнов.
Префікс з-(с-) виступає переважно в словах, корінь яких починається
голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зекономити,
з'єднувати, зігнорувати, з'їзд, зорієнтуватися, зумовити, згаслий, змазати,
знадливий, скоротити, склад і под.
У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних,
як правило, пишеться префікс зі-: зібгати, зігнути, зідрати, зізнатися,
зімкнути, зіпсуватися, зіставити, зіткнення, зіщулитися тощо. Префікс зі-
вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить
сполучення губного та йотованого звукосполучення: зів'ялий, зім'яти,
зіп'ястися тощо. У деяких словах префікс зі- чергується з зо-: зігрівати й
зогрівати, зімлівати й зомлівати, зіпрівати й зопрівати, зітліти й зотліти.
Префікс с- пишеться перед глухими к, п, т, ф, х (він виникає в
результаті оглушення дзвінкого з- перед наступним глухим звуком): сказати,
скипіти, скинути, списати, спити, сполоти, стиснути, сточити,
сфотографувати, сфабрикувати, схопити, схвалити, схуднути.
У всіх префіксах — без-, від- (од-), між-, над-, об-, під-, перед-,
понад-, пред-, роз-, через- кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не
змінюється: безкраїй, безкорисливий, відкриття, відстань,
міжконтинентальний, міжпланетний, надпотужний, обпалити,
обтрусити, підтримка, передплата, передчасний, понадплановий,
представник, розтягнути, розчин, розхитати, черезплічник.
ПРЕ- ПРИ- ПРІ- Слід розрізняти префікси пре- і при-: префікс пре-
вживається переважно в якісних прикметниках і прислівниках для вираження
найвищого ступеня ознаки: прегарний, презавзятий, прекрасний, премудрий,
прекрасно, препогано; префікс при- вживається переважно в дієсловах, що
означають наближеная, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а
також у похідних словах: прибігти, прибудувати, прикрутити, приборкати,
пришвидшити; прибуття, притулок, прибраний, привабливо.
Крім того, префікс пре- виступає в словах презирливий, презирство й у
словах старослов'янського походження: преосвященний, преподобний, престол,
а префікс при- вживається в іменниках та прикметниках, утворених від
поєднання іменників із прийменниками: пригірок, приярок; прибережний,
прикордонний.
Префікс прі- вживається тільки в словах прізвисько, прізвище, прірва.
Префікс при- пишеться й у словах, утворених із словосполучень
іменника з прийменником при: при вокзалі — привокзальний, при березі —
прибережний, при місті — приміський, при дорозі — придорожний.
В іншомовних словах, що не мають префікса, написання е та и треба
запам'ятати:
преамбула привілей
президент приватний
президія примат
презентація призер
престиж призма
11) Активна і пасивна лексика української мови: застарілі слова, неологізми
Словниковий склад української мови весь час перебуває в еволюційному русі. У розвитку словникового складу мови відбуваються два протилежні один одному процеси: процес безперервного поповнення мови новими словами і процес зникнення з неї застарілих слів. Засвоєння в мові нових слів і зникнення застарілих відбувається не відразу, а поступово і повільно. Слова, які в певний період їх життя в мові вживаються не дуже часто, поволі можуть втрачати своє значення, рідше вживатися і згодом навіть зовсім зникати зі словникового складу. Тому в словниковому складі мови завжди одночасно існують два шари лексики: активна і пасивна.
До активної лексики сучасної української мови належать загальнонародні слова, які не мають ознак застарілості: земля, світло, вільний, білий, п’ять, писати, завтра, тут, а також слова і терміни, що широко використовуються в різних спеціальних галузях науки, техніки, культури: лексикологія, теодоліт, інтеграл.
До пасивної лексики мови належать слова, які вже (або ще) рідко вживаються. Сюди належать усі застарілі слова і нові слова, які недавно виникли і ще не ввійшли до загальнолітературного вжитку, а також слова спеціального призначення, діалектизми тощо. Застарілі слова є двох типів: історизми та архаїзми.
Історизми — це слова або їх окремі значення, що вийшли з ужитку, оскільки зникли реалії, які вони називали, і в сучасній мові відсутні їх синонімічні замінники. Це назви понять матеріальної культури, соціально-політичної сфери, професій, звичаїв, обрядів тощо: аз (літера А), аероплан (літак), мир (світ), штука (мистецтво), рогатина, сагайдак, жупан, десятина, аршин, алтин. Історизми не мають синонімів у сучасній мові. Тому їх використовують тоді, коли виникає потреба дати характеристику минулим епохам, назвати подію, що відбулася колись, зникле явище чи поняття. Наприклад: «Сагайдачний гартує козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота — велика сила».
Архаїзми (від гр. archaios «стародавній» — це витіснені іншими синонімами назви понять, що існують і в наш час: десниця (права рука), перст (палець), вия (шия), уста (губи), ланіти (щоки), зріти (бачити), письмовець (письменник).
Застарілі слова можуть знову входити до активного словника як назви відроджених у нових умовах реалій: гетьман, гривня, мічман, прапорщик, а також із набуттям нового значення: більшовик — член більшості у Верховній Раді; яничар — той, хто зрікся рідної мови, культури, батьківських звичаїв; баталія — сварка, бійка.
Неологізми (від гр. neos — новий і logos — слово) — це слова, що позначають нові поняття і предмети. Вони поділяються на дві групи: неологізми, які стали термінами, та неологізми-професіоналізми або слова професійного жаргону. Використання нових слів у тексті документа повинно ґрунтуватися на оцінці того, чи є це слово терміном, чи називає поняття, яке має усталене позначення в мові.
Неологізми першої групи доцільно використовувати в діловій чи науковій мовах. Це слова на зразок автосалон, екофорум, комп’ютер, модельєр, марафон, стиліст, прес-секретар, телефакс, супутникова інформація, робот тощо.
Неологізми другої групи, які включають слова ваучеризація, спікеріада і нескінченну низку новотворів із додатком євро (євроремонт, євроманікюр, єврокухня), не варто вживати в офіційній діловій мові. Це стосується слів, які в українській мові мають прямі відповідники усталеного традиційного значення:
домінувати — переважати
ексклюзивний — виключний
екстраординарність — особливість.
Слово вмирає з трьох причин. Перша — коли зникає народ, носії цієї мови, друга — коли зникає предмет, поняття чи явище, яким його називали. Обидві ці причини є об’єктивними, оскільки зумовлені реаліями дійсності. Третя причина — суб’єктивна: існуючі реалії починають зумисне називати інакше й навіть іншою мовою. Наприклад, існує й донині Верховна Рада України, а не Парламент, головує на ньому, звичайно, голова, а не спікер, виборці, а не електорат, обирають міського голову, а не мера міста, в якому зникли крамниці й магазини, а натомість з’явилися шопи, бутики й маркети.
Декілька порад щодо вживання неологізмів, іншомовних слів у діловій мові та в науковому стилі:
а) не слід використовувати іншомовні слова, якщо в українській мові є їх прямі відповідники;
б) треба використовувати іншомовні слова лише в тому значенні, в якому вони зафіксовані в сучасних словниках, а якщо є синоніми — добирати потрібні найточніші відповідники, виходячи з контексту;
в) не можна використовувати в одному тексті іншомовне слово і його український відповідник.
Перевага надається державній мові, що значною мірою полегшить діловодство й допоможе уникнути небажаних двозначностей і помилок.
12) Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови – це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів за доби капіталізму влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю. Діалект – це слова, які вживають лише в певній місцевості, в окремих говірках, наріччях; це відгалуження загальнонародної мови, яким говорить частина народності, нації, племені. Діалекти мають специфічні ознаки (фонетичні, лексичні, граматичні), яких немає в літературній мові.
У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-західну та південно-східну.
^ 1. П і в н і ч н і діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове – Житомир – Біла Церква – Корсунь-Шевченківський – Канів – Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.
До північних діалектів належать східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами: кияхú (кукурудза), вúлка (рогач), вúхолка (гойдалка), утвá (качки), вáлка (череда), молоди (робітник), високи (дуб) та ін.
^ 2. П і в д е н н о – з а х і д н і діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: ґречний (чемний), милитися (помилятися) – з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) – з румунської; марга, маржина (худоба) – з угорської. Отже, мовний масив цього діалекту досить строкатий за своїми діалектними особливостями. Кажуть: братови, коневи, сонцьови, ножом, коньом, добрійший, носят, зроблят, я буду робив, я му робити, мя, ся ню.
Кожна з трьох груп південно-західних говірок – південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська – мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.
^ 3. П і в д е н н о – с х і д н і діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).
Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать три групи говірок: середньонаддніпрянські, які лягли в основу сучасної української літературної мови, слобожанські та степові. Локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий (кволий).
Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, українською або російською літературною мовою [29].
Літературна мова багатша за територіальні діалекти, вона обслуговує найвищі форми суспільних відносин. Діалекти та літературна мова взаємодіють: найкращі елементи з діалектів збагачують літературну мову, а елементи літературної мови засвоюються діалектами.
Окрім територіальних діалектів є соціальні діалекти, які поділяються на два види: професійні діалекти і жаргони. Професійні діалекти виникають в умовах виробничої і професійної діяльності людей.
Арго – (від французького аrgot – жаргон, первісно – жебрацтво) – один з різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх. Іноді термін “арго” вживається на позначення певного соціального чи професійного відгалуження від загальнонародної мови (наприклад, арго артистів, музикантів, спортсменів, військово-службовців та ін.), тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні арго – мова “соціального дна”, декласованих та антисоціальних елементів (рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо).
Виникнення арго пов’язане ще з тим періодом історії мови доби феодалізму, коли існували замкнені корпорації ремісників, бродячих торгівців, жебраків та ін., які з метою самозахисту та відособленості від решти суспільства і збереження своїх професійних таємниць створювали спеціальні мовні коди. В українській мові здавна відомі арго сліпих кобзарів і лірників – так звана лебійська або шлепецька (сліпецька) мова, а також кушнірів, кожухарів, шаповалів, рашевців (бродячих торгівців) тощо. Арго цих соціальних груп у цілому мають спільні риси з незначними місцевими чи професійними відмінностями [30].
Жаргон (від французького gargon, первісно – пташина мова, цвірінькання, незрозуміла мова, від галло-романського garrire – базікати) – один із різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями вимови. У широкому розумінні жаргоном часом називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією.
На відміну від арго жаргон має відкритий характер і виникає звичайно серед порівняно широких, переважно молодіжних груп носіїв мови, об’єднаних спільністю інтересів (насамперед професійних), однаковими захопленнями чи уподобаннями (театр та інші види мистецтва, філателія, спорт, мисливство, рибальство тощо), тривалим перебуванням у певному середовищі (військова служба, навчання, виїзди на сезонні роботи, лікування в умовах стаціонару) тощо. Своєрідні жаргони виникають і в середовищі людей, об’єднаних спільністю інтересів та занять негативного або антисоціального характеру (п’яниці, злодії, кримінальні злочинці).
Як відгалуження від загальновживаної лексики жаргони не мають власної фонетичної та граматичної систем, чим істотно відрізняються від територіальних діалектів. Специфічна лексика жаргону часто ґрунтується на загальнонародній мові і відрізняється від неї експресивною метафоризацією загальновживаних слів (“ вивіска, портрет” – обличчя, “духовка” – баян, “керогаз” – стара автомашина, “коза” – зразок, “краб, курка” – кокарда, “хата” – квартира, “хвіст” – академзаборгованість і т. ін.), усіченням чи спотворенням звукового складу слів (“ маг”– магнітофон, “фак” – факультет, “дирик” – директор), своєрідним словотворенням (“ бігунок” – обхідний листок, направлення для складання академзаборгованості, “доходяга” – знесилена голодом або хворобою людина, “капельдудка” – капельмейстер, “носогрійка” – козацька люлька). Джерелом жаргонів можуть бути і територіальні діалекти, арго, професійне мовлення (“ кимарити” – спати, “лейбик” – верхній одяг, пальто, “лабух” – поганий музикант, “моняти” – мацати та ін.). Психологічною основою виникнення жаргонів у певних групах носіїв мови є їх бажання бути дотепними, прагнення вразити співрозмовників свіжістю та яскравістю висловлення, виявити зневагу або байдужість до предмета висловлення, уникнути звичних, затертих слів і виразів.
В українській мові здавна відомі жаргони козацтва, бурсаків, духівництва, різних професійних груп міського населення, елементи специфічної лексики яких частково збереглися і в сучасних жаргонах (студентському, учнівському та ін. ). У їхній лексиці помітний шар становлять розмовно-побутові слова ( “ махнути” – обмінятися, “кумекати, шурупати” – розуміти, “купити” – піддурити жартома, “загорати” – сидіти без діла, “сачкувати” – ухилятися від обов’язків), жартівливі звертання та характеристики (архаровець, старий, бродяга, кадр, вахлак, гаврик, прилипало та ін. ). За наявністю спільної експресивної лексики у різних жаргонів молодіжних груп їх іноді характеризують як інтержаргон. Проникаючи спочатку в розмовну мову, деякі слова жаргонного вжитку (жаргонізми) з часом стають набутком експресивного словника загальнонародної літературної мови як засобу типізації (влипнути, пасувати, халтура та ін .), що зумовлюється взаємодією двох тенденцій у функціонуванні мови – нейтральності і експресивності, стилістичного варіювання назв того самого поняття. Проте це не означає, що ними можна користуватися беззастережно. Уживані без потреби жаргонізми засмічують літературне мовлення, підривають засади нормативності літературної мови, мовної культури [29].
13) Лексикологія (від грецьких слів lexis – слово, logos - вчення) вивчає словниковий склад мови і слово як основну одиницю.
В основу лексикології покладено два фундаментальних теоретичних положення, сформульованих у працях О.Фортунатова, Б.де Куртене, В.Шахматова, М.Покровського. Це ідеї соціальності мови та її системності, які найбільш яскраво виявляють себе в лексикології. Лексичний склад найбільш безпосередньо пов”язаний з позамовною дійсністю; при значній стійкості і традиційності він реагує на найменші зміни в природі і суспільстві. Із змінами в позамовній дійсності пов”язане виникнення нових, застарілих слів і значень. Ідея системності мови виявляється в рівневій структурі будови мови, яка розуміється як цілісна система, утворювана взаємодією підсистем (рівнів). Рівнева організація мови слугує розмежуванню фонетики, лексики, граматики.
14) Апостроф в українському письмі вживається для позначення вимови я, ю, є, ї після твердих приголосних як двох звуків: м’яч [мйач], комп’ютер [компйýтер], з’єднаний [зйéднаний], об’їзд [обйізд], бур’ян [бурйáн], миш’як [мишйáк], Х’юстон [хйýстон].
Роздільність вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного позначається апострофом.
Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї:
1. Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б’ю, п’ять, п’є, в’ я зи, у здор о в’ї, м’ я со, рум’ я ний, т і м’я, мереф’ я нський, В’ячесл а в, Стеф’ ю к.
Примітка. Апостроф не пишеться, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзв я кнути, м а впячий, св я то, тьм я ний, цвях, але: в е рб’я, торф’ян и й, черв’ я к.
Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса: зв’яз о к, зв’ял и ти, підв’яз а ти, розм’якш и ти.
2. Після р: бур’ я н, міжг і р’я, п і р’я, м а тір’ю, кур’ є р, на подв і р’ї.
Примітка. Апостроф не пишеться, коли ря, рю, рє означають сполучення м’якого р із наступними а, у, е: бур я к, б у ряний, кр я кати, ряб и й, ряд, крюк, Р є пін.
3. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без’яз и кий, від’ ї зд, з’ є днаний, з’ ї хати, з’яв и тися, об’ є м, під’ ї хати, роз’ ю шити, роз’ясн и ти; дит’ я сла, пан’європ е йський, пів’ я блука, але з власними назвами через дефіс: пів-Євр о пи тощо.
Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишеться: безім е нний, загітув а ти, зекон о мити, зокр е м а, зум і ти
15) живана в мові лексика у стилістично-функціональному плані переділяється на стилістичні групи. Виділяється стилістично нейтральна (загальновживана, міжстильова) лексика і обмежена певними сферами вживання та стилями (стилістично забарвлена).
Стилістично нейтральна (міжсильова) лексика - загальновживана лексика, що не пов'язана з певними функціональними різновидами мови і не має експресивного забарвлення. Вона охоплює слова, якими послуговуються всі, хто володіє мовою. Ці слова пов'язані з повсякденним життям, із спільними для більшості носіїв мови поняттями, є звичайними, зрозумілими для всіх назвами явищ природи (сніг, дощ, вітер), тварин і рослин (корова, кіт, соловей, пшениця, соняшник, груша, дуб), родинних стосунків (батько, мати, дід, баба), речей, пов'язаних із життям людини і їх частин - предметів побуту, страв, предметів одягу (хата, стіл, стеля, ніж, ложка, хліб, сіль, борошно, борщ, каша, костюм, пальто, сорочка), органів людського тіла (голова, рука, око, нога, ніс), кольорів (червоний, зелений, рожевий, білий), дії і стану (плакати, летіти, бігти), місця, часу (там, сьогодні, завтра), чисел, числових понять (три, чотирнадцять, сотня, половина), службових елементів (і, але, якщо, бо, в, на, перед, під, через) тощо. Стилістично нейтральна лексика - основа усного й писемного мовлення. Вона характеризується стійкістю, хоча може зазнавати змін, поповнюючись новими поняттями, що стають загальновідомими (президент, атомний, політика).
Чіткої межі між стилістично нейтральною і стилістично забарвленою немає. Деякі багатозначні слова в одних значеннях можуть бути нейтральними (вода - безбарвна рідина), а в інших - закріпленими за певним стилем (у книжці багато води).
Лексику, закріплену за певними функціональними стилями, переділяють на розмовну, експресивно забарвлену та книжну, в якій розрізняють такі групи: суспільно-політична, виробничо-професійна, науково-термінологічна, офіційно-ділова.
Розмовна лексика - це слова, якими послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні. До таких належать слова з виразними експресивно-оцінними позитивними і негативними значеннями (базіка, вайло, чимчикувати) та розмовні варіанти лексичних одиниць, що мають інші літературно-нормативні відповідники.
Розмовна лексика має типові словотвірні ознаки: суфікси -ій, -уга, -юка, -ака в назвах осіб (мамій, тюхтій, хапуга, злюка, писака, читака), префікс попо- (попобігати, попозаглядати). Вона об'єднує слова, що входять до загальномовного словника, не порушуючи літературної норми: бос, велик, відик, завучка, нулівка, телик.
Розмовну лексику використовують у художніх творах як засіб відтворення особливостей живого мовлення та характеристики героїв.
Експресивно забарвлена лексика - це слова, що містять у своєму значенні компонент оцінювання, виражають почуття, позитивне чи негативне сприймання дійсності: тяжко, гніватися, теревенити, матінка.
За способом вираження емоційності, образності експресивно забарвлена лексика поділяється на такі групи:
1) органічно емоційні слова - такі, що містять емоційне забарвлення у своєму лексичному значенні. Вони здебільшого називають психічні, внутрішні стани, характер, переживання, емоційні кваліфікації дій людини (любов, радість, здоров 'я, сум, гнів, щирий, веселий, тяжко, радіти, базікати);
2) слова, емоційність яких досягається за допомоги суфіксів зі значенням пестливості, здрібнілості, згрубілості: -к-, -ик-, -OK-, -очок-, -оньк-,-еньк-,-есеньк-,-ісіньк-, -ищ(е), -езн (ий): татко, шнурок, лебідонька, чорнявенький, малесенький, землище, старезний.
Книжна лексика - це слова, що вирізняються вузькою сферою вжитку та вносять у спілкування відтінок офіційності, науковості, урочистості. У словниках біля цих слів є позначення "кн." (книжне).
Серед книжної лексики вирізняють суспільно-політичну лексику, що охоплює слова, пов'язані з політичним, громадським життям суспільства: народ, партія, інтелігенція, держава, мир, війна, сесія, страйк, Верховна Рада, політика, пікетування, свобода, декларація, суверенітет, парламент, народний депутат, демократизація, економіка, преса, Хартія прав людини, поступ, збройні сили. Суспільно-політична лексика постійно поповнюється новими словами, що позначають поняття, пов'язані з суспільним та економічним будівництвом у державі.
Кількісно велику групу слів охоплює виробничо-професійна лексика - це слова на позначення виробничих процесів, знарядь і матеріалів праці, приміщень, характерних для різних професій і спеціальностей: боронування, косовиця, плуг, хімічні добрива (для сільського господарства), вугілля, штрек, лебідка, трос, вагонетка (для шахтарів), школа, гімназія, урок, учитель, кабінет, абітурієнт, студент, професор (для педагогів).
Виробничо-професіна лексика поділяється на групи залежно від галузей виробництва, які вона обслуговує: медична, педагогічна, металургійна, харчова тощо. їх стільки, скільки є галузей виробництва. Звичайно ж, усі галузі мають певну кількість спільних слів, наприклад: назви підрозділів (сектор, відділ, управління, департамент), назви посад (директор, керівник, бухгалтер, юрист) тощо.
З виробничо-професійною лексикою тісно межує науково-термінологічна лексика, що охоплює слова, які вживаються у науковій літературі та у мовленні працівників наукових і науково-дослідних установ.
Основну частину цієї лексики становлять терміни. Термін - це слово чи словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки. Найважливішою ознакою термінів є їх однозначність. Найбільше у мові термінів спеціальних, що характерні для певної галузі науки, культури, наприклад: мовознавчі терміни (звук, азбука, морфеміка, просте речення, номінація), історичні (історія, історіографія, феодалізм), ботанічні, технічні, медичні, психологічні, музичні, економічні. Є певна кількість загальних термінів, що вживаються у будь-якій галузі науки: аналіз, аналізувати, аргумент, система, систематизувати, класифікувати тощо.
Офіційно-ділова лексика - це слова, що вживаються в офіційно-діловому стилі літературної мови: офіційне спілкування між установами, окремими особами та установами, ділові взаємини на виробництві. Вона вживається у різного типу ділових паперах - указах, договорах, законах, актах, кодексах, наприклад: постанова, заява, інструкція, статут, свідчення, апеляція, експерт, конвенція, розпорядження, витяг, ухвала.
Значна частина офіційно-ділової лексики вже стала загальновживаною: автобіографія, доручення, квитанція, таблиця тощо.
До експресивно забарвленої лексики належать діалектизми, ар-готизми, вульгаризми.
Діалектизми - це слова, що вживаються у мовленні не всіх людей - носіїв певної мови, а лише їх частини, яка проживає в одній з місцевостей території, де поширена ця мова: хтіти, меї, свеї, легінь (парубок), перун (грім), тайстра (торба), бане, просе.
Жаргонізми - один з різновидів соціальних діалектів, слова і вирази, властиві мовленню певної групи людей, об'єднаних спільністю інтересів, родом занять: коза (зразок), хата (квартира), хвіст (академ-заборгованість), дирик (директор).
Близькими до жаргонізмів є арготизм и - нелітературні слова і сполучення слів, які вживаються у мовленні декласових та антисоціальних елементів (злодію, рекетирів, бомжів, шулерів тощо). Ці слова стоять поза межами літературного вжитку: кишки (речі), карточка (обличчя).
За певних обставин спілкування уживаються вульгаризми - грубі або лайливі слова, не прийняті в літературній мові: рило, морда, пика замість обличчя, здохнути замість померти.
Жаргонізми, арготизми, вульгаризми належать до вузьковживаної лексики і в багатьох випадках нечітко розрізняються між собою. Кожен мовець ретельно добирає слова, що відповідають літературній нормі.
