Поряд із названими соціальними поняттями соціологічна теорія особистості розглядає й властиві їй риси, витоки яких слід шукати у специфіці умов життєдіяльності окремих соціальних спільнот, до яких належать індивіди, тобто класових, соціально-професійних, національно-етнічних, соціально-територіальних, статево-вікових тощо.
До основної проблематики, що перебуває в руслі досліджень соціологічної теорії особистості, слід віднести:
• формування та розвиток потреб особистості в нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком соціальних спільнот;
• вивчення закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, групою, колективом;
• вивчення регуляції та саморегуляції її соціальної поведінки.
Соціологічна теорія особистості (або соціологія особистості) складається з численних соціологічних концепцій особистості, які у завершеному вигляді сформувалися в другій половині XIX — на початку XX ст. Зауважимо, що у радянській соціологічній науці предметом вивчення була лише марксистська соціологічна концепція. А праці таких відомих класиків соціологічної думки, як Т. Парсонс, Р. Лінтон, П. Сорокін, Е. Фромм та інших, були недоступні не лише широкому загалу, а й більшості вітчизняних учених-соціологів. Тому, на наш погляд, доцільно по черзі розглянути основні соціологічні концепції особистості.
Марксистська теорія особистості. Основними принципами цієї теорії є встановлення залежності особистості від об'єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних та предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації, внаслідок чого найважливішого значення набуває соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності.
Природа особистості у цій теорії розглядається як складний комплекс взаємозв'язку соціального, психологічного і біологічного. На відміну від інших, ця концепція визначає в особистості не фізичну природу, а її соціальні якості. Сутність особистості становить сукупність усіх суспільних відносин, а кожна людина — це продукт суспільства, своєї епохи, носій виробничих, класових, сімейних, національних, політичних, релігійних та інших суспільних відносин. Таким чином, згідно з марксистською теорією індивід є продуктом суспільства, тобто спільної діяльності людей. З'являючись на світ, людина не має свідомості, природжених ідей. Вони виникають як відображення людиною нових суспільних відносин, відповідного стану матеріальної і духовної культур, що склалися історично.
Отже, соціальна типологія особистості є породженням та відображенням соціальної структури суспільства. Більше того, властивості і риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (феодальним, капіталістичним, соціалістичним), її належністю до відповідного суспільного класу (робітники, селяни тощо), а також особливостями національного характеру, специфікою умов та змістом праці. Йдеться тут про виділення так званих соціальних типів особистості, які співвідносяться з особливостями культури, з природою суспільно-економічних формацій.
Поряд із марксистською, однією з перших соціологічних і соціально-психологічних концепцій особистості, що виходили не з внутрішніх характеристик людини, а з визнання вирішального значення взаємодії індивідів, була теорія «дзеркального «я», розроблена американським соціологом Чарльзом Кулі (1864—1929) і систематизована Джорджем Гербертом Мідом (1863—1931). На думку Кулі, «дзеркальне «я» — це відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми. Воно синтезує в собі «уявлення інших людей про мене»; «уявлення про те, як інший оцінює мій образ»; «відчуття власного «Я». Для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала група.
Ряд соціологічних конструкцій особистості об'єднується навколо теорії ролей. Серед тих, хто так чи інакше причетний до розробки цієї теорії, відомі західні соціологи Р. Лінтон, Я. Морено, Дж. Мід, З. Фрейд, Т. Парсонс. Особистість трактується цією теорією як «функція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві». Отже, в процесі соціалізації особистість засвоює різні аспекти поведінки (ролі) людей у суспільстві і, таким чином, стає особистістю.
3.Фрейд виділив в структурі особистості три головних психологічних компонента: «Воно», «Я» і «Понад-я». «Воно» — це сфера підсвідомого або несвідомого, «Я» — сфера свідомості, «Понад-я» — сфера інтеріоризованої культури, або, виражаючись терміном П.Сорокіна, надсвідомість.
Підсвідомість («Воно») є компонентом, де володарюють несвідомі інстинкти, пов'язані з необхідністю задоволення біологічних потреб, серед яких З.Фрейд особливо виділяв лібідозну (інтимні спонуки) і агресивну. Оскільки задоволення цих потреб натикається на перешкоди з боку навколишнього світу, вони витісняються, утворюючи величезний резервуар інстинктивної психологічної енергії (лібідо). Підсвідомістю править принцип задоволення. З.Фрейд вважав, «що в кожній людині як би сидить така істота, яка говорить: робитиму лише те, що мені подобається. Але, о-скільки індивідові часто подобається те, що диктує йому біологічна природа і, перш за все, бажання і потяги, засуджувані суспільством, то індивідові доводиться з ними боротися, витісняючи їх в сферу несвідомого».
Свідомість («Я») — компонент особистості, керівник її контактів із зовнішнім світом. На початку своєї життєвої дороги, коли людина з'являється на світ, у нього існують лише біологічні потреби. Вони вимагають негайного задоволення, яке приносить організму задоволення (знімає напругу). Проте у міру зростання чоловік під впливом довколишніх людей вчиться обмежувати прояв біологічних інстинктів, поводитися за правилами, погодившись з реальною обстановкою, робити те, що від нього вимагається. Поступово формується свідомість, або «Я», прагнуче приборкати несвідоме і направити його в русло соціально схвалюваної поведінки. Сферою свідомості («Я») управляє принцип реальності. Він змушує людину у всьому слухатися розуму, отримувати зі всього вигоду, маніпулювати обставинами і людьми, приховувати свої думки від тих, що оточують і так далі. Раціональне «Я» робить людину розважливою, заповзятливою, здатною добиватися своїх цілей і виходити з важких обставин.
Надсвідомість («Понад-я») — це пересаджені в голову людини внутрішні, освоєні індивідом соціально значимі норми й заповіді, соціальні заборони, стереотипи поведінки і так далі, які диктує індивідові суспільство. По Фрейду «Понад-я» — це внутрішній «наглядач», «критик», джерело етичного самообмеження особи. Даний шар психіки особи формується переважно несвідомо в процесі виховання (перш за все в сім'ї) і виявляється у вигляді совісті.
У динамічному плані все ці три елементи структури особистості характеризуються конфліктом. Несвідомі потяги, за словами Фрейда, «за природою своїй гідні засудження», подавляються енергією «Понад-я», що створює для людини нестерпну напругу. Останнє може бути частково зняте за допомогою беззмістовних захисних механізмів — витіснення, раціоналізації, сублімації і регресії. А це означає, що якщо несвідомі інстинкти зупинені в одному зі своїх проявів, то вони обов'язково в іншому повинні знайти якісь прояви. Окультурення цих ефектів виробляється на основі дії «Понад-я». «Понад-я» забезпечує соціальну прийнятність цих ефектів, тих форм, у які вони виливаються, і, перш за все, символів. Все, що людина робить, творить (твори літератури, мистецтва), є, за Фрейдом, символізуванням витиснених в «підпілля» несвідомих потреб.
Ідеї 3.Фрейда про структуру людської особистості розвинув П.Сорокін. Приймаючи в цілому запропоновану структуру 3.Фрейдом, П.Сорокін дав іншу інтерпретацію «Понад-я». Саме П.Сорокін тлумачив «Понад-я» як надсвідомість. На думку П.Сорокіна, З.Фрейд дуже біологізував процес формування «Понад-я», стверджуючи, що його вміст знаходиться у сфері несвідомого. Над-свідомість, за П.Сорокіним, — це сфера абсолютних моральних законів, які складають вміст базових цінностей і норм і джерело яких знаходиться у сфері релігійної свідомості.
Ми повинні погодитися з тим, що особистість - це результат соціального становлення індивіда шляхом подолання труднощів, накопичення життєвого досвіду шляхом засвоєння частини сукупного соціального досвіду і його збагачення власною соціальною практикою. Особистістю не народжуються, нею стають, і цей процес називається соціалізацією.
