Особливості кризи в Україні

Інфляція - це своєрідний податок, яким держава шляхом випуску нічим не забезпечених паперових грошей обкладає грошові засоби в національній валюті юридичних і фізичних осіб. В економічній літературі використовується навіть такий термін "інфляційний податок", це гірший з всіх видів податків, бо внаслідок його застосування страждають передусім фізичні осіб з фіксованим чи невеликими прибутком (пенсіонери, інваліди, державні службовці, практично всі особи найманої праці).

До цього податку звертаються як до останнього засобу покриття бюджетного дефіциту, коли інші джерела поповнення казни (прямі і непрямі податки, займи на внутрішньому і зовнішньому ринках, продаж держмайна і т. і.) не дозволяють покрити навально зростаючі державні видатки. Перевищення видатків над прибутком, поява дірки в державному бюджеті, масштабна емісія пустих грошей, переповнення каналів грошового обігу і бурхливий зростання цін - все це яскраво спостерігається в періоди війн, революцій, інших соціально-економічних і політичних катаклізмів.

Зростання грошової маси в Україні в 1992 г. в більш ніж 16,9 разів свідчить про те, що гіперінфляція в нашій країні є реальністю.

Треба визначити, що інфляційні процеси в нашій країні викликаються не тільки економічним спадом і бюджетним дефіцитом. На протязі десятиріч закладалися народногосподарські диспропорції (між галузями промисловості, що виробляють засоби виробництва і предмети споживання, між добувними і перероблюючими галузями економіки, між промисловим і сільськогосподарським виробництвом і т. і.). Сюди ж можна віднести і надзвичайну мілітаризацію економіки. Внаслідок в економічному організмі давно порушився обмін речовин.

Деякий час грошова маса в нашій країні штучно обмежувалася. Зайві гроші вилучалися з обігу в основному за допомогою імпорту і алкоголю. Потім ситуація різко змінилася. Різко скоротилися валютні надходження і, відповідно, імпорт. Зменшився прибуток держбюджету від продажу алкогольних напоїв (кампанія боротьби за загальну тверезість). Одночасно були розгорнуті широкі соціальні програми, не підкріплені реальними матеріальними ресурсами.

У зв'язку з утворенням комерційних структур (передусім банків) став неможливим місцевий розподіл грошового обігу на наявний і безготівковий. Внаслідок накладення всіх цих чинників вкупі з директивним управлінням грошовою масою ми на рубежі 1989-1990 р. р. впритул підійшли до гіперінфляції.

Уряд був не в змозі стримати небезпечні інфляційні явища. Вони стали наростати як сніжний ком, підтримані спадом виробництва, все зростаючою бюджетною емісією, нестримною кредитною експансією комерційних банків (т. з. кредитна інфляція), розвалом єдиної грошової і банківської системи країни. В підсумку ми одержали оте, що і повинні були одержати - гіперінфляцію на фоні різкого спаду виробництва.

Перетворення в прах заощаджень населення, оборотних коштів підприємств, знецінювання банківських капіталів і активів на фоні від'ємних процентних ставок, триваюче падіння валютного курсу карбованця, відсутність інвестицій і інвестиційної політики у підприємств, банків, та й у держави, безперспективність ринку цінних паперів внаслідок неминучої втрати частини вкладеної в акції та облігації вартості, витиснення з платіжного обігу карбованця доларом, загроза переходу від товарно-грошових відносин до натурального обміну - ось ці "радощі", що несе гіперінфляція.

Гіперінфляція в Україні.

Деякі кажуть, що ніякої гіперінфляції в нас немає, що треба підтримувати виробництво і людей. Мов би, нас лякають інфляцією, щоб не давати грошей на соціальні програми і надання допомоги виробникам. Інші вважають, що з гіперінфляцією теж можна жити.

Між тим, гіперінфляція означає, що в нас немає надії на підйом виробництва. Тому втрачає будь-який сенс формула: або підтримка виробництва і життєвого рівня, або придушення інфляції. При гіперінфляції падіння виробництва забезпечено так само, як і при гострій хибі грошей.

Причин тому багато. Передусім немає надійного карбованця. Люди втрачають стимул до виробництва, більше схиляються до дрібної спекуляції, провертають операції в короткі терміни, щоб одержати більше грошей і знову негайно включити їх в обіг.

Втрата покупної сили карбованця в нашому положенні означає натуралізацію господарських відносин, повернення до бартеру.

В таких умовах не тільки не наступить підйом виробництва, а й продовжиться його спад. Гіперінфляція небезпечна ще й тим, що викликає не короткочасну, а тривалу депресію.

Інвестиційний голод триває в країні вже чотири роки. Інвестицій виділяється менше, ніж необхідно навіть для простого відтворення, і вони використаються все гірше. Як не дивно, недоінвестування почалося у нас ще в середині сімдесятих років. Хоч номінальний обсяг укладень зростав, ефективність падала, і реальний приріст капіталу знижувався.

Між інфляцією і гіперінфляцією є певний технічний кордон, який складає 50 відсотків на місяць. Механізм економічного життя такий, що інфляція має тенденцію розповсюджуватись від центру по всій країні, як хвилі від кинутого в тихий ставок каменю. При цьому одне із властивостей інфляційного процесу - важко минаються перші його 25 відсотків, шлях до них здається довгим. Набрати інші 25 відсотків набагато легше, що залишена половина шляху стає коротшою. Достатньо будь-яких психологічних чинників, зміни настрою покупця, виробників, фінансистів і т. і., що носиться в повітрі, щоб прискорити інфляційний рух.

На спалах інфляції, зростання споживчих цін великий вплив спричинили чисто психологічні чинники. Вони є наслідками політичних подій в країні. Так що з повною підставою можна сказати, що гіперінфляція - це явище передусім поведінкове. Можна не досягнути критичних 50 відсотків, зупинитися на 30, а гіперінфляція вже наочно помітна. Можна дійти і до 60 відсотків, а стан не можна назвати гіперінфляційним. Власне, гіперінфляція наступає насправді, коли спостерігається характерна для неї поведінка. Основний сигнал - це тікання від карбованця. Якщо навіть скажені ціни перестають відлякувати покупця, тоді гіперінфляція почалась.