Принципи побудови та функціонування сучасних систем державної влади в країнах східної Европи

Дипломна робота

на тему:

 

 

Виконала:

Студентка 1 курсу 2 групи

заочної форми навчання

Халецька А.Л.

Науковий керівник:К.Е.

 

Одеса 2016

План

 

1.Розділ

2.Розділ

3.Розділ

 

Розділ 2. Принципи.

1. Принцип поділу влади.

Ідея поділу законодавчої, виконавчої та судової влади супроводжує пошук людиною ідеальної держави протягом багатьох століть. в зародковому стані вона була присутня вже в погляду давньогрецьких філософів таких як, Аристотель, Полібій. Затвердження поділу влади як складової частини вчення про демократичну державу пов'язане з революціями 17 -18 століть, коли Д. Локк і Ш. Монтеск 'є сформували цей принцип як важливу гарантію проти концентрації та зловживання владою, властивим феодальним монархіям. Вони висунули тезу про необхідність поділу державної влади н законодавчу,виконавчу і судову.
Законодавча влада повинна бути обрана народом (тобто парламент), виконавча влада повинна здійснюватися главою держави, а судова влада повинна бути представлена ​​незалежним судом, а не Королівським.
Проти цієї концепції виступав Ж.-Ж. Руссо. Він відстоював єдність влади і відкидав концепцію поділу влади не стільки з організаційно - правових позицій скільки з позицій соціологічних. Він стверджував, що вся влада має належати народу, її не можна ділити, відчужуючи від народу, а формою здійснення влади народом мало служити народні збори.
Перші конституції США і Франції закріпили, хоча й у різних варіантах, поділу влади, вбачаючи в ньому
важливий елемент рівноваги трьох основних гілок державної влади для здійснення головної функції держав: охорона прав і свобод людини і громадянина.
Декларація прав і свобод людини і громадянина 1789 року включає безсмертні рядки: "Будь-яке суспільство, в якому не забезпечується користування правами і не проведено поділу влади не має конституції" ст. 16.
Зазначений принцип виявився життєздатним і знайшов втілення у конституціях цивілізованих країн.
Історична практика показала, що зосередження в одних руках законодавчих, виконавчих і судових функцій призводить до встановлення в країні диктаторських режимів, Так і сталося в Росії на початку 20 століття, поділ влади було відкинуто марксизмом-ленінізмом. відповідно до цього вчення в Росії, а потім і ряді інших країн було побудовано тоталітарна держава, яка відмовилася від принципу поділу влади.**
Поділ влади одна із найголовніших демократичних засадах, вкладених у запобігання узурпації державної влади використання у збитки публічним інтересам. Принцип поділу влади є сьогодні однією з основних конституційних принципів всіх держав, являє собою систему конституційно-правових норм, що регламентують поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Принцип поділу влади включає певну систему вимог:

• розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

• закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;

• наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;

• наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом.

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції.

Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву - Ради або Кабінети міністрів. Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй.

Судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права, здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів є Верховний Суд України. Система судів в Україні будується за принципами територіальності (місцеві, апеляційні суди) і спеціалізації (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані: господарські, адміністративні).

Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг, яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил.

Водночас влада в державі має залишатися цілісною та єдиною, тому гілки влади повинні взаємодіяти.

2. Принцип децентралізації

Важливу роль у будь-якій державі відіграє територіальна організація влади, або адміністративно-територіальний устрій країни, який має вирішувати певні проблеми та завдання життєдіяльності супільства, а саме: культурного, соціального-економічного, політичного розвитку країни, її транспортної інфраструктури, надання якісних адмінстративних послуг населенню тощо.

Історія децентралізації виникла наприкинці XVI століття. Цей період ознаменувався пошуком найкращої форми організації державного устрою та побудови системи зв’язків між його складовими. Основоположниками децентралізованного державного уструю вважаються Жан Боден та Йоган Альтузіус. Перший розвинув теорію суверенної монолітної держави, а другий, на противагу опоненту, висунув теорію федеральної державної організації. Впевненість у могутності централізованної держави панувала аж до початку ХХ століття. Проте, вже після закінчення Другої Світової війни розпочався переможний рух принципів субсідіарності, децентралізації та регіоналізації. Тобто вважалося, що централізація може призвести до недієздатності уряду. Принцип субсидіарності визначає ідею самоврядування, складовими частинами якої є розподіл публічної влади між центром та регіонами. Так, наприклад, центральна влада може втручатися в діяльність місцевих органів влади лише тоді, коли проблема виходить за межі їх повноважень. Історія децентралізованої держави є історією суперечностей, пов’язаних із пошуком найкращої форми організації державної влади. Останні кілька десятиріч поняття децентралізації є основним в Європі, воно також стало об’єднуючим щодо економічного розвитку регіонів у цій частині світу. Децентралізація як концепція набуває багатьох форм, зважаючи на історію країн, рівні розвитку, культуру й підходи до державного управління.

 

В цей час в країнах Західної Європи (Франції, Італії та Іспанії) було впроваджено «третій» регіональний рівень із законодавчим правом та правом на самоврядування. Останнім часом існує думка про те, що в суспільстві мають перевагу два рівні організації публічної влади – центральний та місцевий. Проте, в деяких унітарних країнах виділяється ще й проміжний, тобто середній рівень організації публічної влади, який ще називають регіональним, і представляє він інтереси місцевих громад.

Децетралізацію публічної влади розуміють як процес перерозподілу владних повноважень та обсягів компетенції між центральним та місцевими рівнями організації публічної влади зі зміщенням акценту виконання на місцях в частині здійснення зазделегідь окреслиних і гарантованих державою фунцій.

Це говорить про те, що систему публічної влади треба оптимізувати, що дозволить підсилити демократизацію внутрішніх відносин. А це, в свою чергу, буде супроводжуватися підвіщенням ефективності громадського контролю за виконанням владних повноважень. Крім цього, шляхом виборів через групи зацікавлених осіб, через вплив на місцеву громадську думку завдяки визначенню власної позиції щодо політичних питань вони можуть впливати на рішення, що приймаються на місцевому рівні. Все це сприяє укріпленню політичної свободи завдяки самовизначенню, а також мінімізує сторонній централізований вплив на місцеву та регіональну сфери. Таким чином, можна стверджувати, що саме децентралізація є політичною ідеєю, котра визначає, що субнаціональні органи влади отримують деяку політичну автономію разом з новими функціями та ресурсами.

 

Децентралізація може бути представлена у двох виглядах:

• регіональна;
• муніципальна.

Найбільш розвиненою формою регіональної децентралізації є федералізм – це коли влада спускається зверху вниз на основі Конституції держави. Більш слабкі форми регіоналізму впроваджуються не на конституційному підгрунті, а на основі звичайного законодавства. Муніципальна децентралізація має приймати форму законодавчого розмежування сфер компетенції, яка дає можливість місцевим органам влади вирішувати питання, які потрапляють у сферу їх відповідальності. На основі вищезазначеного можна стверджувати, що муніципалізація може мати певні рамки, які встановлюють самі місцеві ради. Тим паче втручання держави в муніципальні справи, як правило, законодавчо обмежене.

 

Однак, слід зазначити, що одним з важливих типів деконцентрації є обмежена муніципалізація – це коли місцевим органам передаються деякі державні задачі. Виконання таких задач відрізняється від того, що звичайно роблять місцеві органи. В результаті місцеві адміністрації та їх керівники діють практично як місцеві агенти центральної влади та включаються у державну адміністрацію.
Перевагами децентралізації є:

• зміцнення демократичних процедур;
• захист прав людини та її свободи;
• підвищення ефективності органів місцевої влади завдяки передачі повноважень на місця;
• удосконалення соціально-економічного розвитку.

Децентралізація вважається підґрунтям для впровадження нових стратегій, завдяки створенню нової системи управління та її нового адміністративного складу. Місцеве самоврядування більш ефективне у вирішенні власних проблем ніж центральні органи влади. Тому децентралізація на місцевому рівні повинна забезпечити економічну свободу, яка дозволить підвищити соціально-економічний розвиток регіонів, привабити інвесторів, а також підвищіти відповідальність влади. Водночас, не дивлячись на те, що децентралізація –це один із способів взаємовідносин між центром та регіонами, все одно треба пам’ятати про те, що у нас корумпована країна.

 

3. Принцип субсидіарності.

Субсидіа́рність це — організаційний і правовий принцип, згідно з яким Спільнота (наприклад, ЄС) вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях (виняток становлять сфери виняткової компетенції Спільноти); один з основоположних принципів Європейського Союзу. Означає постійне оцінювання обґрунтованості дій ЄС з погляду наявних можливостей на національному, регіональному та місцевому рівнях.

Європейська хартія місцевого самоврядування закріплює в європейському законодавстві принцип субсидіарності як такий, що визначає розподіл повноважень різних рівнів публічної влади у державі [1, с. 246–254]. Як результат децентралізації державного управління та розбудови реального місцевого самоврядування розглядає принцип субсидіарності В. Токовенко. Субсидіарність наближує громадянина якомога ближче до процесу прийняття рішень, що свідчить про підвищення її значення в процесі управління [2, с. 136–137].