Структура процесу навчання

При розгляді структури процесу навчання необхідно виявити його побудову, основні компоненти і зв'язки між ними. Воно обов'язково припускає взаємодію викладача і учнів. При першому, самому широкому розгляді процес навчання складається з двох взаємопов’язаних процесів - викладання і навчання.

Навчання неможливо без одночасної діяльності викладача і навчаємих, без їхньої дидактичної взаємодії. Взаємодія викладачів і навчаємих може протікати як в безпосередній, так і в опосередкованій формі. При безпосередній взаємодії викладач і навчаючі спільно реалізують завдання навчання. При опосередкованій взаємодії навчаємі виконують завдання і інструкції, що були надані викладачем заздалегідь. Процес може протікати і без викладача в певних випадках, яскравий приклад такої взаємодії - дистанційне навчання. Процес же викладання обов'язково припускає наявність активного процесу навчання [14].

Спілкування в процесі навчання виявляє достатньо сильний вплив на мотивацію учіння, на формування позитивного відношення до навчання, на створення сприятливих морально-психологічних умов для активного учіння. Все вище сказане дуже важливо в дистанційному навчанні при роботі на відстані, тому доцільно докладне знайомство з правилами мережевого етикету

Картина цілісного процесу чи явища постає як повна, реалістична, якщо відомі різні погляди на нього. Щоб підготувати до планування, організації, регулювання та управління навчально-виховним процесом, потрібно знати основні його компоненти, що розглядаються нижче

Цільовий компонент навчання являє собою усвідомлення педагогами і прийняття учнями мети і завдань навчання. Мета вивчення соціально детермінована.

Стимулююче-мотиваційний компонент припускає, що педагог буде здійснювати міри по стимулюванню інтересу, потреби в рішенні поставлених завдань. Причому стимулювання повинно породжувати внутрішній процес виникнення позитивних мотивів у навчаємих. В єдності стимулювання і мотивації закладена сила стимулююче - мотиваційного компоненту

Зміст навчання визначається навчальним планом, державними навчальними програмами і навчальним матеріалом по даному предмету. Нині зміст навчання в цілісному вигляді можна охарактеризувати такими основними компонентами:

1. системою загальнонаукових, політехнічних і певних знань, що складають основу науково-матеріалістичного світогляду;

2. системою умінь і навичок пізнавальної діяльності;

3. досвідом творчої діяльності, який би забезпечував формування сучасного рівня культури діяльності людини;

4. досвідом емоційно-цілісного ставлення до навколишньої дійсності і себе;

5. досвідом гуманних міжособистісних стосунків суспільних відносин;

6. якостями особистості миротворця.

Операційно-діяльносний компонент найбільш безпосередньо відбиває процесуальну суттєвість навчання. Саме в діяльності педагогів і учнів, в їхній взаємодії, що протікає в часі, і реалізується задача привласнення учнями широкого соціального досвіду людства. Операційно-діяльносний компонент реалізується шляхом певних методів форм організації викладання і учіння

Контрольно-регулювальний компонент припускає одночасне здійснення контролю за ходом вирішення поставлених завдань навчання з боку викладача і самоконтролю за правильністю виконання учбових операцій учнями, точністю одержуваних відповідей. Контроль здійснюється за допомогою усних, письмових, лабораторних і інших робіт, шляхом проведення опитувань, заліків, семінарів і іспитів. Самоконтроль протікає в вигляді самоперевірок учнями ступеня засвоєння матеріалу, що вивчається, за допомогою тестових, евристичних завдань. Зворотний зв'язок викликає необхідність корекції, регулювання навчального процесу, внесення змін в форми і методи навчання, наближення їх до оптимальних для даної ситуації. Регулювання процесу проводиться не тільки викладачем, але і самими учнями шляхом саморегулювання своїх дій, роботи над помилками, повторення питань, які викликають труднощі

Оціночно-результативний компонент навчання припускає оцінювання педагогами і самооцінку учнями досягнутих в процесі навчання результатів, встановлення відповідності їх поставленим навчально-виховним задачам.

Процес навчання

Процес навчання за своєю сутністю є рухом учня шляхом пізнання від незнання до знання, від неповного до повнішого, ширшого і точнішого знання. У процесі навчання формуються пізнавальні, практичні вміння і навички, відбувається розвиток і виховання учнів та студентів.

2.3.1 Сутність і структура процесу навчання

Процес навчання є формою пізнання об'єктивної дійсності, оволодіння досвідом людства, взаємодією викладача й учня чи студента.

Сутність процесу навчання.

Поняття «навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладач, форми, методи і засоби навчання, які він використовує; учень, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома; забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами.

Навчальний процес є активною взаємодією між учителем і учнем, яка складається з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.

Викладання — діяльність викладача в процесі навчання, під час якої він ставить перед учнями (студентами) пізнавальні завдання, повідомляє нові знання, організує спостереження, лабораторні і практичні заняття, керує їх самостійною роботою, перевіряє якість знань, умінь і навичок.

Результативність його залежить як від умінь і старань педагога, так і від старань учня, студента щодо засвоєння знань, тобто від ефективності учіння.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями (студентами) знань, оволодіння вміннями і навичками.

У широкому значенні учіння є оволодінням суспільним досвідом з метою його використання в житті. Вчитель може навчати безпосередньо або опосередковано (через систему завдань).

Структурно процес навчання утворюють такі компоненти:

- цільовий (формування мети вивчення матеріалу на уроці, навчального предмета та освітньої мети навчального закладу);

- стимулюючо-мотиваційний (спонукання учнів (студентів) до активної пізнавальної діяльності, формування в них відповідної мотивації);

- змістовий (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників, а також продуманість змісту кожного заняття);

- операційно-дієвий (підбір прийомів, методів, форм і засобів навчання);

- контрольно-регулюючий (контроль за засвоєнням знань, сформованістю умінь та навичок);

-оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня чи студента, причин неуспішності і їх усунення).

Реалізація кожного компонента і їх сукупності передбачає свідому, цілеспрямовану взаємодію викладача і учня (студента).

Основні функції процесу навчання. Основними функціями процесу навчання є освітня, розвивальна і виховна.

Освітня функція передбачає засвоєння учнями, студентами системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Знання— узагальнений досвід людства про дійсність у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій.

Сформульовані вони у поняттях, судженнях, умовиводах, теоремах, концепціях, теоріях.

Розвивальна функція виявляється у розвитку мислення учнів, студентів, формуванні волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей.

Виховна функція спрямована на формування наукового світогляду учнів, студентів шляхом засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство і людину, виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості.

Освітня, розвивальна та виховна функції реалізуються через такі чинники:

- використання змісту навчального матеріалу — для реалізації цих функцій викладач використовує основний матеріал навчальних дисциплін, доповнюючи його цілою додатковою інформацією;

- добір форм, методів і прийомів навчання — здійснюється з таким розрахунком, щоб вони заохочували до самостійного здобування знань;

- забезпечення порядку і дисципліни на уроці — повноцінне навчання можливе лише за умови високої дисципліни;

- використання оцінок — аналіз відповідей і мотивація оцінок, які виставляє викладач.

- особа викладача, його поведінка, ставлення до учнів, студентів — ерудований, тактовний, доброзичливий викладач позитивно впливає на їх навчальні результати і поведінку.

Перелічені чинники тісно пов'язані між собою, що зобов'язує чітко визначати їх освітню, розвивальну і виховну мету.

Процеси навчання і пізнання.

Методологічною засадою процесу навчання є теорія пізнання, яка охоплює природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

Спільною у процесах навчання і наукового пізнання є їх спрямованість на пізнання об'єктивної реальності та здійснення за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнання — осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта — застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка знання, набутого у процесі пізнання, на практиці. Тому навчання можна вважати специфічною формою пізнання об'єктивної дійсності, набуття суспільного досвіду.

Процеси навчання і пізнання мають такі відмінності:

-пізнання стосується самого об'єкта пізнання, а в навчанні можливе використання його наочного або словесного зображення;

- у пізнанні відкривають об'єктивно нове, невідоме, а в навчанні учень (студент) «відкриває» для себе якусь істину;

- у навчанні прискорено пізнають те, на що наука витратила роки;

- навчання передбачає і формування вмінь та навичок, а пізнання — тільки розкриття істини;

- практика у навчанні допомагає краще зрозуміти і засвоїти матеріал, а не служить критерієм істини, як у пізнанні.

Рушійними силами навчального процесу є його суперечності між:

- вимогами суспільства до процесу навчання, що повсякчас зростають, і загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення;

- досягнутим учнями, студентами рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями та навичками, необхідними для виконання поставлених перед ними нових завдань;

- фронтальним викладом матеріалу та індивідуальним характером його засвоєння;

- розумінням матеріалу викладачем і учнями (студентами);

- теоретичною формою знань й уміннями застосовувати їх на практиці та ін.

Викладач повинен уміти виявити у процесі навчання суперечності і використовувати їх для активізації пізнавальної діяльності учнів, студентів.

Виховання

Виховання - процес цілеспрямованого систематичного формування особистості, зумовленого законами суспільного розвитку, дією об'єктивних і суб'єктивних чинників.

У широкому соціальному значенні виховання - передавання соціального досвіду, накопиченого людством упродовж усієї історії, від старших поколінь молодшим.

У вузькому соціальному значенні виховання — спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передати їй певні знання, сформувати необхідні навички і вміння, гідну поведінку, наукові переконання, суспільні цінності, моральні та політичні орієнтири, життєві настанови і перспективи.

У широкому педагогічному значенні виховання - цілеспрямований, організований і систематичний вплив вихователів, організованого соціального педагогічного середовища з метою сформувати всебічно розвинену особистість. Поняття "виховання" в такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому педагогічному значенні виховання - процес, спрямований на розв'язання конкретних виховних завдань щодо формування, розвитку і професійної підготовки особистості.

Об'єкт виховання - процес формування особистості разом з її ставленням до суспільства, себе й інших людей, до праці. Деякі стосунки відповідають структурі психічних якостей особистості й охоплюють сферу її потреб, знань, почуттів, вольових дій і вчинків.

Предмет виховання - специфічні для виховання проблеми та явища: закономірності й принципи, зміст, технології, методи, прийоми та форми, спрямовані на реалізацію мети й завдань виховання.

Виховувати - означає створювати системи таких стосунків між людьми, що стимулюють певне ставлення особистості до себе й інших, до суспільства, до праці. Виховання, як розвиток і навчання, - безперервний процес

Психологічна сутність виховання - у переведенні-особистості з одного стану в інший, інтеріоризації зовнішнього щодо неї досвіду, знань, цінностей, норм, правил у внутрішній психологічний план, у її переконання, установки, поведінку. Наслідки виховання, а саме поведінка особистості, залежать від того, наскільки системно в процесі виховання поєднано емоційно-чуттєву та вольову сфери психіки, поведінку особистості.

практична діяльність особистості є, з одного боку, спонукальним чинником до вияву зусиль на оволодіння нормами поведінки (дій), навичками і вміннями, а з іншого через практичну діяльність можна перевірити рівень володіння вміннями поводити себе в конкретній ситуації.

В основі процесу - система стосунків, які завжди мають суб'єктивно-об'єктивний характер. Наявність їх - результат поведінки вихователя та вихованця в певній педагогічній ситуації. Деякі вчені розглядають процес виховання як проходження основних педагогічних ситуацій.

Педагогічна ситуація - спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователя та вихованця, змістом якої є обмін інформацією, пізнання особистості, надання допомоги, вирішення конфлікту тощо. Як наслідок, виникають нові потреби, мотиви поведінки, зміни ставлення до різних об'єктів свого життя.

Послідовність, єдність і наступність процесу виховання пов'язана з психологічною структурою особистості. Складовими процесу виховання є категорії самовиховання і перевиховання, які одночасно відображають і специфіку виховання, і становлять понятійно-категоріальний апарат педагогіки.

Самовиховання — "вищий етап виховного процесу, систематична й свідома індивідуальна діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок". Провідним компонентом змісту самовиховання є формування вольових і моральних якостей.

Виховання - цілеспрямований процес формування особистості; він має свою внутрішню логіку і його можна визначити у вигляді функцій, які послідовно реалізують.

Мета виховання - те, до чого прагне виховання. Метою виховання в педагогіці традиційно вважають остаточний результат формування особистості.

Загальна мета виявляє якості, які потрібно сформовані у всіх людей, а індивідуальна - те, що стосується виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної та індивідуальної мети.

Мета виявляє загальну цілеспрямованість виховання. На практиці її реалізують через систему конкретних завдань. Мета та завдання співвідносяться як ціле і частина, система і її компоненти. Тому є й таке означення: мета виховання - система виховних завдань.

До основних функцій виховання належать: організаційно-мотиваційна - формування мотивації розвитку особистості, її вдосконалення і самовдосконалення, організація діяльності, спілкування та творче залучення всіх вихованців до виховного процесу;

діагностична - виявлення реального рівня розвитку людини, факторів впливу на особистість;

прогностично-проективна - планування бажаного результату та умов його досягнення, розроблення плану та програми досягнення виховної мети;

формуючо-розвивальна - формування та постійне вдосконалення у людини соціально-ціннісних якостей, забезпечення гармонійного розвитку особистості та максимальної реалізації її творчого потенціалу;

інформаційно-комунікативна - цілеспрямований психолого-педагогічний та інформаційний вплив на свідомість, інтелектуальну, духовно-перцептивну, вольову і мотиваційну сфери особистості, формування високої культури спілкування, правил загального етикету і поведінки, розвиток соціально-значущих цінностей;

контрольно-оцінювальна - виявлення й оцінка результатів виховання, ефективності системи виховної роботи та внесення відповідних коректив і змін.

Структуру виховного процесу розкривають через єдність мети, змісту і способів досягнення результату. Провідні компоненти цієї структури - мета і завдання сучасного виховання, які надають йому цілеспрямованого, систематичного, послідовного характеру.

Система актуальних виховних завдань розкривається через конкретні характеристики основних напрямів виховання.

Проблеми, які вирішує дидактика. За визначенням основоположника наукової педагогіки Я. Коменського, дидактика — теорія навчання. Ця назва походить від давньогрецького "сіісіакіісоз", що в перекладі означає "той, що навчає". Як наука, вона бере початок з "Великої дидактики", фундаментальної праці Я. Коменського. Уточнюючи її назву, він пише, що це універсальна теорія вчити всіх усьому, і при тому вчи ти з надійним успіхом, так, щоб не могло бути невдач, щоб ні в учнів, ні в тих, хто вчить, не було нудьги, щоб навчання проходило з радістю, вчити Грунтовно, не поверхнево, не для форми, а наближаючи учнів до істинної науки, вчити добрим правилам поведінки і глибокому благочестю ".

Своїм корінням дидактика виходить із народної педагогіки, цього багатовікового узагальненого народного досвіду навчання і виховання молодого покоління, який ґрунтується на народній мудрості і виражається у прислів´ях, приказках, традиціях, обрядах тощо. "Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме", - у цих простих словах, образній і лаконічній формі народ висловив думку, що освіта людини з найбільшою користю відбувається у ранньому віці. За словами того ж Я. Ко-менського "вона тільки у цьому віці і може відбуватися". Чітка і зрозуміла думка: "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути" - не вимагає жодних додаткових пояснень та аргументацій.

Необхідною умовою розвитку суспільства є передача з покоління в покоління узагальненого в різних видах людської діяльності досвіду. Молодше покоління людей не лише засвоює цей досвід, а й з часом розвиває, розширює і збагачує його. Це у свою чергу забезпечує прогрес усіх боків суспільного життя, розвиток суспільства в цілому.

Однак, суспільство складають людські індивіди, а тому засвоєння і розвиток узагальненого людського досвіду кожним конкретним інди­відом — це індивідуальне акумулювання ним цього досвіду і на цій основі розвиток його сутнісних (творчих) людських сил. Передача, засвоєння і розвиток суспільного узагальненого досвіду - це вічна ділема людства, до того ж вона залишається актуальною стільки, скільки живе саме людство.

На будь-якому етапі історичного розвитку суспільства завжди виступають два процеси: з одного боку — пізнання навколишнього світу, а з другого - навчання підростаючого покоління. Завдання пізнання -відкриття нових фактів та законів розвитку об´єктивного світу, завдання навчання — озброїти людей тими знаннями і досвідом, яких досягло пізнання. Тому важливо не тільки розкрити закономірності процесу навчання, тобто встановити, як вчити, а й не менш важливо що вчити, які знання, який досвід, що з накопиченого наукою потрібно передати наступному поколінню. Виникає, таким чином, низка проблем, які необхідно вирішити, а саме:

як визначити зміст досвіду, який потрібно передати молодшому поколінню;

як забезпечити засвоєння цього досвіду;

як забезпечити розвиток людських творчих сил кожного індивіда.

Ці проблеми й вирішує педагогічна наука і практика, зокрема така її частина як дидактика. Тому нині дидактика — це не тільки теорія на­вчання, сучасна дидактика — це теорія освіти і навчання.

Головні поняття і категорії дидактики. Лише невелика частина того, що пізнає людина, може бути охоплена чуттєвим спогляданням. В основному пізнання здійснюється мисленням за допомогою понять, суджень, умовиводів. Кожна наука володіє своїм специфічним арсеналом логічних засобів мислення, за допомогою яких вона осмислює властивості і суть своїх об´єктів вивчення, і тому кожна з них оперує своїми поняттями. Поняття — це форма думки, яка відображає певний об´єкт або клас об´єктів у їх істотних властивостях. Вони виникають на основі чуттєвого пізнання явищ і предметів об´єктивного світу.

Кожна наука оперує поняттями різного ступеня узагальнення і значущості, але фундамент кожної з наук складають головні поняття — категорії. Категорія - це гранично загальне поняття у рамках даної предметної галузі. Категорії — це результат абстрагуючої діяльності мислення. Навколо категорій, а точніше, навколо системи категорій даної науки будується вся її понятійна система. Категорії пов´язані між собою так, що кожна з них може бути осмислена лише як елемент усієї системи категорій.

Дидактика — частина педагогіки, тому вона використовує деякі загальнопедагогічні і психологічні категорії.

До них потрібно віднести такі, як "освіта", "розумовий розвиток", "знання". Корінні дидактичні категорії — "навчання", "зміст навчання", "методи навчання", "принципи навчання", "цілі навчання", "організаційні форми навчання", "урок", "дидактична система" тощо. Навколо цих категорій, як навколо ядра в атомі, будується вся система понять дидактики. До них необхідно віднести учіння, викладання, види навчання, оцінювання тощо. Намагаючись знайти вирішення зазначених вище проблем, дидактика надала їм свого специфічного смислу і значення. Цими поняттями вона користується як базовими, головними, тому розглянемо деякі з них.

Освіта — це єдність процесу і результату передачі молодшому поколінню узагальненого досвіду, накопиченого людством. Освіта — це процес акумуляції суспільного досвіду кожним конкретним індивідуумом, а відтак — процес його розвитку, тобто процес і результат розвитку суб´єктивних сутнісних людських сил і можливостей. Сучасна педагогічна наука розглядає освіту як процес, що має за мету виявити і максимально розвинути у школярів індивідуально найбільш значущі, домінантні задатки. Вона здійснюється через навчання і виховання, які функціонують як рівноправні чинники, але мають виражену специфіку і тим доповнюють одне одного.

Як бачимо, поняття освіти об´ємне й охоплює багато аспектів змісту та процесу передачі узагальненого людського досвіду.

Що таке розвиток? Це філософська категорія. Розвиток — це незворотна, певним чином спрямована і закономірна зміна матеріальних та ідеальних об´єктів, що приводить до виникнення нової якості. Педа­гогічне розуміння розвитку охоплює розвиток фізичних, розумових, емоційних, духовних та інших сутнісних людських сил. У дидактиці під поняттям розвитку розуміють передусім розумовий розвиток, тобто розвиток мислення, пам´яті, уяви, становлення культури розумової праці тощо.

Зміст категорії "навчання" розкривається твердженням, що навчання — це головний шлях освіти, особливий вид такої діяльності, в ході якої школярі оволодівають знаннями, уміннями і навичками, в них формується науковий світогляд, забезпечується розумовий, психічний і фізичний розвиток, формуються моральні риси, естетичні смаки, професійні інтереси. До дидактичних категорій відносимо і дидактичну систему, суть та зміст якої розкриємо нижче.

Поняття "учіння" в трактуванні різних педагогів має дещо неодна­ковий зміст. Я. Коменський під учінням розумів придбання знань із різних наук та уміння розв´язувати різноманітні задачі та виконувати дії з використанням знань. Видатний німецький педагог А.Дістервег трактував учіння як здобуття знань, умінь, навичок із певних наукових дисциплін, а відомий німецькийфілософ і педагог Й. Гербарт (1776— 1841) під учінням розумів засвоєння знань, умінь, навичок. Визнач­ний російський педагог П. Каптєрев розумів учіння внутрішнім боком педагогічного процесу, а відомий психолог радянських часів Л. Рубін-штейн (1889-1960) під учінням розумів здобуття учнем пізнавального досвіду, знань, умінь, навичок. Наведені вище визначення учіння допомагають зрозуміти суть цього поняття.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання. Під цим поняттям розуміють не просто розповідь, пояснення, демонстрування зразка виконання певного завдання, як то здається на перший погляд, на що орієнтує й етимологія самого терміну "викладання". У ході цієї діяльності вчитель виконує велике коло функцій, одночасно навчає учнів, забезпечує їх розумовий розвиток, виховує, організовує до роботи, контролює і т. д. Тому цю діяльність правильніше було б назвати іншим терміном, наприклад, "научуванням".

Принципи навчання — категорія дидактики. Це положення, які покладені в основу формування змісту навчання, вибору методів навчання, в основу розроблення і конструювання форм організації навчання. Це своєрідні вимоги, виконання яких дає змогу не тільки теоретично, а й практично створити і реалізувати систему навчання. У перекладі з латинської мови термін "принцип" означає першооснова, начало, правило. У контексті цього визначення принципи - це основа, система вимог для створення і реалізації системи навчання.