Методи калькулювання собівартості продукції

Процес обчислення собівартості одиниці продукції називається калькулюванням собівартості продукції. Він передбачає встановлення об'єкта калькуляції, вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат.

Об'єктом калькулювання називають продукцію або роботу (послугу), собівартість яких обчислюють. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать основна і допоміжна продукція, послуги і роботи, призначені для споживання як за межами, так і всередині підприємства.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирають калькуляційну одиницю, тобто одиницю його кількісного вимірювання (маса, площа, об'єм, кількість у штуках тощо). При калькулюванні витрати підприємства групують за калькуляційними статтями. Статті калькуляції формують з витрат, які різняться функціональною роллю у виробничому процесі й місцем виникнення. Перелік статей калькуляції витрат може бути різний, що зумовлюється особливостями галузі, до якої належить підприємство. Загалом калькуляція витрат має такий вигляд:

1. Сировина і матеріали.

2. Енергія, спожита на технологічні цілі.

3. Заробітна плата виробничих робітників (основна і додаткова).

4. Відрахування на соціальні потреби.

5. Утримання та експлуатація машин і устаткування.

6. Загально виробничі витрати.

7. Загальногосподарські витрати.

8. Підготовка і освоєння виробництва.

9. Позавиробничі витрати.

Відмінність статей калькуляції від аналогічних елементів витрат кошторису виробництва полягає в тому, що у статтях калькуляції враховуються тільки витрати на одиницю певного виду продукції, а в кошторисі – усі витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період.

Розрізняють такі методи калькулювання:

· нормативний – передбачає встановлення витрат на одиницю продукції згідно з діючими нормами;

· параметричний – базується на визначенні витрат на проектний виріб виходячи із залежності їх рівня від зміни техніко-економічних параметрів виробу;

· розрахунково-аналітичний – розподіл прямих витрат на виробництво одиниці продукції за діючими нормами, а непрямих – пропорційно заробітній платі основних робітників.

· Витрати сировини (матеріалів) на одиницю продукції визначають за формулою:

де т – кількість видів сировини (матеріалів), які використовують для виробництва одиниці продукції; Н_мі. – норма витрат і'-го виду сировини (матеріалів) на виробництво одиниці продукції, натур, од.; Ц_мі — ціна придбання і-го виду сировини (матеріалів), гр. од.; Н_відх – витрати і-го виду сировини (матеріалів), що згідно з технологією виробництва йде у відходи, натур, од.; Ц_відх – ціна можливої реалізації відходів і-го виду сировини (матеріалів).

Витрати енергії на одиницю продукції обчислюють за нормами витрат і діючими тарифами на енергію:

,

де т – кількість видів енергії, які використовують для виробництва одиниці продукції; Н_ені – норми витрат і-го виду енергії на виробництво одиниці продукції, натур, од.; Ц_ені. – ціна (тариф) на використання і-го виду енергії, гр. од.

Витрати на оплату праці робітників включають основну і додаткову заробітну плату виробничих робітників, які безпосередньо виготовляють основну продукцію підприємства. Основну заробітну плату обчислюють за нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або за відрядними розцінками на виконання операцій, виготовлення деталей, вузлів, одиниці продукції. До витрат на основну заробітну плату включаються доплати і надбавки робітникам за кваліфікацію, роботу в понадурочний час, перевиконання плану тощо. Додаткову заробітну плату сплачують за невідпрацьований час (оплата відпусток, часу виконання державних обов'язків тощо).

До відрахувань на соціальні заходи включають обов'язкові нарахування на заробітну плату основних робітників: до державного фонду соціального страхування, державного пенсійного фонду, фонду страхування на випадок безробіття та ін. Ці нарахування визначають у процентах до суми основної і додаткової заробітної плати основних робітників.

Витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування є комплексними, оскільки охоплюють витрати на енергію, пальне, стиснуте повітря, що безпосередньо необхідні для експлуатації обладнання, амортизаційні відрахування за машинами і устаткуванням, оплату праці та відрахування на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини, на ремонт устаткування тощо. Оскільки такі витрати неможливо обчислити безпосередньо на одиницю продукції, тобто вони є накладними виробничими витратами, їх розподіляють за вибраною базою розподілу. Найчастіше за таку базу беруть основну заробітну плату виробничих робітників.

Витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування, що припадають на одиницю продукції, обчислюють так:

_,

С_у.м1, С_з.п1 – витрати відповідно на утримання та експлуатацію машин і устаткування й заробітну плату, що припадають на одиницю виготовленої підприємством продукції, гр. од.; С_у.м., С_з.п – сумарні витрати підприємства відповідно на утримання та експлуатацію машин і устаткування й заробітну плату основним робітникам, гр. од.

Загальновиробничі витрати охоплюють витрати на такі потреби, як управління, виробниче та господарське обслуговування в межах виробництва, а також витрати на заробітну плату з відрахуванням на соціальні заходи працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, охорону праці, амортизацію будівель і споруд виробничого призначення тощо.

Загальногосподарські витрати містять витрати на управління підприємством загалом, а також витрати на заробітну плату з відрахуваннями на соціальні заходи адміністративно-управлінського персоналу, послуги зв'язку, утримання будівлі адміністративного корпусу, амортизаційні відрахування за основними фондами загальногосподарського призначення, послуги юридичних і аудиторських фірм, страхування майна, дослідження, випробування, винахідництво

Зниження собівартості продукції підприємства досягається скороченням витрат, які мають найбільшу питому вагу в її структурі, зокрема, під впливом таких факторів, як підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення організації виробництва і праці, зміни структури та обсягу продукції, галузевих та інших чинників.

І. Підвищення технічного рівня виробництва сприяє економії витрат за рахунок:

· зниження норм витрат матеріалів. У цьому разі економію розраховують за формулою:

де Н_о, Н_l – норма витрат матеріалів відповідно до і після здійснення заходу, натур, од.; Ц_l – ціна одиниці матеріального ресурсу, грн.; N_l – обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натур, од.;

· підвищення продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості праці.

У цьому разі економію обчислюють так:

де t₀,t_l – трудомісткість одиниці продукції відповідно до і після здійснення заходу, нормо-год; S_o, S_l – середньогодинна ставка працівників відповідно до і після здійснення заходу, грн.; %_д._зп – середній відсоток додаткової заробітної плати для певної категорії працівників; %_в.с.з – встановлений законодавством відсоток відрахувань на соціальні заходи.

ІІ. Удосконалення організації виробництва і праці на підприємстві сприяє економії витрат за рахунок поглиблення спеціалізації й розширення кооперування, яку визначають так:

де C – собівартість одиниці виробів, виробництво яких планується на спеціалізованих підприємствах, грн.; Ц_опт — оптова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві, грн.; Т – транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн.; N_к – кількість виробів, що буде отримано при кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту здійснення спеціалізації до кінця року, натур, од.

ІІІ.Зміна структури і обсягу продукції сприяє відносному зниженню умовно-постійних витрат підприємства. У цьому разі економію обчислюють за формулою

де DQ – приріст обсягу випуску продукції у плановому році, %; П_уп – сумарні (повні) умовно-постійні витрати в базовому році, грн.

Загальний вплив зазначених факторів на собівартість продукції визначають так:

де _і – фактор впливу на собівартість продукції.

Ціна – це грошове вираження вартості товару, або сума грошей, за яку покупець згоден купити товар, а виробник продати цей товар.

Формування різних видів цін схематично можна подати так:

Витрати виробництва + Прибуток = Оптова ціна

Оптова ціна + Акциз = Відпускна ціна

Відпускна ціна + ПДВ -=Відпускна ціна разом з ПДВ

Відпускна ціна + торговельна надбавка разом з ПДВ = Роздрібна (регульована) ціна

На практиці залежно від конкретних умов і цілей підприємства використовують різні методи розрахунку ціни на товар, які можна об'єднати у групи:

· методи, які базуються на витратному підході;

· методи, які базуються на цільовому ціноутворенні;

· параметричні методи.

Розглянемо ці методи детальніше.

1. Метод "середні витрати + прибуток" найпростіший і найпоширеніший. Суть його можна записати так: Ц = S + П, де Ц – ціна продукції; S – витрати на виготовлення продукції; П – прибуток, який встановлює підприємство або обмежує держава через граничний рівень рентабельності продукції.

2. Розрахунок ціни за цільовим прибутком. Ціну поставлено в жорстку залежність від загального прибутку, який підприємство передбачає одержати від реалізації певної кількості продукції:

де S_зм – змінні витрати на одиницю продукції; S _пост– постійні витрати за певний період; П_заг – загальний прибуток, який можна одержати від реалізації продукції за певний період; V – обсяг реалізації продукції в натуральному вираженні.

Метод ціноутворення “за рівнем поточних цін”, або “за рівнем конкуренції”. Ціну вважають функцією цін на аналогічну продукцію у конкурентів і встановлюють на рівні поточної ринкової ціни або дещо нижчою.

3. Метод ціноутворення “за рівнем попиту ” передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховується умови продажу, кон'юнктуру ринку, супутні послуги. За цим методом ціни на один вид товару можуть бути різними на різних сегментах ринку.

4. Встановлення ціни за результатами закритих торгів. Це різновид методу “за рівнем поточних цін”, який застосовують з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

Детальніше зупинимося на 3, 4 методах ціноутворення.