Договори перевезення (види, порядок укладення)

До договорів у сфері перевезення відносяться такі види договорів:
1) Договір перевезення вантажу - це договір, за яким перевізник зобов'язується доставити ввірений йому відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Укладення такого підтверджується складанням і видачею відправнику вантажу транспортної накладної (коносамента або іншого документа на вантаж, передбаченого відповідним транспортним статутом чи кодексом).
2) Договір перевезення пасажира - це договір, за яким перевізник зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі здачі пасажиром багажу також доставити багаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на отримання багажу особі; пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу і за провезення багажу. Укладення договору засвідчується квитком, а здача пасажиром багажу багажною квитанцією. Форми квитка та багажної квитанції встановлюються у передбаченому транспортними статутами та кодексами порядку. Пасажир має право в порядку, передбаченому відповідним транспортним статутом чи кодексом:
- Перевозити з собою дітей безкоштовно або на інших пільгових умовах;
- Провозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах встановлених норм;
- Здавати до перевезення багаж за плату за тарифом.
3) Договір фрахтування (чартер) - це договір, за яким одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати іншій стороні (фрахтувальнику) за плату всю або частину місткості одного або декількох транспортних засобів на один або кілька рейсів для перевезення вантажів, пасажирів та багажу. Порядок укладення договору фрахтування, а також форма зазначеного договору встановлюються транспортними статутами та кодексами.
4) Договір про організацію перевезення вантажів - це договір, який укладається за необхідності систематичних перевезень вантажів і по якому перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник - пред'являти до перевезення вантажі в обумовленому обсязі. У договорі визначаються обсяги, терміни та інші умови надання транспортних засобів і пред'явлення вантажів для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови організації перевезення.
5) Організації різних видів транспорту можуть укладати договори про організацію роботи щодо забезпечення перевезень вантажів (вузлові угоди, договори на централізоване завезення (вивезення) вантажів та інші). Порядок укладання таких договорів визначається транспортними статутами і кодексами, іншими законами та іншими правовими актами.

20. Договір купівлі-продажу нерухомості (особливості складання та укладання)

Договір купівлі-продажу нерухомості є одним з найбільш поширених видів договорів, згідно з яким продавець зобов'язується передати майно у власність покупця, а покупець - прийняти це майно і сплатити за нього встановлену ціну. Специфічні риси нерухомості - міцний зв'язок із землею, особлива цінність, неспоживаність в процесі використання коштів і т. п. - диктують необхідність визначення спеціальних правил, що регулюють участь таких об'єктів у майновому обороті. Вже у частині першій ГК передбачено ряд таких правил щодо обов'язкової державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, а також виникнення, обмеження та переходу таких прав (ст. 131). Вимоги до форми договору продажу нерухомості зводяться до того, що такий договір повинен бути укладений у письмовій формі у вигляді єдиного документа, підписаного сторонами (ст. 550). На відміну від загальних правил, що регламентують наслідки недотримання простої письмової форми угоди, порушення вимог, що пред'являються до форми договору продажу нерухомості, тягне його недійсність. Певними особливостями, які вимагають спеціального регулювання, відрізняється і виконання договору продажу нерухомості. Передача проданого об'єкта нерухомості продавцем і прийняття його покупцем повинні бути оформлені передавальним актом або іншим документом, підписаним обома сторонами (ст. 556 ГК РФ). До фактичної передачі проданого нерухомого майна покупцю і підписання сторонами передавального акту або іншого документа договір продажу нерухомості не може вважатися виконаним. Більш того, ухилення однієї із сторін від передачі майна чи підписання передавального акту розглядається як відмова від виконання договору продажу нерухомості. Істотною умовою всякого цивільно-правового договору визнається його предмет (ст. 432 ЦК). Правила визначення предмета договору стосовно продажу нерухомості деталізовані в ст. 554 Кодексу. Умова про предмет договору продажу нерухомості вважається узгодженим сторонами, якщо в ньому є дані, що дозволяють чітко встановити нерухоме майно, що підлягає передачі покупцю за договором, у тому числі відомості про розташування об'єктів нерухомості на земельній ділянці або в складі іншого нерухомого майна. В іншому випадку договір не вважається укладеним. Додаткові вимоги, спрямовані на захист проживають у житлових приміщеннях громадян, сформульовані для продажу житла (ст. 558 ЦК РФ). Зокрема, державній реєстрації підлягає договір купівлі-продажу не тільки житлового будинку або квартири в цілому, але й частини будинку або квартири. Істотною умовою договору продажу житлового будинку (його частини) або квартири, в яких проживають особи, що зберігають право користування відповідним житловим приміщенням після його придбання покупцем, визнається перелік таких осіб із зазначенням їхніх прав користування продаваним житловим приміщенням. При недотриманні цієї вимоги договір вважається неукладеним.

Договір міни

Договір міни - (бартерний обмін, бартер, обмін) - вид цивільно-правового договору, при якому одна сторона бере на себе зобов'язання передати іншій стороні деяке майно проти зобов'язання іншого боку передати перші майно такої ж вартості (з точки зору сторін договору). За договором міни кожна із сторін зобов'язується передати у власність іншої сторони один товар в обмін на інший (п. 1 ст. 567 ДК). До договору міни (гл. 31 ЦК, ст. 567-571) застосовуються відповідно правила гл. 30 ГК про купівлю-продаж, якщо це не суперечить правилам зазначеної теми та суті міни. При цьому кожна зі сторін визнається продавцем товару, який вона зобов'язується передати, і покупцем товару, який вона зобов'язується прийняти в обмін (п. 2 ст. 567 ДК). Договір міни використовується для регулювання відносин товарного обігу, еквівалентно-возмездного переходу майна від одного власника до іншого. Він спрямований на оплатній реалізацію майна. За економічним змістом і правовій характеристиці договір міни вельми близький до договору купівлі-продажу. Тому при регулюванні відносин за договором міни ЦК відсилає до норм, що регламентують відносини за договором купівлі-продажу. Разом з тим договір міни - самостійний договір, що володіє відмінними ознаками. Перший з них полягає в тому, що кожен з контрагентів виступає в договорі і як продавець, і в якості покупця. Наприклад, кожен відповідає за якість речі, відповідність переданої їм речі вимогам договору. Друга і найбільш важлива специфічна риса договору міни полягає в тому, що продавець (тобто кожна із сторін) отримує в якості еквівалента за передану річ не гроші, а іншу річ.
Сторони договору міни не мають спеціальних назв.
Суб'єктами цього договору можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. На відміну від раніше діючого законодавства, ЦК дозволяє обмінні операції між юридичними особами. Ці операції отримали назву бартерних угод. Істотною умовою договору міни є предмет, до якого, насамперед, належать речі (товари), не вилучені з цивільного обороту. Речі, обмежені в обороті, можуть бути предметом договору лише за наявності відповідного дозволу у сторони, що одержує обмежену в обороті річ. До форми укладення договору міни застосовуються ті ж правила, що й до форми укладення договору купівлі-продажу. Ціна в договорі міни припускає вказівку вартості кожного з обмінюваних товарів, однак це робиться не завжди.
У договорі міни встановлені особливі правила, що регулюють перехід права власності на обмінювані товари. На відміну від загальних положень договору купівлі-продажу, за договором міни право власності на отримані в порядку обміну товари переходить до кожної зі сторін одночасно після того, як зобов'язання з передачі товарів виконані обома сторонами (ст. 570 ЦК). Разом з тим визначити такий момент, зокрема при зустрічних відвантаження товарів, буває досить складно. Тому сторони в конкретному договорі можуть змінити це правило. Крім того, слід враховувати особливі правила, що регулюють перехід права власності на нерухоме майно. При обміні нерухомості право власності учасників міни має вважатися виникають не одночасно, а після виконання кожної зі сторін договору процедури реєстрації.

22. Договір довірчого управління майном (застосування, особливості укладення)

Порядок укладення договору довірчого управління майном, дотримання його основних положень, регулюється нормами глави 53 Цивільного кодексу Російської Федерації (далі ГК РФ). У пункті 1 статті 1012 ЦК України договір довірчого управління майном визначається як договір, за яким одна сторона (засновник управління) передає іншій стороні (довірчому керуючому) на певний строк майно в довірче управління, а інша сторона зобов'язується здійснювати управління цим майном в інтересах засновника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). При цьому передача майна в довірче управління не тягне переходу права власності на нього до довірчого керуючого. У разі якщо довірчий керуючий здійснює свої обов'язки на безоплатній основі, то таке положення також має бути зазначено в договорі. Таким чином, договір довірчого управління майном може бути визнано неукладеним як при відсутності погодження про винагороду, так і за умови згадки про нього, але без відображення його розміру і форми.
Предметом договору довірчого управління майном є здійснення довірчим керуючим управління, переданим йому майном в інтересах засновника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Істотне умова договору довірчого управління майном - про найменування юридичної особи або імені громадянина, в інтересах якої здійснюється управління майном (засновника управління або вигодонабувача), - уточнюється правилами про те, що засновником управління є власник майна, а у випадках, коли довірче управління створюється після підставах, передбачених законом, - особи, зазначені в законі, а також про те, що довірчий керуючий ні за яких умов не може виступати в якості вигодонабувача за договором довірчого управління майном (ст. 1014, п. 3 ст. 1015, п. 2 ст. 1026 ЦК). Ще одна особливість довірчого управління нерухомим майном, в порівнянні з продажем нерухомості, полягає в тому, що, навіть застосовуючи норми про державну реєстрацію переходу права власності на нерухомість, не слід забувати, що передача майна в довірче управління не позбавляє засновника права власності на це майно, а лише обтяжує відповідну нерухомість правами довірчого керуючого і підлягає державній реєстрації саме в цій якості, як обтяження права власності засновника довірчого управління.