Ринковий механізм регулювання національної економіки. Корпоративне регулювання

Тема 5. РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Ринковий механізм регулювання національної економіки. Корпоративне регулювання

Регулювання економіки – це розподіл природних, матеріальних, трудових, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів у відповідності до потреб суспільства на певному етапі його розвитку. Механізм макроекономічного регулювання змішаної економіки поєднує:

1) ринкові регулятори (ринкове саморегулювання),

2) корпоративне регулювання,

3) важелі державного впливу на економіку,

4) громадянське регулювання.

Ці складові взаємодіють і взаємодоповнюють одна одну. Роль і частка кожної з них залежать від національних особливостей і стану розвитку країни.

Ринковий механізм — спосіб організації та функціонування відносин між суб'єктами господарювання, що базується на принципах економічної свободи, конкуренції, вільної взаємодії попиту і пропозиції, вільного ціноутворення. Взаємопов’язані ринки товарів та послуг, капіталу, праці, цінних паперів через систему цінових сигналів, що формується в результаті взаємодії попиту і пропозиції, спрямовують ресурси у сфери їх найефективнішого використання. Тиск конкуренції спонукає виробників до інновацій, зниження витрат, підвищення якості і розширення асортименту продукції. Завдяки внутрішньогалузевій та міжгалузевій конкуренції відбуваються стихійне переливання капіталу, структурні зрушення, встановлюються пропорції між сферами та галузями національного господарства тощо, тобто має місце саморегулювання економіки. Механізм ринкового саморегулювання, самоорганізації дозволяє економіці (хоча часом і не без втрат) здійснювати самоналаштування стосовно потреб науково-технічного прогресу, економічного зростання, внутрішніх та зовнішніх умов, що швидко змінюються.

Ринковий механізм регулювання економіки почав формуватися ще під час зародження капіталістичних відносин у Західній Європі (XVI–XVII ст.) і повною мірою склався там і у США до 50–60-х рр. ХІХ ст. Він функціонував без суттєвих збоїв протягом приблизно трьох століть. Утім, уже в ХІХ ст. економічні кризи показали, що за умов саморегулювання макроекономічна рівновага на національному ринку, його збалансованість досягаються внаслідок руйнування, знищення частини національного багатства, стагнації продуктивних сил. Остаточного краху система ринкового саморегулювання зазнала під час кризи 1929 – 1933 pp.

Основними «провалами» механізму ринкового регулювання є:

- циклічність відтворювального процесу і, як наслідок, економічна нестабільність (періодичні спади виробництва, зростання безробіття, інфляція);

- внутрішньо властива ринку тенденція до монополізму, що витісняє конкуренцію, обмежує її врівноважувальну та стимулюючу функції, перешкоджає ефективному використанню економічних ресурсів, порушує один з основних принципів ринкового саморегулювання – вільне ціноутворення;

- відсутність механізму, який би забезпечував соціальний захист і підтримання соціальної справедливості. Ринок забезпечує доходами тільки власників економічних ресурсів і поглиблює соціально-економічну нерівність;

- нездатність вирішити проблему вимірювання та компенсації зовнішніх ефектів (екстреналій), тобто витрат або вигод, що отримують особи, які не є безпосередніми учасниками трансакцій (угод), що породжують ці ефекти. Наприклад, трансакції на ринку освітніх послуг мають певні позитивні зовнішні ефекти – підвищення загального культурного рівня населення, зменшення злочинності тощо, а забруднення навколишнього середовища промисловим підприємством спричиняє негативні зовнішні ефекти – погіршення екології, хвороби людей, що мешкають на прилеглій території;

- неспроможність задовольняти потреби у суспільних благах. Ринок здатний реагувати лише на індивідуальні платоспроможні потреби людей і тому не в змозі забезпечувати людей суспільними благами – товарами та послугами колективного споживання. На відміну від приватних, суспільні блага є неподільними і не підлягають принципу виключення, тобто не можна виключити з числа споживачів тих, хто не сплатив за них. До суспільних благ належать національна оборона, державне управління, охорона правопорядку, фундаментальна наука тощо;

- недосконалість (неповнота, асиметричність) інформації, що обумовлює значні витрати та ризики учасників трансакцій, оскільки вони володіють різною за обсягом та змістом інформацією.

Поглиблення суперечностей ринкового саморегулювання, його неспроможність вирішувати дедалі більшу кількість проблем, що з’являються в процесі еволюції економічної системи, спричинило виникнення планово-ринкової або регульованої економіки. Важливою ланкою такої планомірності стало приватномонополістичне планування у межах великих корпорацій.

Корпоративне регулювання – це вплив великих корпорацій на розподіл ресурсів суспільства й утворення господарських пропорцій. Воно засновується на сполученні ринкових і адміністративно-ієрархічних принципів регулювання. Ця складова механізму регулювання національної економіки оформилася на межі ХІХ і ХХ ст. Могутні корпорації, що сформувалися на той час, контролюючи значну частку ринку, отримали можливість цілеспрямовано впливати на ціну товару або послуги, а також обсяг їх виробництва і збуту, тобто ціна для них вже втратила функції зовнішнього регулятора.

Суб’єктами корпоративного регулювання є корпорації, багатогалузеві комплекси, конгломерати – об’єднання фірм різних сфер діяльності (промислової, комерційної, науково-технічної, маркетингової тощо). Мета їх об’єднання полягає у проведенні узгодженої політики в галузі спеціалізації та інтеграції виробництва, розподілі ринків збуту, сфер впливу, капітальних вкладень, співпраці у сфері НДДКР.

На утворення пропорцій і регулювання господарських зв’язків впливають також різні форми співробітництва корпорацій – союзи, стратегічні альянси і т. ін. Вони обмежують стихійні процеси як через фінансові зв’язки, перехресне володіння акціями, так і завдяки різноманітним коопераційним відносинам у галузі науково-технічних, технологічних і організаційних інновацій, інформаційного і інфраструктурного забезпечення.

Корпоративне регулювання не тільки національної, але й світової економіки відбувається і через складну систему внутрішньофірмового регулювання в межах транснаціональних корпорацій (ТНК). Усі їх виробничі одиниці, що перебувають у різних країнах, повинні працювати за єдиним технологічним планом, дотримуватися єдиного ритму виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. Натепер ТНК контролюють 1/3 світового виробництва, 20 % світової робочої сили. У межах ТНК відбувається підрив товарного виробництва, посилення безпосередніх (неринкових) форм зв'язку, розширення меж спільного контролю та планомірності.

Суперечливість корпоративного регулювання на сучасному етапі розвитку обумовлена співіснуванням і одночасним посиленням у національній економіці двох протилежних процесів: конкуренції і внутримонополістичної планомірності. Втім, капіталізму вдається використовувати обидва ці процеси для отримання прибутків, не усуваючи їх протилежності.

Корпоративне регулювання, що здійснюється в інтересах окремих суб'єктів ринку, нерідко вступає в протиріччя із загальнонаціональними інтересами країни. Тому воно, як і ринкове саморегулювання, вимагає застосування коригуючих його в цих випадках різних форм державного регулювання економіки.

 

2. Державне регулювання економіки

Державне регулювання економіки (далі – ДРЕ) – це цілеспрямований вплив держави на господарське життя суспільства з метою забезпечення стабільності економічного розвитку та його спрямованості у відповідності до інтересів суспільства. Суб’єктами ДРЕ є органи державної (законодавчої і виконавчої), місцевої і судової влади, а також Центральний банк (Національний банк України).

В умовах розвинутого ринку державне регулювання не протистоїть ринковому саморегулюванню, а свідомо його використовує – надає ринковим регуляторам здатність більш цілеспрямовано і ефективно впливати на економічний розвиток. Держава втручаєтьсяне в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування.

У цілому всі сучасні напрями економічної теорії виходять з неминучості державного регулювання економічних процесів. Проте єдиної відповіді на питання про оптимальні межі і масштаби такого регулювання не існує. Меркантилісти обґрунтовували необхідність активного втручання держави в економіку з метою захисту національного виробника, сприяння експорту та мінімізації імпорту товарів. Представники класичної школи вважали, що найсприятливіші умови для економічного розвитку створює економіка вільної конкуренції, і тому виступали за політику державного невтручання в економіку, залишаючи за державою лише захист прав власності і підтримку конкуренції. Кейнсінський підхід доводить необхідність ДРЕ у зв’язку з недосконалістю ринкових механізмів і пропонує використовувати, насамперед, фінансово-кредитні інструменти для стимулювання ефективного попиту. Неолібералізм, визнаючи деякі недоліки ринкового господарства, наполягає на пасивному ДРЕ. Державі відводиться роль «судді на футбольному полі» – стежити за виконанням правил, але в «гру» не втручатися. Представники інституціонального напряму визнають необхідність ДРЕ і висувають ідею громадянського регулювання.

Вищою метою ДРЕ є підвищення добробуту суспільства, створення сприятливих умов для соціально-економічного розвитку. Вона реалізується через досягнення цілей першого порядку: 1) економічне зростання, 2) повна зайнятість, 3) стабільність цін, 4) зовнішньоекономічна рівновага. Деякі дослідники називають це «магічним чотирьохкутником» у тому розумінні, що одні його цілі суперечать іншим (так, стимулювання зайнятості за допомогою додаткових державних витрат спричиняє інфляцію). «Магія» ДРЕ полягає у тому, щоб гармонізувати цю систему цілей і рухатися у всіх чотирьох напрямках більш менш рівномірно.

Конкретизація цілей першого порядку породжує цілі другого порядку, до яких можна віднести створення сприятливих інституційних умов для розвитку конкуренції, модернізацію виробництва, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів, згладжування економічного циклу, зменшення соціально-економічної диференціації тощо.

Виходячи з цілей, держава виконує певні економічні функції:

- створення правової основи функціонування економічної системи. Держава встановлює юридичні норми економічної діяльності, контролює дотримання «правил гри» на ринку, виступає арбітром у сфері господарських відносин та застосовує відповідні заходи до порушників;

- визначення цілей, пріоритетів і основних напрямів розвитку економіки;

- забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;

- захист і розвиток конкуренції;

- регулювання соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій. Оскільки розподіл доходів, що забезпечується ринковим механізмом, призводить до збільшення соціально-економічного розшарування і бідності, держава коригує цей процес за допомогою: 1) трансфертних платежів (пенсії, стипендії, допомога по безробіттю та інші види допоміг); 2) модифікації ринкових цін (встановлення мінімальної заробітної плати, дотації виробникам, регулювання цін на товари першої необхідності тощо); 3) застосування прогресивної системи оподаткування доходів;

- вплив на розподіл ресурсів. По-перше, держава через податки скорочує доходи і попит приватного сектора на ресурси і за допомогою бюджету перерозподіляє ресурси у виробництво суспільних благ. По-друге, існує необхідність урахування зовнішніх ефектів. Наприклад, якщо ціна як регулятор розподілу ресурсів не враховує витрати суспільства, пов'язані із забрудненням навколишнього середовища, то вона є заниженою і викликає надмірний попит на екологічномісткі товари. Це, у свою чергу, спрямовує на їх виробництво надмірну кількість ресурсів. Тому держава за допомогою податків, штрафів, санкцій сприяє підвищенню витрат виробництва і його скороченню, що дозволяє знизити негативні зовнішні ефекти. Проте зовнішні ефекти можуть мати й позитивні наслідки, але потребувати надмірних витрат у виробників (використання відтворювальних джерел енергії, освіта). У цьому разі виникає необхідність у державній підтримці – субсидіях, дотаціях, пільговому кредитуванні і оподаткуванні;

- макроекономічна стабілізація, формування умов сталого зростання національної економіки.

Слід зауважити, що залежно від рівня соціально-економічного розвитку, теоретичних переваг можновладців, моделі економічного розвитку перелік і зміст функцій може змінюватися.

Держава виконує свої функції, застосовуючи певні методи, які класифікуються за різними критеріями. Залежно від засобів впливу виділяють адміністративні, правові, економічні й пропагандистські методи ДРЕ.

Адміністративні методи спираються на силу державної влади, засоби заборони, дозволу або примусу і обмежують свободу вибору економічного суб’єкта. Основним недоліком адміністративних методів є те, що вони зачіпають не тільки тих суб’єктів, на яких безпосередньо спрямовані державні заходи, але й тих, хто пов’язаний з ними ринковими відносинами. Разом з тим, існують сфери діяльності, де прямі методи не лише ефективні, але й бажані. Це контроль над монополіями, розробка і контроль за дотриманням стандартів, визначення і підтримка мінімально необхідних параметрів життя людей, захист національних інтересів країни у системі міжнародних зв’язків. Інструментами адміністративних методів ДРЕ є ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів, контроль за додержанням законів і правил, а також санкції за їх порушення.

Правові методи – це система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання. Вони визначають правовий простір економічної діяльності.

Економічні методи пов’язані зі створенням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання й обумовлювати їх поведінку. При цьому суб’єкт може зреагувати на ці стимули, а може й ні, у будь-якому разі залишаючи за собою право на вільне прийняття рішення. До інструментів економічних методів належать податки, відсоткові ставки, митні тарифи, норми амортизації тощо.

Пропагандистські методи є неформальним засобом державного впливу і засновуються на переконанні. Вони включають заходи виховання, роз’яснення і популяризації цілей і змісту регулювання, засоби морального заохочення, соціальну і політичну рекламу тощо.

За формами впливу на суб’єктів ринку методи ДРЕ поділяють на прямі та непрямі (опосередковані). Прямі методи – це комплекс обов’язкових для виконання вимог і розпоряджень держави по відношенню до суб’єктів економічної діяльності. Такі методи суттєво обмежують свободу вибору, а інколи й виключають її. До інструментів прямого впливу відносять адміністративні засоби, а також держконтракт і держзамовлення, субсидії, дотації, прямі витрати уряду.

Непрямі (опосередковані) методи – це вплив держави на економічні інтереси господарських суб’єктів, створення передумов для того, щоб при самостійному виборі економічні суб’єкти надавали перевагу тим варіантам, які відповідають цілям економічної політики. Перевагою таких методів є те, що вони не обмежують економічну свободу, а їх недоліком – певний часовий лаг, що виникає між моментами вжиття заходів державою, реакції на них економіки і реальними змінами у господарських результатах. Основними інструментами непрямого впливу є ставки податків і податкові пільги, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги, митні тарифи, валютні курси, норми амортизації, маневрування державними запасами, а також моральне переконання.

Державне регулювання економіки в цілому, безумовно, довело свою високу ефективність. Проте слід звернути увагу й на «провали» держави:

- неспроможність держави передбачити всі наслідки рішень, що приймаються, оскільки економічні суб’єкти не завжди реагують так, як очікує уряд, те ж стосується і функціонування ринків;

- недосконалість політичного процесу (маніпулювання голосами виборців, прийняття популістських рішень, лобіювання, поведінка, зорієнтована на отримання політичної ренти);

- обмеженість контролю над державним апаратом, який не завжди діє в легітимних межах і в інтересах суспільства;

- неспроможність забезпечити ефективний розподіл ресурсів і управління ними у сфері створення суспільних благ через відсутність «приватного інтересу», що в умовах значної корупції призводить до зростання вартості і погіршення якості суспільних благ; завищення обсягу виробництва суспільних благ і пов’язана з цим розтрата ресурсів (наприклад, надмірна мілітаризація);

- створення державою через перерозподільні процеси нових форм нерівності і дискримінації (безконтрольне зростання податкових або інших пільг різним соціальним групам – депутатам, урядовцям, монополістам та ін. – надає їм перевагу та можливість збагачуватися за рахунок бюджету);

- зростання витрат на утримання бюрократичного апарату.

ДРЕ відбувається згідно з економічною політикою держави – цілеспрямованим впливом на господарські процеси на мікро- і макрорівні, системою практичних заходів щодо надання економічним процесам спрямованості відповідно до цілей, завдань та інтересів країни. Економічна політика реалізується у формі антициклічної, конкурентної, соціальної, структурної, інвестиційної, науково-технічної, інноваційної, амортизаційної, фіскальної, монетарної, зовнішньоекономічної, регіональної політики.

 

3. Трансформація ролі держави в економічних системах пострадянських країн

Соціально-економічні перетворення в пострадянських країнах закономірно висунули на передній план проблему формування національної моделі регулювання економіки. Зрозуміло, що роль держави якісно відрізняється в умовах усталеної ринкової економіки та на етапах її становлення. Самоорганізація притаманна досить стійким системам і мало ефективна у період переходу від однієї системи до іншої. Крім того, відсутність будь-якого регулюючого впливу у період трансформації призводить до консервації старих структур і неминучого зростання хаотичних процесів. Тому держава повинна бути не просто компенсатором «провалів» ринку, а суспільним інститутом, що відображає і забезпечує реалізацію загальнонаціональних інтересів.

Досвід економічних реформ свідчить, що трансформаційна криза з активним державним регулюванням (регулюванням структурних зрушень, розвинутою системою демократичного контролю над економікою, соціальними гарантіями) у країнах Центральної та Східної Європи була менш глибокою у порівнянні з більшістю пострадянських країн, де легальна роль держави зазнала різкого скорочення, неадекватного вимогам ринкової трансформації. Один із китайських економістів з цього приводу зазначив: «Між швидкісною автострадою ринку і наїждженою колією планової економіки знаходиться широка смуга бездоріжжя, подолати її можна лише за наявності надійного рульового управління, тобто твердої державної влади».

Підвищення ролі державного регулювання у перехідній економіці зумовлено, насамперед, тим, що перехід від адміністративно-командної до змішаної системи з ринковою основою не відбувається автоматично. Жоден інститут, окрім держави, не може сформувати ринкову систему з усіма її інститутами та забезпечити виконання ринкових правил. До того ж у трансформаційній економіці ринок не відразу стає основним регулятором господарської діяльності, тому держава змушена активно втручатися в економічні процеси. Таким чином, з одного боку, держава у своїй економічній політиці має слідувати ліберальним тенденціям, а з другого — вводити ринкові відносини у прийнятні для суспільства межі.

Система державного регулювання у трансформаційній економіці характеризується двома визначальними тенденціями. По-перше, відбувається лібералізація економіки, яка передбачає відмову держави від своєї монополії на ведення тих чи інших видів діяльності. По-друге, відбувається перехід від переважно адміністративних методів ДРЕ до економічних. У зв’язку з цим у трансформаційній економіці до традиційних функцій держави додаються функції, пов’язані з формуванням ринкових відносин:

- розробоення господарського законодавства, адекватного умовам змішаної економіки та такого, що створює можливість ефективного функціонування усіх економічних суб’єктів;

- реалізація інституційних перетворень у напряму реформування інститутів власності, створення ринкової інфраструктури, підвищення ефективності виробництва та обміну;

- перерозподіл ресурсів, пов'язаний з необхідністю структурної перебудови економіки, формування сучасної структури національного господарства із наданням особливої переваги наукомістким галузям, а також сферам, пов’язаним з розвитком людського потенціалу (освіта, наука, охорона здоров’я);

- демонополізація і підтримка конкуренції;

- роздержавлення, і, зокрема, приватизація державної власності;

- фінансова і макроекономічна стабілізація.

Утім, як уже було сказано, держава, вживаючи заходи щодо виправлення неспроможностей ринку, сама стає жертвою власної недосконалості, масштаби якої у трансформаційній економіці набагато більші у порівнянні з усталеною економічною системою. Так, в Україні фактично відбувається деградація системи державного управління через масштабну корупцію, недоступність інститутів влади суспільному контролю, моральне, інтелектуальне, правове, управлінське зубожіння правлячої еліти, кризу суспільної довіри до державних інститутів. Тому реформа державного управління має інтегрувати державну службу в суспільство, забезпечити розвиток партнерських відносин, співпрацю державного і приватного секторів.

Одним із способів вирішення проблем «провалів» і ринку, і держави є державно-приватне партнерство (ДПП), що базується на сорегулюванні – спільній участі у регулюванні держави і різних ринкових агентів. Системи сорегулювання, на відміну від саморегулювання, передбачають більш широке коло учасників та вирішують проблему балансування їх інтересів. Партнерські відносини формуються в процесі поєднання ресурсів, фінансових коштів, знань, професійного досвіду приватним сектором і державою з метою зниження витрат, забезпечення підвищення якості послуг та ефективності використання державної власності, вдосконалення механізму надання «суспільних благ». Тобто з використанням приватних коштів вирішуються нагальні суспільні проблеми, які б не були вирішені виключно за рахунок бюджету країни. Інструментами ДПП є програмні державні інвестиції, митні та податкові пільги, концесії, особливі економічні зони, інвестиційні фонди, венчурні інвестиції, гранти, національні агентства з залучення інвестицій, розвитку територій.

В Україні відповідно до Закону «Про державно-приватне партнерство» передбачається розвиток ДПП у таких сферах як пошук, розвідка і видобуток корисних копалин; виробництво, транспортування і поставка тепла, газу, електроенергії; будівництво автострад, мостів, портів та інших об’єктів інфраструктури; охорона здоров’я; туризм, культура і спорт; переробка відходів тощо. Проте формуванню ефективних партнерських відносин заважає те, що взаємодія уряду з приватним сектором у більшості випадків приймає форму бюрократичного втручання, а також існує небезпека використання цих відносин для реалізації суто приватного інтересу і поширення корупції. Ці перешкоди можна подолати тільки якщо партнерські відносини запрацюють в умовах сильного громадянського суспільства і стануть його частиною.

Ще одним видом сорегулювання є соціальне партнерство. Інститут соціального партнерства виконує функцію узгодження загальнодержавних і групових інтересів у соціально-економічній сфері (доходів, зайнятості, умов праці тощо) шляхом переговорів, консультацій і досягнення домовленостей за участю представників цих груп. Трипартизм — соціальне партнерство, яке забезпечується завдяки взаємодії трьох суб'єктів: держави, роботодавців (їхніх спілок, асоціацій, гільдій) і робітників (в особі профспілок). Основною формою його реалізації є укладення на підприємствах колективних договорів, а також угод на рівні міста (району), галузі, регіону і країни в цілому стосовно різних аспектів соціально-економічної політики (зайнятості, інфляції, професійної підготовки, соціального забезпечення та ін.).

На жаль, в Україні гостро відчувається дефіцит взаємної довіри. Бізнес вже здатний виступати агентом значущих змін, однак механізми його впливу залишаються архаїчними – дикий лобізм, тінізація, "кришування" тощо. У свою чергу держава, не стимулюючи, а іноді й гальмуючи процес становлення уніфікованих і прозорих правил гри з метою збереження контролю і ручного управління розвитком бізнес-середовища, сама стає заручником приватних інтересів великого капіталу. Такий симбіоз влади і бізнесу орієнтований на розподіл і випереджаюче споживання національних ресурсів. Життєздатність цього тандему підкріплюється пасивною роллю суспільства. Тому виникає нагальна необхідність подальшої професіоналізації не тільки ринкової і державної, але й громадянської діяльності. Структуризація і консолідація громадянського суспільства переведе його в одну "вагову категорію" з державою та бізнесом та змусить їх ставитися до нього як до гідного партнера в неусувному конфлікті з приводу взаємної відповідальності та повноважень.