Філософською дисципліною, що вивчає це приховане розуміння, є герменевтика, яку Гайдеггер вважає вихідною філософською дисципліною. Якщо феноменологія Гуссерля — це саморозкриття свідомості, то герменевтика, за задумом Гайдеггера, йде глибше, вона виявляє себе як саморозкриття буття. Герменевтика, отже, виступає як доповнення і поглиблення феноменології.
Гайдеггер і Ясперс визнають таку важливу рису екзистенції, як комунікація. На думку Гайдеггера, буття з іншим вплановане в структуру мого буття. Ясперс заявляє, що екзистенція неможлива без комунікації (без спілкування з іншими людьми). Екзистенція не може бути даною об'єктивно, але вона може відкритись у спілкуванні з іншою екзистенцією. Комунікація схожа на душевну розмову, коли людина не розумом, а чуттям, симпатією відчуває іншу людину, сприймає істину її існування. Комунікація — це можливість прориву до іншої екзистенції без загрози перетворення її на об'єкт. Вона не безособове спілкування, за якого її учасники виступають носіями певних соціальних ролей, а інтимність відкриття іншому. Безособове спілкування в повсякденному житті більше приховує екзистенцію, ніж відкриває її.
Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Екзистенція — це можливість бути іншим, постійний вибір між різними проектами майбутнього. У цьому виборі власного майбутнього, на думку екзистенціалістів, виявляється свобода людини. Сартр, який приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною складовою людського існування. Свобода — це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина, на його думку, абсолютно вільна, визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, характеру чи навіть Бога — значить замахнутись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речі. В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому вияв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Сартра мало цікавлять соціально-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзистенціальній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити можливості його вибору.
Абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості — це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми) набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції. Для Ясперса і Марселя, які виходили з існування Бога, цієї проблеми не існувало. Для атеїста Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, філософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що опертись — ні на природу, ні на Бога. Вона приречена діяти на свій «страх» і «ризик». Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай — це плата за свободу.
У розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. Щоб подолати протистояння особистого вибору цінностей і їх всезагального характеру, Сартр наводить такі аргументи: ми завжди обираємо благо, а благо для нас є благом для всіх. Так, на думку Сартра, наш вибір конституює всезагальну мораль. У цій побудові філософа є вразливе місце, а саме — декларування збігу блага для нас із благом для всіх. Воно передбачає, що вибір однієї людини здійснювався з оглядкою на інших — близьких їй людей і навіть людство загалом. Але якщо вона діятиме так, то чи не означатиме це, по суті, зречення від її екзистенції?
За Гайдеггером, людина, яка живе в горизонті сучасності, полонена світом речей або соціальним світом. Тому саме існування людини має тенденцію розглядатись як щось об'єктивне, тобто перетворюватись у річ. Коли людина прагне благ, чинів, слави, вона перетворюється на функцію від цих чинників (відсутність того, на що вона націлена, стає її сутністю). Вона визначає себе негативно, несправжньо (не я є, а я маю чи не маю).
Як несправжнє існування розглядається й анонімність людського буття в сучасному індустріальному суспільстві. В буденному житті (на роботі, в транспорті) ми поводимось як пересічні люди. Тут ми усереднені громадяни, а не особистості. Нас можуть замінити і замінюють інші. Нам притаманні певні способи прийняття до уваги інших людей, ми чекаємо від них відповідних правил поведінки, розраховуючи на те, що і вони чекають від нас певних правил. Це анонімні, не персоніфіковані настанови на інших людей. Індустріальне масове суспільство є суспільством соціальних ролей, суспільством анонімів. Нікому не має справи до екзистенції іншого. Ніде не почуваєш себе так самотньо, як у натовпі. В критиці екзистенціалістами масового суспільства з його усередненими смаками і вподобаннями, клішованою свідомістю відчувається романтична ностальгія за минулими часами.
Екзистенціалісти оцінюють анонімне існування як несправжнє і корінь його шукають не в організації суспільства, а в настанові індивіда, яка все існуюче перетворює на суще.
Справжнє існування (тобто перехід від об'єктивного, предметного світу до рівня екзистенції) можливе, за Гайдеггером, лише через усвідомлення своєї конечності (смертності). Усвідомлення смерті ставить людину обличчям до Ніщо, відкриває безглуздість будь-яких проектів і навіть самої екзистенції. Але якраз це робить людину вільною, дає їй змогу серед суєтних можливостей обрати такі', які виявляться недосяжними для смерті. Перед обличчям смерті, якої не уникнути, людина відчуває унікальність і неповторність свого існування. В цій ситуації зберігають значення тільки справжні цінності. Ясперс також наголошував, що для вияву екзистенції особливо важливі «межові» ситуації (смерть, страждання, вина), які з очевидністю відкривають конечність людського існування.
Останнім притулком буття залишились, на його думку, мова і поезія. Тільки в архаїчних шарах мови і в творах деяких поетів висвічується первинне сприймання буття, не викривлене метафізикою. Так Гайдеггер подав романтичну критику науково-технічного суспільства і західної цивілізації загалом.
Ясперс також вбачав в ері науки і техніки велику небезпеку для людського існування — небезпеку втрати свободи і самої людини, оскільки технічні засоби спілкування все більше підмінюють особисте спілкування (комунікацію).
Вихід з цього становища мислителі-екзистенціалісти вбачають у зміні настанови на світ, у відкритті екзистенції та віднайденні буття, а порятунок європейської цивілізації — в духовній переорієнтації людей.
Герменевтика
Одна з новітніх форм екзистенціальної філософії - герменевтик а - безпосереднім своїм джерелом має феноменологію Едмунда Гуссерля, під вирішальним впливом якої склався екзистенціалізм М. Гайдеггера.
Засновник сучасної герменевтики, учень Гайдеггера Ганс-Георг Гадамер (нар. 1900) заперечує традиційне розуміння "істинного буття" як позачасового. Дійсно, реальне пізнання завжди пов'язане з певним часом, замикається у своєрідному "герменевтичному колі", адже, вивчаючи історію, традицію, дослідник сам завжди рухається разом нею "в її колі". Уявлення про "абсолютність" (незалежність від будь- яких попередніх міркувань і настанов) початкових положень теорії є за Гадамером, "раціоналістичною фікцією". Саме від неї бере початок негативне забарвлення поняття "передсуд". Людина - істота, життя якої має початок і кінець, тому її досвід так само кінцевий, історичний. Отже, вчений, історик підходить до тексту з "наперед заданою традиційною точкою зору, яка, власне, є не чим іншим, як передсудом. Людина - ніколи не підходить до предмета дослідження "байДУже, абсолютно "нейтрально". Тому процес пізнання ніколи не становить абстрактно - байдужої фікції чи констатації всього того, що потрапляє до нашого поля зору. Ми "запитуємо" наш предмет, ведемо "діалог" з ним. У наслідок цього герменевтика тлумачить дослідження, пізнання як гру. Характер її визначається не її учасниками, а самим процесом гри. Грає сама гра, пише Гадамер, втягуючи в себе гравців.
Герменевтика виразно вказує на мову як конкретне втілення реальності -що є тотожністю буття, часу, історії. За Гадамером, мова є фундаментальним рівнем буття, який без вагань можна називати конституцією світу. Цю конституцію можна уявити як історично-діяльну свідомість, що є випереджаючою схемою всіх наших пізнавальних можливостей.
Структуралізм
У 60-ті роки в європейській філософії виникає новий напрям, т. зв. структуралізм, що виступив своєрідним опонентом екзистенціалізму. Структуралізм проголошував себе "послідовно науковою точкою зору", що має намір "витіснити" антинаукові ірраціоналістичні спекуляції екзистенціальної філософії. Ґрунтом, на якому структуралізм мав намір дати бій екзистенціалізму, була мова, витлумачена як істинна реальність людського буття (всупереч емоційно-субєктивістській "реальності" людської "екзистенції"). Саме в процесі аналітичної "обробки" мови методами формальної логіки, математики з мовної реальності вичленовується "структура" - основне поняття, основна реальність" структуралістів, яка і дає назву напряму.
На противагу екзистенціалістській абсолютизації "неповторності одиничного" і "нескінченно-мінливої часової природи буття"структуруалісти Клод Леві-Стросс (нар. 1908), Мішель Фуко (1926), Жак Лакан (1901-1981) та інші проголошують принципи “методологічного примату відношень у системі", підпорядкування одиничногого елемента системи відношенням цілого і структури, незалежності структури від часових змін, від історії.
Віддверте заперечення історії та людської особистості не могло не похитнути авторитету структуралізму. Тому після короткочасного захоплення ним настає розчарування. Показовим у цьому відношенні є той факт, що під час молодіжних "бунтів" кінця 60-х років студенти покидаючи аудиторії писали на дошці: "Структури не виходять на вулиці”.
Екзистенціалізм, як бачимо, підкреслено пишається своїм «неакадемізмом", висловлює претензії на роль філософії "людини з вулиці, філософії що нібито відбиває всі найтонші відтінки конкретного людського існування з усіма його труднощами. В екзистенціалізмі нерідко звучать трагічні мотиви (найуживанішими в екзистенціалістських творах словами є "страх", "відчай", "нудота", "самообман тощо). Недаремно ірландський дослідник філософії 
екзистенціалізму А. Асшер, говорячи про основне спрямування цієї філософії, зазначав, що предметом зображення екзистенціалістської літератури є не людина в нормальній ситуації, а "людина, щ0 потрапила в катастрофу на залізниці".
-
Людина є основним об'єктом філософської антропології засновниками якої стали М. Шелер, X. Плеснер, А. Гелен та ін. Основною тезою цього напрямку є положення про те, що сучасне людство страждає не стільки від відсутності знань і наукових істин,скільки від невміння використовувати досягнення науки і техніки на благо людини, від незнання природи самої людини, тайн її внутрішнього життя. Отже, завданням філософії є визначення об'єктивних людських форм і норм, якими має керуватися науково-технічна й морально-практична діяльність людей. У філософській антропології людство розглядається не стільки як біологічна істота, а головним чином як духовна, наділена здатністю розрізняти існування і сутність, які обу мовлюють інші людські ознаки.
Серед філософсько-теологічних напрямків найбільш популярними є неотомізм і персоналізм.
10. Критика соціальної дійсності, системи "суспільство-природа-людина" у філософії франкфуртської школи, неофрейдизму, Римського клубу.
Соціальна філософія франкфуртської школи виникла в 30-ті роки XX ст. (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Габермас).
Основними ідеями цього напрямку є критика розвиненого індустріального суспільства, яке відчужує людину й перетворює її на "одновимірну ". Щоб змінити суспільство, потрібна революція, яку можуть здійснити критично мислячі інтелігенція та студентство. Але до революції соціальної необхідна "еволюція людини", спрямована проти тотальності "одновимірної людини". Філософи критично ставляться до науково-технічної раціональності, розглядаючи її як інструмент влади над людиною, що проникає і паралізує культуру, перетворює її на
"маскультуру".
Ідея "революції людини" розглядалася також у неофрейдизмі (К. Хорні, Г. Саллівен, Е. Фромм та ін.). Основними тезами неофрейдизму є пріоритет соціального над біологічним у людині, що дає змогу сформувати особистість у соціальному середовищі. Це приводи го, що будь-яке порушення соціальної ідентичності є патологією.
Розглядаючи проблему людського існування, неофрейдисти приходять до висновку, що причиною неврозів у людини є тривоги, що виникають у дитинстві при зіткненні з ворожим світом, вони можуть посилюватися за відсутності любові й уваги.
Пізніше до цих причин додається неможливість для індивіда досягти гармонії з соціальною структурою суспільства, що формує в людини почуття самотності й відчуження. Пошук виходу вбачається у застосуванні гуманістичного психоаналізу, який зцілює людину, надає їй упевненості, змінює домінанту "мати" на "бути". Через зцілення індивіда лежить шлях до оздоровлення суспільства.
Римський клуб як міжнародна громадська організація, створена з метою аналізу розвитку людства в епоху НТР у 1968 р., досліджує глобальні проблеми і формує світову громадську думку. Результати оформляються у виді доповідей з відповідним філософським осмисленням, критикою негативних тенденцій та пошуком шляхів Гуманізації світу й людини. Серед проектів Римського клубу – “ Світова динаміка", "Людство на поворотному пункті", "Перегляд міжнародного го порядку", "Цілі людства", "Нема межі для навчання", “ Діалог про багатство і добробут" тощо
.
