Основними принципами демократичної організації суспільства виступають

ü виборність лідерів;

ü поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову;

ü розмежування компетенції центральних і місцевих органів влади;

ü політична культура поваги до інтересів і поглядів меншості;

ü наявність політичної опозиції і плюралізму думок.

Існує також ряд кардинальних рис, що визначають, чи дійсно те чи інше суспільство є демократичним. Серед них —

ü участь народу у створенні органів влади й у контролі за ними;

ü певна міра залученості громадян до прийняття політичних рішень;

ü конституціоналізм;

ü особиста свобода, приватність і невтручання в особисте життя;

ü компетентність і відповідальність;

ü громадський порядок;

ü вільні засоби масової інформації та інші.

Широковідомий американський аналітик С. Хантінгтон помітив, що демократизації насамперед сприяють порівняно високий рівень економічного розвитку і перевага того, що можна назвати західною культурою з її цінностями, включаючи західне християнство. На сьогодні практично всі країни з високим чи середньовисоким рівнем прибутку (за класифікацією Міжнародного банку реконструкції та розвитку), за винятком Сінгапуру, є демократіями. Так само всі західні держави або ті, що відчули на собі сильний вплив Заходу, крім Куби і деяких інших, мають демократичний устрій. Демократизації не відбулися саме там, де зазначені передумови слабкі. Це або бідні, або незахідні за своєю культурою суспільства. В наш час демократія домінує в Західній і Центральній Європі, Північній і Південній Америці, а також на окраїнах Азії. її немає, на дум­ку С. Хантінгтона, у переважній частині колишнього Радянського Союзу, Китаї, на великих територіях Південної Азії, в арабському світі, Ірані і більшості африканських країн.

Тобто розпиток демократії в незахідних суспільствах, за незначним винятками, як-то Туреччина, став великою мірою наслідком західного впливу, західного колоніалізму або військової окупації все тими ж західними державами (яскравим прикладом може бути розвиток демократизації Японії під впливом американців після Другої світової війни). Ці обставини можна піднести до групи об'єктивних зовнішніх передумов. До них можна також додати вплив геополітичного положення і міжнародних відносин на вибір державою напрямку свого розвитку. Крім того, важливі суб'єктивні обставини, поєднані зі свідомою діяльністю самих людей. Насамперед йдеться про політичну й інтелектуальну еліту, яка розуміє необхідність демократичних перетворень і може ефективно керувати цими процесами. Як показав історичний досвід, існують універсальні умови, що забезпечують успішність переходу до демократії. Серед них можна назвати такі: утвердження або розширення сфери приватної власності і формування ринкових відносин; створення сильних позицій середнього класу; динамічний розпиток освіти і науки; формування громадянського суспільства, у якому гарантовані й захищені права і свободи людини; поділ і чітке розмежування повноважень усіх гілок політичної влади, політичний плюралізм і розвинута система вільної полі­тичної комунікації, включаючи засоби масової інформації.

У загальному процесі демократизації сучасного світу дослідники, зокрема С. Хантінгтон, відзначають деяку циклічність або "хвилеподібність". "Хвилю демократизації" він визначає так: "Сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, які відбуваються протягом визначеного проміжку часу, за умови, що кількість таких переходів значно перевищує кількість здійснених за той лее час переходів у протилежному напрямку". У працях "Третя хвиля: Демократизація наприкінці XX сторіччя", "Майбутнє демократичного процесу: від експансії до консолідації" та інших. С. Хантінгтон виділяє три "хвилі демократизації".

Перша, на його думку, охоплювала період з 1820 по 1922 р. Вона зародилася в США і виявила себе в поширенні парламентаризму, багатопартійної системи і загального виборчого права в країнах Західної Європи і Північної Америки. У світі утворилося 32 демократичні держави.

Марш Муссоліні на Рим у 1922 р. знаменував собою початок зворотної хвилі, що принесла тоталітаризм у різних формах і повернення деяких країн до авторитарних форм правління. На 1942 р. у світі залишилося лише 12 демократичних країн.

Друга хвиля демократизації припала на період після Другої світової війни і продовжувалася до 1960-х pp. її характеризували перемога над фашизмом, розвал колоніальної системи, модернізація країн, що звільнилися, і демократизація деяких із них. У той період було 36 демократичних держав.

Однак другу хвилю змінив зворотний рух, у результаті якого до 1973 р. у світі стало менше демократичних урядів (30), ніж десять років тому (36).

Третя хвиля почалася в середині 1970-х років і ознаменувалася спочатку падінням авторитарних режимів у Греції (1974 p.), Португалії (1975 p.), Іспанії (1977 p.), а потім вона прокотилася по Латинській Америці, зачепивши там усі країни, за винятком Куби. Пізніше вона перемістилася в Азію, де на Філіппінах, Тайвані, у Південній Кореї, Бангладеш на зміну авторитарним режимам прийшли демократично обрані уряди. Зрештою відбулася катастрофа комуністичних режимів — спочатку в країнах Центрально-Східної і Південної Європи, а потім і в СРСР. Кількість демократичних держав перевищила 40. Демократизація заявила про себе посиленням ролі електорального процесу й у країнах Близького Сходу, таких як Ємен та Йорданія. В Африці багато диктаторів були відсторонені від влади завдяки демократичній процедурі. На шлях демократії впевнено стала Південна Африка. Демократичні віяння дали про себе знати навіть там, де їх найменше очікували. На початку 1990-х років демократично обрані уряди прийшли до влади в Албанії, Монголії, Непалі і Беніні. Всюди у світі військові хунти, особисті диктатури й однопартійні системи були витіснені демократичними урядами.

Однак у середині 90-х років з'явилися ознаки можливого наближення третьої зворотної хвилі. Так, Судан, Нігерія, Гаїті, Перу прийшли було до демократії, але незабаром знову повернулися до диктаторських режимів. Особливу занепокоєність викликають в аналітиків процеси, що відбуваються останніми роками в Росії, а тепер і в Україні.

Оптимістичні прогнози щодо глобальної демократизації істотно обмежуються неприйняттям деякими країнами західних цінностей, а демократія є однією з них. Це о бумовлюється культурною самобутністю незахідних суспільств, що, як з'ясувалося, неспроможна розмити вестернізація. Для них західна перевага правам і свободам є особливо чужою.

Партії — це найбільш універсальна з політичних форм громадської організації, спеціально пристосована для діяльності в умовах представницької демократії. І поки така демократія існує, без партій вона не можлива. Саме партії розставляли на політичному полі ті віхи, які допомагають орієнтуватися виборцям. Вони регулюють і структурують електоральний процес і діяльність представницьких органів. Важливою функцією партій є рекрутування політичної еліти і формування політичного лідерства. Уряди, як і раніше, як правило, формуються на партійній основі. Будь-який політичний ре­жим, що претендує на легітимність, не може обійтися без партій. Рубіж XX—XXI ст. показав, що партії, які розвивалися як функціональні політичні організації, не змогли зберегти за собою весь набір своїх багатоманітних функцій.

Ø Ними значною мірою втрачено функцію політичної соціалізації, яка тепер розподілилася між сім'єю, школою і телебаченням.

Ø ЗМІ і незалежні виборчі комітети потіснили партії у царині масової політичної мобілізації.

Ø Функцію виразника групових інтересів взяли на себе численні громадські організації.

Разом із тим, відносне зменшення ролі партій навряд чи може бути достатньою підставою для висновку про їх занепад як політичного інституту в наші дні.