Культурологічні та історіософські напрями у філософії

У філософії авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми.

На самому початку була видана книга німецького філософа та культуролога
О. Шпенглера (1880 – 1936) «Занепад Європи». О. Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.

Концепція культури та історії О. Шпенглера:

1) історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур;

2) культура – це цілісне утворення, вона являє собою своєрідний універсум буття;

3) кожна культура проходить 4 періоди свого життя; весну, літо, осінь, зиму, тобто вона спочатку іде в гору, але досягнувши вершини, починає занепадати;

4) кожна культура є замкнутою або локальною, непроникненною зовні; культура базується на дусі певного народу, який її творив;

5) усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь єдиний «профеномен», тобто перше формоутворення;

6) «профеномен», якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури.

Певні корективи урозуміння культурно-історичного процесу внесла книга «Дослідження історії» історика А. Тойнбі (1889 – 1975): він наполягав, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають у тісних зв’язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування, а й у вигляді історичного наслідування.

Досить великого значення набули концепції технічного детермінізму, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки. У 20 ст. їх трактування поставали як позитивні, технократизм – влада техніки (У. Ростоу, Дж. Гелбрейт, Д. Белн та ін.) – панування техніки і людей техніки, в загальному значенні визначає роль техніки у соціальному житті, корінне змінення образу життя відокремленої людини і суспільства у наслідок індустріалізації; людини часто відводиться роль «раба машини», так і негативні, технофобія – страх перед технікою (Л. Мемфорд, Т. Адорно, та ін.).

Технократисти стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому грає позитивну роль в розвитку суспільства. Представники технократичного підходу запустили поняття «постіндустріального суспільства», яке являє новий стан суспільства, де встановляться безконфліктні суспільні відносини.

Представники технофобії наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі, внаслідок екологічної катастрофи або внаслідок духовної деградації.

Одним із «батьків» сучасної соціології та філософії вважають П. Сорокіна (1889 – 1968), він вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні – матеріальні та духовні прагнення.

Цікавий погляд запропонував у 50-ті роки Р. Зейденберг: він вважав, що історія рухається від епохи панування до епохи панування розсудку.

До напрямів культурологічного спрямування відносяться погляди К. Леві – Стросса (1908–2004), його дослідження допомогли краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також сукупність логічних операцій людського мислення.

Його послідовником є М.Фуко (1926–1984), який зосередив увагу на вивченні структурних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі.

 

Релігійна філософія.

В історії філософії вагоме місце належить релігійній філософії.

Причинами цього є:

- по-перше, протистояння двох соціальних систем – капіталістичної та соціалістичної при якому остання поширювала та пропагувала атеїстичний світогляд;

- по-друге, людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі;

- по-третє, стало очевидно, що наука – це могутня, проте – не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес.

Неотомізм – оновлена філософія Т. Аквінського, філософська концепція найбільш поширена та авторитетна.

Неотомісти займаються головним чином:

1) проблемами метафізики,

2) проблемами натурфілософії,

3) проблемами духу, його двома основними функціями,

4) питаннями пізнання,

5) вченням про Бога,

6) проблемами етики.

Суть філософської концепції неотомістів:

1) світ речей нам наданий реально;

2) цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя;

3) залишається в силі тлумачення Св. Томою симфонії розуму та сили;

4) відповіді на найважливіші для людини питання слід слухати у текстах святого Письма та в божественному об’явленні;

5) вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе лише на ґрунті релігійного світогляду, божественного об’явлення;

6) пізнання розпочинається із відчуття, із релігійних контактів людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих інтелектуальних здібностей, якими наділив нас Бог.

Авторитетним напрямом була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної.

Погляди представників «діалектичної теології» протестантизму:

К. Барта: 1 ) Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і неможе бути людського із Ним діалогу;

2) за людиною лишається тільки одне – віра: щира, віддана, непохитна;

3) Бог сам відкриває себе людині та світу, коли вважає це доречним.

П. Тілліха: 1) у світі людини існує принципова розірваність між сутністю та існуванням;

2) фундаментальною людською характеристикою постає турбота про сенс буття: її свідома реалізація робить людину релігійною;

3) своє відношення до буття людина виражає у культуротворенні;

4) вирішальне значення для розвитку культури людства мають «кайроси» – ключові моменти історії, у яких Бог відкриває себе людині;

5) у «кайросі» – відчувається прорив людини до основи історії, що потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної історії.

Р. Бультмана: 1) існування – це перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім;

2) піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка є явищем інтимно індивідуальним і не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лише переживатися;

3) людина, що має віру, звільняється від обтяжливих рис існування і постає справді релігійною незалежно від приналежності до тієї чи іншої церковно-релігійної конфесії.