Особливості фінансування соціальної сфери

 

Україна проходить перехідний період від адміністративно-командної до ринкової економіки. У цих умовах трансформуються усі сфери суспільства, реформується фінансовий механізм, з'являються нові важелі впливу на економічний і суспільний розвиток держави, у тому числі й на соціальну сферу. її функціонування неможливе без відповідного фінансування, яке до цього часу в основному здійснюється за рахунок бюджетних коштів, яких завжди бракує. У зв'язку з тим, що роль і значення соціальної сфери у суспільстві дуже важливі, постає завдання реформування системи її фінансування. Необхідно дослідити ресурсне забезпечення соціальної сфери для виходу її з кризового стану і подальшого розвитку.

Формуючи систему ринкових відносин, Україна інтегрується у світову економіку, однією з основних рис якої є розвинена соціальна сфера. Вона забезпечує, відповідно до конституційних прав:

• підтримку і підвищення рівня життя населення, нарощування культурного, духовного потенціалу суспільства.

• може стати каталізатором ринкових відносин і усунути негативні явища перехідного періоду.

Дослідження проблем фінансування соціальної сфери грунтується насамперед на теоретичному трактуванні її ролі у створенні валового внутрішнього продукту. Світова економічна наука виходить із активної участі соціальної сфери у виробництві ВВП, що визначає і активний характер системи її фінансового забезпечення.

Вітчизняна економічна теорія і практика виходили з поділу суспільного виробництва на дві сфери — виробничу і невиробничу. Функціонування невиробничої (соціальної сфери) засновувалось на перерозподілі до неї за допомогою бюджетного механізму створеного у виробничій сфері продукту, тобто мало пасивний характер. Перехід до ринкових відносин передбачає формування в Україні нової моделі фінансового забезпечення соціальної сфери з метою надійного і певного задоволення соціальних потреб усіх верств населення.

За своєю суттю ринковий принцип конкуренції економічних суб'єктів має асоціальний зміст, оскільки не передбачає підтримки тих, хто з певних причин виявився нездатним до змагання. Водночас необхідною умовою стабільності господарської системи є відсутність соціальної напруги. Система соціальних гарантій є об'єктивно необхідною. Соціальна політика є складовою процесу відтворення робочої сили, істотно впливає на її вартість та якість. Зростання ваги особистісного чинника відтворювального процесу наприкінці XX ст. висуває соціальну політику на рівень інших напрямів політики держави.

Соціальна інфраструктура, яка включає органи підтримки і розвитку культури, освіти, виховання, систему охорони здоров'я і фізичної культури, пенсії і різні соціальні виплати сьогодні розглядається як обов'язкова умова повноцінного функціонування суспільно-економічної системи.

В усіх розвинених країнах світу створено мережі "банків робочих місць", стимулюється мобільність робочої сили, діють системи підготовки та перепідготовки кадрів, здійснюється система регулювання доходів тощо. Однак на порядок денний висувається і проблема пошуку балансу між розвитком економічної і соціальної сфер.

Сучасна економічна наука виводить розвиненість соціальної сфери з досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, який має бути достатнім для того, щоб після відповідної винагороди активним економічним суб'єктам залишалась частина продукту, якої вистачить для підтримання мінімального рівня життя пасивної частини населення.

Економічно такий рівень розвитку віддзеркалюється рівнем перерозподілу ВВП на соціальні потреби і ступенем розбалан-сованості державного бюджету. Іншим обмеженням соціальної політики держави є співвідношення соціальних виплат із доходами працюючих суб'єктів, яке не повинно пригнічувати економічні стимули до праці. Оцінка оптимального співвідношення залежить від діючої суспільно-економічної моделі.

Загалом пенсіонер у розвинених країнах отримує:

• пенсію з державного соціального страхування;

• приватну пенсію;

• виплати щодо забезпечення людей похилого віку (у вигляді медичних, податкових пільг, доплати на житло і харчування тощо).

В Італії пенсія становила наприкінці 80-х рр. XX ст. в середньому 80% передпенсійного доходу, Швеції і Франції — 70%, Японії і США — 60%, Великобританії — 50%, зокрема пенсія з державного страхування становила в Італії — 67% передпенсійного доходу, Швеції — 59%, ФРН — 50%, Франції — 40%. США — 38%. Пенсія може бути пов'язана з передпенсійним заробітком безпосередньо, або (як у Великобританії, Швеції, Фінляндії) до фіксованої пенсії здійснюються диференційовані доплати.

Найпоширенішою є система соціального страхування, яка полягає у передачі частини заробітної плати до спеціальних фондів, що виплачують пенсії в розмірі від 25 до 90% заробітної плати і цільові допомоги. Державна допомога здійснюється за рахунок державного бюджету особам, доходи яких визнані такими, що не забезпечують існування. Розмір виплат обмежений офіційним рівнем бідності. Нарешті, універсальна система, яка діє в основному у скандинавських країнах, включає в число тих, хто отримує державну допомогу, всіх, хто досяг пенсійного віку або є непрацездатним. Кошти на виплату надходять до бюджету за рахунок податків.

Довгострокова орієнтація України на економічний розвиток полягає у здійсненні радикальних реформ, спрямованих на створення якісно нової системи. У процесі їх реалізації слід забезпечити комплексний розвиток усіх складових ринкової економіки. Однією з них є система соціального захисту населення країни. В широкому розумінні поняття "соціальний захист населення" можна визначити як систему економічних, політичних і правових заходів, спрямованих на створення опти-мальнихумовзабезпечення реальнихможливостей реалізаціїнаселенням своїх прав і свобод, які забезпечують матеріальний добробут.

Основою системи соціального захисту населення є сукупність державних, економічних, соціальних і правових гарантій:

* право на працю та отримання винагороди за працю відповідно до її кількості та якості;

* право на вибір професії і сфери використання праці, здобуття загальної та професійної освіти;

* право на отримання матеріальної допомоги у похилому віці та при втраті працездатності у працездатному віці;

* право на соціальне страхування тощо.

На соціальний захист населення Україна витрачає близько 20-25% коштів державного бюджету.

Соціальний захист населення здійснюється за рахунок коштів:

* держави;

* приватних організацій;

* громадських організацій.

Важливою складовою системи соціального захисту населення є обов'язкове забезпечення винагороди робітникам за їх працю відповідно до її кількості та якості. Цей принцип реалізується в сучасних умовах нарахуванням заробітної плати працівникам державних і приватних підприємств.

У вітчизняній літературі існують різноманітні трактування соціальної сфери. До 90-х років XX ст. вони грунтувалися переважно на марксистській теорії, за якою усе суспільне виробництво поділяється на дві сфери: виробничу і невиробничу. У виробничій сфері матеріальні продукти створюються, а в невиробничій — здійснюється їх обмін і споживання. При цьому соціальну сферу практично ототожнювали із невиробничою. Основним джерелом фінансування соціальної сфери були бюджетні асигнування, що перерозподілялись за допомогою відповідного механізму зі сфери матеріального виробництва.

З поглибленням ринкових рефоріМ поділ на виробничу і невиробничу сфери не відповідає реаліям сьогодення. Відносини виробництва, обміну, розподілу і споживання ВВП охоплюють все суспільство, усіх його членів. Соціальна сфера, у якій виробляється специфічний товар — соціальна послуга, органічно входить до загальної системи економічних відносин. При цьому її роль постійно зростає, оскільки в сучасних умовах освіта, медицина, культура, соціальне забезпечення займають одну із ключових позицій у забезпеченні високої ефективності суспільного виробництва.

Характерною ознакою сучасних економік є високий рівень розвитку сфери послуг, утому числі й соціальних. Наприклад, частка сфери послуг у ВНП США складає 67%, Японії — 56%, Німеччини — 68%, Франції — 63% у Великобританії — 56,5%. Тому у зв'язку з формуванням ринкової економіки в Україні теж необхідно виділяти сферу виробництва товарів і сферу по-слуг, у тому числі і соціальних. З рівноправності функціонування цих сфер закономірно випливає питання про фінансове забезпечення сфери послуг.

На сьогодні у світі поширені такі джерела фінансування соціальної сфери: плата за послуги; бюджетні асигнування, фінансові ресурси підприємств; кошти спонсорів, меценатів та благодійних організацій і фондів, страхові фонди, кредит. В Україні використовуються всі зазначені вище джерела, однак переважає централізований перерозподіл через бюджет, Пенсійний фонд і фонди соціального страхування.

Важливу роль у фінансовому забезпеченні соціальної сфери відіграє страхування. Найбільш успішно, зважаючи на досвід країн з розвиненою ринковою економікою, страхові відносини розвиваються у сфері охорони здоров'я. Згідно з рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров'я для країн Центральної і Східної Європи, в загальному обсязі фінансування охорони здоров'я частка бюджету повинна становити близько 60%, платних медичних послуг — 10%, медичного страхування — 30%. Форми страхування здоров'я різноманітні і визначаються основними джерелами фінансування, умовами страхування, характером послуг, організацією їх надання. У кожній країні діє декілька систем страхування здоров'я.

Для широкого і послідовного впровадження обов'язкового медичного страхування в Україні необхідно ввести диференційований норматив фінансування в розрахунку на одного жителя з урахуванням коригувального коефіцієнта, який регулюватиме розмір фінансових ресурсів, виходячи з особливостей того чи іншого регіону.

Для розвитку медичного страхування необхідно:

• гарантувати самостійність територіальних фондів медичного страхування;

• забезпечити рівноправність взаємовідносин з органами місцевого самоврядування;

• визначити напрями використання коштів фонду у відсотковому відношенні з поправкою на регіональні особливості;

• визначити розмір тарифних ставок і об'єкт оподаткування страховими платежами з урахуванням реальних цін на послуги.

У ролі об'єкта оподаткування за нинішніх обставин, як і для інших цільових фондів, можна використовувати фонд оплати праці, визначивши відсоткове співвідношення коштів, які будуть надходити до центрального і в територіальні фонди медичного страхування.

Потрібно розробити декілька моделей функціонування обов'язкового медичного страхування, враховуючи розвиненість інфраструктури, наявність страховик компаній, які здійснюють медичне страхування, установити жорстку систему контролю за витрачанням коштів фондів медичного страхування.