Золозов А.Ф. Комплект 15 листівок-репродукцій і творів Олексія Макаренка. – К.: Мистецтво, 1988

Передмова

Доброго дня! Я, Катерина Андрійчук, учениця 9 класу хотіла б поділитися із вами сторінками своєї розповіді про талановитого художника, прекрасну людину Олексія Дмитровича Макаренка.

Ще два роки назад я зовсім нічого не знала про цю людину. Одного разу бабуся почала розповідати про свою давню подругу, а саме – про її чоловіка, видатного художника, майстра декоративного мистецтва Олексія Дмитровича Макаренка. Справа в тому, що в нашому сільському клубі с.Буки відбулася виставка його робіт. Бабуся відвідала виставку і вже вдома намагалася описати мені його роботи. В моїй уяві творилося щось незрозуміле, і в мене виникло бажання на власні очі побачити його шедеври. І ось уже через декілька днів я з бабусею поїхали до Олексія Дмитровича додому. На жаль, самого художника в живих уже не було, але ми зустрілися з його дружиною, яка розповіла про Макаренка багато цікавого, показала усі його роботи. Ви знаєте, емоції у мене ще до сьогоднішнього дня! Просто неймовірно!!! Галина Олександрівна подарувала мені миску з декоративним розписом Макаренка, а також багато літератури про художника, книги з його ілюстраціями. Приїхавши додому, я ще довго не могла заспокоїтися від побаченого. Відразу почала читати книги, знайшла біографію, ще більше розпитувала у бабусі про Олексія Дмитровича Макаренка. А згодом вирішила систематизувати матеріал, який познайомить молодих людей, а також усіх небайдужих до великого незвичайного таланту О.Д.Макаренка.

 

 

 

 

 

 

Олексій Дмитрович Макаренко народився 21 вересня 1936 року в селищі Брусилові на Житомирщині, багатій на густі ліси, таємни­чі озера. Народна міфологія населила поліський край русалка­ми, лісовиками, вовкулаками. На Поліссі народилася Мавка. У цих місцях прозорої місячної ночі, за переказами, зацвітає чарівна квітка папороті — символ довічної любові й щастя. Цей куточок батьківської землі навчив Макаренка бачити й розуміти прекрасне. Тут, на лоні поліської природи, в стихії народної творчості зародилася його художня індивідуальність.

Так склалося долею, що Василині Макарівні Макаренко, матері художника, лише до 1954 року випала доля бути оберегом свого сина, якому через гірку долю дуже часто доводилося перебувати в лікарнях удалині від батьківської домівки. Мати й гадки не мала, що в маленького Льоні (так в сім’ї Макаренків називали другу дитину) у п’ятидесятих роках прокинеться тяга до малювання, яка поступово витворить із нього художника-самоука, а набагато пізніше – майстра народного розпису з явно вираженою власною мовою, якої до нього не знало народне мистецтво ні України, ані світу.

А його батько Дмитро, ставши вдівцем у свої сорок чотири роки одружується вдруге. І напруга повсякденного сільського життя не дала йому змоги не тільки потішитися, а навіть усвідомити те, що саме він подарував Україні «самодіяльний самородок, заслуженого народного художника» (Концевич), що його син прославить родину Макаренків та містечко Брусилів.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, п'ятирічний Лесик лежав у житомирській лікарні. Фашисти довго знущалися з хворих дітей, а потім скинули знесилених малюків на обривисті гранітні скелі над Тетеревом. Живими лишилося тільки п'ятеро. Якась бабуся підібрала покалічених дітей і принесла до себе. Лесикова мати згодом саме в неї розшукала сина і забрала його додому. На превеликий жаль, будь-які намагання митця та його дружини Олени Олександрівни Андрійчук відшукати стареньку жінку, боронительку його долі, були марними. Художнику лише тьмяно згадувався приїзд хурою діда Марка з дочкою, Олексієвою мамою, до Житомира у перший рік війни. І довга дорога додому, клаптик голубого неба чи то між Житомиром і Коростишевом, чи між Коростишевом і Брусиловом. Ходити до школи хлопчик не зміг - у нього був перелом хребта і п'яти ребер. Пізніше до всіх недугів додалися ще й сухоти кісток. Макарен­ко на все життя залишився інвалідом.

Середню освіту здобув, перебуваючи в інтернаті.

Працював художником на Житомирській іграшковій фабриці, викладав малювання у різних школах міста, понад 20 років працював вчителем позакласної роботи у Житомирському інтернаті для дітей-сиріт.

Олексій Дмитрович мріяв стати художником ще з дитинства. Розпочинав малювати вуглинами, а потім фарбами, які йому подарувала мати. Якось у 1999 році, перебуваючи у стані глибокої ностальгії за дитинством, Олексій Макаренко якось по-дитячому, але щиро зробив три акварельні біографічні малюнки: дворище батьківської хати, інтер’єр хати, мама несе «на баранці» свого сина до школи.

Очевидно, що саме бажання малювати розкриває Божий дар будь-якого художника. Але для Макаренка вчитися малю­вати - це щось набагато більше і сокровенніше. Він розумів: якщо зуміє піднятися своєю образотворчою мовою щаблем вище, то будь-які його фізичні вади займуть другорядне місце і він повернеться в лоно своєї сім'ї, де йому належатиме не тільки шана й любов, але й гордість за нього.

Його потуги в копіюванні репродукцій були занадто недо­сконалими, права рука вимагала суто професійних навичок творення лінії у тривимірному просторі, а потім заповнення цього простору фарбами, мислення про логіку розкладання форм на картоні або на полотні.

Десь у глибині душі він зрозумів, що підручник - то лише суха інформація, в якій багато недоговорено про фаховість у образотворчому мисленні, про техніку виконання задуму, про закони композиції. Тож одного погідного дня 1972 року він зайшов до студії образотворчого мистецтва, яка діяла при Обласному бу­динку народної творчості і якою керував відомий український живописець, мистецтвознавець та збирач Володимир Кобилінський, який став Макаренку другом і творчим наставником. Він одразу помітив у свого учня своєрідне бачення світу, тонке сприйняття кольору, потяг до стилізації. Спочатку О. Макаренко захоплювався замальов­ками листя, гілок, кори. Розвиваючи його бажання малювати, Кобилинський передавав Олексію Дмитровичу свої знання за­конів композиції, кольору і форми. Під впливом художника Макаренко від традиційних пейзажів перейшов до створення казкових, фантастичних образів.

Свій шлях у декоративне мистецтво О. Макаренко розпочи­нає з орнаментів. Житомирщина завжди славилась орнамен­тальними розписами-мальовками. На стінах хат тут цвіли чер­воні, малинові, сині квіти. Кожна господиня в селі мріяла, щоб її мальована хата вирізнялась своєю красою. В розмалювання хати вкладали весь талант, усе своє уміння і сприйняття пре­красного. Розписом прикрашали також печі, скрині, простінки між вікнами. Згодом мальовка зі стін перейшла на аркуш паперу.

 

Світобачення Олексія Дмитровича Макаренка розкриваєть­ся через квіти. Кожна його квітка — це образ добра і краси, переданий засобами народного декоративного мистецтва. Тво­ри Макаренка пройняті духом народних казок, легенд, билин. Чи не тому «Лісова пісня» Лесі Українки з її багатою фольклорною образністю — улюблена книга художника, хоча малюн­ки, створені на тему «Лісової пісні», не можна назвати ілюстраціями до твору. Майстер передає поетичні асоціації та емо­ційні враження, які викликають у його душі образи, створені Лесею Українкою.

Захоплення словом Лесі Українки прийшло до Макаренка в ті хвилини розпачу та безнадії, коли єдиним порятунком залишалося її «Убий, не здамся» чи «Щоб не плакать, я сміялась». У долі поетеси митець відчув дещицю і своєї долі, своїх бідувань. Отож і черпав з її життєстверд­них поезій силу і снагу для буття й творчості. Художньому сприйманню митця стали близькими сповнені глибокого міфологічного змісту твори Лесі Українки, особливо її «Лісова пісня». Русал­ки, мавки, потерчата - весь цей незвичайний світ природи по-новому засвітився на картинах художника в диволисті та пелюстках казкових квітів. У барвистих переплетіннях ліній вгадується спілкування Мавки і Лукаша, Мавки і дядька Лева. Тут впізнаємо і запального Перелесника, оманливих Потерчат, похмурого «Того, що в скелі сидить» та буйного «Того, що греблі рве». Слід звернути увагу на одну важливу де­таль: найчастіше мистець працює з профільним силуетом («На дні лежить рибалка...», 1973; «Мати Лукаша», «Той, що в скелі сидить», 1980; «Лукаш і Мавка», 1985), а образомислення такого роду в композиції вимагає зображення, яке, власне, існує в глибині тла твору і має внутрішню здатність вирватись із площинного декоративного відображення у світ тривимірности. Це і спричиняє те, що О. Макаренко не вишукує в заданому ним наперед кольориті форми кольору в чистому вигляді, а випробовує десятки тонів і напівтонів одного й того ж кольору, щоб пелюстка народжувалась там, де з'являється чорний простір — обшир пластичної реалізації думки.

Профільність самої квітки («Мати Лукаша»), що займає в композиції осереддя, збігається з уявною ремоутною профільністю голови жінки в літньому віці. Кожна пелюстка (а їх тут понад 17) працює на передачу внутрішнього стану об­разу матері Лукаша: злий погляд, кинутий на тендітну стебли­ну справа, квітка-цвіт якої нагадує Мавку не в стані пробуд­ження від зимового сну, і навіть не тоді, коли її «береза ніжно колихала», а в час, коли «мелодія сопілки і пісня лісу, вираже­на в барвах, рухах, лісових звуках», залишилася десь далеко позаду.

Кольорит напівзгаслого листя і цвіту вибраний майстром народної творчости ненавмисне, адже конфлікт у сім'ї нарос­тає у другій дії драми-феєрії, а це вже пора пізнього літа, коли рослинність, віддавши всю енергію для буяння цвіту, починає поступово відходити у стан зимового спокою. О. Макаренко вимальовує в пізнолітньому кольориті й образ Лукаша, який буцімто ненароком принишк обіч матері. Скутість його рук та присядькуватість постави говорять про те, що потрібно мало часу, аби рабська покора вже не парубка, а молодого чоловіка знекровила мелодію сопілкової веснянки, на чарівну «кучеря­ву» мелодію якої ще зовсім недавно відгукувалось усе, що рос­те в лісі: на озері «розкривались лілеї білі», казковим місяч­ним злотом покривались «квітки на лататті», а дика рожа «появляла ніжні пуп'янки».

 

На самому початку XXI століття художник-декоративіст зробив спробу завершити свій давно задуманий останній цикл «Знаки Зодіяку». Ще у 1978 році «Зірка, що падає» пома­нила Олексія Макаренка у таїну космосвіту, де знання наших пращурів були закодовані в уявно проведеному на небі колі, поділеному на 12 частин. Над його робочим столом у ма­ленькій кімнаті-робітні ще й досі висить на стіні розпис на па­пері: один із варіянтів «Зірки, що падає». Зазначимо, що у творчому доробку майстра народної творчості ми відшукали три варіянти «Зірки...»: два з них створені на папері й один - на картоні.

Вже у першій композиції цього циклу спостерігається явне порушення Макаренком власного стилю платковізму. У розписах його композицій цього циклу домінують не пелюстки квітів, а самі квіти: айстри, ракові шийки, жоржини тощо, які в поєднанні з зірками-зорями ілюструють народні уявлення про першобога вогню Сварога, який стоїть на сторожі річного кругообігу часу. У кожній композиції присутній дух астральних назв головних богів давньої України. Митець знав ще з дитинства, що сузір’я у простолюдді мають назви, які різняться від загальновизнаних, європейських: Коза, Водяник, Дід, Баран, Панна, Доля, Громовик.

У циклі «Знаки Зодіяку» різноманітні імпресивні поліколірні плями тла виображуть не лише конкретний деко­ративний мотив кожного знака. Наприклад, у композиції «Рак» відчутно, як боги давньої України ще в липні та серпні готувалися до часу «падіння золотого плуга на зем­лю», що припадає на 24 грудня - в день зимового сонцестоян­ня. Недарма в осереддя композиції «Рак» майстер народної творчости вводить спіралеподібний образ Перуна-Громовика, в якому наші предки віднаходили центр Усесвіту.

Зовсім в іншому ключі Олексій Макаренко створює компо­зицію сузір'я Терезів, яке в народі часто називалося сузір'ям Діви-Панни. Ще у 90-х роках майстер розпису створив компо­зицію, яка називається «Несе Галя воду...» Ця квіткова і в той же час платкова композиція є переспівом української народ­ної пісні, сюжет якої висвітлює глибинність та прозору чисто­ту почуттів кохання. Але Макаренків розпис, на якому дівчи­на з відрами несе воду, відповідає всім українським народно­поетичним канонам зображення знаку Терезів. У липні 2004 року майстер розпису матеріалізує своє інтерпретування цієї теми зовсім по-новому, але в традиції власного художнього стилю.

Найдивовижніше те, що Макаренку вдається за допомогою обраної художньої мови - через зображення квітки, пелюстки, рослинного мотиву порушити складні філософські проблеми, вкласти їх у напрочуд гармонійні казково-алегоричні композиції. Його світ - то загадковий і замислений, то святково піднесений і тріумфуючий, то стриманий і сумовитий. Асоціативне мистецтво майст­ра викликає емоції, подібні до тих, які пробуджує музика. Можливо, тому, що картина не має закінченого мотиву, звертається до душі, викликає почуття і мелодію. Митець тяжів до лаконіч­них узагальнень, до гармонії, прагне збагнути життя і небуття. Творчість Макаренка перегу­кується з народним мистецтвом, з фольклорним світом, з народною піснею. Силу жити й твори­ти давали йому улюблені поети та мужні люди - Тарас Шевченко, Леся Українка і, звичайно, - могутнє відчуття свого рідного поліського краю. На ньому сам був самоцвітом.

Кольором Макаренко передає не просто настрій, він сягає самих глибин душі людини.. Так народився цикл портретів-характерів, які передають найрізноманітніші почуття: біль, сміх, горе, радість, заздрість, гнів... З полотен дивляться на глядача людські долі, виткані з пелюсток дивоквітів: «Лукавить», «Сонний», «Хитрий», «Переляканий», «Нахаба», «Розгніва­ний», «Роззява».

Картинам художника притаманна дивовижна вивіреність пропорцій, вміння організувати склад­ну композицію у межах заданої площини. Динаміка, внутрішня напруга кожного листочка і кож­ної пелюстки сфокусована на листі - і жодна краплина руху не переллється за край того казко­вого дивосвіту.

Цікаво й те, що Олексій Макаренко не вириває з конкретного краєвиду якийсь один його шматочок (як це роблять художники – пейзажисти), а навпаки – загальний пейзаж стає тлом кольорового дійства. Проблеми кольору і кольориту у цьому випадку хвилюють майстра понад усе. Він іде у світ пошуку найтонших відтінків жовтого, зеленого та бузкового кольорів, створюючи за допомогою їх та ще, дану від Бога, фантазією митця кодьоровий ефект неймовірної краси.

Найвищий творчий злет народного майстра - в композиції з 21-го твору (її автор назвав іконостасом), яка має назву «Україна. Реквієм». На своїх картинах-

іконах, що разом утворюють єдине ціле, Макаренко притаманною йому художньою мовою веде розповідь про гірку долю українського народу протягом усієї історії, про його культуру від давніх язичницьких часів до «розстріляного Відродження» і Чорнобиля. Автор шукає відповіді на пекучі питання сьогодення: хто ми є, заради чого живемо. Він ніби застерігає від зубожіння, байдужості, захланності, нагадує про вище призначення людини на Землі. Макаренків іконостас став узагальненням пошуків правди в історії до болю йому рідної України. Художник вірить у невмирущість і незнищенність життя. У напруженості пелюсток-спіралей відчуваємо перемогу добрих сил над злом і скверною, непереможне прагнення творити добро і красу, бути милосердними («Борис і Гліб», «Берегиня», «Спас», «Розп’яття», «Іван Огієнко», «Голодомор», «Соловки», «Верни до мене, пам`яте моя»)

Олексій Дмитрович Макаренко відомий також і як майстер декоративно – ужиткового мистецтва. В доробці майстра є чимало розписаних ним виготовлених з дерева ложок, скриньок, пуделок, цукерниць, діжечок, відерець тощо. Але митець залишається вірним своєму платковізму і тому основна тема його оригінального стилю малюнка автоматично переноситься на дерев’яну площину. Роботи майстра були представлені на виставці «Народний декоративізм в інтер’єрі», яка проходила у грудні 2002 року у виставковій залі меморіального будинку – музею С.Корольова.

 

 

Коли я почала цікавитися творчістю Олексія Дмитровича, то прагнула дізнатися якнайбільше про самого художника, його творчість, про його сім`ю, дитинство.

Мені випала велика честь зустрітися з дружиною Олексія Дмитровича Оленою Олександрівною. За чашкою ароматної кави Олена Олександрівна розповідала мені найцікавіші моменти із життя чоловіка. Свою розповідь Олена Олександрівна розпочала так:

«Почалося наше подружнє життя з Макаренком Олексієм Дмитровичем із 1967 року. Пригадую, як він мені розповідав про своє важке дитинство, як жив з батьком і мачухою. Це було у Брусилові. Мав він іще двох братів і маленьку сестричку Любу, яку дуже любив. Ходити йому було дуже важко через параліч ніг. Коли ще жила рідна мати, то брала його «на баран» і так носила до школи. І він там сидів за партою і вчився, але часу у матері за роботою не вистачало. Зимою ще сяк-так, а коли починалася робота навесні, то вона не в змозі була його носити. Тому він перестав ходити до школи, а вчителі іноді приходили до нього, але частіше учні приносили завдання. Тому він самотужки здобував науку. Звичайно, було дуже важко, бо пояснення він не чув, але доводилося якось вчитися. Параліч його не відпускав.»

Мені стало цікаво, чим же він тоді займався весь час удома? Тоді Олена Олександрівна продовжила:

«Виникло бажання щось малювати. Він просив у матері вуглинки, щоб малювати. Мати давала і він малював по стіні. Що там малював – не пам’ятає, але точно знає, що за день замальовував повністю стінку на печі. На другий день знову просив і замальовував другу стінку. Мати тяжко зітхала, але мовчала. В кінці тижня мати забілювала стіни, і знову починалося все спочатку.»

«Невже Олексій Дмитрович весь час просидів на печі, малюючи?», - запитала я у Олени Олександрівни.

«Та ні, часом мати виносила його в садок, посадить під яблуню, діти підбігали, гралися, матері було радісно, що не скучає її Льоня, адже саме так його називали дома, хоч записаний був як Олексій.

Недалечко від хати у них був луг. Інколи його двоюрідний брат Макаренко Микола, який був уже хлопчаком, брав веломашину і віз його до цього лугу. Там він любив дивитися на квіти. Брат возив його по селу, аби той більше бачив. Йшов час. Померла дуже рано його мати, прийшла мачуха. Льоня дорослішав, трохи почав ходити з милицями. Але до школи все одно було ходити дуже далеко. Невдовзі він зрозумів, що слід десь себе подіти, навчитися щось робити. Якось він прочитав, що в Одесі є художнє училище, то ж вирішив поїхати туди і вступити в те училище, але ж не було коштів. Тому довелося їхати товарняком, або на третій полиці. Так добрався до цієї Одеси, пішов в училище… я вже не пам’ятаю, чи прийняли його туди, але про одне він згадував, що там залишатися і жити грошей не було, і він повернувся назад додому.»

«А що ж далі?», - запитала я, перебиваючи Олену Олександрівну.

Тоді господиня попросила почекати принесли до столу ще печива та цукерок і продовжила розмову.

«Льоні підказали, що можна поїхати у будинок для пристарілих у Довбиш, там і школу можна закінчити, і бути на державному утриманні, для цього треба було підготувати ряд документів, які дозволяли туди потрапити. Батько усе зробив, і Льоня сам поїхав у цей будинок. Спочатку йому було дуже не по собі, бо там знаходилися різні люди і за віком, і за розумовими здібностями, щоправда одні чоловіки. Кожний мав своє ремесло: хто теслярською справою займався, хто чоботарював. А чим же Льоні зайнятися? Він пішов у вечірню школу, закінчив її, отримав атестат за 11 клас.»

Під час розмови із оченят Олени Олександрівни котилися сльози, не могла дружина без сліз згадувати про свого чоловіка. Але все ж вона була дуже рада, що є люди, які цікавляться творчістю Олексія Дмитровича. І намагалася розказати нам якнайбільше.

«Якось приїхав у Житомир до товариша, якого перевили у Будинок народної творчості. У той час там працював Кобилінський Володимир Ілліч. Вони познайомилися. Макаренко показав свої роботи. Той дуже прихильно поставився до них і сказав, що вони заслуговують уваги і що він повинен малювати з природи. Спочатку Олексій Дмитрович малював пейзажі, портрети. Але одного разу, коли ми жили з ним уже разом, це було у 1972 році, Льоня намалював свою першу картину, Кобилінський сказав: «О, Льоню, ось в такому дусі ти малюй. І ми з тобою проб’ємося. Це буде твій коник» Це були такі слова Володимира Ілліча. Відтоді Льоня почав малювати у такому стилі.»

«Олено Олександрівно, а розкажіть же, будь ласка, нарешті про початок вашого спільного життя з Олексієм Дмитровичем.»

«Отже, Катрусю, одружилися ми з Макаренком у 1967 році 12 жовтня. Тоді стояв дуже гарний день, сонячний. Було так світло. Це був четвер, людей у загсі мало, і ми розписалися. Прямо звідти пішли на роботу, кожний на свою. Так почалося наше спільне життя. Він уже тоді малював, пейзажі малював. Але не завжди у нього була можливість виходити на природу. Зате під час відпочинку у санаторіях, Будинках відпочинку ми часто бували на природі. І ось я помічала, як він захоплювався всякими химерами з дерев, які нагадували то якогось птаха чи тварину. Коли ми йшли стежкою і коріння дерев виходило прямо на цю стежку, усе це йому теж нагадувало. Одного разу він мені каже: «Обережно, не наступи на їжака». Я дивлюся, а там дійсно ніби їжак лежить на дорозі. То він вгадував у цьому корінні якусь ящірку чи ще якусь істоту. З тих пір він почав робити замальовки. І я вже по-іншому почала сприймати ліс. Дивилася на дерева і, як і він, бачила різні химери, запам’ятовувала це місце і приводила його, і він все малював. З часом він почав придивлятися до квіток, до їх пелюсток, одні квіти розквітали, інші зчахали, у них теж вгадував різні химери. А він все замальовував пелюстки, і творив картини із пелюсток, з них образи створював. Але здоров'я його погіршувалось. Останнім часом він взяв милиці, та вже і милиці не допо­магали, і він залишився у квартирі, не зміг уже їздити. Потім пересів на інвалідний візок. Опи­нившись у чотирьох стінах, малювати не було з чого. Не стало уже того природного оточення. На зміну прийшли книжки, які приносили наші добрі знайомі Анатолій Мефодійович Шевчук і Ванда Тадеушівна Чайковська, вони заповнили його велику потребу у спілкуванні до останніх днів життя. Із своїх фантазій після прочитання книг Макаренко створював картини. Малював багато. По кожній прочитаній книжці він міг створити цілий цикл картин. Проходив час. Це були 1993-1995 роки. Весь час йому доводилось перебувати тільки у квартирі, але малював багато.

Я уже розповідала про те, як Макаренко працював, як малював, але хочу іще сказати, яка це була щедрої душі людина. Йому так приємно було щось дарувати із своїх картин. Варто комусь прийти, навіть такій людині, яка ніяким чином не має відношення до мистецтва, подивитися і сказати, що гарна картина, то він відразу: «Якщо вам подобається, то візьміть, я дарую вам». Макаренко дуже любив дарувати. Особливо на виставках. Тому кожного разу по 5-6 картин не поверталося додому. Навіть випадковим людям, яких і не знав раніше, дарував свої роботи. Якби усе це зібрати, було б дуже багато, ми ж не вели ніякого обліку. Були навіть такі випадки, коли він у Київ подав на виставку своїх 6 чи 8 картин, тоді ніби представляли Житомирську область і виставили меблі, зробили кімнатку, де повісили його роботи. Я поїхала на цю виставку. Пройшов час, нам картини не повертають, скільки не довідувалась, де ж ці картини, один на другого відказував, так ті картини десь і залишились, хтось їх забрав.

Дні були насичені працею, бо Льоня намагався більше замалювати, більше встигнути. А я допомагала. Якось у лісі побачила корча старого, і так хочеться, щоб і він його побачив, бо там стільки різних образів! Я почала його викручувати, щоб хоч шматочок відірвати, і таки відірвала, принесла, йому сподобалось, і він дуже гарну картинку намалював. І так щодня. То я знайшла кущики аґрусу, порічок. Аґрус був дуже з волосинками, я нарвала і принесла, він дуже здивувався, що такий аґрус може бути, але спробував, а потім їв, і чорниці я йому приносила, суниці. Так і проходили наші дні. Два місяці літа ми там перебували. Потім приїжджали додому. Та ж кімната, але у нього багато напрацьовок. І починав малювати карти­ни. Так тривало з літа 1999 по 2003 рік. Останні два роки для нас були дуже важкими. До його постійних недуг додалась іще найстрашніша, невиліковна, яка від мене його й забрала... Але який же він був терплячий? Навіть у такому стані він іще малював. Створив останні свої картини із циклу «Знаки зодіаку». Мені одній було не під силу справитись із такою бідою. Але нас ніколи не покидали добрі люди, як рідня Льоні, так і близькі. Усі ці люди ходили до нас в останні місяці, як на роботу...

2 травня на другий день Великодня 2005 року Олексія Дмитровича не стало... Поховали народного митця на Тригірському кладовищі, що знаходиться в селі Тригір’я, Житомирського району.

 

 

 

 

Інтерес до творчості О. Макаренка швидко зростає: у 1976 році його орнаментальні композиції було представле­но на республіканській виставці у Києві, в 1978 році відбулася персональна виставка майстра в Житомирі, в 1980 му - у Льво­ві, де понад 100 його робіт було придбано Музеєм народної архітектури та побуту, в 1983-му - у Ленінграді та Смоленську. Твори майстра експонувалися не тільки в Україні, а й у Молдові, Польщі, Росії. Багато оригіналів творчих доробок майстра зберігаються в найпрестижніших національних музеях: Товаристві охорони пам’яток України, Музеї Івана Гончара, Національному заповіднику архітектури та побуту України (с. Пирогово), Державному музеї Т.Г.Шевченка, Житомирському обласному краєзнавчому музеї, Кмитівській картинній галереї, Житомирському держуніверситеті імені Івана Франка, Житомирському училищі культури та мистецтва ім. Івана Огієнка, середніх загальноосвітніх школах міста Житомира №№ 23, 33, Житомирській музичній школі № 4 та у приватних колекціях, як в Україні, так і за її межами (Канада, Іспанія, США, Ізраїль, Німеччина).

Олексій Дмитрович Макаренко створив по­над п'ятсот робіт, серед яких немає жодної схожої. У 1980 ро­ці йому було присвоєно звання народного майстра декора­тивно-прикладного мистецтва.

Про Олексія Дмитровича Макаренка написано багато статей та публікацій. На початку 80-х років минулого століття на сторінках обласної та республіканської преси друкуються матеріали про митця – статті, тези доповідей, рецензії, каталоги виставок, інтерв’ю. Всього понад шість десятків публікацій. Можна окремо згадати надрукований у 1988 році видавництвом «Мистецтво» набір 15 репродукцій творів народного майстра, статтю Ванди Чайковської: «Дивосвіт Олексія Макаренка» у журналі «Вітчизна» тощо. Але найбільшою даниною творчій спадщині митця, своєрідним пам’ятником йому стала книга – альбом «Олексій Макаренко» (українською та англійською мовами), укладена Вандою Чайковською та Анатолієм М. Шевчуком, що побачила світ 2006 року в київському видавничому центрі «Софія – А»

Перегортаючи сторінки творчого шляху митця пензля на терені декоративно-ужиткового мистецтва Житомирського Полісся, так і хочеться сказати, що Олексій Дмитрович Макаренко був і зали­шається навіть після смерті стражником совісти нації, яка зазнала так багато принижень та потрясінь у другій половині XX століття.

 

 

 

Апробація даної дослідницької роботи зарекомендувала себе в таких заходах:

 

? презентація роботи на семінарських заняттях учителів різних профілів, які проводяться на базі Денишівської ЗОШ І-ІІІ ступенів імені В.Г.Бондарчука та шкільного меморіально-мінералогічного музею імені В.Г.Бондарчука. Відбулось п’ять таких семінарів, де звучало слово про народного майстра;

 

? робота була представлена на конкурсі «Мій рідний край – Житомирщина – земля благословенна»;

 

? відбулося три виступи-презентації автора роботи на уроках художньої культури, образотворчого мистецтва, на яких вивчалися питання декоративно-ужиткового мистецтва, живопису, відомих художників;

 

? дана робота брала участь у першому конкурсі «Моя батьківщина – Україна», де автор роботи стала лауреатом конкурсу;

 

? в процесі продовження роботи автора над вивчення життя і творчості О.Макаренка робота була значно доповнена новими фактами із життя художника.

 

\

Список

Використаної літератури

Золозов А.Ф. Комплект 15 листівок-репродукцій і творів Олексія Макаренка. – К.: Мистецтво, 1988.