Проголошення ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР та його значення

18 жовтня 1918 р. у Львові виникла Українська Націонольна Рада з депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини

та Буковини. Вона ухвалила резолюцію про утворення в майбутньому на українських землях, що перебували в складі

Австро-Угорщини, Української держави. 28 жовтня у Кракові виникла польська Ліквідаційна комісія, яка заявила про намір

перебрати владу у всій Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складались з

поляків, присягнути на вірність Польщі. Саме тому, в ніч на 1 листопада 1918 р. уЛьвові відбулось повстання українських

частин, якими керував сотник українських січових стрільців Дмитро Вітовський. Польські військові сили були захоплені зненацька.

Але незабаром вони оговтались і вже в другій половині дня в південно-західній частині міста почались бої. В ході військових

сутичок з ворогом, галичани розпочали творення своєї держави. 9 листопада сформовоно уряд — Державний Секретаріат на чолі

з Костем Левицьким, до якого увійшло ще 11 секретарів. 13 листопада Українська Націонольна Рада затвердила

«Тимчасовий основний закон», який дав назву новоствореній державі — Західно-Українська Народна Республіка.

20 листопада з Перемишля до Львова прибуло 6 польських військових ешелонів. Вранці 21 листопада польські війська

перейшли у наступ по всьому фронту у Львові. Українське командування прийняло рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР

переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. 22-26 листопода відбулись вибори до Української Народної Ради. Президентом

ЗУНР став Євген Петрушевич. У важких умовах в цей час опинились українці Буковини, які 3 листопада на всенародному

віче у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною· Проте вже 6 листопода в Буковину вступили румунські війська

В січні 1919 р перша сесія Української національної ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.

До Галичиии прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали

відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Але військові дії продовжувалися. В березні 1919 р· Українська Галицька

Армія, реорганізована на зразок регулярних армій (3 корпуси, по 4 бригади в кожному), втратило ініціативу. Нові умови

перемир'я не змогли задовольнити Польщу, яка бажала повної окупації Галичини. В травні в наступ проти УГА перейшли

польські дивізії армії, які прибули з Франції. Під тиском переважаючих сил УГА відступила в трикутник: Збруч, Дністер,

залізниця з Гусятина через Чортків на Заліщики. В цей час президенту ЗУНР було надано диктаторські повноваження,

командуючим УГА, призначено колишнього царського генерала Олександра Грекова. 7 червня УҐА перейшла в наступ.

В ході т.з. Чортківської офензиви була визволена значна територія Галичини. Проте сили були нерівними: 40-45 тисячам

вояків УГА протистояла 100-тисячна польська армія. Наступ було зупинено, ворог перейшов в контрнаступ. 16 липня

війська УГА разом з урядом відступили на східний берег р.3бруч - на територію УНР.

Акт злуки УНР та ЗУНР та його значення.

1 листопада 1918 р. перемогло національне повстання у Львові. Лідери повстання відразу зіткнулися з проблемою відсічі польській

агресії, яку підтримали держави Антанти. На початку листопада галицьке керівництво вислало до Києва повноважного представника

(0сипа Назарука) для укладання угоди з гетьманом Скоропадським. Той схвально віднісся до галичан, і на прохання про допомогу

запропонував направити "для маневрів" поблизу Збруча полк січових стрільців, які на той час перебували у Білій Церкві. Січовики

мали "самостійно" перейти кордон і влитися до складу галицької армії. Це повинно було робитися для того, щоб уникнути

міжнародних ускладнень. Але січові стрільцівідмовилися піти на допомогу Галичині, оскільки в цей час готувалося анти гетьманське

повстання, в якому їм мала належати головна роль. 9 листопада Українська Національна Рада (УНРада), як найвищий орган влади

в Галичині, в наказі Державному секретаріату дала завдання "поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в

одну державу''. 1 грудня 1918 р. у Фастові представники ЗУНР та УНР уклали "Передвступний договір... між Українською Народною

Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючи наступити злуку обох українських держав в одну державну

одиницю". Статті цього договору містили основи майбутньої злуки обох держав. Західноукраїнські землі повинні були отримати

територіальну автономію у складі об'єднаної держави. Вже на першому засіданні УНРади в Станіславі 3 січня 1919 р· було ухвалено

"Передвступний договір" та доручено урядові завершити процес об'єднання. На цьому засіданні Євген Петрушевич заявив:

"Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка". УНРада сформувала делегацію для поїздки в Київ.

22 січня 1919 р. в Києві на Софіївському майдані було проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу

(«акт злуки»)· Наступного дня було оголошено відповідні постанови Трудового Конгресу. 3 цього часу ЗУНР дістає назву —

Західна Область УНР (ЗОУНР)· Але через воєнний час практичне об'єднання обох державних організмів відкладалося на

майбутнє. Це питання остаточно мали вирішити Всеукраїнські Установчі Збори. Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала

нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУНР Євген Петрушевич.

Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з

території Галичини. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

Фактично керівництво як УНР так і ЗУНР надалі продовжували діяти на власний розсуд. Лише на міжнародній арені були випадки

плідної співпраці (спільні делегації, спільні звернення до міжнародної громадськості. Між лідерами обох держав існували

протиріччя та взаємні підозри.

 

18. Міжнародна діяльність України на сучасному етапі

Одним з важливих напрямків становлення і функціонування незалежної України є активна міжнародна діяльність. Україна дуже швидко виявилася на перехресті інтересів світової політики. Про це свідчить масове визнання її незалежності багатьма державами.

Значний внесок у подальший розвиток економічного, фінансового. торгового співробітництва внесли державні візити Президента України Л. Кучми в 1996-1999 р. у США, Іспанію, Грецію, Ізраїль, Туреччину, Францію, Болгарію, Польщу й інші країни.

У свою чергу, Україна прийняла ряд вищих керівників закордонних країн. Так, у 1995 р. відбувся офіційний візит у Київ президента США Б. Клінтона, у 1996 р. - Федерального канцлера ФРН Г. Коля, у 1997 р. - президента Греції К. Стефанопулоса й інших. У ході візитів були підписані угоди і контракти, розглядалися питання двосторонніх відносин і європейської безпеки. Відмовлення від статусу ядерної держави вивів Україну зі стану міжнародної ізоляції. Восени 1994 - навесні 1995р. Міжнародний валютний фонд, Світовий банк підписали ряд договорів з українським урядом про фінансову допомогу українським реформам. У вересні 1999 р. МВФ відмовив Україні в наданні чергового траншу кредиту. Але на початку 2000 р. новий уряд України на чолі з відомим фінансистом, талановитим політиком В. Ющенко зумів досягти домовленості про надання розширеного фінансування. Поліпшенню відносин України з міжнародними фінансовими організаціями, безумовно, сприяли прийняті Л. Кучмою після перемоги на виборах 1999 р. рішення про проведення аграрної реформи, реформуванні енергетичного комплексу й ін. У листопаду 1995 р. Україна була прийнята в Раду Європи. Україна є членом Організації по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ), приєдналася до країн Центральноєвропейської ініціативи, активно підключається до важливих регіональних форм співробітництва в Європі. За останні роки піднялися на якісно новий рівень відносини України з НАТО, Західноєвропейським Союзом, Європейським Союзом, що визначив Україну як країну з перехідною економікою. Самою авторитетною і впливовою міжнародною організацією продовжує залишатися ООН. У вересні 1997 а. на 52-й сесії Генеральної Асамблеї ООН Головою сесії став міністр закордонних справ України Г. Удоввнко. Стратегічною метою для України є інтеграція в європейські структури і поглиблення трансатлантичної співдружності. Наша країна активізує свою роботу з веденням переговорів про утворення зони вільної торгівлі з ЄС, досягненні статусу «особливого партнерства» у відносинах з НАТО, наданні статусу асоційованого партнера в Західноєвропейському Союзі. У липні 1997 р. Україна підписала Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною. При відвідуванні Києва Генеральний секретар НАТО X. Солана відзначив активну участь України в рамках програми «Партнерство заради миру». Україна, як незалежна і суверенна держава, чітко визначила свої зовнішньополітичні пріоритети.

 

19.Винекнення і формування українського козацтва

Вперше термін "козак" згадується у Початковій монгольсь­кій хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов він означає "одинокий", "схильний до завоювання". Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови "Кодекс Ку-манікус" (1303 р.) та в одному додатку до грецького збірника житій святих "Синаксаря". Цікаво, що слово "козак" вживалося для позначення полярних рольових функцій: "страж" і "розбій­ник". Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова "козак". Зокре­ма, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка "Козака", який вда­ло боровся з татарами. З часом вирішення цієї проблеми стало більш науковим. Поступово викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва: 1. "Хозарська" — ототожнює козаків з давніми народами степу "козарами", або хозарами. 2. "Чорно-клобуцька" — вбачає в них нащадків "чорних кло­буків" — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі. 3. "Черкаська" — вважає виникнення козацтва одним з нас­лідків процесу міграції у Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали у Тмутаракані. 4. "Татарська" — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгер-довича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з міс­цевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво. 5. "Автохтонна" — доводить, що козацтво як спільнота є пря­мим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Ки­ївської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансфор­мувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові фор­мування, підпорядковані великому литовському князю. 6. "Болохівська" — пов'язує козаччину з існуванням в дав­ньоруських автономних громадах так званих болохівців, які піс­ля встановлення монгольського іга добровільно прийняли про­текторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів. 7. "Бродницька" — витлумачує генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — "^:бродниками", які жили у пониззі Дунаю. 8. "Уходницька" — пов'язує виникнення козацтва з утворен­ням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних лю­дей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіл­лю, дикими кіньми та іншою здобиччю. 9. "Захисна" — пояснює появу козацтва на південних рубе­жах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарсь­кій загрозі, 10. "Соціальна" — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання'.'! На нашу думку, жодна з цих теорій не може самостійно по­яснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас біль­шість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можли­вість наблизитися до правильної відповіді. Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього яви­ща можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність, Чин­никами, що робили можливими появу та формування козацт­ва, були: 1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами у порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями. 2. Досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін. З Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращо­го, до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Необхідність виникнення козацтва зумовлена: 1. Зростанням великого феодального землеволодіння, що роз­почалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєн­ня та колонізації нових земель, 2. Посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим зак­ріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту. 3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою за­хисту від нападів турків і татар, (Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій, між слов'янським та тюркським етнічними масива­ми, між християнством та магометанством. Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як но­ва соціальна верства суспільної ієрархії воно формується вод­ночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін "козацтво" фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького форму­вання. 300 козаків були прийняті на державну службу, записані у реєстр (список) і отримали правовий статус регулярного вій ська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним проце­сам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легіти-мізації козацького стану — юридичному визнанню прав, приві­леїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви. Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був роз­формований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з по­разкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових форму­вань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалеж­ність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завдання­ми реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстро­вими козаками. З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх на­лічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис., а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. складалося з шести полків — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського. Серйозним уда­ром по реєстровцям і по всій козацькій верстві була "Ординація війська Запорозького реєстрового" (1638 р.), яка зменшила кіль­кість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва. На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привіле­йовані козаки, які перебували на державній службі у Речі Поспо­литій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали у пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запо­розька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок само­вільного "покозачення" і не маючи офіційно визнаного статусу вело козацький спосіб життя та проживало у прикордонних ра­йонах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Пос­политої.

 

20. Гетьманування І. Мазепи. Його державна і політична діяльність

В історії України особливе місце належить гетьману Іванові Мазепі (1687— 1709 рр.). Державний діяч, дипломат, полководець, він здобув освіту у Києво-Могилянській академії і в Падуанському університеті, володів вісьмома мовами і зробив надзвичайно багато для духовного відродження українського народу. Роки його гетьманування припадають на царювання Пет­ра І, роль якого в росії останнім часом занадто ідеалізується. Ряд вчених при цьому ігнорує той факт, що Петро І свої реформи здійснював злочинними, терористичними методами. Він пройшов вишкіл у німецькій пуританській церкві. Він власноручно закатував свого сина Олексія. Він зробив Росію, а разом з нею і український народ заложниками прой­дисвітів і політичних авантюристів, починаючи з Меньшикова, цариці Анни, БІрона І кінчаючи Катериною II та її оточен­ням, які зробили Україну кріпосницькою. От з таким царем довелося мати справу І, Мазепі і в його особі всій Україні. Уже починаючи з так званих Коломацьких статей, підпи­саних у містечку Коломаку між козацькою старшиною І пред­ставниками Росії, позиції останньої зміцніли в Україні за рахунок обмеження гетьманської влади. Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності і вирішив використати умови, створені Північною війною (1700—1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем ін­шим шляхом. Вдало скориставшись козацьким повстанням на Правобережжі проти поляків на чолі з Семеном Палієм і вторгненням у Польщу Карла XII, гетьман зайняв своїм військом Правобережну Україну І тим самим знову об'єднав обидві її частини. У стосунках з Карлом XII Мазепа наголошував, що Украї­на повинна бути незалежною державою з довічною владою гетьмана, її територію мають складати відвойовані від росії землі, що належали колись українському народові. Проте українські війська для організованого спротиву Ро­сії не були готові. Далося взнаки і те, що в ході Північної війни багато тисяч українців загинули на фортифікаційних роботах у Фінляндії, Ліфляндії, Литві, Польщі, Саксонії, на будівництві каналів і Петербурга. Тільки на спорудженні Петропавловської фортеці і деяких інших будівель Петербурга загинуло близько 100 тисяч чоловік, з яких значну частину становили українці. Коли восени 1708 р. шведські війська прийшли в Украї­ну, Мазепа приєднався до них лише з кількатисячним заго­ном. Головні козацькі сили перебували тоді в Росії та Біло­русі, допомагаючи царю боротися зі шведами. Царський уряд зіграв і на невдоволенні народних мас со­ціальною політикою Мазепи щодо селянства. Одночасно цар­ське військо почало кривавий похід проти прихильників геть­мана. Досить сказати, що князь Меншиков вирізав зі своїм військом 6 тисяч чоловіків, жінок, дітей гетьманської столи­ці Батурина. Все це призвело до дезорієнтації народних мас, які зали­шилися пасивними у війні, що велася на території України. Тільки Запорозька Січ на чолі з кошовим Костем Гордієн­ком приєдналася до гетьмана (8 тис. запорожців). Тим часом Петро І наказав старшині, що не підтримала Мазепу, обрати нового гетьмана, яким 11 листопада 1708 р. став Іван Скоро­падський. 27 червня 1709 р. відбулася відома Полтавська битва, яка закінчилася поразкою шведів. Вважається, що до поразки призвела кількісна перевага російських військ, а також те, що Карл XII внаслідок поранення не міг особисто керувати боєм. І. Мазепа з частиною шведсько-українського війська зміг вирватися з оточення й досягти території Туреччини, де він І помер в Бендерах 21 вересня 1709 р. (2 жовтня за но­вим стилем). Полтавська битва стала національною ката­строфою для українського народу — початком колоніальної залежності України.

 

21. Сталінська антинаціональна політика. Суспіл-політичн життя в Укр. в 40-50 рр.

Сталінсько-Беріївська машина репресій обрушилась на Україну відразу ж після вигнання німецьких окупантів. В кінці 1943 — на початку 1944 р. приймались рішення про висилку за межі України "пособників німецьким окупантам". В березні 1944 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) прийняв постанову про виселення із західних областей УРСР родин активних учасників ОУН, УПА, УНРА на північ і схід СРСР (Архангельська, Кіровська, Молотовська області, Комі АРСР і т.д.). На початку січня 1945 р. було прийнято рішення, за яким підлягали виселенню громадяни польської національності. Всього було виселено в 1944--52 рр· із західних о6ластей України близько 203 тис оунівців і членів їх сімей, "куркулів", "андерсівців" (військовослуж6овців польської армії) та ін. Багато із «спецпереселенців» померло під час перевезення та різних хвороб. 10 травня 1944 р. (вже на другий день після вигнання німців з Кримського півострова) Лаврентій Берія повідомив Й.Сталіна про розроблений НКВС СРСР проект рішення ДКО про виселення всіх татар з території Криму. 11 травня Сталін підписав цей документ. Вночі 18 травня почалася насильницька депортація кримських татар. За дві доби за межі півострова було виселено понад 180 тис осіб. 2 червня 1944 р. Сталін підписав ще одну директиву ДКО про депортацію з території Криму греків, вірменів і болгар. В кінці червня того ж року з Криму бупо виселено всіх місцевих жителів, які мали турецьке або грецьке громадянство. Пізніше на спецпоселеня направпялись репатріанти, демобілізовані воїни та ін. Депортовані з Криму були віднесені до категорії спецпоселенців, виселених навічно. Вони були переважно розселені на території Узбецької РСР. Всього на час прибуття на спецпоселення нараховувалось понад 228 тис депортованиx. 8 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Українців змушували терором до виїзду з Польщі. Близько 5 тис іх загинуло. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «репатріації», на територію України було переселено понад 480 тис осіб. Дещо відновлене украінське національно-культурне життя зазнало удару в період «ждановщини» (1946-1949). В липн1 1946 р, ЦК ВКП{б) звинуватило керівництво КП(б)У в недостсітній увазі до ідеологічної підготовки кадрів в сфері науки, літератури і мистецтва. В зв'язку з цим з'явилась постанова пленуму ЦК КП(б)У 15-17 серпня 1946 р. про небезпеку українського націоналізму, яка засудила «Нарис історії украінської літератури» (1945 р·), критиковано і зміне-но редокційний склад журналів «Вітчизна», «Перець». Засуджено «1сторію України» (1943 р.), відновлено кампанію проти «школи М.Грушевського». Наприкінці 1946 р. затверджено новий, наближений до російського, український правопис, схва-лений в 1945 р. постоновою Ради Міністрів УРСР. В 1947 р. піддалися критиці за «націоналістичні ухили» рильський, Яновський, Сосюра, Корнійчук. Сосюру критикували за вірш «Любіть Украіну!». В редакційній статті газети «Правда» 2 липня 1951 р. з приводу цього вірша говорилось, що підписатися під ним міг би «будь-який недруг українського народу... скажімо, Петлюра, Бандера та ін.».

 

22 Антифашистський рух опору на окупованій території України.

На території України, окупованої німеЦЬко-фашистськими військами, з перших днів окупації розгортається антифашистська боротьба. Антифашистський рух опору в Україні включав: радянське комуністичне підпілля та партизанський рух; український самостійницький підпільний та партизанський рухи; польський рух опору. Найбільшими Центрами польського підпілля були м. Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на території України брали участь 2150 бійців. Головним наданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави. В умовах блискавичною просування німецьких військ в тилу у них опинились цілі підрозділи радянських військ. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.Строкачем ЗО травня 1942р. він набирає організованих форм. УШПР налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіації. Всього на території У РСР діяло понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тисяч загонів та груп. Найбільші партизанські з'єднання діяли на пограниччі України та Білорусії, саме тут оформилось п'ять великих з'єднань. Найвідомішими з них були з'єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РРФСР, України та Білорусії. Тільки партизанське з'єднання під командуванням С.А. Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів. Найвідомішою була операція "Сарненський хрест", котру провело з'єднання Ковпака. Найрезультативнішою була так звана '"рейкова війна": тільки протягом літа-осені 1942р. партизани висадили в повітря 117 залізничних та шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів. Партизанський рух був одним із важливих воєнно-стратегічних факторів у ході війни. Для боротьби з нимнімецьке командування виділило 120 тис. солдатів. Крім радянського партизанського руху, в містах діяло комуністичне та комсомольське підпілля. Безстрашно діяли, наприклад, підпільна організація "Партизанська Іскра" на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, підпільні організації й м.Сталіно (донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьоніннм, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, у м-КраснодонІ — "Молода гвардія" та Ін. На території України діяли антифашисти більше, ніж з 20-ти зарубіжних країн. УкраЇнщ — військовополонені брали участь в антифашистських рухах опору в країнах Європи. Визнаним національним героєм став лейтенант Червоної армії Василь Порик (уродж. Вінничини). Крім радянського руху опору, билися з фашистськими окупантами й представники українського самостійницького руху, який діяв переважно на території Західної України. Перші партизанські загони на Поліссі та Волині створив Т.Боровець(вони не були зв'язані з ОУН), Сформований ним військовий загін "Поліська Січ" боровся в своєму регіоні з залишками Червоної армії. Коли німці спробували розпустити Цей загін Т.БоровсЦь (Бульба) обернув зброю проти них, а також проти радянських партизанів. У 1942р. на Волині виникають загони ОУН-Бандери та ОУН-Мельника. Найбільш організованим військовим з'єднанням українського самостійницького руху була Українська повстанська армія (УПА). Створена ОУН-Бандери наприкінці 1942р., діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини боролася і проти німців, і проти радянських партизанів. Командиром армїї був Роман Шухевич (Чупринка). На початок 1944р. вона нараховувала 30-40 тисяч бІйиів. 11,я армія вступила в жорстокий конфлікт з польським населенням Волині. Полісся, Холмшини. а також з польською Армією Крайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над цими землями. Після вступу на ці території військ Радянської армії, між силами УПА та радянськими військами розгортається відкрита війна, що після визволення цих територій від фашистської окупації переросла в справжню громадянську війну в Західній Україні. Після ліквідаиії крайового уряду Я.Стеиька легальною організацією українства залишилась Українська Національна Рада, лідерами якої були Кость Левицькийта митрополит алісптицьки й. УНР прагнула відстоювати українські інтереси. Виступ митрополитаА.ШептиЦького з меморандумом про захист прав українців спричинив до того, що 4 березня 1942р. УНР було розпущено окупантами. У Києві, після його окупації, ОУН-Бандери створили також Українську Наиіональну Раду — нашональний та політично-громадський Центр. Важливою подією в його діяльності був випуск журналу '"Українське слово" (редактор Іван Рогач) та журналу "Літаври" (редактор Олена Теліга). Одночасно діяли так звані "похідні групи", що проводили пропагандистську діяльність на окупованих територіях за соборну Україну. Однак діяльність українських структур, які працювали на українську державність, не входила у плани окупантів. У грудні 1941р. вони заарештовують, а в лютому 1942р. розстрілюють у Києві групу українських націоналістів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Наприкінці 1942р. німці заборонили діяльність УНР у Києві, а згодом І у Львові, У липні 1944р. ОУН-Бандери та представники політичних партій України, представники східних українців на таємному зібранні в м.Самборі утворили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німєцької "Нової Європи", Активний партизанський рух. що включав і радянський рух опору, і український самостійницький рух опору, і польській рух опору, внесли вагомий вклад у боротьбупроти фашистських окупантів в Україні.

 

23 Становище українських земель під владою Рос та Австр. імперії (І Пол ХІХ)

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лі­вобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) нале­жали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. Розвиток сільського господарства у цей час визначала низка тенденцій. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало помі­щицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Ро­сійській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважа­ючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свід­чать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господа­рювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад по­міщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка у першій половині XIX ст. становила по­над 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні. Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне по­силення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали у Схід­ній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Пів дні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона ста­новила, 4—6 днів на тиждень. До того ж селянами відроблялися і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачувалися натураль­ний та грошовий оброки. Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачу­вали державі феодальну грошову ренту. На сплату державних по­датків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб. Страждали селяни ще й від прогресуючого процесу обезземе­лення, який підривав їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 десятини, Київській — 1,9, Полтавсь­кій — 2,5, Херсонській — 3,2, Чернігівській — 3,6. Отже, форсова­ний наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її пог­либлював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуаль­них селянських господарств). На ефективність сільськогосподарського виробництва суттє­во впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала тра­диційна система землеробства. У середині XIX ст. землю оброб­ляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного реманенту не вистачало: у 1838 р. на 100 ре­візьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Пра­вобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбіна­ція цих двох систем — на Лівобережжі. Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинни­ками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію у сільсько­му господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових нев­рожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорен­ня селянських господарств. Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних госпо­дарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному сек­торі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838—1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили що­річна практика заробітчанства. У 40-х роках XIX ст. лише на Полтавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб. У першій половині XIX ст, почалися суттєві зрушення в аграр­ному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарнос­ті та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних від­носин цього періоду була нерівномірність втягування поміщиць­ких господарств у товарне виробництво. Великі латифундії Пів­денної та Правобережної України мали вагомий ринковий потен­ціал — значні площі землі та достатню кількість дармової кріпаць­кої робочої сили. Саме тому ці господарства легше і швидше прис­тосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господар­ства Лівобережжя. Поступово у товарне виробництво втягуються і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення май­нової диференціації селянства. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шля­хом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посеред­ницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готую­чись до крупної підприємницької діяльності. У цей період розши­рюється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузе­ва спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими ста­ють часткові агротехнічні зрушення. У дореформений період еволюційні, але глибокі зміни стали­ся у промисловому розвиткові. Початок промислового переворо­ту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловос­ті. Суть цього перевороту полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. На першо­му етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х ро­ків, основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базува­лися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії ка­зенних замовлень (насамперед воєнного відомства) зростає кіль­кість промислових підприємств. Зокрема, в Україні їхня кіль­кість (без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції. У першій третині XIX ст. сталися і_и певні якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться насамперед про зростання ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46,2% усіх підпри­ємств, на яких працювало 25,6% робітників. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме у цей час промисловість вже визріла для глибоких якісних зру­шень і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосницької системи, яка перетворилася на гальмо суспільного розвитку (стри­мувала формування ринку вільнонайманої робочої сили, інтен­сивність торгівлі, появу значних капіталів тощо). Промисловий переворот в українських землях, що належа­ли Російській імперії, розпочався у ЗО—40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Він поклав початок новому етапові розвитку вітчизняної про­мисловості, що тривав до скасування кріпосного права 1861 р. У цей період зберігалася певна спадкоємність тенденцій в еко­номічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зрос­тання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кіль­кість (без ґуралень) зросла в 3,6 раза. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. В основі промисло­вого перевороту лежав технічний переворот, суть якого поляга­ла у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Від­бувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури ка­піталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої у наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка віль­нонайманої праці продовжує неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила 25%, то 1861 р. — вже майже 74%. Потреби економіки та поглиблення диференціації промис­ловості сприяли появі в українських землях на цьому етапі нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися у розміщенні промислових підп­риємств та у складі їхніх власників. Зокрема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переваж­но поміщикам і розташовувалися у селах та містечках, то надалі вони будувалися у містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворю­ється на крупний центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціа­лізуються на виробництві цукру.

24.Революція в Україні. І і ІІ універсали ЦР

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фаталь­ним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набира­ючи силу, переросла у революцію. Протягом надзвичайно корот­кого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Ми­кола II відрікся від влади і фактично в країні встановився рес­публіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором по­дій стала Перша світова війна. Лютнева революція у Росії лише на певний час зняла полі­тичну напругу в країні. Після падіння царизму перед суспільст­вом постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Пер­шочерговими завданнями були: створення нової стабільної дер­жави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання нега­тивних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та націо­нального питань. Перемога революції сприяла створенню на теренах колиш­ньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери.. Водночас місцеві фактори зумовили певну специфіку та особливості суспільного життя українських земель Після Лютневої революції влада формально перебувала вруках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землев­ласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орі­єнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які і розглядалися Тимчасовим урядом як пред­ставницькі органи місцевої влади. Широка демократизація сус­пільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зу­мовили на перших порах популярність нового уряду серед місце­вих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обстави­ни Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скли­кання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних влад­них структур, перманентну кризу влади. У центрі і на місцях виникають альтернативні органи вла­ди — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження ре­волюційних традицій 1905—1907 рр. В середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціа­лістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими во­ни були у Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у вели­ких містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полта­ві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунсь­кого фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Але апогеєм української революції на протязі квітня – червня є І Універсал Центральної Ради. 10 червня 1917 виконавчий Комітет Центральної Ради схвалив текст Універсалу і доручив Вінниченкові його на військовому з'їзді, який в цей день завершував свою роботу. ЦР цим документом оголошувала себе органом, здатним приймати акти конституційного значення – універсали. Вітаючи ЦР як найвищий державний орган, український народ вітав власне національне відродження. І універсал має декларативне значення. Він затверджується ІІ військовим з’їздом (15 червня), який проголошує такі принципи: Автономія; Потрібність скликання установчих зборів – сейму, який утворює постійний уряд; Активна підтримка мас коштами. 15 червня 1917 року починається створення державного апарату: Мала Рада (законодавчий); Генеральний секретаріат (виконавчий) на чолі з Винниченко. Державним писарем було призначено Христюка. Секретар по військовим справам – С. Петлюра, по міжнародним – Єфремов. Таким чином Україна ненадовго стала автономією, що призвело до суперечок з ТУ. Другий універсал ЦР, його місце в історії України. Бездіяльність Тимчасового уряду в соціально-економічній сфері та його курс на війну до переможного кінця дедалі погіршував становище в країні. Це призвело до поглиблення між партійних суперечностей і загального послаблення державної влади. 19 червня в великих містах пройшли великі демонстрації, які спричинили нову політичну кризу. У такій ситуації до України приїздить делегація ТУ у складі трьох міністрів – Керенського, Терещенка та Церетелі. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковими мірами потребували дві сторони. Тимчасовий уряд зобов’язувався визнати Центральну Раду державним органом влади негайно, не чекаючи Установчих зборів. Зміст досягнутої угоди було затверджено вже в Петербурзі 2 липня. Засідання проходило бурливо і обговорення українського питання призвело до політичної кризи. Три міністри від партії кадетів вимагали не надавати Україні ні каплі автономії. Але угода була затверджена і 3 липня ЦР видає свій ІІ Універсал, в якому зазначалось, що ЦР має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії в Україні. Поповнена ЦР виділить із свого складу відповідальний перед нею орган – Генеральний секретаріат, що буде представлений ТУ на затвердження як носій найвищої крайової влади цього Уряду в Україні. У згоді з національними меншинами ЦР підготовлятиме закон про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчим Зборам. До затвердження цього закону Центральна Рада зобов’язується самочинно не проголошувати автономію України. При кабінеті військового міністра ЦР матиме своїх представників, які займуться комплектуванням окремих військових частин. Зміст Універсалу свідчить про те, що ЦР зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольних рух. Для української сторони цінність укладеної угоди істотно знижувалась через неокресленість територій на які розповсюджувалася влада ЦР, не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами ТУ, які продовжували існувати. Роблячи оцінку історичного значення ІІ Універсалу можна сказати, що це був крок назад, значною поступкою ТУ, але необхідно сказати, що це було викликано рядом об’єктивних та суб’єктивних причин.

25 Суспільно-політичне життя в Україні в другій половині 80-х поч. 90 рр.ХХ ст Розвиток демократії і гласності

Якщо у галузі економіки принаймні декларувалися деякі ре­форми, то у політичній сфері брежнєвське керівництво намага­лося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з влад­ними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуп­равління, зміцнення політичного монополізму КПРС. Курс на "стабілізацію", а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внут­рішні справи Чехословаччини 1968 р. Характерними рисами реалізації цього курсу були: Підміна справжнього народовладдя формальним представ­ництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обра­но 650 депутатів (1958 р. - 457), до місцевих рад УРСР 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р, - 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготошіених списків 2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпа­ція значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 рр. кіль­кість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. 3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а "створити "демократичний фа­сад" народовладдя". Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу "неформальних" орга­нізацій та груп. 4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зрос­ла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію. 5. Фактичне перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Кому­ністичну партію України у брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Ше­лест (1963—1972 рр.) — автономізаційну, В. Щербицький (1972— 1989 рр.) — нейтралістську, тобто орієнтовану на центр. Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протис­тояння "харківського" і "дніпропетровського" політичних кла­нів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р, визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь. П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особ­ливо створення раднаргоспів, виношував плани республікансь­кого госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва і особливо після "Празької весни" 1968 р., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення у будь-якій формі і сфері, а тим більше у пар­тійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро *ЦК КПРС типу: "Українська партійна організація не підтримає це рішення" дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями. У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функ­цій партійного і державного апарату, підміни держави та її орга­нів партією.. За В. Щербицького зазначені процеси отри­мують новий імпульс, посилюється "зрощення" партійних і дер­жавних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу місь­ких і районних виборних партійних органів УРСР 1985 р. стано­вили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підпри­ємств, працівники радянських установ і т.п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо у перші роки радянської влади партій­ний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управ­ління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаці­ями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи ста­новили значний відсоток керівного складу суспільних організа­цій. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була харак­терною і для розвитку інших громадських організацій. Оголосивши себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС намагалася домінувати у кожній лан­ці суспільного життя. Для вирішення цього завдання було обра­но характерний для командно-адміністративної системи екстен­сивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 р. до 1985 р„ КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебрав кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю істо­рію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив «на багатьох ділянках не зростав, а знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на "стабільність" практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з'їзді республіканської партійної організації 1981 р., по­над 68% були обрані до складу даного керівного органу вдруге, втрете, а ЗО осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, негатив­ні наслідки. Старіло партійне керівництво, і як не парадоксаль­но, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономір­но, що в апарату політичної влади в цей період сформувався від­повідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як нате, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку у цей час відді­ляє від основної маси комуністів глибоке провалля. Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закри­того характеру, наростає відчуження партії від народу, посилю­ється ідеологічний диктат. Проголошений курс "стабілізації" не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиб­лення кризових явищ.

 

26. Т.Шевченко та його роль у духовному відродженні України

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович (1814-61), український поет, художник. Народився в сім'ї кріпосного селянина. У 1838, після того, як був викуплений у поміщика, поступив в Петербурзьку АХ. У 1847 за участь в Кирило-мефодієвськом братстві арештований і визначений рядовим в окремий Оренбургській корпус. У 1858 повернувся до Петербургу. Збірка віршів «Кобзар» (1840; повніше видання - 1860); поеми «Катерина» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Сон» (1844), «Наймічка» (1845), «Неофіти» (1857), «Марія» (1859); п'єса «Назар Стодоля» (1843). Поезію Шевченка, пройняту любов'ю до України, співчуттям до важкої частки народу, протестом проти всіх форм його соціального і національного пригноблення, відрізняють близькість до народної творчості, глибокий ліризм, «простота і поетична грація виразу» (І. Франко). Живопис Шевченка поклав початок реалістичному напряму в українському мистецтві (картина «Катерина», 1842; серія малюнків «Притча про блудного сина», 1856-57). Акварельні пейзажі, психологічні портрети, офорти (серія «Живописна Україна», 1844).

27. Суспільно-політичний розвиток українських земель у складі Австро-Угорської імперії (ІІ Пол ХІХ ст)

Після 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як і раніше, були одним з найубогіших в Європі країв. Землі, населені західними українцями, були внутрішньою колонією тільки Австрійської імперії. Галичина, Буковина і Закарпаття лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченняк капіталу, слабкорозвинотою внутрішньою торгівлею,майже не помітною промисловісю, на йнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Лише в останнє дисятиріччя століття з'явилися ледве помітні ознаки покращення. Звільнення кріпаків у гамбургскій імперії піднесло юридичний статус і політичні права селян, ален не полегшило економічного становища. За умовами звільнення кріпаків, землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (сервітутами), якими раніше могли користуватися селяни, Це означало, що тепер селянин мав платити будь-яку призначену поміщикам ціну, щоб заготувати собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Проте у 1890 р.р. появилися ознаки зрушень у с/г, торгівлі, промисловості, почали розвиватися нафотові промисли. В Галичині українське духовенство повернулося до церковних справ і одним із починань українців, яке пожвавлювало українське життя, було спрорудження Руського Народного Дому - культорного осередку, що будувався на внески громадян. До кінця 19 ст. Західні українці вже мали здобутки, завдяки конституційним реформам. Ці реформи мали позитивний вплив і стали поштовхом для піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві. В ці роки посилився негативний вплив поляків, що зводився до заперечення існування українців, як окремої нації. В 1880-х роках серед українців почали формуватись товариства з педагогів, юристів, які присятили себе справі піднесення культуроного і освітнього рівня селян, розширювали мережу питань читалень і бібліотек. З'явились товариства «Просвіта», «Сокіл», «Січ», почали виникати кооперативи. Виникла потреба створення полічних партій. Було утворено дві партії: націонал демократична та соціал - демократична партія. Із розвитком подій, західні українці нарешті брали справи у свої руки, ставали на ноги і перетворювались на велику силу. Таким чином, завдяки гарантованим австрійською конституцією правом, потребі організуватись, щоб вистояти у боротьбі з поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців, невелика, убога Галичина сформувалась як основа національного руху.

28 Проголошення УНР. ІІІ та ІV Універсали

У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасового уряду_, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу більшовиками, які користувалися підтримкою рад робітничих депутатів та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжуючи "петроградський почин", більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проскурові, Рівно­му, Луцьку та Інших прифронтових містах. Їхня спроба розгортання повстання у Києві зустріла активний опір з боку сил, підконтрольних КВО. Протягом 29-З1 жовтня тривали жорстокі бої Спочатку Централь Рада займала нейтральну позицію але коли ситуація стала кризовою, намагаючись відстояти національні інтереси, радівцї активно почали впливати на розвиток подій. Вони уклали компромісну угоду з більшовиками і примусили штаб Київського військового округу та комісара Тимчасового уряду в Києві 31 жовтня погодитися на умови миру, запропоновані Центральною Радою (припинення збройного опору, безперешкодне виведення з міста викликаних штабом КВО військ, розформу­вання офіцерських загонів тощо). Протягом короткого часу Рада дедалі більше ставала господарем становища — вона призначила тимчасовим начальником КВО члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка, роззброїла невдовзі біль­шовицькі загони у Києві, Дарниці, Броварах. Нарешті у Цент­ральної Ради виявилось у цей критичний період достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під свій контроль більшу частину України. Продовжуючи власну державотворчу лінію було

Прийнято III Універсал 7 (за новим стилем — 20-го) листопада. М. Грушевський відкрив урочисте засідання УЦР і після вступного слова зачитав текст Універсалу: 1. Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Гене­ральному Секретаріату; 2. Україна стає Українською Народною Республікою; 3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтав­щина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Украї­ною територій з переважаючим українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів; 4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів; 5. В Україні проголошувався 8-годинний робочий день; 6. Запроваджувався державний контроль над виробництвом; 7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюю­чими сторонами; 8. Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія; 9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд; 10. Україна визнає національно-персональну автономію для меншин; 11. На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 (22) січня 1918 р. Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропо­зицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній раді. Це було вперше. З 50 членів Малої Ради (Комітет Центральної Ради) у залі були присутні 46. З них за Універсал проголосували 42, проти — жоден, утрималися — 4 члени Ради: 2 російські есери, 1 — меншовик, 1 — представник польського Централу.

IV Універсал Центральної ради та його істо­ричне значення.

Центральна рада ні організаційно, ні психологічно виявила­ся не готовою до відбиття агресії радянської Росії після відо­мого ультиматуму Леніна—Грецького від 3 грудня 1917 р. За умов загального наступу більшовицьких військ, підривної дія­льності не заборонених Центральною радою харківського «уряду» й більшовицької партії потрібно було підняти загальнонаціо­нальний пафос народу, націлити його на боротьбу за свою дер­жавність. Зробити це було непросто, оскільки національній оух на той час переживав не піднесення, а навпаки, — спад. На початку 1918р. Центральна рада стала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це варто було також у зв'язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. Впродовж грудня 1917 р. за проголошення незалежності неодноразово виступали М. Кова-левський, М. Шаповал, С. Шелухін та інші лідери української революції. В січні 1918р. представник Одеси на засіданні Малої Ради, наголосивши, що «більшовизм росте, як пошесть», за­пропонував безвідкладно проголосити самостійність УНР. У вступному слові перед читанням тексту IV Універсалу в Малій Раді М. Грушевський виокремив два мотиви прийняття цього документа: «Дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну». IV Універсал було датовано 9 (22) січня, а проголошено — 11 (24) січня 1918р. На його початку зазначалися проблеми, з якими зіткнулася УНР (економічна криза, злочинність, зрив виборів до Українських Установчих Зборів, російська інтервен­ція, що призвела до вбивств, руйнувань та пограбунку держа­ви, а також потреба в укладенні миру). Щоб зняти ці пробле­ми, УЦР проголошує: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверен­ною державою Українського Народу». Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусід­німи державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР. Раді Народних Міністрів (Генеральний Секретаріат було пе­рейменовано) доручалось якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських військ. Після війни ставилося завдання розбудови місцевого само­врядування й розробки закону про передачу землі народу без викупу, «прийнявши за основу скасування власності й соціалі­зацію землі». Передбачалося, що вже з початком весняних робіт земельні комітети передадуть землю селянам. Раді Міні­стрів також доручалося перевести підприємства на випуск мирної продукції й ліквідувати безробіття. Оголошувалася державна монополія й контроль за торгівлею. Над усіма бан­ками мав бути встановлений державний контроль. Також уряд мав боротися з усіма антиукраїнськими й антидержавними силами, насамперед тими, хто намагається «знову піддати усі вольні народи під одно царське ярмо — Росії». IV Універсал підтверджував усі демократичні права та сво­боди, проголошені у III Універсалі, доповнивши їх правом мен­шин на національно-персональну автономію. Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершував важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер вирвався з ілюзор­ного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму. IV Універсал відкрив нову сторінку змагань українського на­роду за свободу, який відтепер рішуче заявив, що метою його боротьби є незалежна держава, яка стоїть на сторожі інтересів народу.

 

29. Проголошення Української Народної Республіки самостійною державою. Проголошення незалежності України

1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Пре­зидента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижне­вик "Тайм": "Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився". Появу на політичній карті світу нової незалежної держави — України зумовила низка чинників. Зовнішні: 1. Поразка соціалістичного табору в "холодній війні", пору­шення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи. 2. Помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР. 3. Фактична втрата центром контролю за подіями на місцях. 4. Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках. 5. Поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил. 6. Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період. Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу, значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Внутрішні: 1. Існування в Україні системи формально легітимних (за­конних за радянським правом) органів державного управління. 2. Бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру. 3. Певна стабільність українського товарного ринку. 4. Активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки. 5. Післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспіль­ній ду