Стосовно п. а ч.1 ст. 5 Конвенції Суд дійшов таких ключових висновків. Позбавлення свободи може мати місце внаслідок і на виконання обвинувального вироку. Обвинувальний вирок повинен бути ухвалений компетентним судом відповідно до закону. Під «засудженням» слід розуміти одночасне визнання винності, що слідує за встановленням факта здійснення правопорушення, і призначення покарання чи іншого заходу з позбавлення свободи. Тримання під вартою особи після її засудження охоплється цією нормою, навіть якщо виходить від суду першої інстанції і якщо воно не є остаточним. Той факт, що відповідно до національного права особа, яка оскаржила вирок, вважається тимчасово взятою під варту, не має вирішального значення.
Стосовно п. b ч. 1 ст.5 Конвенції Суд у своїй практиці визначив такі основні положення. Ця норма дозволяє позбавлення свободи у двох окремих випадках: 1) невиконання ухваленого відповідно до закону рішення суду або 2) з метою забезпечення виконання будь-якого зобов’язання, передбаченого законом. Лише останній випадок був розглянутий в практиці Суду. Насправді, взяття під варту з метою примушування особи виконати зобов’язання, пеердбачене законом, може спричинити серйозні проблеми. Практика Суду прагне обмежити наслідки, які можуть настати в результаті занадто широкого тлумачення цього поняття. Слова «забезпечення виконання будь-якого зобов’язання, передбаченого законом» стосуються лише тих випадків, коли закон дозволяє затримання особи, щоб примусити її виконати окреме і конкретне зобов’язання, яке вона до того моменту виконати не змогла. Широке тлумачення призвело б до наслідків, несумісних з ідеєю верховенства права, що лежить в основі Конвенції. Воно виправдало би, наприклад, адміністративне затримання особи, щоб примусити її виконати будь-яку вимогу на основі її загального обов’зку підкорятися закону.
Щодо п. c ч. 1 ст.5 Конвенції Суд вказав, що ця норма стосується лише позбавлення свободи, рішення про яке прийнято у кримінальному контексті. Судова практика підтверджує, що існує тісний зв’язок між цією формою позбавлення свободи і гарантіями, які повинні її супроводжувати. Звідси достатньо чітко випливає обов’язок будь-якої особи, затриманої чи взятої під варту, постати перед судом. Проте повинні існувати серйозні підстави для позбавлення свободи з цією метою. Конвенція передбачає, що лише обгрунтована підозра особи у здійсненні кримінального правопорушення може виправдати позбавлення свободи. Відповідно, обгрунтованість підозр є суттєвим елементом конвенційного захисту від свавільного позбавлення свободи. Існування обгрунтованої підозри передбачає наявність фактів чи свідчень, здатних переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа могла вчинити правопорушення. Те, що може вважатися обгрунтованим, залежить від сукупності обставин. Тим не менше, не можна посилатися на існування обгрунтованої підозри в причетності осіб до злочинних організацій для того, щоб вести політику загального попередження, спрямовану проти осіб, які виявляються небезпечними в силу їх постійної схильності до злочинних діянь. Ціллю, що передбачена Конвенцією у цьому разі, є дозволити державам застосовувати необхідні засоби для попередження вчинення певного конкретного правопорушення. Стосовно тероризму не можна вимагати тієї ж чіткості і надійності, які прийнятні для виправдення позбавлення свободи у контексті звичайної злочинності. Стосовно змісту підозр, які дозволяють затримання чи тимсасове взяття під варту, Конвенція передбачає три моменти: 1) вчинення правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що необхідно попередити вчинення правопорушення; 3) загроза втечі ймовірного автора правопорушення чи загроза спроби вчинити кримінальне правопорушення.
У рішенні у справі «Ichin and others v. Ukraine» від 21.12.2010 р. Суд визнав такими, що не відповідають положенням п. с ч.1 ст.5 Конвенції як допустимий виняток, дії працівників правоохоронних органів України, які полягали у позбавленні свободи неповнолітніх завників, котрі вже зізналися у вчиненні крадіжки, з метою допровадження їх до компетентних судових органів як свідків за фактом вчинення крідіжки та поміщення їх у виховну установу для неповнолітніх. Більше того, під час їх перебування у виховній установі щодо них не вчинялося жодних слідчих дій, а провадження у кримінальній справі щодо них тривало ще двадцять днів потому, як їх було звільнено з виховної установи, хоча заявники не були суб’єктами кримінальної відповідальності за віком.
П. d ч.1 ст.5 Конвенції стосується взяття під варту неповнолітнього на основі законної постанови для застосування наглядових заходів виховного характеру або для допровадження його до компетентного органу. Для того, аби взяття під варту для застосування заходів виховного характеру відповідало Конвенції, воно повинне призводити до ефективного застосування виховного режиму шляхом поміщення неповнолітнього в спеціалізоване середовище, відкрите чи закрите.
У вже згаданій вище справі «Ichin and others v. Ukraine» (рішення від 21.12.2010 р.) Суд досліджував питання про те, чи поміщення заявників до виховної установи для неповнолітніх охоплювало застосування наглядових заходів виховного характеру або допровадження до компетентного органу у межах допустимого винятку, передбаченого п.d ч.1 ст.5 Конвенції. Суд нагадав, що поняття «наглядові заходи виховного характеру» не є тотожним шкільному вихованню, а повинно охоплювати багато інших аспектів. Проте, на думку Суду, поміщення особи до виховної установи для неповнолітніх не означає застосування до неї «наглядових заходів виховного характеру» у розумінні Конвенції. Адже з національного законодавства України, проаналізованого Судом, випливає, що такі установи забезпечують тимчасову ізоляцію різних категорій неповнолітніх, у тому числі і тих, хто вчиняв злочини. У актах, які регулюють діяльність таких установ, нема достатньо чітко визначеного того, які ж заходи виховного характеру повинні організовуватися щодо тих осіб, котрі там перебувають, натомусть попереджувальна та освітня робота, що здійснюється у таких закладах, включає суто збір даних щодо участі неповнолітніх у злочинній діяльності.
П.е ч.1 ст.5 Конвенції передбачає можливість взяття під варту психічнохворих, наркоманів, жебраків. Як уточнює Судова практика, йде мова про «соціально неадаптованих» осіб, які часто потребують захисту від них самих, чим і виправдовується позбавлення свободи.
Взяття під варту психічнохворих було особливо проаналізовано Судом щодо вимоги про правомірність такого позбавлення свободи. Для того, аби поміщення в психіатричну лікарню було виправданим, повинно бути переконливо доведено, що особа справді є психічнохворою, за винятком ситуацій крайньої необхідності. З цією метою об’єктивна медична експертиза повинна підтвердити наявність психічного розладу, який повинен мати такий характер або ступінь, які виправдали б обов’язкове позбавлення свободи. Особлива увага приділяється обставинам, якими керувалися при позбавленні свободи, і особливо змісту висновку медичної експертизи, оскільки обгрунтованість тривалого позбавлення свободи залежить від стійкості психічного розладу, який слугував підставою для первинного взяття під варту. Контроль за законністю взяття під варту психічнохворого передбачає, що останній може захищатися в законному порядку чи подати скаргу. Судова практика визнає, що психічні хвороби можуть призвести до обмеження чи зміни права бути зрозумілим при його здійсненні. Проте вони не можуть виправдати посягання на саму його сутність, і повинні бути передбачені спеціальні процесуальні гарантії для захисту тих, хто в силу психічного розладу не здатен у повній мірі діяти самостійно. Крім того, перевірка психічного стану особи повинна проводитися з достатніми проміжками в часі з тим, щоб встановити, що цей стан виправдовує позбавлення свободи.
П.f ч.1 ст. 5 Конвенції стосується депоратції чи екстрадиції особи, хоча самі по собі ці питання не зачіпаються в Конвенції. З цього випливає, що вживання заходів із депортації чи екстрадиції, навіть примусове супроводження до кордону, не може, як таке, контролюватися Судом, при умові дотримання прав і свобод, передбачених Конвенцією. Позбавлення свободи, яке передбачається виконанням заходів з депортації чи екстрадиції, є предметом спеціальної постанови і на цій підставі відноситься до сфери Конвенції. Подібне позбавлення свободи дозволяється лише з метою вислання іноземця. З цього також випливає, що ця процедура повинна бути швидко проведена державними органами, оскільки занадто довге тримання під вартою може відобразитися на «законності» самого позбавлення свободи. Так, порушення цього пункту ч.1 ст.5 Конвенції було визнано у рішеннях у справах «Soldatenko v. Ukraine» від 23.10.2008 р. та «Kaboulov v. Ukraine» від 19.11.2009 р. саме з огляду на тривалість тримання під вартою заявників таз огляду на те, що українське законодавство не містить доступної, чіткої та передбачуваної процедури, яка би дозволяла уникнути свавільного позбавлення свободи.
