Сучаснаа українська поезія
План
Творчість В. Слапчука.
Творчість І. Римарука.
Творчість Ю. Андруховича.
Творчість В. Неборака.
Творчість О. Ірванця.
Українська російськомовна поезія.
1. Слапчук Василь Дмитрович (нар. 1961) — український поет, прозаїк, літературний критик. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2004), заслужений діяч мистецтв України (2001).
Народився 23 грудня 1961 р. в селі Новий Зборишів Горохівського району Волинської області. Після закінчення Лобачівської середньої школи навчався професії шліфувальника у Луцькому технічному училищі № 1, після якого працював на автозаводі Комунар м. Запоріжжя.
Військовий обов’язок відбував в Афганістані. Служив у 3 батальйоні 66 ОМСБ, що знаходилася у м. Джелалабаді. 12.02.81р. відділення у якому служив С. залишили прикривати відхід колони, під час бою БМП (бойова машина піхоти) підбили з гранатомета. У результаті вибуху заклинило башту. С. вдалося усунути пошкодження, після чого продовжували бій. 4.06.81р. отримав контузію, коли БМП підірвалася на міні. Від госпіталізації відмовився, зоставшись на бойовій позиції. 18.06.81р. під час штурму бази моджахедів в ущелині Тора-Бора (одна із п’яти наймасштабніших військових операцій, що проводилися радянськими військами на території Афганістану 1981р.) у провинцїї Нангархар був тяжко поранений. Ця база стала відомою після того, як 2001 р. її довелося штурмувати американським військам. Лікувався у шпиталях м. Ташкента та м. Львова.
Закінчив факультет української філології Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки (1988-1993).
Одружений. Дружина — Наталія Гранич. Діти — Іван (від першого шлюбу), Дмитро.
Літературну діяльність С. розпочав на початку 90-х років. Його ранні вірші публікувалися в обласній молодіжній газеті «Молодий ленінець» (тепер «Віче») (1984 р.), журналі «Перець» та у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») (1989 р.).
Перша поетична збірка «Як довго ця війна тривала» виходить у 1991 році й разом із повістю «Прокляття» (1991) та книжкою віршів «Німа зозуля» (1994) утворює об’єднане афганською тематикою трикнижжя. Осмислюючи трагедії та руйнації, що їх неминуче приносить війна, С. озвучує своє розуміння принципів людського існування/співіснування, в якому до найвищих моральних та духовних цінностей відносить цінності, запропоновані християнським світосприйняттям. До афганської теми Слапчук повертається у книжці «Навпроти течії трави» (2001), до якої увійшли написані у 1994–1999 рр. поетичні та прозові тексти, а також у новому романі, розділи з якого у 2009 р. було заанонсовано у журналі «Кур’єр Кривбасу».
Серед наступних поетичних книжок Слапчука – «Укол годинниковою стрілкою» (1998), а також об’єднані просвітленим образом хлопчика-мудреця збірки «Трикнижжя Явіна» (1996) і «Крапка зсередини» (2000), в яких дедалі виразніше відбувається художньо-образний симбіоз християнського світогляду та східної філософії (конфуціанство, дзен, суфізм). Філософія Сходу віддавна належала до головних естетичних уподобань письменника. Розміщені у збірках тексти вирізнюються ємкою лаконічністю висловлюваних автором спостережень і думок, а чергування римованих віршів, верлібрів, прози стає ще більш продуманим та принциповим.
Літературознавці (В. Базилевський, М. Жулинський, М. Кодак, Є. Баран, І. Бондар-Терещенко), звертаючись до творчості С., вказують на притаманні його творам витончений психологізм, афористичність, алюзійність, делікатну іронію, сарказм, парадоксальність, неоднозначність та багатоплановість філософських запитань.
Зазначені філософсько-етичні та духовно-моральні принципи С. демонструє й у поетичних книжках «Сучок на костурі подорожнього» (2002) та «Солом’яна стріха Вітчизни» (2003).
Однією з найбільш важливих та болючих у творчості С. є тема Україна та українці («Така мені // Україна, // що // повісився б»). Письменник, із піднесеним натхненням сприйнявши Помаранчеву революцію 2004 р., написав книжку поезії і публіцистичних заміток під назвою «Так!..» (2005). Згодом Слапчук скаже: «Найглибшою емоційною ямою в моєму житті був період після Помаранчевої революції, коли стало зрозуміло, що змін не буде. Це найбільша моя ілюзія. І найбільше розчарування. Це найтяжчий період у моєму житті. Я відчув себе обдуреним і зневаженим. Я зневірився. Помаранчевим лідерам вдалося зробити зі мною те, що не зуміла війна. Тепер моє завдання – перевести негативні переживання у позитивний досвід».
У 2004 р. С. перший серед волинських письменників отримує Національну премію імені Тараса Шевченка за дві поетичні книжки – «Сучок на костурі подорожнього» та «Навпроти течії трави».
Після написання повісті «Прокляття», С. довгий час не звертається до написання художньої прози, проте пише дві книжки літературної критики: «Політ механічної зозулі над власним гніздом» (2001) та «В очікуванні на інквізитора» (2003), в яких розглядає творчість Є. Сверстюка, М. Жулинського, Й. Струцюка, Г. Гусейнова, С. Процюка, М. Матіос, Л. Тарнашинської, К. Москальця, Ю. Ґудзя, В. Шкляра, В. Науменка, В. Лиса, В. Даниленка. «Українська література потребує критика-інквізитора, який приніс би їй очищення вогнем і кров’ю. (Прошу не розуміти мене буквально: мова моя образна й метафорична). Інквізитора, котрий у попелі спалених книг зуміє знайти істину – ту, якої нам бракує на сторінках», – зазначає письменник. С. конкретний і влучний у висловлюванні своїх літературно-критичних зауважень, проте зберігає максимальну толерантність і доброзичливість у своєму ставленні до рецензованого твору та автора.
У 2003 р. з’являється роман «Сліпий дощ» – перший у серії прозових книг, які впродовж наступних років виходять друком у видавництві «Факт» (романи «Дикі квіти» (2004), «Осінь за щокою» (2006), «Жінка зі снігу» (2008) та повісті «Клітка для неба», «Глобус України», «Кенгуру завбільшки з цвіркуна» (2006)).
В. Слапчук
Україніана
Без права перекладу на іноземні мови
1.
Не знав Бог,
як чоловіка
покарати,
та й створив його
українцем.
2.
Спочатку
українці були
євреями,
а євреям
це не подобалося.
3.
Куди б не закинула
доля українця,
всюди йому дорога
хрестиком вишита.
4.
У що б українець
не взувся,
слід завжди босий
лишається.
5.
Став українець
суджену вибирати.
За однією дівкою
Україну дають,
а в другої —
корова на посаг.
Господар —
він і є господар.
6.
Мовчить українець,
рот їжею зайнятий.
Від пісні
лише ноти зосталися.
7.
Дайте
українцеві сала —
і матимете
точку опори.
8.
Повна Україна
українців,
але всі —
іншомовні.
9.
Що не українець —
то зять,
що не українка —
то невістка.
Усе життя
в приймах.
10.
Хатній поріг
Україну від українців
відділяє.
11.
Воля для українця —
це коли руки
вишиваним рушником
зв’язані.
12.
Москаля ховають,
а мати
плаче, як за українцем.
13.
Затягне українець
сумної
та й заплаче.
Якби горілки не випив,
від обезводнення
організму
помер би.
14.
Така мені
Україна,
що
повісився б.
15.
Щораз прикурить
українець —
хата згорить.
Уже й жінку
поміняв — не помагає.
16.
Зустрілися
два українці.
Один чорношкірий,
а другий
не по-нашому
балакає.
17.
Ніхто так
художньо
сала
не наріже,
як українець.
18.
Здолали б
українця вороги,
якби жінка
фартушком
не відігнала.
19.
Куди б серце не
закинув,
по всьому світі —
соловейки
з прізвищами
українськими.
20.
У кожного українця
дзеркало з булавою.
Коли б то
жінка в нього
так часто
не заглядала.
21.
Не ті українці,
що народилися,
а ті, що
не виродилися.
22.
Українець
ворогові не побажає,
другові не порадить
бути українцем,
а сам ним
лишається.
Через це і вважають,
що він хитрий.
23.
Ще не було
такої держави,
якої б українка
спідницею не накрила.
Отакі жінки
в українців.
А ви кажете:
де наша держава?
24.
Кому українець
позичав,
перед тим
і в боргу
зостався.
25.
Усім багата
Україна,
а найбільше —
терпінням.
Терпить українець
довше,
ніж живе.
26.
Нехай собі лякають
вороги, війною
погрожують.
Хліб-сіль в українця
завжди напоготові.
27.
Хто тільки
не гнобив українців,
у землю не закопував.
Зате ж яка тепер
земля наша
родюча!
28.
Ой і нагнули ж
вороги
з українців луків,
наробили!
А брати наші,
знай,— до коліна
випрямляють.
29.
Як здибається лихо,
назву його
Україною
та й буду любити.
30.
Кожна людина
іншій людині —
трохи українець.
31.
А що вже
напрацювався
українець — чорно!
І бідував чорно.
Поки красти
не навчився.
32.
Поки українець
дітей рахував,
то й гроші
знаходилися,
а як
став гроші лічити
діти перевелися.
33.
Я — українець,
ти — українець,
і це
чи не єдине,
чого ми не годні
один одному
пробачити.
34.
Що з нами
сталося б,
якби мати
за українця
не молилася!
35.
Любить
Бог
українця,
але
не признається.
2. Римарук Iгор Миколайович (1958-2008) — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили.
Народився 4 липня 1958 року на Хмельниччині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Жив і працював у Києві. Віце-президент АУП. Працював у пресі та видавництвах.
Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».
Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила автівка. Через кілька днів він помер.
Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.
Автор трьох поетичних книжок: "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Діва Обида" (1999). Упорядник антології "Вісімдесятники". Один із чільних-модерністів "ґенерації 80-х років". У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного "прихованого Верґілія", Ductoris Patiens – проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у "Псах святого Юра"; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти "леґітимації", охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність "вісімдесятників".
Книга "Діва Обида" Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі.
У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.
Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.
Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: заховані у них слова – то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди...
І. Римарук Зірка
Може, так би невидимо й жив —
та котроїсь липневої ночі
впала зірка з високих верхів
у дитячі незамкнені очі,
пропекла борозну межи брів
і засіяла пам’ять золою…
Затулитись од неї хотів —
та долоня була замалою.
Дитинство — пора мрій, фантазій, сподівань. І як добре, що дитяча душа відкрита, готова до сприйняття добра й краси! Тільки в дитинстві можна впіймати зорю, запалитися нею, мати хай нездійсненну, але велику мрію. І як важливо підтримати в собі отой запал, не прожити «невидимкою», котра ні собі, ні людям нічого корисного не зробила, нікого не підтримала, не допомогла!
І. Римарук
Обнови
молодій душе
радій обновам —
лавровий вінок стає терновим
стражники у мученики пруть
хрест не орден
хрест не одберуть
на крилатий герб у консулаті
задивились коники крилаті
а буланий змій
а вороний —
де ви нині
в упряжі якій
мчить полями бричка макабрична
деренчить горлянка візника
і твоя
душе
зоря одвічна
в небесах оновлених зника
У вірші І. Римарука «Обнови» подана алегорична картина сучасного світу з його суперечностями, протиріччями, коли «лавровий вінок» перетворюється на «терновий», кати стають героями, тільки «тяжкі хрести» залишаються, їх не одберуть, це не ордени. Ліричний герой поезії жалкує за «буланими», «вороними» «зміями» — мріями, сподіваннями, сміливими вчинками, котрі змінилися на буденщину — деренчливу бричку з крикливим візником, і прагне оновлення, «крилатості» та лету до осяйних небес.
Юрій АНДРУХОВИЧ
Андрухович Юрій Ігорович (нар. 1960) - поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Колишній віце-президент Асоціації українських письменників. Народився 13 березня 1960 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив в армії, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991–1995). Був співредактором часопису «Четвер» (1991–1996).
Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове.
Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80-х і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж року він разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від Бурлеск-Балаган-Буфонада». Проте друга поетична збірка Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Уповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991, перевидання «Екзотичні птахи і рослини» з додатком «Індія» — 1997, 2002). Домінантою поетичної картини поета в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою».
З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» («Прапор», 1989) — майже фактографія служби автора в армії, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 року з’являється друком оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» («Перевал», № 1), що ніби заповідає риси, характерні для подальшої прози письменника: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного.
Романи «Рекреації» (1992, перевидання — 1997, 1998), «Московіада» (1993, перевидання — 1997, 2000) та «Перверзія» (1996, перевидання — 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п’ять днів і ночей у «Перверзії».
Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги — «Дезорієнтація на місцевості» (1999). Разом із польським письменником А. Стасюком Андрухович видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст, написаний до цієї книжки митцем, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення власного «часу і місця».
Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході.
Твори Андруховича перекладено і видано в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині (окремими публікаціями).
Серед ряду літературних нагород — премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбург, Німеччина) за 2000 рік.
Група Бу-Ба-Бу
Ю. Андрухович
Пісня мандрівного спудея
Слова: Юрій Андрухович
Обробка слів, переклад: Мертвий півень
Агов, мої маленькі
чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ
туди, де кров з любов’ю
черленяться,
де пристрастей і пропастей
сувій…
Я — ваш отець, тож будьте мені
вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші —
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
Отож — на світ, за діло,
чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
З риторик і поетик академій —
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими — вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір)!
Або в поля, як на зелену прощу —
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже
прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись,
наслухало,
щоб завше був натхненний
соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів
благословіть!..
Отож — на світ, за діло,
чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
«Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (що, як правило, самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов’ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.
Ю. Андрухович
Казкар
Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили б щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна
в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.
Він міг би бути звичайною людиною, займатися якимось звичним ремеслом — виготовляти корита, пасти худобу. І його б шанували, хвалили. Але він — казкар, творець, зайда. Проте йому раді, його кличуть за стіл і слухають «земних історій вічний рух», бо слово в його устах — чарівне. Він уміє так освідчитися коханій, що стає «світ як плід» у них «надвоє».
Ю. Андрухович
Астролог
У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними «ахи»,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє —
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає —
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.
(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол —
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
«Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…»
Він живе у кімнатці на горищі, де дме вітер і холодно. Але найвище щастя для нього — «окраєць нічного неба піймати у фокус лінзи» й полинути думкою до зірок, намагаючись вичитати в них людську долю. Інколи він сумнівається, впадає у розпач, вирішує жити «як усі»не марити зірками. Та, мабуть, він не зрадить ні себе, ні свого неба в зірках — своєї мрії.
Балада повернення
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому,—
всі радощі світу вляглися до ніг.
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином — на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.
Є просто люди і є люди-романтики, яких манить даль, далекі світи. Повернувшись додому із чергової подорожі, вони вже мріють про іншу мандрівку. Їх завжди будуть бентежити недосяжні зорі, тихий сімейний затишок — не для них.
Віктор НЕБОРАК
Неборак Віктор Володимирович (нар. 1961) - поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст народився 1961 року.
Живе і працює у Львові. Учасник літугруповання Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». Є автором поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта». Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». М. Рябчук вважає, що «поетичний карнавал В. Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 1989, № 10). Із середини 90-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.
В. Неборак
Літаюча голова
ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнути з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні —
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам’ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АОАО
Епатажна, дещо шокуюча і карнавальна рефлексія в сучасній постмодерній поезії — це своєрідний захист художньої свідомості від суспільних катаклізмів переходової доби. Мабуть, не варто шукати логічного змісту, теми та ідеї, у цьому випадку важливіші асоціації, прозорі натяки на відомі явища й погляд на них очима художника слова.
Олександр ІРВАНЕЦЬ
Ірванець Олександр Васильович (нар. 1961 р.) - поет, прозаїк, драматург, літературний критик народився 1961 року. Живе і працює в Ірпені та Києві. Учасник літературного угруповання Бу-Ба-Бу.
Є автором поетичних збірок «Вогнище на дощі» (1987), «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п’єс, оповідань та поезій, друкованих у збірці «Бу-Ба-Бу». В «Кур’єрі Кривбасу» (1991, № 1) надрукована п’єса «RE-CORDING».
О. Ірванець — представник карнавально-провокативної складової постмодернізму. Згідно з «Четверговим глосарієм» («Четвер-3», 1992) «Творче кредо Ірванця полягає у жонглюванні. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового спотворення…» Ірванець балансує на кордоні, за яким починається відвертий кіч і грає штампами та стереотипами кічевої культури. Ірванцева «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси», перекладена німецькою мовою, з великим успіхом ішла на кількох театральних сценах Німеччини.
О. Ірванець
До французького шансоньє
Це є поезія найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вірші,
Як поцілунки — з уст в уста.
Твої пісні легкі і світлі
(їх так сприймають слухачі),
Та пам’ятай — у цьому світі
Є свистуни і стукачі.
А ти — гітара, гілка з дерева,
І ти сьогодні на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрібна, ну, кому?..
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час від часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазімодо
В глухонімому Нотр-Дам.
Він припадав до дзвона тілом,
Він разом з ним літав, літав…
О, скільки тих, які хотіли
Тілами битися в тіла,
А язиками лізли в душі…
Я й сам колись таким грішив.
Пісні, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повільно прозоріла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозріння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що, немов корою,
Укриті суєтністю змін.
Хай серцем слухають і кров’ю,
Як Квазімодо слухав дзвін!..
Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем… і кров’ю», «як Квазімодо слухав дзвін».
6. Так уже склалося у нашому великому, глобалізованому, інтернаціональному світі, що в одній державі живуть представники різних націй, носії різних мов. Але вони виросли тут, це їх рідна земля, яку вони люблять не менше за інших. Картина наших уявлень була б неповною, коли б ми не познайомилися з російськомовною поезією, яка теж внесла частку любові в українську літературу, у свідомість
Леонід КИСЕЛЬОВ
