Андрій Кокотюха у своїх текстах послідовно розробляє передачу живого українського мовлення, і в «Червоному» досяг неабиякого успіху

Роман Кокотюхи «Червоний»: пласкі герої і фактологічні ляпи.

· 23106 ПЕРЕГЛЯДИ

 

· 0 КОМЕНТАРІ

 

· 09/01/2013 ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ

Роман - динамічний та захоплюючий текст про повстанця Данила Червоного. Втім, письменник передав куті меду – обох ворогів Червоного сміливо можна записувати у його фан-клуб. Червоного як людини у тексті немає, образ позбавлений мотивації, переживань, внутрішніх змін. Боївка у романі - чотири «картонні ляльки» з іменами, що скрізь ходять за лідером і нічого без нього не роблять. Полярність та поверхневість зображення, цілком в стилі масової літератури, припаде до вподоби невибагливому патріоту, який хоче захопливу книгу з "нашим" незламним героєм.

Читав і перевіряв: Тарас Фасоля

Апологія повстанського руху зараз не менш популярна, ніж "бичування українських буржуазних націоналістів" кілька десятиліть тому. На щастя для авторів, з валу книг про УПА до масового читача доходять одиниці, тому повстанська тема в популярному викладі є гарантією певного читацького успіху серед патріотичної аудиторії, позитивних відгуків в україномовній пресі та блогах.

Подоїти бандерівську корову взявся і Андрій Кокотюха, який раніше витискав соки з історій про українських бандитів та їх колег у погонах.

Роман "Червоний", відзначений "Коронацією слова" як найкращий історико-патріотичний твір 2012 року, вийшов друком у "демократичній" якості та за прийнятною ціною. Книга відразу знайшла свого читача і вийшла у топ продажів книгарні "Є".

Сюжет

Автор пропонує читачеві динамічний та захоплюючий текст про повстанця Данила Червоного, який десять років боровся проти окупантів, залишаючись невловимим. А коли чекісти таки переграли упівця та відправили до виправного табору на Воркуту, той не падає духом, а піднімає бунт, ведучи братів по зброї до свободи.

Від початку роману письменник працює на правдоподібність тексту через потрійну імітацію документальності. Оповідач тексту журналіст Клим Рогозний упорядковує три зошити записок свого дядька Григорія Титаренка, який збирав спогади про повстанця Червоного.

Похвала від ворога - найкраща похвала, тому для підкреслення сили головного героя автор розповідає про нього від імені супротивників. Перший оповідач - міліціонер Михайло Середа, на прізвище Сорока, який ловив упівця на Волині у 1947. Доля звела Сороку з командиром повстанців у ході кривавих зіткнень, де Михайло втратив кохану, але зберіг честь солдата і чоловіка.

Друга оповідь ведеться від імені відставного полковника Льва Доброхотова, що у 1948 році таки упіймав бандерівця у результаті складної оперативної комбінації. Данило Червоний повторив долю Довбуша – його дівчина Уляна стала жертвою чекістів, які змогли дотягнулися і до упівця.

Третій зошит належить "соузнику" Червоного по Воркутлагу колишньому червоноармійцю Віктору Гурову. Спершу переконаний, що його доля – лише випадковість у воєнному лихолітті, після розмов з повстанцем він повертає мужність та прагнення волі.

Картонні» персонажі

Втім, письменник передав куті меду – обох ворогів Червоного сміливо можна записувати у його фан-клуб.

Міліціонер Сорока наче дівчина захоплюється упівцем - з першого погляду на стару фотографію: «чоловік старанно голився і взагалі стежив за собою… У ньому вгадувалося щось нестримне, шалене, щось таке мужнє».

А після агітаційної бесіди з Червоним Михайло замалим не стає членом боївки. Командир Сороки Калязін явно симпатизує бійцівським якостям противника. Навіть гебіст Лев Доброхотов співає дифірамби на адресу Данила і всіх бандерівців.

СУДЯЧИ З ПОВЕДІНКИ ЧЕРВОНОГО, В ПОЛЬСЬКІЙ ДЕФЕНЗИВІ ТА РАДЯНСЬКОМУ НКВС СИДІЛИ ДУРНІ.

Тож правдоподібність оповіді не означає правдивості описуваного. Судячи з поведінки Червоного, в польській дефензиві та радянському НКВС сиділи дурні.

Повстанець, якого ловили десять років, може в складних оперативних обставинах погратися з рядовим дільничним міліціонером у благородного розбійника: викликає його на довірливу бесіду «хто такі бандерівці та за що вони боряться» до своєї криївки, навіть не забравши зброї.

Може завести у місті коханку і вимагати харчі у її батька, а той знатиме справжнє прізвище Данила. Повстанець може навіть прийти на побачення (і до лап енкаведистів) разом з усією боївкою.

Закінчення твору примушує згадати холодноярського «Чорного ворона» з роману Василя Шкляра. Як і «старший колега», Данило Червоний зникає в нікуди в розпалі смертельного бою, і його тіла на полі битви не знаходять. Навіщо авторові було повторювати слабку, опереткову розв’язку колеги по перу – сказати важко.

Незважаючи на "кольорову" назву, роман цілком чорно-білий у зображенні воєнних буднів. Все хороше та героїчне на Волині роблять бандерівці, все погане - замасковані під УПА спецзагони НКВС.

Радянські громадяни вірять у світле майбутнє та геній Сталіна, а злі політруки та особісти відправляють простих фронтовиків у табори. Хороші - праворуч, погані - ліворуч, а хто ще не визначився - стає на бік Сил Добра після бесіди з Данилом Червоним.

За всіма сюжетними поворотами Червоного як людини у тексті немає, образ позбавлений мотивації, переживань, внутрішніх змін. Він лише прагне волі, виголошує гасла про волю України та стріляє. Боївка у романі - чотири «картонні ляльки» з іменами, що скрізь ходять за лідером і нічого без нього не роблять.

ХОРОШІ - ПРАВОРУЧ, ПОГАНІ - ЛІВОРУЧ, А ХТО ЩЕ НЕ ВИЗНАЧИВСЯ - СТАЄ НА БІК СИЛ ДОБРА ПІСЛЯ БЕСІДИ З ДАНИЛОМ ЧЕРВОНИМ.

Натомість автор намагається розкрити психологію радянської людини. Переживання про несправедливість ладу вкладаються у висновки «товариш Сталін хороший, бояри погані» та «помилок немає, є перегини на місцях». Втім, після контакту з Червоним жертви радянської влади не лише починають співчувати українському опору, а й стають більш моральними, як Михайло Сорока та Віктор Гуров.

Така полярність та поверхневість зображення, цілком в стилі масової літератури, припаде до вподоби невибагливому патріоту, який хоче захопливу книгу з "нашим" незламним героєм.

Натомість вдумливий читач, побачить у тексті, окрім підліткового дидактизму та «чорно-білого» зображення, масу фактичних ляпів, що свідчать про погану обізнаність автора з історичними реаліями. На жаль, титуловані консультанти, зазначені у післямові, роману не допомогли.

Ляпи

Навіть поверхневого знання історії вистачить, аби не повірити у те, що вся боївка "Остапа"-Червоного відразу після суду отримує по 25 років та їде до одного табору на Воркуту. "Подільники" утримувалися (і утримуються) окремо навіть у слідчих ізоляторах, відбувають покарання у різних місцях позбавлення волі(1).

Начальник табору, отримавши загін бандерівців у повному складі (а документи на всіх прийшли з етапом), теж чомусь дивиться на це крізь пальці. І можна лише здогадуватися, чому нікого з групи не притримали у Луцьку, Києві чи Москві для оперативних ігор.

Не краща і картина табору у Воркуті. Там ще з війни сидить маса фронтовиків, причому за статтями, які у час бойових дій каторжними роботами не каралися. Як свідчать солдатські мемуари (наприклад, серія Артема Драбкіна), за однократний вияв боягузтва зазвичай посилали у штрафбат чи штрафну роту, за явне мародерство та відкрите дезертирство - розстрілювали перед строєм.

За книгою ж на кожному полі бою в окопі сидить злий особіст, який або розстрілює відразу, або посилає в табори – на власний розсуд.

Складається враження, що замість армійських наказів та мемуарів письменник узяв за джерело недавні вироби російського кінематографу на кшталт серіалів «Штрафбат» та «Диверсант» (до речі, командир Михайла Сороки й інструктор підривників з серіалу мають однакове прізвище – Калязін).

Часом не клеїться у тексті і з хронологією. «З осені сорок другого Червоний уже офіційно став командиром так званого відділу особливого призначення УПА», - розповідає Калязін.

Восени 1942-го УПА тільки-но формувалася, відділи спецпризначення були створені на рік пізніше.

Дрібні деталі теж викликають посмішку. Так, Сорока - водій автобату і гендляр спиртом раптом закінчує війну в офіцерському званні – без курсів, без наказу за подвиг, а просто після госпіталю. А Калязін називає його "бойовим офіцером".

Той же Сорока "справно отримує наркомівські стограм" всю війну, хоча їх з кінця 1942-го отримували лише бійці на передовій або під обстрілом (2). Пафос поборов правду: у другій оповіді радянський зек - колишній льотчик – перегризає собі вени, побачивши, що його номер на тілогрійці співпадає з номером, поставленим на руку в німецькому концтаборі.

Але в Освенцимі (номери з татуювали лише там) і в радянській пенітенціарній системі використовувалися різні системи нумерації - п’яти, рідше чотиризначна у нацистів, буквенно-цифрова тризначна в СРСР.

Або ж - герой третьої оповіді, водій "горів у танку, витягнув весь екіпаж". Як розповідають у спогадах танкісти (наприклад, дилогія «Я воював на Т-34»), витягувати кого-небудь з палаючого танка мехвод не міг - конструкція не сприяла, самому б вискочити. Таких «ляпів» можна назбирати цілу колекцію.

Мова - козир роману

Якщо фактаж складно віднести до позитивів роману, то мовне середовище – її козир. Всі герої говорять живою українською мовою зі стилістичними вкрапленнями за потреби. Андрій Кокотюха у своїх текстах послідовно розробляє передачу живого українського мовлення, і в «Червоному» досяг неабиякого успіху. Йому вдалося передати українською і мову повстанця-волинянина, і в’язнів та начальника Воркутлагу, і дівчини-вчительки з Москви.

Андрій Кокотюха у своїх текстах послідовно розробляє передачу живого українського мовлення, і в «Червоному» досяг неабиякого успіху.

Прикметно, що на відміну від української жіночої прози, де авторки зводять між собою рахунки в самому тексті, письменник для дискусії обрав передмову від Клима Рогозного.

Пасаж «я залишаю за собою право відмовитися від практики, коли з волі автора вороги України говорять виключно російською, та ще й матюкаються, а її герої — навпаки, вживають літературну українську» явно стосується роману Василя Шкляра "Залишенець".

Загалом можна упевнено констатувати – якщо читацьке середовище хотіло чтиво з українськими героями – то воно з’явилася, і у своїй ніші задовольнить потребу любителів історії.

Динамічний сюжет, мужній протагоніст, середовище повстанської боротьби і чи не перше у сучасній українській літературі зображення виправних таборів – все грає на вартість книги та інтерес з боку читачів.

Водночас слабкий фактаж, поверхневість у зображенні героїв примушує визнати, що українське письменство ще чекає на своїх Віктора Богомолова та Юліана Семьонова.

Роман "Червоний", який увійшов доКлацнутидовгого списку премії "Книга року ВВС-2012", Андрій Кокотюха написав за 2,5 місяці. Спочатку він написав фінал роману, а потім придумав початок. За словами письменника, історичні романи сьогодні є в тренді не лише в Україні, але й за її межами.

Андрій Кокотюха: "Червоний" – це історичний роман про події в Україні після Другої світової війни – кінець 40-х років. Дія у творі розгортається на Західній Україні у час, коли там діяли українські повстанці, а також у радянських концтаборах у Сибіру.

Статті

· Андрій Кокотюха. "Червоний"

· "Червоний" Андрія Кокотюхи: патріотичний роман про УПА

· Сформований "довгий список" премії Книга року ВВС - 2012

Теґи

· Книга року ВВС,

· Культура,

· Література

Щоб розуміти, що відбувається сьогодні, треба подивитись в недалеке минуле. Ще живі безпосередні учасники і очевидці тих подій. Коли я готував цю книгу, я говорив з живими людьми. Саме вони є героями роману, а не повстанський ватажок Червоний, хоча про нього безпосередньо йдеться в романі. Але він сприймається як цілісна натура очима чотирьох людей, які до того часу не сприймали того повстанського руху, який він очолював, в якому безпосередньо брав участь, і не розуміли, за що він бореться. Навіть вважали його своїм ворогом. І спілкування з ним поміняло їхній світогляд.

Повстанський рух, якого я частково торкаюсь у романі, неоднорідний і неоднозначний. В середині цього руху було дуже багато розбіжностей, дуже багато неузгодженостей. Але всі вони мали одну мету – звільнити Україну від окупації. Просто в кожного були свої методи. Але розуміли вони все це однаково.

І ось моя мета – щоб люди не тільки на Заході України, але й на моїй території України (а я сам з Ніжина Чернігівської області), а також зі Сходу країни зрозуміли: ми всі різні – і ментально, і територіально – але мета у нас всіх мусить бути одна – мати Україну, яка звільняється від радянського минулого.

ВВС Україна: Як би ви самі визначили жанр твору?

Андрій Кокотюха: "Червоний" - це історичний роман. Його можна трактувати як завгодно: історико-пригодницький, героїко-пригодницький, історична рама, героїчна драма. Але слово "історичний" тут ключове. І загалом історичні романи сьогодні в Україні і не тільки в Україні перебувають в тренді. Дуже важливо для України знати своє минуле.

Адже в Україні історичний роман – це, в основному, козацька доба, Запорізька Січ. Це те, що було дозволено у Радянському Союзі. А на те, що відбувається з нами сьогодні, вплинула не та доба, а той підрадянський час, оті 74 роки.

ВВС Україна: Якими матеріалами ви користувалися під час підготовки матеріалу і написання роману "Червоний"?

"Ця книга - не просто історичний роман, а, до певної міри, - громадянська позиція, висловлена засобами художнього твору"

Андрій Кокотюха, письменник

Андрій Кокотюха: Читав мемуари самих повстанців. Читав публікації українських істориків, зокрема, це Володимир В'ятрович, Іван Патриляк, який, до слова, був першим читачем цього рукопису.

Спілкувався з живими людьми. У Воркуті я був під час студентських років. А тепер поїхав до Луцька, на Волинь, де і відбуваються основні події роману. Там мені провели зустріч з живими учасниками тих подій. Тоді ці люди були дітьми, і коли бачили усі ці страхи по волинських селах, то змушені були ховатися в погреби: хоч прийшли наші, хоч прийшли більшовики. Усі ховалися від усіх.

Я говорив з відставним офіцером КДБ, який викреслив мені повну схему, як і на чому ловили повстанців. Саме тому у романі є розділ, де представлена художньо оброблена реальна схема Держбезпеки.

Мені дуже часто кажуть: "Ви ж не учасник подій, ви навіть там не жили, а чому ви так про це пишете?". Я завжди цитую слова Володимира Висоцького: "Це в мене не ретроспекції, це в мене асоціації". От у мене такі асоціації. Це я так собі уявляю.

Зараз в Україні загальна суспільно-політична ситуація не найкраща, тому можна сказати, що ця книга - не просто історичний роман, а, до певної міри, - громадянська позиція, висловлена засобами художнього твору.

І збитися на пафос, на гасла і заклики не просто вимагала ситуація, це був найпростіший варіант. Але художній твір – це не мітинг і не пікет. Він поза політичними процесами. І утриматися від пафосу було надзвичайно складно.

І що мені приємно, що люди, які вже читали роман, зокрема, молоді історики, відзначали, що дивом вдалося написати роман, де нібито існує патріотична складова, але нема пафосу і зайвих емоцій. І саме оця от відстороненість, відсутність пафосної складової і показує реальну картину. І людина, яка читає, може відірватися від авторських емоцій і дати вихід своїм.

ВВС Україна: Чи є історична тема для вас новою і взагалі, чи важко було працювати з нею, з історичними матеріалами, з фактами?

Андрій Кокотюха: Для мене історична тема дійсно є новою. Саме історичний роман. Тому що для того, що написати абзац, треба прочитати купу літератури. У мене вже був деякий досвід, я писав книгу "Україна-Росія", це такий науково-популярний, можливо, публіцистичний твір. І щоб написати один невеличкий розділ, я перечитував зо п’ять товстих книжок. Це не враховуючи Інтернету, який я розглядаю тільки як довідник.

І скажу більше – зараз я не схожу з історичної теми. Це вже ближча історія, початок 80-х років. Вчорашній день – це вже історія. Завтрашній день – це фантастика.

ВВС Україна: Чому ви звернулися саме до теми УПА?

Андрій Кокотюха: Тема УПА суперечлива, і я прекрасно розумію усю її спекулятивність до певної міри. Але я не перший, хто серед українських письменників торкнувся цієї теми. Це був Андрій Криштальський з романом "Чорноморець", це Олександр Вільчинський з твором "Останній герой", це і Юрій Винничук, і Василь Шкляр, і Оксана Забужко.

Просто я підійшов до цього зовсім з інших міркувань. Я писав як людина, яка дивиться на усе це з боку. Спроба зрозуміти, спроба примиритися.

"Я писав як людина, яка дивиться на усе це з боку. Спроба зрозуміти, спроба примиритися"

Андрій Кокотюха, письменник

Я, наприклад, є прихильником двох тез: по-перше, треба на державному рівні заборонити Комуністичну партію; а по-друге – офіційно прирівняти вояків УПА до учасників Другої світової війни.

І якщо будуть зроблені ці два кроки, повірте мені, спекуляції зникнуть. Це буде просто ще один пласт нашої історії, який будуть розробляти або не будуть. І зараз ризикну припустити, що щойно зникне підстава спекуляцій довкола руху УПА, то він плавно перейде в той самий підрозділ нашої історії, де зараз перебувають запорізькі козаки. Тобто, буде абсолютно нешкідливим і по-справжньому історичним. Неоднозначним, але суто історичним. Ось, власне, яку мету я ставив перед собою, коли сідав писати цей роман.

ВВС Україна: Ваш роман складається з трьох частин, і усі троє людей, які розповідають про Червоного, розповідають про нього дуже позитивно. Тобто, загалом складається враження, що він насправді був героєм для усіх них.

Андрій Кокотюха: Я дуже довго думав, як побудувати твір. Я не міг писати від імені Червоного, тому що це було б неправильно. Я не з тієї території України, я не зможу перевтілитися у волиняка, будучи поліщуком з Чернігівщини. Я дуже довго шукав цю схему і потім згадав про роман грузинського письменника Чабуа Аміреджибі "Дата Туташхія". У книжці головний герой ніде не постає. Книга про нього, але він з’являється у спогадах різних людей – від жандарма до лихваря, повії чи аристократа. Словом, кожен на своєму шляху так чи інакше впустив у своє життя цього Дата Туташхія.

Так само і Червоний. Я узяв цей принцип і зробив невеличкий плагіат. Зрештою, мені дуже важливо було показати людей, котрі не мають до українського повстанського руху жодного стосунку. Більше того, вони налаштовані до Червоного ворожо з самого початку. Особливо важливим для мене є персонаж третьої частини – це радянський танкіст, який горів в танку, отримав за це купу медалей, а потім опинився в концтаборі. І для нього Червоний – це фашистський посіпака. А що з’ясовується? Червоний йому каже: "Опинись ти у фашистському концтаборі, з тобою було б те ж саме. Ти воював за батьківщину, за Сталіна. Я воював проти. А ми з тобою їмо одну баланду. То яка між нами різниця?".

Може, варто переглянути якісь загальні цінності? Може, не треба вимірювати – за радянську ти владу чи проти? Може, потяг до свободи однаково притаманний нормальним людям в нормальних країнах?

"Може, не треба вимірювати – за радянську ти владу чи проти? Може, потяг до свободи однаково притаманний нормальним людям в нормальних країнах?"

Андрій Кокотюха, письменник

І що важливо для мене, я довго думав, як розібратися з цією ситуацією, - це те, що персонаж, який оцінює Червоного, не стає на його бік. Він поважає його, на якийсь момент примикає до нього, але в останній момент він не може підняти зброю проти своїх охоронців, поти табірної адміністрації. Він не вважає чужими їх, які його принижують, б’ють, годують помиями, порушують його людські права на кожному кроці. І тим не менше він їх не вважає чужими. От що я хотів цим показати.

І тим не менше, спілкування з Червоним зробило певний злам в його свідомості. І саме цей злам дозволяє йому через 30 років розказати про це журналісту. Думаю, що в романі ви це все побачите.

ВВС Україна: Пане Андрію, яким ви бачите свого читача?

Андрій Кокотюха: У першу чергу, це доросла людина, у якої є читацький досвід. Яка читає не лише історичні романи, не лише пригодницьку літературу. Це людина, яка просто звикла читати. Потрібно, людина, яка візьме цю книгу, зрозуміла, якою мовою говорить з нею автор.

Не обов’язково бути однодумцем автора. Це, мабуть, добре, якщо ти не однодумець, якщо ти не сприймаєш певні позиції автора, але взяв цю книгу як читач, як пересічна людина, і зрозумів – ми різні як люди, але як громадяни своєї країни ми мислимо однаково, в одному напрямку.

Ми можемо носити різний одяг і жити на різних територіях України, ходити в різні церкви, поклонятись різним богам, але як громадяни, як народ ми мусимо усвідомити, у якому напрямку ми рухаємось.

І люди, які читають, на щабель, а то й на два вищі за тих, які не читають нічого.

ВВС Україна: А яку книжку останньою прочитали ви?

Андрій Кокотюха: Дай боже, останню я ще не скоро прочитаю! Якщо говорити про українські книжки, зараз я прочитав роман Юрія Винничка "Танго смерті". Теж історичний роман, написаний іншим автором трошки з іншої позиції, але у ньому так само йдеться про те, що досвід минулого і розуміння минулого дуже впливає на майбутнє.

З Андрієм Кокотюхою розмовляла Євгенія Ковалевська.

Визвольну боротьби в Україні пробував художньо осмислити не один письменник, від маловідомого Свирида Онацьківського до мегапопулярного Василя Шкляра. Та, за винятком хіба Василя Портяка, приборкати норовисту тему до цих пір не вдавалося нікому. Попри благодатний матеріал, ані романтичного Робін Гуда, ані полум′яного Спартака з борців за волю України щось не виходить. Тому, прочитавши у рецензії Іди Ворс на романАндрія Кокотюхи «Червоний» таку фразу: «Кокотюха взяв і створив українського Бонда. Ідеального національного героя сучасності», я вирішив і собі поглянути, що ж то за «Червоного» написав наш відомий письменник.

Роман вийшов у 2012 році, завоював одну з премій «Коронації слова», мав достатньо відгуків у пресі, і, кажуть, обігнав по накладу книги Стівена Кінга. Критичні відгуки на нього не однозначні. Не всі знаходять там «українського Бонда», але й у стриманіших рецензіях зустрічаємо схожу точку зору. «Погляд з боку ворога – доволі новий, як на українську масову літературу. Я особисто дуже втішена, що за "кривоногими москалями" Василя Шкляра сюди прийшли неоднозначні герої поза чорно-білим спектром» – пише Ірина Славінська. Протилежну оцінку потугам письменника дає Сашко Ткаченко: «Авторський задум, на мою думку, полягав у висвітленні однієї персони через три історії. Це як у випадку із сучасними новинами, де коли хочеш знайти зернину правди мусиш переглядати декілька джерел інформації, роблячи власний висновок. Однак, не думаю, що Кокотюсі у романі це вдалося». Тарас Фасоля, похваливши книгу за гострий сюжет і за те, що «всі герої говорять живою українською мовою», відмічає: «Незважаючи на "кольорову" назву, роман цілком чорно-білий у зображенні воєнних буднів», а Вахтанг Кіпіані пише, що описані «події того часу аж ніяк не пласкі, там дуже мало "білого" та "чорного"».

Незважаючи на діаметрально протилежні оцінки, всі процитовані рецензенти ясно бачать основну больову точку книг про повстанців. Справді, головна причина невдач українських письменників починається з поділу персонажів на «наших» і «німців». Чорно-біле розфарбування художнього твору може викликати ностальгію, але це безнадійно вчорашній день. Чорно-білою повинна бути ідея. А герої, які творять чи боронять ідею, завжди мають бути людьми, зі своїми слабкими і сильними сторонами. До того ж, письменник, як спеціаліст у психології, повинен розуміти, що основою поведінки людини (а, значить, художнього персонажа!) є закладені від природи риси характеру. А ці риси спонукають людину в рівній мірі як до хорошого, так і до поганого. Здавалось би, все сказане – прописні істини, про котрі не варто говорити. Але чому ж тоді кожен, хто береться писати про визвольну боротьбу в Україні, наступає на одні й ті самі граблі?

Тепер поглянемо, чи вдалося таки Андрію Кокотюсі вирвати свого героя з «чорно-білого» спектру, а чи тема визвольної боротьби звела і цього автора з літературного поприща на манівці ідеології?

У передмові до роману автор пояснює, що читач тримає власне не роман, а записки спогадів кількох людей про одного з командирів Української Повстанської Армії Данила Червоного. Хронологічні рамки розповіді охоплюють 1947-1949 роки. Спершу радянський міліціонер Михайло Середа розказує про свою роботу в Західній Україні, де в цей час верховодив Данило Червоний. В другому зошиті кагебіст Доброхотов згадує про те, як Данила Червоного було спіймано. І, нарешті, засуджений радянською владою ворог народу Віктор Гуров повідує про повстання ув′язнених, яке в таборі організував той же Червоний. Спогади ці записав нібито дядько нібито автора роману К. Рогозного.

Художня література завжди вигадка. Але то має бути або Робінзон Крузо з максимально правдивою розповіддю і відмітанням будь-якого натяку на вигадку, або капітан Врунгель, де вигадка настільки гіпертрофована, що сама по собі приносить читачу задоволення. На жаль, в романі «Червоний» Андрій Кокотюхане пристав ні до того, ні до іншого берега, тому його стратегічний задум побудови роману уже з самого початку дав тріщину.

Фальш відчувається відразу, коли письменник переходить від вступу до викладу записок. Стилістично автор протримався ледь сторінку, далі почався літературний виклад з деталями і порівняннями, яких би ніколи не вжив навіть найерудованіший міліціонер. Це наскільки очевидно, що Кокотюха у тій же передмові (ох, ця рятівна передмова!) змушений пояснювати, що вирішив з дядькових інтерв′ю зробити художню річ, ось і переробив трішки мову розповідача. Але таке пояснення мало діє, бо скоро письменник робить контрольний постріл. Наводячи бандерівську листівку, він робить зноску, що це СПРАВЖНЯ листівка! Якщо листівка справжня, то що ж тоді думати про текст роману? Нарочите підкреслення НЕСПРАВЖНОСТІ подій, немов колючка в босій нозі, не дає можливості проникнутися сюжетом і героями.

Викликає посмішку і мова персонажів. «– І що? У нас виправний заклад! Тут гарна праця – не подвиг, а шлях до усвідомлення скоєних перед ра­дянською владою злочинів! Отже, шлях до виправ­лення» – це каже ув′язненим не професор філології, а охоронець у таборі! Не краще говорять і повстанці Червоного: «Твоя правда, – почулося нарешті. – Видно, дуже злякалися, далеко забігли. Нічого, ми на своїй землі – нікуди вони від людського гніву не дінуться». Так не спілкуються між собою навіть патріоти України, хіба що на мітингах. В результаті маємо доволі скептичне ставлення читача до змальованих персонажів.

Щодо головного героя, то справа ускладнюється ще й тим, що в тексті роману мало присутності власне Данила Червоного. З′являється Червоний аж на сотій сторінці роману, а далі його участь епізодична у першій і третій частині, і зовсім символічна у другій. Читач ніяк не проникнеться Червоним, не знає його думок, сумнівів, особистого життя. Біда не в тім, що в творі немає біографії героя, біда в тім, що її немає в голові автора. Тому ми не бачимо живої людини. Натомість у спогадах всіх трьох персонажів (якщо говорити по суті, а не про те, що вони називають повстанця бандитом) Червоний постає плакатно стерильним і праведним, як христовий апостол.

Через непереконливого героя здаються школярськими спроби обрисувати його ідейно. Щоб проілюструвати це, дозволю собі кілька розлогих цитат з роману. «Червоний перервав мене, далі не під­носячи голосу, говорив рівно, спокійно та впевнено, не лишаючи шпарини для дискусій. — Коли ти вірний владі, ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин! — він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. — Без прав, поза законом, вимаза­ний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян — дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля» – така проповідь бандерівця Червоного до радянського міліціонера Середи сама по собі є неприродною. Але коли запитати ще: чому це бандерівцям раптом знадобилося перевиховувати саме Середу, який до того нічим не виказав своєї хиткої позиції щодо радянської влади – то й взагалі ситуація стає безнадійно штучною.

А ось уже совєтський командир Топорков намагається (до речі, за мить до страти!) загітувати на свій бік Середу: «Люди повинні боятися тих, кого вважають своїми захисника­ми, — тільки так вони потягнуться до нас. – Тепер То­порков не сплюнув, а судомно ковтнув слину. – Ось так ми воюватимемо за цих людей. Інакше вони не потяг­нуться до нас, лейтенанте». Спробуємо вгадати з першого разу, де тут правда, а де кривда? І от уже перед очима замайоріли горезвісні чорно-білі кольори, а кольоровий спектр в черговий раз віддалився в майбутнє.

Як на мене, то не вдалося Кокотюсі зробити з «Червоного» і захоплюючого бойовика. Автор справді майстерно тримає напругу в окремих епізодах, але ці епізоди не становлять суцільного масиву, а розкидані по книзі, як острови в океані. Більшість же тексту важко назвати художнім взагалі. Він скоріше нагадує конспект задуму, а не сам роман. Деякі сторінки створюють враження, наче видавництво переплутало тексти і замість художнього твору видало його синопсис.

Крім відвертих ляпів, на які вже вказували попередні рецензенти, є в сюжеті і логічні прорахунки. Не торкаючись дрібниць, візьмемо цілу другу частину твору. Чекіст Доброхотов дізнався, що в Луцьку живе кохана жінка Червоного. Але замість того, щоб елементарно влаштувати засідку на квартирі коханки, чекіст розробляє складну багатоходову комбінацію з жертвами своїх людей, з арештами і підставами, з хитромудрими планами (і цьому присвячено весь другий зошит розповіді!) – щоб що? Щоб, в кінці кінців, взяти Червоного таки ж на квартирі в його коханки!

На окремий погляд заслуговують примітки, які Кокотюха робить до свого тексту. До діалогу персонажів про голод в Україні дається ось така довідка (подаю в набагато скороченому викладі): «У 1946—1947 роках під час повоєнної відбудови еконо­міки та відновлення військово-промислового комплексу СРСР радянська влада використовувала українське село як основного «донора». …Таким чином, відбулося чергове тотальне викачування хлі­ба з села, що в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи призвело до третього масового голодомору…». В примітках автор ще розкаже нам про те, хто написав вальс «Амурські хвилі», про рублі, про цензуру, про якобінців, про Дату Туташхію і багато чого іншого. Скажіть, ради Бога, навіщо це читачеві гостросюжетного роману?

Однак, щоб не розфарбовувати і свою статтю в один лише чорний колір, додамо трішки оптимізму. Бо й дійсно, не все так безнадійно з романом Кокотюхи. Якщо припустити, що розумовий рівень потенційного читача буде на порядок нижчим, аніж передбачалося в сказаному попереду (що, до речі, не так уже й нереально!), то на поверхні починають виднітися позитивні сторони «Червоного». Насамперед, з інформаційної точки зору добре те, що читач таки дізнається про визвольний рух в Західній Україні, про УПА та моральне обличчя її бійців. Чимало інформації читачі знайдуть в примітках, про що говорилося вище. І, найголовніше, в діалогах з Червоним ідейно нестійкі громадяни мають змогу переконатися в правдивості ідей, котрі рухали воїнів УПА на боротьбу з ворогом.

Та і в цьому випадку мусимо визнати, що повноцінного літературного героя із Данила Червоного все ж не вийшло. Непроробленість біографії та ідейна поверховість у поглядах зробили з нього чергову ляльку на ниточках, головне призначення якої – донести до читача думки автора. А давно слід би доносить читачеві сам образ героя. Щоправда, цього не зробиш за 28 днів, які автор, за його признанням, витратив для написання «Червоного». На таких швидкостях говорити про якість, звичайно, не приходиться.