Давньоруський одяг. Реконструкція

ОДЯГ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ КУЛЬТУРИ РІЗНИХ НАРОДІВ, ЕПОХ, ЦИВІЛІЗАЦІЙ

 

 

Роботу виконала:

Колісніченко Анастасія Вікторівна,

учениця 32 групи

 

Науковий керівник:

Світлоока Галина Іванівна,

учитель історії

 

Біла Церква – 2016

ВСТУП

Духовний і творчий потенціал народу завжди нерозривно пов'язаний із всебічним знанням своєї історії, її місця і ролі у світовій культурі. Ретроспектива традиційного побуту, творчого досвіду, духовної культури — всього комплексу проблем, що розкривають етнічну самобутність,— не тільки нагадує нам історію, наше минуле, але й звернена, спрямована до сучасного та майбутнього. Національні риси характеру: психологія, погляди, уявлення та уподобання, практичні навички, рівень майстерності та естетичної вимогливості, зафіксовані у традиційній культурі, збагачені сучасними досягненнями,— дають усвідомлення потреб і запитів свого народу, сприяють збереженню етнічної самобутності, неповторності у світовій культурі. Саме тому особливої актуальності в наш час набувають дослідження етногенезу, історичного розвитку, різних напрямків життєдіяльності та світогляду народу.

Однією із невід'ємних ознак етносу в цілому і кожної особистості зокрема є костюм. Порівняно з іншими видами мистецтва і творчої діяльності людини — архітектурою, живописом, літературою безпосередньо пов'язаний з людиною костюм значно швидше і активніше реагує на події в країні, зовнішні впливи, зміни в естетичних поглядах та духовному житті народу.

Історія костюма розкриває соціальну структуру суспільства кожного періоду, взаємодію людини і суспільства. Традиційний костюм, його походження та еволюція, формування локальних і національних ознак, практичний досвід підкреслюють специфіку конкретного етносу і є важливим історичним джерелом, яке відображає матеріальну, духовну і художню сфери культури народу. Він допомагає виявити початкові, етногенетичні витоки, розкриває різночасові нашарування в культурі, етнокультурні взаємодії,

взаємопроникнення в процесі історичного розвитку. Костюм як важлива етнодиференціююча позначка з притаманними йому специфічними способами відбиває національний характер, саму психологію народу.

Актуальність теми полягає в тому, щоб дослідити значення одягу та його вплив на культуру різних народів, епох, цивілізацій.

Об'єктом дослідження даної роботи є одяг різних періодів часу, народів, цивілізацій.

Предметом дослідження даної роботи є вплив одягу на культуру, епоху, цивілізацію.

Метою роботи є вивчення подій Слобожанщини, Коліївщини та Руїни на околицях Білоцерківської фортеці і діяльність головних історичних представників, пов’язаних з ними.

У ході дослідження передбачається вирішити такі завдання:

- визначити роль одягу, як основу суспільного побуту;

- дослідити його відображення у культурі, епохах та цивілізаціях.

Методи дослідження – загальнонаукові (аналіз, синтез, систематизація, узагальнення).

Практичне значення роботи полягає у використанні її на уроках художньої культури, позакласних заходах, факультативах з історії.

 

 

Спосіб життя, умови праці, залежно від природних особливостей території, яку населяє той чи інший народ, рівень розвитку техніки, культури, суспільний лад, політичні умови, історичні долі створюють своєрідні форми побуту народу, що виявляється наочно у народному костюмі. Дуже важливу роль у формуванні народного костюма відіграє ідеологічний чинник і, насамперед, релігія, а також суспільна мораль та етичні норми поведінки. Естетичні смаки та ідеали, канони краси, зокрема краси людського типу, що формуються у сфері мистецтва, безпосередньо впливають на характер художнього оформлення одягу. Не лише декор костюма у найширшому понятті, а й крій одягу, зовнішні форми костюма і його силует найтісніше пов'язані з панівними естетичними смаками і переважно ними зумовлені [і; 128].
Відносність уявлення про красу, мінливість естетичних критеріїв та художнього смаку, що визначаються особливостями суспільного розвитку й класовою приналежністю, народжують разючі контрасти у зовнішніх формах і декоративно-художньому оздобленні костюма в різні історичні епохи, в різних соціальних середовищах [1; 128].
Як один з видів декоративно-ужиткового мистецтва, костюм особливо яскраво відображає стиль епохи.
Стиль - це художнє вираження епохи, яке відбиває ідеологію свого часу, культуру та економіку. Стиль відповідає великому історичному періоду і відображає єдність естетичного смаку усіх напрямів мистецтва: в архітектурі, музиці, літературі, малярстві та декоративно-ужитковому мистецтві [1; 128]. Вплив мистецтва на розвиток костюма, на зміни його характеру і форм не обмежується лише впливом художнього впливу епохи, тривалим пануванням естетичних ідеалів і критеріїв. Тут виступає ще й більш мінливий, непостійний, короткочасний, але разом з тим не менш суттєвий чинник - мода. Модою ми називаємо нетривале поширення певних смаків, що виявляються в зовнішніх формах і, насамперед, у костюмі. Мода завжди з'являється саме в певному суспільному середовищі і формується під впливом властивих цьому середовищу умов життя та естетичних смаків. Проте мода не змінює суть одягу, що відповідає стильовим особливостям, представленим у кожну історичну епоху. Вона вносить у костюм лише часткові зміни, які стосуються, в основному, деталей, урізноманітнюючи зовнішні форми костюма в межах типу, виробленого панівним художнім стилем епохи.

Народне мистецтво наймогутніше, най- характерніше, воно створене генієм усьо- го народу за довгі віки існування нації. Іван Гончар Народна вишивка, ткацтво, писанкарство, килимарство, гончар- ство, іграшка, художня обробка металу, дерева та шкіри, ювелірні ви- роби — усе це види декоративно-ужиткового мистецтва. «Декоративне» в перекладі з латинської означає «прикрашене», а «ужиткове» вказує на практичну користь предметів. Відомий український скульптор І. Гончар сказав: «Усі чи майже всі предмети народного мистецтва виконують в житті нашого народу не одну функцію, а дві або й три: ужиткову, обрядово-ритуальну та мистецько-декоративну». З прадавніх часів людству було властиве прагнення наповнити своє життя та оточуючий предметний світ красою. Із цією метою прості тканини оздоблювали вишивкою, посуд — вишкрябаним та кольоровим орнаментом, металеві речі карбували, вкривали насічкою. Так керамі- ка, зброя, одяг, меблі, особисті речі перетворилися на вироби мистецтва і стали задовольняти естетичні потреби людини. Вони зберегли свою утилітарну* першооснову та призначення, але тепер ними можна було милуватися, прикрашати побут. Ці вироби містять як матеріальні, так і духовні ознаки, отже, і цінуються вже не лише тому, що корисні, а й тому, що в них поєднані дорогоцінність матеріалу, майстерність виготовлення й витонченість оздоблення. Вишиті рушники, різьблені гарні підсвічники, оздоблена інкру- стацією зброя та багато інших ужиткових виробів є найважливішими елементами художньо-змістового предметного середовища. їхні краса і користь урівноважені й гармонійно доповнюють одна одну. Вироби українського декоративно- ужиткового мистецтва * Утилітарний — призначений для практичного застосування.

2. 26 І МИСТЕЦТВО В ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ Глечик із Феста (Егейська культура) Предмети Старорязан- ського скарбу (Росія) Топірці. Івано-Франківщина Бажання людей прикрашати себе, свій одяг, житло та предмети інтер'єра втілилось у створенні надзвичайно витончених ювелірних виробів, самобутніх національних костюмів, декоративних предметів побуту. Користь цих виробів, як правило, полягає в тому, що вони гарні. Проте їхня краса дуже змістовна, адже відображає матеріальні й духовні цінності суспільства, його традиції і соціальний устрій. Декоративно-ужиткове мистецтво дуже поширене і в наш час. Справжні умільці на основі традиційних канонів створюють шедеври національної культури, якими пишається не одне покоління людей. У дійсно художньому виробі все має бути узгоджене, підпорядковане єдиному задуму: призначення, конструкція, форма, матеріал, колір, візерунок. Народні художні промисли Народні художні промисли — це унікальні осередки народ- ної творчості, що історично склалися й існують понині. Це — живі пам'ятки національної культури. Кожен народ створив художні образи, що відображають його ідеали й поняття про добро і зло. Риси національного характеру, зу- мовлені навколишньою природою, життєвим устроєм, історією народу, знаходять своє відображення в національних художніх промислах. Найпершим виробництвом, що виділилося в самостійне ремесло, була художня обробка металу. Металеві вироби відливали у фігур- них формах або кували, карбували, вкривали інкрустацією, насічка- ми. Візерунок ніби прикладався до предмета, і той ставав гарнішим, ошатнішим, більш вишуканим. Художня обробка дерева на території країн, багатих лісами, має глибокі традиції. Дерево здавна було головним матеріалом, із якого

3. Дерев'яна іграшка. Яворівщина § 4. Декоративно-ужиткове мистецтво | 27 Косівські керамічні вироби. Івано-Франківщина Рушник. Сумщина будували житло, виготовляли начиння, майстрували іграшки. В оформ- ленні житла широко застосовувалися різьблення й розпис по дереву. Одним із визначних центрів художньої обробки дерева в Україні є Яворівщина. Місцеві різьбярі по дереву володіють навичками рельеф- ного, плаского, ажурного різьблення. Широко відомі яворівські іграшки з рухомими елементами, що відрізняються оригінальною конструкцією та яскравим жовто-червоним забарвленням: коники, візочки, метели- ки, пташки. Одним із головних народних промислів є кераміка. Історія збе- регла чудові зразки керамічного мистецтва. Воно вражає різноманітніс- тю техніки виконання та призначення виробів: від простих глиняних фігурок і примітивного посуду до вишуканих виробів із тонкої пор- целяни. Художні традиції українського народу передані в косівській, опішнянській та гуцульській кераміці. Невід'ємною частиною цього народного промислу в Україні є дитяча іграшка — скульптурні зоб- раження людей (пані, козак, вершник) і тварин та птахів (коник, баранець, козеня, курочка, півник, качечка). Виготовляли українські гончарі й іграшковий посуд, що відтворював усі традиційні форми глиняних виробів (горщик, глечик, дійничка, мисочка тощо). Efe Українські гончарі дуже ретельно підходили до вибору W матеріалу для своїх виробів. Нерідко матеріал і спосіб ви- готовлення гончарного виробу залежали від того, для якого продукту він був призначений. Приміром, вважалося, що на якість сметани впливає посуд, у якому вона виготовляється. Подекуди для молочних горщиків та глечиків гончарі вико- ристовували глину, яку збирали з пальців при формуванні інших керамічних виробів (так звані «слимаки»). Гончарі пояснювали це тим, що господині збирають сметану так, як гончар глину з пальців знімає.

4. 28 І МИСТЕЦТВО В ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ Прекрасними зразками народних промислів є ткацтво та вишив- ка. Прядінням і ткацтвом, як правило, займалися жінки та дівчата. Ткацький верстат був у кожній родині, а тканини, що виготовлялися на ньому, за призначенням поділялися на три групи: для одягу, упо- рядкування житла та господарських потреб. Із далеких часів дійшли до нас унікальні текстильні техніки, зразки самобутніх яскравих візерунків. Окрім того, ткані вироби оздоблювали різноманітною ви- шивкою, мереживом. Костюми народів світу Костюм — це одночасно одяг і вбрання, у ньому поєднуються і практичність, і утилітарність, що випливають із суті костюма як одягу, й естетичність, пов'язана з його призначенням як вбрання. Які рослинні мотиви присутні в орнаментах одягу різних народів світу? Оскільки костюм є елементом суспільно-побутового призначення, частиною матеріальної культури, галуззю ужиткового мистецтва, він і формується в тісній залежності від розвитку суспільства. Виникаючи на певній стадії суспільного розвитку, типи костюма історично розвива- лися, зазнаючи еволюції залежно від змін у самому суспільному ладі. На костюм та появу в ньому тих чи інших особливостей діють такі фактори: техніка виробництва, спосіб життя й основні заняття на- селення. Дуже важливу роль у костюмі відіграє художнє оформлення, зумовлене національними особливостями побуту, різними аспектами суспільної ідеології — релігією, морально-етичними нормами, мистец- твом, естетичними смаками народу. Національні костюми народів світу: а — Північна Америка, б — Європа (Шотландія), в — Південна Африка а б в

5. §4. Декоративно-ужиткове мистецтво | 29 Всесвітня історія костюма дає можливість простежити різні тен- денції розвитку художньої культури країн Європи і Сходу. Активні міжнародні контакти зумовили взаємопроникнення і творче вико- ристання досягнень різних культур. Це відобразилося в одязі: виник- ненні нових елементів костюма, запозиченні стилю. На противагу Європі країни Сходу зберігали свої давні етнічні традиції у формі костюма, що відповідало релігії, природним умовам, етичним нормам і естетичним уявленням. Для національних костюмів кожного народу характерні типові мотиви орнаменту, символіка улюблених кольорів, набір компонентів, які відповідають національним традиціям. Український костюм Наш народ як самобутня нація створив ба- гатогранну культуру, елементом якої є народний костюм. В Україні склалися досить стійкі тра- диції національного вбрання, які формувалися упродовж історичного розвитку. Про це свідчать археологічні знахідки на території України. Витоки українського народного одягу тісно пов'язані з традиціями Київської Русі. З того часу відомий найпоширеніший вид жіночого одягу — довга сорочка, підперезана поясом. Поступово український жіночий костюм змі- нювався, його характерними елементами ста- ли сорочка-вишиванка, запаска або плахта та керсетка. Костюм доповнювався різнобарвними стрічками, намистом, що надавало йому свят- ковості. Особливим елементом жіночого одягу був головний убір: незаміжні дівчата носили вінок, а заміжні жінки — високий очіпок. Залежно від регіону головні убори відрізнялися формою та багатством оздоблення. Чоловічий одяг був не менш яскравим та виразним. Він складався з довгої сорочки, широ- ких шароварів або вузьких штанів, безрукавки й пояса з довгими китицями. Влітку повсякден- ним головним убором українських чоловіків були солом'яні брилі. На Гуцульщині та в Карпатах чоловіки носили чорні фетрові капелюхи. У сучасному повсякденному одязі україн- ців переважає європейський стиль. Але націо- нальні традиції живуть і досі. Дівочий національний одяг. Київщина Народні традиції в сучасному костюмі

6. 31 І МИСТЕЦТВО В ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ • Назвіть основні вимоги, яким має відповідати витвір декоративно- ужиткового мистецтва. Які народні художні промисли ви знаєте? • Які функції виконує одяг? Чому він є невід'ємною частиною культури будь-якого народу? • Назвіть чинники, що впливають на формування особливостей націо- нального одягу. • Яким чином традиційні елементи національного одягу відбиваються в роботах сучасних дизайнерів? • Створіть із друзями декоративне панно «Квіти України» (колективна робота в техніці аплікації або витинанки). • Підготуйте виставку предметів декоративно-ужиткового мистецтва «Скарбничка моєї родини». • Розробіть маршрут експедиції «Народні промисли рідного краю». • «Красу було неможливо відокремити від користі, а користь — від краси. Майстра називали митцем, а митця — майстром. Інакше ка- жучи, краса перебувала в розчиненому, а не кристалічному, як нині, стані» (Василь Бєлов). • «Витвори народного мистецтва визначні передусім своєю доціль- ністю. Вони дають наочне уявлення про те, що люди, які їх створили, користувалися ними, відчували в усьому міру прекрасного» (Іван Лямін). §5. Художня фотографія. Комп'ютерна графіка Кожне мистецтво має ніби дві пів- кулі: задум і виконання. Вони від- окремлені незмірними просторами. Оноре де Бальзак Художня фотографія Фотомистецтво — це створення технічними засобами зорового образу документального значення, який виразно й достовірно відбиває момент дійсності. Слово «фотографія» в перекладі з грецької означає «світлопис». Мистецтво фотографії посідає важливе місце в сучасній культурі. а ш

7. §5. Художня фотографія. Комп'ютерна графіка | 31 4L Шт-у Світлини: а — В. Пилип'юк. Міський пейзаж; б — В. Гиппенрейтер. Натюрморт; в — В. Малишев. Портрет балерини М. Плісецької Документальна точність фотографічних зображень і порівняно простий спосіб їх отримання відкрили значні можливості використан- ня ф о т о г р а ф і ї в різних галузях творчої діяльності людини. На основі цього виду мистецтва розвинулися ілюстраційна поліграфія, художнє та документальне кіно. Окрім того, фотографія є одним із найпоши- реніших видів сучасного образотворчого мистецтва. ййй Яку роль відіграє фотографія у житті людини? Художня фотографія — перший вид мистецтва, що розвинувся на основі науково-технічних досягнень XIX—XX століть. Французький винахідник Н. Ньєпс у 1826 році отримав фотографічне зображення краєвиду з вікна своєї майстерні. Спосіб отримання такого зображен- ня удосконалили у своїх роботах французький художник Л. Дагер і англійський учений Ф. Тальбот. ШОфіційним «днем народження» фотографії вважають 7 січня 1839 року. Цього дня на засіданні Паризької академії наук було повідомлено про винахід унікального технічного апарата — дагеротипу, яким можна отри- мати візуальні зображення об'єктів на світлочутливих матеріалах. Авторами патенту були художник Луї Дагер і винахідники Нисефор Ньєпс та фокс Тальбот. Хімічна обробка давала можливість зберегти малюнок, створений світлом. Так почалась ера фотографії.

8. 32 І МИСТЕЦТВО В ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ С. Тарасов. Замок Свірж (світлина). Львівщина Мандрівники, етнографи, природодослідники швидко зрозумі- ли, що фотоапарат стане незамінним помічником у їхній діяльності. Згодом і майстри образотворчого мистецтва почали використовувати фотографію як допоміжний засіб для фіксування потрібних ракурсів, положення тіла, типів облич. Фотографи ж, у свою чергу, залучали художників до коригування фотографічних зображень — ретуші. Особливості художньої фотографії. Фотографії довелося довго шу- кати власне місце серед інших видів мистецтва. Фотографи працювали в традиційних для живопису жанрах портрета, міського і сільського пейзажу, натюрморту, жанрової сцени. Деякі з них навіть робили олівцем ескізи своїх майбутніх творів. Таку фотографію називають постановчою, картинною. Митці, які працювали в жанрі постановчої фотографії, прагнули передати красу навколишнього світу та людини, її почуття, емоції, характер. Документальна (моментальна, хронікальна, репортажна) фото- графія спрямована на прямий контакт із життям. У цьому випадку йдеться не про приховування, а, навпаки, про висвітлення всіх по- дробиць навколишнього світу. Фотографи, які працюють у цих жанрах фотомистецтва, допомагають нам по-новому побачити звичні предмети й події, знайти незвичайне у звичайному. Найголовніша перевага художньої фотографії — можливість фіксувати реальні події та передавати дійсність безпосередньо такою, якою її побачив митець. Фотограф-художник завжди поєднує у своїй творчості технічні навички й образотворче мистецтво. Бути фотографом художньої фотографії — це перш за все бути тонким психологом, який уміє розкрити й показати сутність того, що відбувається.

Народний одяг становить одну з найважливіших галузей традиційної культури етносу. В ньому відображені природно-географічні умови, в яких проживає етнічна спільнота, специфіка господарської діяльності етносу чи його окремого підрозділу, етнічні традиції та контакти з іншими народами, світоглядні уявлення, вірування, естетичні смаки і вподобання, соціальна та статево-вікова структура народу на певному історичному етапі його буття. Відповідно традиційний одяг виконує низку функцій: захисну, апотропеїчну (оберегову), естетичну, етнодиференціюючу, соціальну, статево-вікову.

Захисна функція належить, безсумнівно, до найдавніших. Адже одяг насамперед захищав тіло людини від несприятливих природно-кліматичних умов — холоду, спеки, дощу, снігу, морозу, вітру, укусів комах тощо. Різні кліматичні умови, в яких проживали і проживають народи світу, зумовили появу значної кількості видів і форм одягу та їх захисну специфіку. Це простежується не лише на прикладі етносів, які живуть у різко відмінних природно-географічних умовах, а й у межах розселення однієї етнічної спільноти, зокрема українців. Наприклад, у Карпатах поширеним безрукавним нагрудним одягом найчастіше слугувала коротка хутряна безрукавка (кептар), на Підгір'ї — сукняна (бруслик, лейбик), на Середньому Подніпров'ї — легша і довша керсетка. Бойки, гуцули і лемки носили шкіряне взуття (постоли, ходаки, керпці), а поліщуки — плетене з лика (личаки), які найбільше відповідали місцевим природно-кліматичним особливостям.

Не менш давньою слід вважати апотропеїчну (оберегову) функцію одягу. Вона тісно пов'язана зі світоглядними уявленнями українців, демонологією, вірою в силу магічних дійств. Адже, згідно з первісними уявленнями, навколишній світ населений різними могутніми духами, ходячими мерцями, які не завжди добре налаштовані до людини, тривалий час побутувала (а подекуди й досі збереглася) віра у небезпеку зловорожої магії, в лихе око тощо. Тому одяг, який облягав тіло, повинен був захистити людину від можливих негативних впливів. Низка елементів одягу чи окремих його компонентів виконувала саме апотропеїчну функцію. Це стосується, наприклад, вишивки, яку наносили на сорочку чи інші компоненти одягу: місць її розміщення, колористики, орнаменту. Роль оберегів виконували прикраси, які доповнювали стрій (дівочий вінок, виготовлений із певних рослин, стрічка тощо).

З плином часу оберегова роль багатьох елементів і компонентів одягу була забута, вони почали виконувати здебільшого естетичну функцію. В прикрасах, вишивці, тканих орнаментах, колористиці виявлялися художньо-естетичні смаки народу з численними регіональними особливостями. На сучасному етапі найкращі з них використовуються для виготовлення святкового національного вбрання, сценічних костюмів.

З обереговою функцією тісно пов'язана обрядова. В минулому обрядовий одяг українців містив низку атрибутів, характерних, наприклад, для весільного, родильного чи поховального обрядів. Вони відображають світоглядні уявлення етносу, його духовні традиції, норми обрядової поведінки. У весільній обрядовості такими атрибутами можна вважати рушники, гуцульську гуглю, чільце, калачі на поясі в молодих, дружб і дружок (Покуття); в родильному обряді — крижмо; у поховальному — біла або чорна хустка, весільний характер поховального одягу неодруженої молоді тощо. В окремих календарних та оказіональних звичаях і обрядах одяг носили навиворіт, одягали стрій протилежної статі, носили влітку кожух або виконували те чи інше ритуальне дійство частково або повністю оголеними.

Істотне місце в обрядовому одязі мала колористика і наявність чи відсутність прикрас. Зокрема, у весільному вбранні домінував червоний колір; в поховальному — білий, який на зламі ХІХ—ХХ ст. витіснив чорний колір під впливом європейської міської моди.

Етнодиференціююча функція одягу виявляється в тому, що засвідчує належність людини до певної етнічної спільноти. В українців кількість специфічно етнічних елементів одягу обмежена вузьким колом декоративно-художніх засобів і конструктивних прийомів. На межі ХІХ—ХХ ст. етнічна специфіка українського одягу найповніше збереглася у селянському вбранні. Однак він не мав єдиного загальноукраїнського зразка, варіанта. Натомість в Україні відомо чимало регіональних комплексів та їх локальних варіантів. Вони виникли під впливом низки факторів (природно-географічних, господарських, внаслідок тривалих контактів з іншими етносами). Водночас у них нерідко зберігалися окремі архаїчні риси, характерні для давніх етапів етнічної історії українців — ранньослов'янської доби, часів Давньої Русі (плетене взуття, незшитий стегновий одяг, тунікоподібна сорочка та ін.). У процесі формування нації, а також під впливом нівеляції багатьох компонентів традиційного одягу поступово викристалізувалося уявлення про український національний костюм або його окремі важливі атрибути. Показовим у цьому сенсі може бути одяг українського козацтва. Сформувавшись у порівняно пізній час, увібравши в себе чимало іноетнічних запозичень (європейських, східних), він мав вплив на український традиційний одяг загалом і навіть нерідко усвідомлювався як національний, який репрезентує всю українську спільноту. Аналогічна ситуація склалася і з іншими регіональними комплексами українського народного вбрання. На сучасному етапі, мабуть, у жодному кутку України не виникне жодних сумнівів у тому, що подільський, волинський або навіть гуцульський костюм є водночас українським національним.

Процес формування єдиного національного костюма утруднювали не лише зазначені обставини, а й складна соціальна структура української етнічної спільноти. Адже такі соціальні стани, як селянство, козацтво, шляхта, міщанство, козацька старшина, інтелігенція мали специфічно станові особливості одягу, який тим самим виконував соціальну функцію. Зазначимо також, що на одяг трьох останніх станів мав вплив міський європейський костюм. Водночас у них зберігалися певні компоненти традиційного селянського одягу. В новітні часи низка елементів міського європейського костюма проникала і в селянський одяг. Одяг панівних станів і заможних прошарків вирізнявся вищою частотою переміни костюма, наявністю різних за призначенням костюмів — святкових, будених, кількістю комплексів одягу, яка припадала на члена сім'ї.

Соціальне становище засвідчували й такі показники, як якість тканин, з яких виготовляли одяг, кількість прикрас та інших доповнень до костюма.

Одяг також відбивав статево-вікові ознаки людини. Статево-вікова функція одягу пов'язана з характером діяльності різних за статтю та віком людей, а отже, і їх становищем у суспільстві. Наприклад, хлопчики тривалий час не носили штанів, натомість верхнім одягом їм, як і дівчаткам, слугувала довга сорочка. Право носити окремі види головних уборів та поясного одягу безпосередньо пов'язувалося з переходом у категорію дорослих. Однією з ознак дівочого стану був дозвіл ходити з відкритим волоссям і носити вінок. Заміжнім жінкам звичай забороняв з'являтися на людях з відкритим волоссям. Колорит жіночого костюма (насиченість одягу вишивкою, її колір), кількість і характер прикрас із віком ставали стриманішими і скромнішими. В Карпатах носити бороду і довге до плечей сиве волосся було привілеєм лише старійшин сільської громади. У чоловіків крайка була вужчою і порівняно скромніше декорованою, ніж у жінок. Водночас у гуцулів широкий пояс-черес носили лише чоловіки, причому кількість пряжок та інших декоративних елементів на ньому засвідчували рівень заможності, статус у громаді.

Вагому частку речових джерел, пам'яток матеріальної та духовної культури України складають предмети одягу. Одяг пройшов тривалий шлях розвитку — від найпростіших шматків шкіри, що захищали від негоди первісного мисливця, до витончених, розшитих сріблом та золотом одностроїв представників вищих верств суспільства різних історичних епох. Історія українського одягу знайшла своє відображення в науковому доробку вітчизняних учених⁵.

На історію, технологію виготовлення, розмаїття предметів одягу перш за все впливають їх функції, які з часом ставали дедалі складнішими, багатограннішими. Найголовнішою функцією одягу безперечно є захисна. Вона безпосередньо пов'язана з географічними та кліматичними особливостями певного регіону Землі (до речі, в деяких сухих і жарких регіонах нашої планети мешкають племена, які й досі не створили власного одягу, оскільки в ньому немає потреби). Географічні умови значною мірою впливають на розмаїття форм та видів предметів одягу, технологію їх виготовлення, склад матеріалів, які при цьому вживаються, тощо. Це можна простежити на прикладі навіть однієї країни, якщо вона займає досить велику територію й охоплює декілька природних зон. Скажімо, на території України, що знаходиться у помірному кліматичному поясі, є своєрідні природні регіони — Карпатські гори, ліс, лісостеп, степ, які зумовили появу локальної специфіки в одязі. Наприклад, поширений по всій Україні народний безрукавний одяг залежно від місцевості побутування мав деякі відмінності. В гірських районах Західної України — це тепла коротенька безрукавка з хутра — кептар; у північних і північно-західних районах передгір'я — сукняна безрукавка — лейбик, бруслик; на території Середньої Наддніпрянщини — легша, хоча й довша безрукавка — керсетка і т. ін. Подібна локальна специфіка характерна й для інших предметів одягу, в тому числі взуття, головних уборів тощо.

Захисна функція одягу виявлялася не лише в тому, що він захищав тіло людини від природних факторів — холоду, вітру, дощу, спеки. Одяг, на думку наших предків, мав захищати й від злих духів, наврочень і т. ін. Тому одягові надавалися оберегові, магічні властивості. Це підтверджується використанням окремих елементів одягу (наприклад, сорочки) в магічних діях та обрядах. Важливу оберегову роль виконували колір та орнаментика одягу, різноманітні прикраси, пояси, стрічки та інші доповнення. Обрядова та пов'язана з нею оберегова функції одягу наприкінці XIX — на початку XX ст. втратили своє давнє значення.

Іншою важливою функцією одягу з давніх часів була естетична. Вже первісна людина робила перші спроби прикрасити одяг пластинками від ікол кабана, камінцями, мушлями тощо. Прикрашання одягу поступово перетворюється на його необхідний атрибут, відбиває художньо-естетичні смаки певного народу, його окремих етнічних, соціальних груп тощо.

Етнічна функція одягу дає змогу простежити спорідненість певних людських спільнот за етнічними ознаками. Костюм, поряд із мовою, звичаями, віруваннями тощо, стає знаком відмінності населення однієї місцевості від іншої. На формування й розвиток етнічної функції одягу впливають також етнокультурні зв'язки між народами від найдавніших часів до наших днів. Незважаючи на спільність багатьох елементів українського національного костюма, локальні його різновиди зберігають яскраву своєрідність, в одних випадках утримуючи в собі архаїчні ознаки, в інших — риси, що виникли у процесі етнокультурного обміну з сусідніми етнічними групами або народами.

Одяг, так само як і інші групи історичних джерел, відображає соціальний розвиток суспільства, виконує важливу соціальну функцію. Він виступає ознакою належності людини до певного соціального прошарку, професійної групи тощо. Звідси й соціально-економічна диференціація одягу, його кількісних та якісних показників. У феодальному суспільстві багатьох країн Європи регламентація одягу навіть передбачалася законодавством: так, не дворянам забороняли носити шовковий або оксамитовий одяг, вбрання червоного кольору і т. ін. Впровадження в обов'язковому порядку для всіх російських станів, крім духовенства та селянства, спочатку угорського, а потім німецького одягу було однією з характерних ознак "великих" реформ Петра І. Регламентується державними законами службовий, формений одяг певних професійних груп і сьогодні (військова, міліцейська, шкільна форма тощо).

 

Давньоруський одяг. Реконструкція

Серед важливих функцій одягу слід згадати й статевовікову, яка пов'язана не тільки з фізіологією людського організму, а й з характером діяльності різних за статтю та віком людей і відповідно — їхнім становищем у суспільстві. Приміром, чоловічі штани — це досить пізнє явище, походження якого, окрім кліматичних причин, пов'язане із освоєнням їзди верхи, а також орного способу обробітку фунту. Статевовікова функція одягу була тісно пов'язана і з народною етикою. Недотримання людиною загальноприйнятих норм убрання відповідно до вікового, статевого, станового, навіть смакового цензу певної історичної доби сприймалося як порушення суспільної моралі (а інколи й закону).

Відповідно до функціонального призначення, а також розмаїття людських потреб одяг поділяється на значну кількість груп, видів та різновидів. Основою найбільш загальної класифікації одягу є його поділ залежно від статі людини на чоловічий і жіночий відповідно до вікових груп. Наприклад, жіночий одяг поділяється на дівочий, вбрання для молодиць, літніх жінок (так само як і для чоловіків — юнацький, для зрілих та літніх чоловіків). У новітні часи межі цього поділу поступово стираються.

Кліматичні умови впливають на кількість та розмаїття одягу. В Україні, з її помірним кліматом, основу костюма складав натільний одяг — переважно чоловіча і жіноча сорочка, поєднаний із одягом поясним або стегновим — розпашні або глухі спідниці у жінок, штани у чоловіків. Цей комплекс одягу українці використовували переважно влітку, хоча коливання температури навіть у літній період змушувало використовувати легкий допоміжний одяг, який захищав верхню частину тіла. Він міг бути з рукавами (кофти, куртки) й без рукавів (кептарі, лейбики). В осінньо-зимовий період використовувалися різні види теплого одягу, які захищали від холоду весь стан людини. Предмети, що входять до цієї групи, одягаються поверх основного комплексу, тому вона називається верхнім одягом.

Окрему групу убрання людини складають головні убори, що мають захисну функцію (у тому числі й проти зброї), яка в давнину тісно поєднувалася з обереговою. Цікавими різновидами головних уборів були й ті, що мали прикрашати дівчат (вінки зі стрічками, вінці тощо), використовувались з обрядовою метою. Головні убори поділяються на літні і зимові, жіночі і чоловічі, за соціальними та професійними ознаками.

Важливою групою предметів одягу є взуття. В Україні побутувало взуття, що прикривало стопу ноги (личаки, постоли, черевики), стопу та гомілку (чоботи, валянки). До групи взуття відносять також різні допоміжні види утеплення та захисту ноги. Взуття, так само як і інші предмети одягу, відображає різноманітні аспекти життя та діяльності свого власника.

Одяг класифікують за різноманітними формально-змістовими ознаками, наприклад, за матеріалом (шкіряний, полотняний, шовковий тощо), за технікою виготовлення (плетений, в'язаний, тканий), за призначенням (святковий, буденний, робочий, обрядовий) та ін. Нарешті, важливою ознакою предметів одягу є їх етнічна приналежність.

Всі групи одягу мають своє походження і тривалу історію розвитку, значну кількість місцевих варіантів, які визначалися такими чинниками, як крій, колорит, орнаментика, характер поєднання у комплекс, способи носіння тощо. Найдавнішими матеріалами для одягу на території України були шкури тварин, рослинні волокна та вовна. З винайденням веретена, прядки й особливо ткацького верстата значно розширилося використання матеріалів із волокон рослинного і тваринного походження.

Перші форми одягу були накидними й виготовлялися із шматків тканини або шкури тварини. Накидки кріпилися зав'язками чи шпильками на плечах або шиї людини. Стегна також обгортали шматками тканин, що кріпились на талії. Виробництво одягу поступово удосконалювалося завдяки підвищенню майстерності драпірування тканин навколо стану людини. З опануванням техніки зшивання окремих шматків тканини або шкіри предмети одягу стали більш досконалими і різноманітними за формою і призначенням. Наступний крок у процесі подальшої еволюції одягу був пов'язаний із опануванням техніки крою, завдяки чому стало можливим створювати такі форми одягу, які найточніше повторювали натуральні пропорції фігури людини, давали змогу їй вільно рухатись і діяти.

Український традиційний костюм характеризується поєднанням різних способів створення багатоманітних форм убрання. Тут можна виділити стародавні види стегнового одягу (запаска, дерга), прямокутні шматки тканини якого трималися на фігурі за допомогою зав'язок чи поясів. Поряд із цим побутував частково зшитий одяг — плахта, яка згадується у документах XVI ст. Через три століття вона стала елементом святкового вбрання жіноцтва Середньої Наддніпрянщини. Різні способи драпірування довгого прямокутного шматка тканини збереглися в такому жіночому головному уборі, як намітка, що має стародавнє походження. Продовжується ця традиція і в сучасних способах пов'язування хусток.

Костюм — явище конкретно-історичне, продукт розвитку певного етносу, нації, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою своїх функцій, матеріалу, крою, способів носіння, само бутністю колориту, орнаментики, різних доповнень, неповторністю загального силуету. Ознаки етнічної специфіки та етнокультурної спорідненості в костюмі різних народів є важливим джерелом пізнання етнічної історії від найдавніших часів до наших днів. Традиційний костюм є важливим продуктом культури конкретного народу, вивчення цього явища проливає світло на питання ґенези даного етносу, його історичного розвитку, наочно розкриває етнокультурні взаємозв'язки і взаємовпливи.