Способи збалансування державного бюджету 6 страница

Грош-кред. емісія. Центр. банк випускає нові гроші, які незабезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Безболісних джерел фінансування не існує, кожен з них має певні недоліки. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати свої витрати у рахуванням змін в отриманні доходів, а до держ. позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створювати джерела для їх повернення.

На практиці фінансуванням бюджету вважають групу певних фінансових операцій, джерелами фінансування бюджетного дефіциту — види фінансових ресурсів, а дефіцитним фінансуванням — тип фінансової політики.

Фінансування бюджету характеризується такими ознаками:

— операції з фінансування бюджету включають як надходження, так і витрачання бюджетних ресурсів;

— у бюджеті фінансування відображається окремо, оскільки не належить ні до доходів, ні до видатків;

— на відміну від брутто-основи відображення показників доходів і видатків бюджету, фінансування має чисту основу;

— так само як бюджетне сальдо може набувати форми не тільки дефіциту, а й надлишку, так і фінансування бюджету може бути як "позитивним", так і "від'ємним";

— операції з фінансування бюджету мають на меті: профінансувати бюджетний дефіцит, погасити державний борг, покрити тимчасові касові розриви при виконанні бюджету, забезпечити ліквідність бюджетного фонду;

— розмір бюджетного дефіциту (або надлишку) дорівнює розміру нетто-фінансування (перевищення позитивного фінансування над від'ємним — дефіциту, а інакше — профіциту).

Перераховані ознаки свідчать, що фінансування бюджету є ширшим і складнішим поняттям, ніж джерела фінансування бюджетного дефіциту. У фінансуванні бюджету враховуються не тільки залишки готівки, що використовуються для покриття бюджетного дефіциту, а й операції з іншими активами, призначені для управління ліквідністю бюджетного фонду.

Стосовно джерел фінансування бюджетного дефіциту, то їх розрізняють за кредиторами, інструментами залучення, економічним впливом (інфляційнії неінфляційні, виходячи з впливу на чисту вартість уряду, з огляду на мультиплікаційний ефект тощо).

способи збалансування державного бюджету

У світовій практиці для боротьби з бюджетним дефіцитом застосовуються три основні концепції збалансованості бюджету:

1) на щорічній основі;

2) на циклічній основі;

3) концепція "функціональних фінансів". Збалансування бюджету на щорічній основі знижує або

зовсім виключає ефективність фіскальної політики держави, оскільки суперечить з антициклічною та стабілізуючою її спрямованістю.

В умовах інфляції за номінального підвищення грошових доходів автоматично збільшуються й податкові надходження. Якщо брати за мету щорічне збалансування доходів і видатків бюджету, то варто негайно збільшувати державні видатки. Тому оперативне державне регулювання доходів і видатків, що передбачає втручання держави у сферу податково-фіскальної політики протягом року, зумовить нестабільність в економіці країни та бізнесі.

Збалансування бюджету в процесі економічного циклу полягає в тому, що уряд розробляє та впроваджує антициклічну політику й водночас балансує бюджет. Економічний цикл може займати у різних країнах від чотирьох до восьми — десяти років. Дії уряду, пов'язані з протистоянням спаду, мають спрямовуватися на зниження податків, що призведе до підвищення ділової активності, і на збільшення видатків, тим самим свідомо зумовлюючи появу бюджетного дефіциту.

У період подальшого інфляційного підйому слід збільшити податкові надходження й зменшити видатки уряду. Позитивне бюджетне сальдо, що виникне на цій основі, може використовуватися на покриття державного боргу, що з'явився у період спаду.

Отже, урядові фіскальні дії мають створити позитивну антициклічну силу, яка допоможе збалансувати бюджет не на щорічній основі, а за період у декілька років.

Головна проблема цієї концепції полягає в тому, що періоди підйому і спаду можуть бути неоднаковими за глибиною та тривалістю, тоді завдання стабілізації економіки суперечить завданням збалансування бюджету під час циклу. Наприклад, якщо процес занепаду економіки буде тривалим, а період підйому коротким, це спричинить появу великого дефіциту в період спаду, незначне або зовсім ніяке позитивне сальдо у період розквіту, таким чином, зумовить виникнення циклічного дефіциту бюджету.

Сутність концепції "функціональних фінансів" полягає в тому, що держава повинна турбуватися не про збалансованість бюджету, а про макроекономічну стабільність економіки в країні. Прибічники цієї концепції стверджують, що у період економічного зростання та підйому ділової активності податкова система автоматично стимулюватиме збільшення податкових надходжень (недискреційна фіскальна політика), що призведе до самоліквідації бюджетного дефіциту.

Крім того, можливості уряду з питань позик та емісії грошей — практично безмежні. Фактично уряд може фінансувати будь-який дефіцит, тобто держава не може збанкрутувати. Вважається також, що за великого обсягу національного багатства, в тому числі у населення, проблема державного боргу не є обтяжливою і гострою для національної економіки. Держава будує фінансову політику таким чином, що періодично використовує всі три концепції.

54. Грошовий ринок. грошове пропонування та грошові агрегати

Грошовий ринок - це ринок, на якому продається і купується особливий специфічний товар - гроші, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар. Індивідуальні учасники ділових угод на грошовому ринку задовольняють потреби в додаткових коштах, що перевищують обсяги нагромадження тимчасово вивільнених власних надходжень. Джерелами таких власних надходжень виступають отриманий прибуток, амортизаційні відрахування, обігові кошти та резерви.

Об'єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові кошти. Передавання грошей від одного суб'єкта грошового ринку до іншого має місце за умови, що в одного з них вони тимчасово є вільними і немає потреби в негайному їх витрачанню на купівлю матеріальних благ, а в іншого суб'єкта їх немає взагалі, але є нагальна потреба в грошових коштах. Таке передавання тимчасово вільних грошових коштів здійснюється або у формі прямої позички із зобов'язанням повернути кошти у визначений строк, або у формі купівлі особливих фінансових інструментів (облігацій, акцій, векселів, депозитних сертифікатів, банківських акцептів тощо).

Тим самим грошовий ринок являє механізм перерозподілу грошових коштів між різними секторами і суб'єктами економіки, збалансування окремих грошових потоків і грошового обігу в цілому.

На грошовому ринку діє багато суб'єктів з різними цілями. Це юридичні та фізичні особи, продавці, покупці, посередники. Головними учасниками купівлі-продажу грошей на грошовому ринку виступають комерційні банки, державні структури, спеціальні кредитно-фінансові інститути, які забезпечують функціонування грошових відносин, сукупність грошових ресурсів країни, їх постійне переміщення, розподіл і перерозподіл на основі взаємодії попиту та пропозиції.

езважаючи на те, що в сучасних умовах паперово-кредитні гроші, які не мають товарної основи, в розвинутих економічних системах виступають основним посередником в операціях обміну на ринках різних ресурсів та благ, саме такі гроші є також і об'єктом купівлі-иродажу на грошовому ринку. В процесі функціонування даного ринку формується грошова пропозиція і попит на гроші, а залежно від співвідношення між ними - певна ціна грошей. Тому, щоб зрозуміти механізм грошового ринку, треба насамперед розглянути такі категорії, як пропозиція грошей і попит на гроші.

Пропозиція грошей, або грошова маса - це сукупність загальноприйнятих грошових засобів в економіці. Зміна маси грошей, що циркулює в економічній системі, суттєво впливає на реальний випуск продукту, рівень цін, зайнятість та інші змінні. Оскільки контроль за кількістю грошей надзвичайно важливий для економічної стабільності, аналітики і політичні діячі мають володіти адекватними можливостями для вимірювання грошової маси. Однак з вимірюванням кількості грошей виникає немало труднощів, які пов'язані перш за все із чітким з'ясуванням рамок того, що слід вважати грошима. Справа в тому, що в сучасній економіці різні види активів тією чи іншою мірою виконують одну або й усі функції грошей. Актив - це будь-який засіб задоволення тих чи інших потреб різноманітних економічних суб'єктів, який може бути об'єктом купівлі-продажу. Тому дуже важливо враховувати усі складові окремих частин грошової маси для виявлення точного значення змін кожної з них. Для визначення кількості грошей застосовують грошові агрегати (грошові компоненти) відповідно до ступеня ліквідності.

Грошовий агрегат - це сукупність використовуваних як грошові засоби активів, які відповідають певному рівню ліквідності. При переході від розгляду попереднього грошового агрегату до наступного враховується більша кількість використовуваних як грошові засоби активів і, відповідно, знижується рівень ліквідності. Оскільки коло активів, які підлягають обов'язковому включенню до складу грошової маси, точно не визначене, застосовуються різні варіанти їх розрахунку. Найбільш поширеними є п'ять типових агрегатів виміру грошей: М0, МІ, М2, МЗ, L,.

55. попит на гроші:попит на гроші для угод,і попит на гроші як активи.

Попит на гроші — це така кількість ліквідних активів, яка потрібна в певний час як засіб обігу, платежів та заощаджень (нагромадження) купівельної спроможності. Одне з перших теоретичних пояснень попиту на гроші дала класична кількісна теорія грошей. її представники (Ж. Воден, Д. Юм, Дж. Мілль, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Фішер) виходили з того, що кожен акт купівлі-продажу є обміном певної кількості товарів на гроші. Отже, маса грошей в обігу (М) залежить від кількості операцій (Т) в економіці протягом певного періоду часу, ціни типової операції (Р) та швидкості обігу грошей (V):

З часом складності визначення величини Т зумовили заміну її на фізичний обсяг випуску продукції (О), а під Р почали розуміти рівень (індекс) цін:

Ця рівність відома як рівняння обміну І. Фішера. У його лівій частині — грошова маса з урахуванням швидкості грошового обміну (М х V), а в правій — товарне покриття даної грошової маси, грошовий, або номінальний, ВНП (Р х О).

З попередньої формули випливає, що

Інакше кажучи, величина попиту на гроші перебуває у прямій залежності від абсолютного рівня цін і фізичного обсягу виробництва, і в оберненій — від швидкості обігу грошей. Якщо припустити, що швидкість грошового обігу незмінна і мати за мету стабілізацію рівня цін, то держава повинна підтримувати темпи зростання грошової маси на рівні середніх темпів зростання фізичного обсягу ВНП (правило монетаристів).

Іншою формою рівняння І. Фішера є так зване кембріджське рівняння:

Багато хто з фахівців у структурі загального попиту на гроші розрізняють попит на гроші для операцій і попит на гроші з боку активів.

Попит на гроші для операцій (МDt) пов'язується з обслуговуванням грошима операцій купівлі-продажу товарів, послуг і факторів виробництва. Гроші у цьому разі виконують функцію засобу обігу і платежу, а їх кількість залежить від номінального ВНП (V):

Дж.-М. Кейнс і його послідовники пояснювали існування такого попиту на гроші трансакційним мотивом поведінки людей. Водночас вони виділяли й близький до нього за своєю природою попит на гроші як тимчасовий засіб заощаджень (резерв) на випадок непередбачених подій у майбутньому, що обумовлене мотивом обережності. У сукупності ці види попиту створюють операційний попит на гроші.

Попит на гроші з боку активів (МDa) виникає у зв'язку з тим, що частина доходів заощаджується для вигідного розміщення. Гроші в цьому разі виконують функцію засобу заощаджень.

Однак "портфель" можливих фінансових активів виявляється набагато ширшим. Власники заощаджень можуть зберігати їх на банківських рахунках/ у цінних паперах, у формі нерухомості, товарів тривалого користування, страхових полісів тощо. Причому все, що впливає на переваги щодо володіння будь-яким з цих активів, може вплинути і на величину попиту на гроші з боку активів у цілому (теорія "вибору портфеля" Дж. Тобіна).

Порівняємо, наприклад, володіння облігаціями і готівкою. Оскільки ринкова ціна облігацій не постійна, володіння ними пов'язане з більшим ризиком, ніж володіння грошима. З другого боку, володіння облігаціями дає право на одержання процента, який є альтернативною вартістю зберігання грошей як активу. Вибір між ліквідністю і цінними паперами визначає ставка процента (г): якщо вона низька, люди обирають ліквідність, тобто володіння більшою кількістю грошей як активів; коли ж ставка процента висока, вигідніше мати облігації, тому кількість активів у формі грошей зменшується. Отже,

У процесі такого вибору, на думку Дж.-М. Кейнса, виявляються спекулятивні мотиви поведінки людей, а попит на гроші з боку активів є спекулятивним.

Загальний, або сукупний, попит на гроші (МD) складається з попиту на гроші для операцій і попиту на гроші з боку активів:

Графік попиту на гроші для операцій МБ(має вигляд вертикальної прямої (рис. 24), оскільки він залежить не від ставки процента за не грошовими активами, а від номінального ВНП. Попит на гроші з боку активів МDа (рис. 25) обернено пропорційний ставці процента. Загальний попит на гроші МD (рис. 26) зсуває по горизонтальній осі криву попиту на гроші з боку активів на величину, яка дорівнює попиту на гроші для операцій. При цьому ставка процента не повинна опускатися нижче деякого мінімально припустимого значення г0, інакше власник заощаджень віддасть перевагу збереженню своїх доходів у формі готівки.

Деякі зарубіжні економісти не визнають відокремлення попиту на гроші для операцій від попиту на гроші з боку активів, у. Баумоль і Дж. Тобін, зокрема, вважають, що індивід, маючи певну кількість грошей для оперативних

цілей, може інвестувати тимчасово вільні кошти і одержувати процент, але в певний момент вилучати їх для оплати поточних витрат. Причому чим вища ставка процента, тим менше коштів зберігатиметься у грошовій формі, і навпаки. Водночас важливими факторами попиту на гроші вважаються: багатство індивідів; очікування змін у господарській кон'юнктурі; рівень інфляції. Отже, пропонується єдина концепція попиту на гроші, згідно з якою він залежить від номінального ВНП і номінальної ставки процента з урахуванням інфляції:

56. механізм досягнення рівноваги на грошовому ринку

Попит і пропозицію грошей пов'язує модель грошового ринку. Згідно з короткостроковою моделлю грошового ринку, пропозиція грошей, доход і рівень цін є екзогенними змінними. Пропозиція грошей контролюється центральним банком і фіксована на рівні Мs. У короткостроковому періоді рівень цін не змінюється, тому номінальні та реальні змінні моделі збігаються: М=(М/Р); r=і. Таким чином, реальна пропозиція грошей фіксована на рівні (М/Р)s і на графіку показана вертикальною лінією. Альтернативну вартість грошей вимірює ставка процента по такому фінансовому активу, як облігації. Попит на гроші L(r) є спадною функцією процентної ставки (r) для даного рівня доходу (Y).

Рисунок 8.4 – Модель грошового ринку та його рівновага

Рівновага грошового ринку досягається в точці, де попит на гроші дорівнює їхній пропозиції. Умова рівноваги має вигляд: (М/Р)s = L(r,Y). Точці рівноваги грошового ринку відповідає рівноважна процентна ставка r*. Модель грошового ринку показує, що існує лише єдина ставка, за якої попит на гроші і пропозиція грошей збігаються (рис. 8.4).

На практиці на грошовому ринку постійно виникають коливання. Вони бувають двох типів:

• коливання, пов'язані з початковою нерівновагою грошового ринку;

• коливання, пов'язані зі зміною рівноваги.

Розглянемо механізми, які врівноважують грошовий ринок в одному й другому випадках.

Якщо процентна ставка не відповідає рівноважному рівневі, корекція ситуації на грошовому ринку з метою досягнення рівноваги відбувається за допомогою процентної ставки, зміна рівня якої змушує економічних аґентів змінювати структуру портфеля своїх активів.

При низькому рівні процентної виникає надлишковий попит на гроші, який усувається економічними агентами за допомогою продажу облігацій. Колективний продаж облігацій спричиняє збільшення пропозиції облігацій на ринку і, таким чином, падіння їхньої ринкової ціни. Оскільки зниження ринкової ціни облігацій супроводжується зростанням процентної ставки, то зміна структури портфеля триватиме доти, поки бажаний рівень зберігання грошей не відповідатиме пропозиції грошей при рівноважній процентній ставці.

При зависокому рівні процентної ставки висока альтернативна вартість зберігання грошей зменшує попит на гроші, і тому, навпаки, виникає надлишкова пропозиція грошей, яка використовується економічними агентами на купівлю облігацій. Підвищений попит на облігації веде до зростання їхньої ринкової ціни. Спричинене зростанням ринкової ціни облігацій зниження процентної ставки триватиме доти, доки при рівноважній процентній ставці попит на гроші не відповідатиме кількості грошей, що пропонується банківською системою.

Коливання рівноважних значень процентної ставки пов'язані зі змінами екзогенних змінних грошового ринку: рівня доходу та пропозиції грошей. Зростання рівня доходу підвищує попит на гроші та рівноважну процентну ставку. Підвищення пропозиції грошей, навпаки, спричиняє її зниження. При зміні рівноважної процентної ставки процес урівноваження грошового ринку відбувається таким чином.

Підвищення пропозиції грошей приводить до того, що в початковому положенні рівноваги виникає надлишкова пропозиція грошей. Цей тимчасовий надлишок грошей усувається економічними агентами за рахунок підвищення попиту на облігації. Купівля облігацій, що супроводжується зростанням їхньої ринкової ціни, триває до тих пір, поки процентна ставка не відповідатиме новій, нижчій рівноважній ставці процента. Підвищення пропозиції грошей, яке відбувається в ситуації “частки ліквідності”, не спричиняє зниження процентної ставки внаслідок мінімальної альтернативної вартості зберігання грошей.

Зростання доходу в умовах незмінної пропозиції грошей підвищує попит на гроші і, таким чином, спричиняє появу надлишкового попиту на гроші в початковому положенні рівноваги. Надлишковий попит на гроші задовольняється економічними агентами за допомогою продажу облігацій або позичок у комерційних банків. Збільшення попиту на позики сприяє зростанню процентної ставки.

Аналогічно і продаж облігацій триватиме доти, доки процентна ставка не зросте до рівня, що відповідає новій рівновазі

57. Банківська система та грошова пропозиція. функції комерційних банків

Банківська система у цілому може надати позики, обсяг яких у кілька разів перевищує її початкові надлишкові резерви. Основу всієї грошової маси країни становлять гроші високої ефективності, або грошова база. Розмір грошової бази у даний момент можна визначити за балансом Національного банку.

Система часткового резервування дозволяє комерційним банкам створювати гроші, збільшуючи пропозицію грошей за рахунок кредитування економіки. Спроможність кожного комерційного банку створювати гроші визначається розміром його надлишкових резервів.

 

У моделі банківської системи з урахуванням депозитних та готівкових грошей враховуються: роль Центрального банку, поведінка комерційних банків, можливий відтік частини грошей з депозитів банківської системи у

готівку.

Основними функціями банків є:

• падання кредитів та забезпечення потреб у ліквідності інших суб'єктів ринку;

• обслуговування комерційних угод та управління системою платежів;

• трансформація ризиків, термінів та капіталів.

Банки також є важливою ланкою в механізмі монетарного регулювання економіки.

Трансформаційна функція є однією з найважливіших функцій банку. Банки трансформують не тільки обсяги та терміни грошових вкладень, а й ризики, що супроводжують цю трансформацію. Залучаючи великі обсяги короткострокових та невеликих за розміром депозитів, банки здійснюють інвестування їх у довгострокові і нерідко значні за розміром позички. При цьому банки приймають на себе ризики, пов'язані з можливим непогашенням позик, зі змінами процентних ставок та валютних курсів.

Види діяльності комерційних банків можна поділити на три категорії: активні операції, пасивні операції та банківські послуги. Активні операції банків пов'язані з розміщенням коштів і проводяться переважно з метою отримання доходу та для підтримки ліквідності. До активних операцій банку належать надання кредитів та позичок, купівля-продаж цінних паперів, вкладення коштів у комерційні проекти, лізингові, факторингові операції, операції з векселями та інші банківські операції, формування різних категорій резервів, інвестиції в основні засоби, інші матеріальні та нематеріальні активи.

Основними видами діяльності банку, які знаходять відповідне відображення в активах та пасивах банку, є діяльність із залучення депозитів, надання позик та операції з цінними паперами. Діяльність балків на ринку цінних паперів може бути досить різноманітною. До пасивних операцій банків з цінними паперами належить емісія банком власних цінних паперів: акцій — для формування акціонерного капіталу та облігацій, векселів, депозитних, ощадних сертифікатів, комерційних цінних паперів тощо для поповнення ресурсної бази. До активних операцій банків з цінними паперами відносять інвестиції в цінні папери з метою отримання доходу від володіння ними та торгівля цінними паперами з метою отримання доходу від їх перепродажу. Крім торгівлі цінними паперами за свій рахунок банки також здійснюють купівлю-продаж цінних паперів за дорученням клієнтів та допомагають емітентам у проведенні емісії пінних паперів.

Банківські послуги з управліпня активами, плануванню великих інвестиційних проектів, злиттю та придбанню корпорацій більш складні і більш прибуткові. Клієнти, які прагнуть отримати послуги такого роду, насамперед звертаються до банку, який має значний досвід діяльності, оригінальні підходи та висококваліфіковані кадри. Корпорації готові сплатити значні суми аби досягти з допомогою фахівців банку значного фінансового результату. Оскільки подібні послуги потребують творчого підходу і гараптують отримання значних прибутків, невід'ємною складовою успіху в цьому випадку є висококваліфіковані кадри. У разі стандартних банківських послуг успіху досягають банки, які мають мінімальні витрати та володіють ефективними комп'ютерними та телекомунікаційними системами.

У цілому для того щоб бути конкурентоспроможним, банк мас надавати всі основні види банківських послуг, здійснювати операції з широким колом клієнтів, а також забезпечувати високу якість обслуговування при низькому рівні витрат.

58. грошово-кредитне регулювання економіки та його основні інструменти

Грошово-кредитна політика– це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин.

Інструменти, якими оперує грошово-кредитна політика для регулювання грошового обігу, зображено на рис. 7.12.

Рис. 7.12. Інструменти регулювання грошового обігу

Основною метою цієї політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін. Держава створює загальні умови для реалізації цих відносин, формує нормативно-законодавчу базу, визначає загальну орієнтацію функціонування фінансово-кредитних установ і законодавчі основи здійснення грошової емісії та випуску цінних паперів.

59. Суть політики «дешевих» та «дорогих» грошей

Грош.кредитне регулювання економіки здійснює Нацбанк за допомогою монетарної політики. Мета грош-кредитної політики – досягнення на нац.ринку рівноваги, що характ.повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Монетарна політика спирається на певну систему цілей та інструментів їх досягнення. Цілі монетарної політики поділяються на кінцеві (економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін) та проміжні (грошова пропозиція, відсоткова ставка, валютний курс). За допомогою проміжний цілей Національний банк впливає на кінцеві цілі. У своій політиці Нацбанк заст..такі методи: операції на відкритому ринку, зміна рівня мінімальної резервної норми, визначення рівня облікової ставки. Операції на відкритому ринку. Суть цього методу полягає в купівлі-продажу нацбанком уряд.цін.паперів на відкритому ринку. Купуючи або продаючи урядові цін.папери, Нацбанк здатний збільшувати або зменшувати резерви в банк.системі і таким чином впливати на пропозицію грошей. Тут Нацбанк здійснює політику “дорогих” або “дешевих” грошей. Політика “дорогих” грошей – монетарна політика, спрямована на підвищення відсот.ставки з метою стимулювання ділової активності (Нацбанк продає урядові цін.папери). Політика “дешевих” грошей – монетарна політика, спрямована на підвищення відсот.ставки з метою стримання ділової активності (скуповує цін.папери). Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, Нацбанк також може вплив.на кредит.можливості комерц.банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грош.пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають “дорогими”, і навпаки, знижуючи резервну норму, Нацбанк здійснює політику “дешевих” грошей. Облікова ставка – відсоток, під який Нацбанк надає кредити комерц.банкам. Нацбанк може надавати безпосередньо позику комерц.банкам, призначаючи низьку (дисконтну) облікову ставку. Тому ця політика назив.також дисконтною. Вона призводить до збільшення резервів у комерц.банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсот.ставку на грош.ринку. І навпаки, підвищуючи облікову ставку. Нацбанк скорочує резерви комерц.банків. У них погіршується можливість до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а відсотк.ставка збільшується.

60. антиінфляційна політика та її напрямки

Антиінфляційна політика - це сукупність ефективних заходів держави, спрямованих на реальну стабілізацію рівня споживчих цін. Для подолання інфляції й формування ефективної політики стабілізації національної валюти вироблено цілий ряд методів. Серед них найбільш поширеними є: нуліфікація, ревалоризація і реставрація, девальвація, дефляція.

Найчастіше використовується нуліфікація знецінених грошей. Вона означає ліквідацію старих грошових знаків, вилучення їх із обігу і заміну їх новими грошовими знаками, як правило, в меншій кількості. Цим методом скористалась Україна в 1996 p., запровадивши в обіг нову грошову одиницю - гривню.

Протилежним до нуліфікації є метод стабілізації національної валюти з допомогою ревалоризації і реставрації. Ревалоризація означає процес відновлення доінфляційної вартості паперових грошей з метою стабілізації і підвищення курсу національної валюти. Нині у її здійсненні провідним методом є поступова реставрація валюти, тобто відновлення доінфляційної купівельної спроможності та курсу національної валюти щодо інших вільноконвертованих валют. Водночас у країні реалізується цілий комплекс заходів для оздоровлення національної економіки, спрямованих насамперед на збільшення виробництва високоякісних, конкурентно-здатних товарів.

Стабілізацію національної валюти можна розпочати також із проведення політики дефляції. Це процес стримування зростання грошової маси в обігу. Вона означає вилучення з обігу певної частини надлишку паперових грошей. Супроводжується дефляція також комплексом заходів із оздоровлення національної економіки і фінансів, що виражаються в реформі податкової системи, скороченні бюджетних витрат та обсягів кредитів тощо.

Світовий досвід країн ринкової економіки свідчить, що для регулювання інфляційного процесу важливе значення має впровадження таких дій: встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків за кредит; регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу; розвиток безготівкових платежів і водночас обмеження питомої ваги готівкових грошей, які найбільше піддаються інфляційному знеціненню; широке запровадження електронних грошей, карток споживача. Держава через регулювання маси грошей, рівня відсотків за кредит і швидкості обігу грошей може активно впливати на обмеження інфляційного процесу, стимулювати рівень інвестицій і розширення національного виробництва. Звичайно, вибір методів подолання інфляції залежить від її рівня, від особливостей національної економіки, від місця державного регулювання процесу суспільного відтворення.