XIX століття називають «століттям історії», і невипадково — саме в цей час відбуваються величезні соціальні зміни, які, безумовно, відбились на ході літературного процесу: Велика Французька революція зруйнувала феодальний світ, створила духовні умови для виникнення суспільства буржуазної демократії, і хоча просвітників-раціоналістів XVIII ст. було звинувачено у кривавих жахах якобінського терору, все одно — європейське суспільство пішло шляхом розвитку раціональної культури, про що яскраво свідчить розквіт раціонально-експериментальної науки XIX ст.
Яскравою прикметою літератури XIX ст. є також виявлення національної своєрідності окремих країн, у тому числі і США. Формування Європейських націй підійшло до своєї фінальної стадії, до свого максимального загострення. Якщо у попередні епохи розвитку європейських літератур інтелектуали Європи скоріш осмислювали себе як своєрідну інтелектуальну націю» серед різнорідного, але нерозумного народу, то тепер письменники ототожнюють себе із своєрідною культурою своєї батьківщини, що оцінюють як неповторну. Проте усвідомлення національної самобутності не означає національного відокремлення. Різні європейські культури вступають у живий процес взаємодії, починають осмислювати неповторність одна одної, взаємно збагачуються.
Для літератури XIX століття є характерними два глобальних літературних напрями: романтизм і класичний реалізм. Ці два напрями розвивалися практично паралельно, постійно взаємодіяли, збагачували один одного. Романтизм вважається «старшим» за класичний реалізм, оскільки романтики раніше, ніж реалісти, отримали власну естетичну теорію, що спочатку виникла в Німеччині (Єнський і Гейдельберзький університети), а потім поширилося на весь світ.
Відбулося це у 90-х pp. XVIII — 10-х pp. XIX ст. Реалізм же тривалий час себе не усвідомлював. Сам термін увійшов в арсенал літературознавства лише наприкінці XIX ст., тоді, коли напрям уже оформився. Стендаль вважав себе романтиком, Бальзак — еклектиком.
Формування французького романтизму пов'язано із важливими історичними подіями, які відбувалися у Франції у XIX ст. Липнева революція 1830 р. набула значення вирішальної літературної віхи. Гюго писав: «Коли-небудь липень 1830 року буде визнано датою на стільки ж літературною, як і політичною». Три дні на барикадах билися дрібні буржуа, ремісники, робітники, студенти, однак перемогу над режимом Реставрації використали великі буржуа й банкіри. Стендаль сказав про результати революції 1830 р.: «Банк став на чолі держави». Країною почав правити «король банкірів» Луї-Філіпп. Але надалі виявилось: буржуа стали іншими. Якщо під час Великої Французької революції кінця XVIII ст. весь простолюд загалом відстоював право на гідність, то тепер він розшарувався на бідних та багатих. Задоволення інтересів однієї половини неминуче вело до пригноблення іншої. Країна рухалась до революції 1848 р.
Період 1830-1848 pp. був надзвичайно цікавим з точки зору розвитку літератури. Незадоволення більшої частини населення результатам 11 революції 1830 р. вилилось на сторінки преси (адже після 1830 вона, нарешті, стала вільною). Журнал «Карикатура», де працювали знамениті художники III. Філіпон та О. Дом'є, створив сатиричний символ «банкірського правління». Ним стала груша. Адже голова Луї-Філіппа нагадувала саме цей плід. Там же виник образ Свободи, простої жінки на ім'я Франсуаза Ліберте (Вільна Франція). Саме її зобразив Е. Делакруа на відомій картині «Свобода на барикадах» (1831).
Журналістика починає усвідомлювати себе «четвертою владою». Журналісти, письменники, поети безжально картають новий режим. Народний поет П. Ж. Беранже зі сторінок преси висміює своїх друзів, з якими колись разом бився на барикадах. Тепер вони стали міністрами і перетворилися на нових гнобителів народу.
Реалізм розвивався у Франції паралельно з романтизмом. Різні напрями не заперечували, а взаємно збагачували один одного.
Одним з основних джерел розвитку французького реалізму стали так звані «фізіології»: портрети крамаря, ремісника і т. д., з деталі, ними описами кварталів, де вони мешкали. Фізіології створювались на зразок біологічних описів тварин. Письменники використовували досягнення романтиків, які відкрили явище колориту (неповторності, живописності, оригінальності зображення). Вони передавали специфічні риси, які були притаманними певній соціальній персон і та місцю її проживання. «Фізіології» мали великий вплив на становлення реалізму Бальзака.
Іще одним, можливо, наймогутнішим впливом був вплив природничих наук, які набули у середині XIX століття особливого значення. Теорії Е. та І. Жоффруа Сент-Ілера, Ч. Дарвіна, Ж. Кюв'є примусили письменників задуматися: якщо людина є розумною твариною, то, імовірно, до неї слід застосовувати не тільки духовні, а й біологічні закони? Безперечно: на творчість реалістів мали чималий вплив і теорія Кюв'є про зоологічні типи, і вчення Е. та І. Жоффруа Сент-Ілерів про пристосування біологічних організмів до середовища їхнього існування. В працях і листуванні Стендаля та Бальзака можна зустріти чимало біологічних термінів. Аналітично досліджуючи суспільство, вони підходили до нього як до спільноти конкуруючих істот (Стендаль) та явища рівня «жертва — хижак» (Бальзак).
Деякі риси перейшли до французького реалізму із класицистичної спадщини. Наприклад, характерна для трагедії XVIII ст. боротьба між двома пристрастями. У Стендаля душа Сореля розривається між честолюбством й коханням; у Бальзака — в душі Растіньяка відбувається Конфлікт між моральним обов'язком й честолюбством. Деякі характери Бальзака побудовані за принципом домінанти однієї пристрасті (класицистичний закон однолінійного характеру). Наприклад, у Гобсека — це накопичення, в батька Горіо — батьківство. Але реалістична характерологія, безумовно, багатша, ніж класицистична.
Література революційної епохи була спрямованою на аналіз суспільства. «Поетичним правосуддям» займалися і романтики, і реалісти. Але робили вони це різними методами. Критик Ш. О. Сент-Бьов дотепно охарактеризував різницю, яка існувала між романтичним І реалістичним підходом до дійсності: «Де вже не поет, який делікатно стягує покрови з інтимних таємниць, це —- лікар, який без сорому дивиться на найінтимніші хвороби своїх пацієнтів».
