Фінансові ресурси класифікуються за такими ознаками: за кругообігом; за використанням; за правом власності (схема 14)

За кругообігом розрізняють початкові фінансові ресурси, тоб­то ті, з якими підприємство починає свою діяльність і які концентруються у статутному фонді, і прирощені — отримані підприємством у результаті його діяльності у формі чистого доходу — прибутку.

За характером використання виділяють матеріалізовані фінансові ресурси — вкладені в основні засоби, які постійно забезпечують виробничий процес, і ті, що перебувають в обігу, обслуговуючи окремий виробничий цикл — оборотні кошти. Оскільки основні засоби постійно зношуються, то для їх оновлення встановлені амортизаційні відрахування, що є формою цільових фінансових ресурсів.

За правом власності фінансові ресурси поділяють на власні кошти підприємницької структури (залежно від форми власності це приватний, пайовий чи акціонерний капітал), надані безоплатно державою з бюджету чи фондів цільового призначення або корпоративними формуваннями з централізованих фондів та позичені — отримані кредити.

Конкретними видами фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні підприємств, є: амортизаційні відрахування, оборотні кошти, прибуток, бюджетні асигнування, надходження з цільових фондів, надходження з централізованих корпоративних фондів, кредити. Водночас треба зазначити, що прибуток, бюджетні асигнування, надходження з цільових і корпоративних фондів — це не стільки ресурси, скільки джерела їх формування. Вони можуть бути спрямовані як на забезпечення потреб виробництва, так і на невиробничі потреби. Так, наприклад, прибуток може бути капіталізованим (поповнення статутного фонду) або витраченим на фінансування соціальних витрат чи на виплату премій.

Витрати і доходи як фінансові категорії тісно взаємозв’язані між собою. Витрати підприємства відбивають у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах вартісну оцінку господарської діяльності (підготовка, організація, здійснення виробництва та реалізація продукції, робіт, послуг), фінансової і соціальної діяльності. Доходи — це загальна сума надходжень, отриманих від цих видів діяльності у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах.

Визначення доходів і витрат має два аспекти — фінансовий і податковий. З погляду фінансової діяльності до них належать усі реально отримані доходи і здійснені витрати. Що стосується оподаткування прибутку, то мають бути чітко регламентовані валові доходи і валові витрати з метою визначення об’єкта оподаткування. Мета такого регламентування полягає насамперед у розмежуванні здійснених затрат між валовими витратами (собівартістю) і прибутком, адже так чи інакше всі отримані доходи будуть витрачені. Якщо не обмежувати віднесення затрат на валові витрати, то прибуток, як облікова величина, може взагалі зникнути.

Витрати підприємства розглядаються за такими ознаками: напрямами і джерелами фінансування, характером списання.

За напрямами фінансування виділяють витрати на:

¾ виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг);

¾ відтворення основних засобів;

¾ операційні заходи;

¾ соціальні цілі.

За джерелами фінансування витрати поділяються на:

¾забезпечені власними фінансовими ресурсами;

¾покриті залученими позичковими коштами;

¾здійснені за рахунок наданих коштів.

За характером списання розрізняють витрати, що відшкодовуються за рахунок валових витрат (собівартості) чи прибутку. До валових витрат належать ті витрати підприємства, без яких процес виробництва і реалізації просто неможливий або дуже ускладнений. За рахунок прибутку здійснюються витрати, які сприяють діяльності й розвитку підприємства.

Доходи є об’єктом розподільних відносин. Вони поділяються на чотири групи:

¾від виробничої діяльності;

¾від реалізації майна;

¾від фінансової діяльності;

¾від перерозподілу через фінансову систему.

Основою формування доходів у суспільстві є доходи першої групи. Решта доходів так чи інакше відображають їх перерозподіл.

Формування доходів відбувається на основі двосторонніх відносин між різними суб’єктами, які характеризують рух грошових потоків від одного з них до іншого. Реальність доходів визначається рівнем цін на товари (роботи, послуги), який установлюється на ринку. Тому при виникненні так званого «перекосу» цін необхідний механізм регулювання доходів (наприклад, податок на надприбуток або бюджетні субсидії).

Фінансові результати — це зіставлення регламентованих податковим законодавством валових доходів і валових витрат. Перевищення валових доходів над валовими витратами становить прибуток, зворотне явище характеризує збиток. Прибуток є метою підприємницької діяльності й водночас джерелом витрат на розвиток виробництва. Це одна з основних фінансових категорій ринкової економіки. У прибутку, як кінцевому результаті, концентруються фінансові інтереси всіх суб’єктів підприємницької діяльності. Прибуток і його рівень характеризує ефективність виробництва, збиток свідчить про неефективне господарювання. Прибуток означає примноження фінансових ресурсів, збиток — їх втрати. Якщо збитки мають постійний характер, то, врешті-решт, будуть втрачені всі фінансові ресурси.

17 правління фінансами включає дві основні складові: система органів управління і система методів управління. Органи управління в Україні згруповані в чотири блоки РИС 11. Центральне місце в системі органів управління фінансами в Україні займає Міністерство фінансів, як і в багатьох провідних зарубіжних державах (Німеччина, Канада, Японія, Швеція, Польща та інші країни). Міністерства фінансів під назвою державних казначейств функціонують у США, Великобританії; як міністерство фінансів і економіки - у Франції.

 

Міністерство фінансів та його підрозділи очолює перший блок системи органів управління, має першочерговий вплив на такі ланки фінансової системи, як бюджет держави, державний кредит, фінанси суб’єктів господарювання, міжнародні фінансові відносини

 

На Міністерство фінансів в Україні покладені завдання загального керівництва всією системою фінансів країни. Основними його функціями є:

 

розробка напрямків фінансової політики держави та заходів щодо їх реалізації;

 

організація бюджетного процесу за всіма етапами;

 

мобілізація коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

 

організаційне та методичне регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання;

 

організація функціонування ринку цінних паперів;

 

забезпечення розвитку міжнародних фінансових відносин тощо.

 

Міністерство фінансів має розгалужену регіональну структуру в якій розмежування повноважень і функцій здійснюється за регіональним принципом. Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування: вертикальну і горизонтальну. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу вищого рівня. Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам самоврядування і входять до складу відповідних державних адміністрацій. Але із прийняттям Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 09.04.1999 р., Указу Президента України від 26.08.1999 р. "Про положення про Міністерство фінансів України" не було прийнято рішення про функції, обов'язки і підпорядкованість фінансових органів, що практично ліквідувало вертикальну структуру формування і функціонального підпорядкування фінансових органів Міністерству фінансів України. Правовий вакуум, у якому перебувають місцеві фінвідділи, стримує активне і результативне втілення фінансової, бюджетної політики Міністерства фінансів, призводить до втрати керованості ефективним і цільовим використанням бюджетних коштів.

 

Водночас доцільно покласти виконання повноважень місцевих органів влади в галузі бюджету та фінансів на фінансові відділи, відділи економіки. А з метою перевірки стану управління фінансами можна було б, на зразок інших країн, у складі Міністерства фінансів створити Генеральну фінансову інспекцію.

 

До складу Міністерства фінансів входять два відокремлених підрозділи: Контрольно-ревізійна служба і Державне казначейство, на яких покладено функції контролю. Другий блок системи органів управління фінансами складається з органів, що здійснюють переважно функції контролю: Рахункова палата, Комітет нагляду за страховою діяльністю, Аудиторська палата. Основним фінансовим інститутом третього блоку органів системи управління фінансами в Україні є Національний банк України. Він здійснює:

 

емісію грошей, виступаючи інструментом фінансових відносин;

 

регулювання грошового обігу в Україні;

 

організацію ефективного функціонування кредитної системи;

 

забезпечення проведення міжбанківських розрахунків;

 

обслуговування Уряду, виконуючи агентські послуги з розміщення державних цінних паперів. обслуговуючи державний борг;

 

організацію касового виконання бюджету;

 

проведення міжнародних розрахунків держави;

 

валютне регулювання і встановлення офіційного курсу валют чи валютних коридорів.

 

На Національний банк України покладено також функції контролю за банківською системою країни. Значної уваги заслуговують, як органи управління Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування, які входять до четвертого блоку органів управління. Вони створені з метою фінансового забезпечення реалізації соціальних гарантій в Україні. Так, Пенсійний фонд акумулює і раціонально розміщує кошти, призначені для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і проведення їх виплат. Пенсійний фонд, як орган управління, має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків до фонду. Фонд соціального страхування здійснює управління коштами, призначеними для виплати соціальних допомог і здійснення соціального захисту в Україні. Аналогічно Пенсійному фонду, виконує функції управління та контролю відповідно даного цільового фонду.

18.

2.3. Управління фінансовою системою

Фінансова система являє собою доволі складний механізм. Ефективність її функціонування залежить від двох визначальних чинників. По-перше, від налагодженості фінансових відносин у суспільстві. В основі цього лежить насамперед вибір правильної і доцільної для даної країни фінансової моделі, яка стимулює виробника і суспільство. Крім того, дуже важливим чинником є дійовість фінансового механізму, а також чітке фінансове законодавство. Без цих передумов цілеспрямовано керувати фінансами практично неможливо. По-друге, ефективне функціонування фінансової системи залежить від організації управління нею.

Управління фінансами, як і будь-якою іншою системою, включає дві основні складові: органи управління та форми і методи управлінської діяльності. У світовій теорії і практиці широкого визнання набув фінансовий менеджмент як наука про управління фінансовою діяльністю. Зміст фінансового менеджменту визначається функціями управління: розроблення стратегії, планування тактики реалізації стратегії, організація виконання розроблених планів, облік і контроль.

Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інституціями.

Центральне місце в управлінні фінансами в Україні, як і в будь-якій іншій державі, посідає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни. Основними його функціями є:

— вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення заходів щодо їх реалізації;

— організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;

— здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

— організаційне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;

— організація функціонування ринку державних цінних паперів;

— забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інституціями;

— організація і здійснення фінансового контролю в країні.

Міністерство фінансів України має розгалужену регіональну структуру Розмежування повноважень і функцій між органами Міністерства фінансів здійснюється за регіональним принципом. Так, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим складає і виконує Республіканський бюджет, обласні фінансові управління — обласні бюджети, районні й міські фінансові відділи — районні й міські бюджети.

Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу (наприклад, районні фінансові відділи — обласному фінансовому управлінню). Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам управління, тобто входять до складу відповідних державних адміністрацій.

Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. По-перше, вона здійснює ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету. По-друге, вона є органом державного контролю за ефективним і цільовим використанням бюджетних асигнувань безпосередньо у розпорядників бюджетних коштів. По-третє, контрольно-реві­зійна служба проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектора. Контрольно-ревізійна служба має регіональну структуру, ідентичну системі Міністерства фінансів.

Державне казначейство створено з метою забезпечення повного і своєчасного виконання Державного бюджету. Оскільки об’єкти фінансування з центрального бюджету держави розташовані на всій території країни, то здійснювати їх обслуговування з єдиного центру украй складно. Казначейство має таку саму регіональну структуру, як і Міністерство фінансів. Розмежування повноважень між регіональними органами в частині фінансування видатків здійснюється за ознаками важливості того чи іншого об’єкта фінансування і місця його розташування.

Державна податкова адміністрація організовує справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. На неї покладені такі основні функції:

— розроблення проектів податкового законодавства;

— проведення масово-роз’яснювальної роботи серед платників податків;

— облік платників податків та надходжень їх до бюджету;

— контроль за правильністю обчислення податків та інших обов’язкових платежів і своєчасністю їх сплати;

— накладення штрафних санкцій та адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства;

— міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.

Регіональна структура податкової адміністрації аналогічна системі Міністерства фінансів. Вищою її ланкою є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні. Регіональними органами є податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та податкові інспекції в районах і містах обласного підпорядкування. Податкові адміністрації в областях і містах з районним поділом виконують організаційні й консультаційні функції. Безпосередню податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на даній території і контролюють їх розрахунки з бюджетом.

Рахункова палата України створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням бюджету держави, аналізу бюджетної політики держави, контролю у сфері державного кредиту. Вона відіграє роль експертного органу, роблячи відповідні висновки і даючи рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Рахункова палата може проводити також ревізійну роботу в різних ланках фінансової системи. Однак, на відміну від контрольно-ревізійної служби, яка здійснює детальний контроль за повним дотриманням фінансового законодавства, Рахункова палата здійснює контроль з позицій макроекономічного фінансового регулювання і дійовості фінансової політики.

Аудиторська палата, хоча і не є фінансовим органом, організовує незалежний фінансовий контроль. Вона видає ліцензії юридичним і фізичним особам на право здійснення аудиторської діяльності й контролює дотримання вимог законодавства з аудитор­ського контролю.

Аудиторські фірми проводять перевірки фінансово-господарсь­кої діяльності суб’єктів господарювання і дають свої висновки стосовно законності й правильності здійснення фінансових операцій, відповідності ведення бухгалтерського обліку встановленим вимогам, достовірності фінансової звітності. Аудиторський контроль має за мету надання консультативної допомоги, за його результатами не приймаються рішення про накладання штрафних санкцій і адміністративних стягнень. Разом з тим аудиторські фірми несуть відповідальність за правильність аудиторського висновку, оскільки після їх перевірок податкова і фінансова звітність перевіряється відповідними органами фінансового контролю.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, і регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання Національного банку — організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів (мінімального розміру статутного фонду, показників ліквідності й платоспроможності та ін.) і розмірів обов’яз­кових резервів. Важлива його функція в банківській системі — забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він є банком банків.

Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави. Національний банк здійснює валютне регулювання і визначає офіційні курси валют чи валютні коридори.

Комерційні банки формують банківську систему і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи.

Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих банків відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.

За формою власності розрізняють державні, акціонерні й приватні банки. Однак незалежно від форми власності комерційні банки є суб’єктами підприємницької діяльності, яку вони здійснюють на основі комерційного розрахунку.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купів-
лі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, який складається під впливом попиту і пропозиції як на національну, так і на іноземні валюти. Крім того, операції з купів-
лі-продажу валют здійснюються на міжбанківському валютному ринку.

Страхові компанії укладають угоди на страхування, приймають страхові платежі й виплачують страхові відшкодування, інвестують тимчасово вільні кошти. Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють розміри страхо­вих тарифів.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає лі­цензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія контролює діяльність суб’єктів ринку цінних паперів — емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж — відповідно до чинного у цій сфері законодавства.

Фондова біржа проводить операції з цінними паперами. Основне її призначення — організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого боку, і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Виступаючи центром торгівлі цінними паперами, фондова біржа є індикатором ділової активності й проводить котирування акцій. Цим створюється система незалежної і досить об’єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств. Тому бюлетені фондових бірж відіграють дуже важливе значення у функціонуванні фінансової системи та економіки країни.

На ринку цінних паперів важливу роль виконують фінансові посередники. За дорученням емітентів вони здійснюють випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку, а також проводять операції з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників ґрунтується на їх інформованості та глибоких знаннях ринку цінних паперів.

Пенсійний фонд створений з метою акумуляції і раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і здійснення їх виплат. Пенсійний фонд як орган управління має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

Фонди соціального страхування та Українська державна інноваційна компанія виконують аналогічні функції відносно відповідних цільових фондів.

19. Управління фінансами на підприємстві

 

 

Управління як діяльність існувало протягом усієї нашої історії. Можна сказати, що управління існувало з того моменту, як у людей виникла потреба у спільній праці. Певна форма управлінської діяльності постала, коли треба було збирати податки, створювати армію, годувати людей, які самі не виробляли харчів. В словнику слово "управляти" означає керувати, направляти діяльність кого-небудь, чого-небудь. Тому, управління - це процес впливу на кого-небудь, і що-небудь. Крім того, слово "управління" поєднують з діяльністю органів влади, керівних органів тощо.

Отже, управління можна трактувати як процес впливу, і водночас як систему управляючих суб'єктів, об'єктів, якими управляють, та управлінських дій. Управління в економіці - це свідоме спрямування економічних і соціальних процесів для досягнення збалансованості, пропорційності й оптимальності. Світовий досвід переконує, що в основі успіхів прогресу завжди лежать безпосередні економічні інтереси людини, дисципліна і порядок, чітка система організації та управління процесами капіталотворення, формування фондів нагромадження і споживання.

У фінансах підприємств управління означає процес впливу на фінансові відносини, фінансові ресурси, їх організацію для реалізації фінансової політики господарюючого суб'єкта. Крім того, управління фінансами можна визначити як сукупність всіх органів апарата управління підприємства та їх управлінських дій.

Метою фінансового управління є забезпечення підприємства необхідними фінансовими ресурсами та підвищення ефективності його фінансової діяльності. Предметом фінансового управління є регулювання фінансових потоків. При цьому об'єктом управління фінансами є фінансові відносини у сфері грошового обігу, фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках фінансово-господарської роботи підприємства.

Суб'єктом управління фінансами підприємств є керівний та фінансовий апарат системи органів управління на підприємстві. У практичному плані управління фінансами підприємств - це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу суб'єктів управління на формування і використання фінансових ресурсів.

Поняття "управління фінансами" пов'язують з управлінням на рівні держави чи галузі. На рівні підприємств різних організаційних форм та різних форм власності в сучасних умовах використовують поняття "фінансовий менеджмент". Фінансовий менеджмент - це управління фінансами підприємства, направлене на досягнення його мети за допомогою певних методів.

Управління фінансами підприємств базується на об'єктивних та суб'єктивних законах суспільного розвитку, на знанні та використанні закономірностей розподілу готового продукту і валового доходу підприємства. Сутність поняття фінансового управління можна трактувати як інструмент реалізації фінансів та фінансової політики, як сукупність методів впливу на організацію і використання фінансових відносин та фінансових ресурсів, як сукупність управлінських структур і фінансового апарату на всіх рівнях управління підприємством.

Фінансове управління має свою систему функцій, які пропонується визначати у такому складі:

взаємодія всіх елементів апарата управління підприємства;

створення ефективних організаційних структур управління;

аналіз фінансових ресурсів і фінансових відносин;

прогнозування, планування, регулювання фінансових процесів;

обґрунтування й прийняття оперативних фінансових рішень;

контроль за виконанням розроблених планів та прийнятих фінансових рішень.

 

Вплив на фінансові відносини здійснюється за допомогою спеціальних методів:

фінансового прогнозування;

фінансового планування;

фінансового регулювання;

фінансового контролю.

 

Значне місце в управлінні фінансами підприємства займає прогнозування. Фінансове прогнозування - це передбачення ймовірного фінансового стану підприємства, обґрунтування показників фінансових планів. Прогнози можуть бути середньостроковими (5-Ю років) і довгостроковими (більше 10-ти років). Фінансове прогнозування передує стадії складання фінансових планів, розробляє концепцію фінансової політики на певний період. Мета фінансового прогнозування - це визначення реально можливого обсягу фінансових ресурсів, джерел їх формування, напрямки їх використання на період, що прогнозується. Фінансові прогнози дозволяють фінансовому підрозділу підприємства намітити різні варіанти розвитку та удосконалення системи фінансових відносин, форми та методи реалізації фінансової політики.

Фінансове прогнозування передбачає застосування різних методів, основними з яких є:

асоціацій і аналогій;

побудова економетричних моделей, що описують динаміку показників фінансових планів в залежності від факторів, що визначають і впливають на економічні процеси;

кореляційно-регресивний аналіз;

метод безпосередньої експертної оцінки;

 

При цьому використовується системний підхід, який залучає наступні елементи діалектичної логіки:

об'єктивність і повноту розгляду напрямків розвитку і показників;

аналіз економічних процесів у динаміці та розвитку;

вивчення явищ у взаємозв'язку і взаємозалежності;

історичний підхід.

 

Створення відповідного фінансового прогнозу є досить складним завданням. Адже, коливання фінансових ринків і швидкі зміни у фінансових відносинах не лише ускладнюють прогнозування, а й підвищують його важливість. Фінансові прогнози не можуть бути виконані з великою точністю, тому що може відбутися багато подій, які спричинять невідповідність між дійсністю і прогнозом. Процес фінансового прогнозування зосереджується на таких аспектах:

фінансові ресурси;

економічний та фінансовий стан;

фінансова політика

 

Розрахунок прогнозних показників та визначення рівня фінансового становища в майбутньому здійснюється в декілька етапів

1 етап - Складання аналітичного балансу

2 етап - Виділення впливових факторів

3 етап - Вихід на розрахункові величини факторів

 

Перший етап - на підставі аналізу показників попередніх періодів складається аналітичний баланс і визначаються вхідні дані для розрахунку необхідних показників, що рангуються залежно від ступеня їх вагомості.

Другий етап - виділення факторів, які мають першочерговий вплив на відібрані показники, визначаються допустимі межі впливу цих факторів.

Третій етап - вивчаються можливості виходу на розрахункові величини факторів.

На цих розрахунках базуються висновки про фінансовий стан (фінансові відносини), намічається стратегія дій та складається фінансовий план. В економічній літературі планування представляють як діяльність з прийняття рішень, які орієнтовані на майбутнє. Фінансове планування розглядають на підприємстві як діяльність по збалансуванню і пропорційності фінансових ресурсів. При цьому збалансування означає оптимальне співвідношення між фінансовими ресурсами, джерелами їх формування та обсягами використання.

Фінансове планування представляє собою складову загальноекономічного планування підприємства, в основі якого лежать показники соціально-економічного розвитку. Фінансове планування направлено на координацію діяльності всіх відділів фінансової структури підприємства.

Головним об'єктом фінансового планування є фінансові відносини і фінансові ресурси, які знаходять своє кількісне відображення в плані. Рух коштів конкретного грошового фонду виражається і закріплюється у відповідних фінансових планах. Процес планування діяльності підприємств в нових господарських умов використовує систему бюджетування. Бюджет на рівні підприємства - це плановий документ, що відображає господарські операції підприємств та результати, пов'язані з їх виконанням. Сучасним методом фінансового планування є фінансове програмування, яке використовує програмно-цільовий підхід. В основу цього методу покладено чітке формулювання мети й задач і визначення засобів їх досягнення та вирішення.

Вибір варіанта програми залежить, перш за все, від ресурсних факторів. При цьому враховуються не тільки масштаби, значення та складність досягнення мети, але й обсяг наявних ресурсів, є, очікуваний сумарний ефект, потенційні втрати від недосягнення мети. Фінансове програмування використовується в розвинутих країнах 3 60-х років. Сутність його полягає в складанні "плаваючих" планів видатків на п'ять років. Кожний рік план підлягає коригуванню на основі очікуваного виконання показників плану поточного року. Показники при цьому пересуваються за 5-річною шкалою на рік вперед. Планові показники 1-го майбутнього року є директивними, а в наступні 4 роки - орієнтовними.

Сьогодні в Україні використовуються цільові комплексні програми, що представляють собою систему науково-дослідних, організаційно-господарських та інших заходів, які направлені на досягнення поставленої мети збалансування по ресурсах та виконавцях. Водночас управлінська діяльність має у своєму складі контрольні дії, спрямовані на те, щоб гарантувати виконання поставлених завдань.

Отже, фінансовий контроль є і повинен бути важливою функцією державного управління фінансами. Сутність фінансового контролю як методу управління та як поняття зводиться до процесу вивчення, порівняння, виявлення, фіксації проблем змісту і відображення в обліку господарських операцій та вжиття заходів для їх розв'язання, усунення порушень, попередження в подальшому. Необхідно відмітити, що фінансовий контроль необхідно розглядати як систему, якою є контролюючі суб'єкти, підконтрольні об'єкти та контрольні дії.

Побудова ефективної системи управління фінансами підприємства передбачає створення відповідної фінансової служби підприємства. Враховуючи обсяги і складність задач, що вирішуються на підприємстві, його фінансова служба може бути представлена:

фінансовим управлінням — на великих підприємствах;

фінансовим відділом — на середніх підприємствах;

фінансовим директором або головним бухгалтером, який займається не тільки питаннями бухгалтерського обліку, але й питаннями фінансової стратегії - на малих підприємствах.

 

 

Структура фінансової служби представлена на рис. 1.4.

 

 

На бухгалтерію покладаються обов'язки вести бухгалтерський облік підприємства та формувати його відкриту фінансову звітність у відповідності до встановлених вимог та положень. Аналітичний відділ зобов'язаний аналізувати й оцінювати фінансовий стан підприємства, виконання планових завдань по прибутку, обсягам виробництва та реалізації, підтримувати ліквідність та рентабельність підприємства. Відділ фінансового планування розробляє плани та бюджети підприємства (баланс доходів і видатків, бюджет руху грошових коштів, баланс активів і пасивів тощо). Оперативний відділ виконує збір рахунків, накладних, простежує їх оплату, забезпечує ефективні взаємовідносини з банками з приводу безготівкових розрахунків та отримання готівкових коштів, контрагентами - з приводу оплати товарів, послуг, вирішення спірних питань, державою - з приводу сплати податків, обов'язкових платежів, штрафів, пені та інших заходів економічного впливу на підприємство. Відділ по роботі з цінними паперами займається формуванням й управлінням портфелем цінних паперів, забезпечує його ефективність з позиції доходності і ризику.

Функціонування будь-якої системи управління фінансами здійснюється в рамках чинних законодавчих актів і нормативної бази. У вітчизняній теорії та практиці питання стратегічного управління діяльністю підприємством до цього часу недостатньо розроблені. Частково це пояснюється тим, що функція стратегічного управління тривалий час належала державі. Крім того, дається взнаки недосконалість правового, законодавчого, економічного регулювання в державі, а також нестабільність законодавчої бази, відсутність практичного досвіду у фахівців.

Враховуючи, що ринок передбачає роботу підприємства в умовах конкуренції, сьогодні ділова стратегія підприємств націлена на досягнення стратегічних конкурентних переваг. Отже, стратегію можна визначити як узагальнюючий план управління, який орієнтовано на досягнення основних цілей підприємства шляхом виявлення та реалізації довгострокових конкурентних переваг наданому ринку.

Таким чином, управління фінансами підприємств (фінансовий менеджмент) забезпечує його господарську діяльність фінансовими ресурсами, вирішує існуючі фінансові протиріччя у фінансових відносинах, здійснює контроль за дотриманням фінансової дисципліни, націлене на подальший розвиток підприємства, досягнення його стратегічних цілей.

21 Фінансове управління діяльністю господарства мас дві взаємопов'язані сфери:

поточну діяльність, пов'язану з використанням поточних активів; інвестиції.

Управління короткостроковим фінансуванням включає: визначення оптимальної величини капіталу; управління готівковим оборотом і ринковими цінними паперами;

визначення розмірів і джерел короткострокових кредитів. У процесі постачання вирішується питання управління товарними запасами. При виробництві фінансове управління спрямоване на:

забезпечення фінансовими ресурсами всіх поточних платежів;

розрахунків з органами страхування, Пенсійним фондом, податковою системою;

організацію заміщення зносу основних засобів.

У процесі реалізації продукції визначаються:

напрями реалізації;

ціни реалізації;

можливі дотації;

договірні відносини;

форми розрахунків;

проводиться управління отриманою готівкою.

Фінансове управління інвестиціями включає:

визначення напрямів капітальних вкладень;

політику дивідендів;

вибір джерел довгострокового фінансування:

прибуток;

довгостроковий кредит;

лізинг;

опціони.

Важливе місце в управлінні сучасним підприємством відіграє фінансовий менеджмент - система раціонального управління процесами фінансування господарської діяльності підприємства. Фінансовий менеджмент - невід'ємна частина загальної системи управління підприємством.

За змістом поняття фінансового менеджменту означає процес вироблення скеровуючих дій на рух фінансових ресурсів і капіталу з метою підвищення ефективності їх використання і нарощування.

Основний принцип, яким повинні керуватися фінансові менеджери - цс виключність інтересів фірми. Кінцеві фінансові цілі визначають всю політику взаємодії працівників підприємства. Правова законність операцій забезпечує їхній захист і законність доходів. Тому функціональними обов'язками фінансового менеджера є:

забезпечення правової законності і захищеності господарських операцій з капіталом і фінансовими ресурсами підприємства;

налагодження нормальних фінансових взаємовідносин зі всіма учасниками комерційної операції;

розробка планів і прогнозів вкладення капіталу і оцінка їх ефективності;

вибір і обґрунтування кредитної і валютної політики підприємства;

розробка і реалізація інвестиційних проектів, спрямованих на підвищення дохідності підприємства і його дочірніх організацій;

страхування капіталу і фінансових операцій від фінансових ризиків і втрат;

виявлення рейтингу підприємства і конкурентів;

безперервне забезпечення господарської діяльності фінансовими ресурсами і контроль за ефективністю їх використання;

аналіз фінансових* результатів і фінансового стану підприємства і клієнті

 

22. Необхідність, передумови та чинники виникнення кредиту

 

Під кредитом розуміють економічні відносини з приводу передачі грошових коштів у тимчасове користування за плату і на основі повернення. Кредит виник на певному етапі розвитку людського суспільства. Поряд із появою грошей його винайдення вважають одним із найгеніальніших відкриттів людства. Причини його виникнення криються не у сфері виробництва, а у сфері обміну, де продавці товарів протистоять один одному як власники, як юридично самостійні особи.

 

Історична наука стверджує, що кредит був відомий не менш ніж 3000 років тому в Ассирії, Вавилоні, Єгипті. Починаючи з ХІІ ст., діяла комплексна система торгового кредиту в Європі. З одного боку, купці продавали свої товари в кредит, а з іншого — надавали аванси товаровиробникам під майбутню поставку товарів. Активне застосування кредиту було властиве і середньовічній торгівлі на території сучасної України.

 

Записи у Львівській міській книзі за 1382—1389 pp. свідчать, що у Львові (можливо, й в інших руських містах) були досить розвинуті кредитні відносини. Гроші позичались під заставу зі сплатою процентів. Окрім цього, надання кредиту було пов'язане з торгівлею, зокрема, з так званим складським правом, коли непроданий протягом відведеного купцеві часу товар залишався в кредит (при абсолютному складському праві купець не мав права їхати зі своїм товаром далі).

 

У XIV ст. також був удосконалений переказний вексель і розширилось надання комерційного кредиту. Кредит мав бути забезпечений капіталом, про що вказувалось у векселі. Оплачуватись вексель мав золотими або срібними монетами. Хоч карбування монет на території сучасної України почалося ще в X ст., через відсутність власного золота і срібла обсяги карбування своїх монет (монетні двори розташовувались у Києві та Львові) були незначні, тому доводилось користуватись чеськими і татарськими монетами. Срібло на львівський монетний двір завозилось із Семиграддя, що в Угорщині.

 

У той час, коли товарно-грошові відносини були більш-менш регулярними, взаємовідносини між товаровиробниками іноді набували особливого характеру: продавцеві потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити з тих чи інших причин (він ще не виготовив свій товар або виготовив, але не продав його). За таких умов акт купівлі-продажу товару не міг відбутись. І лише за наявності довіри продавця до покупця товар міг бути проданий із відстрочкою платежу.

 

Звідси і з'явилась назва "кредит", що перекладається з латинської "credo", "creditum" як "вірю", "довіряю" або як "борг" чи "позика". А тому категорія кредиту розглядається економічною наукою переважно як довіра однієї особи до іншої, на підставі чого у позику надається певна вартість у грошовій або товарній формі для тимчасового користування. Довіра — фундамент кредитних відносин, одна з найважливіших передумов їх виникнення.

 

Отже, насамперед, кредит виник і розвинувся на основі функції грошей як засобу обігу. З його виникненням гроші, окрім функції міри вартості та засобу обігу, почали виконувати й функцію засобу платежу, однією з ознак якої є відрив моменту відчуження товару від одержання грошового еквівалента, тобто відносне відокремлення грошової форми вартості від товарної форми. За цих умов кредит полегшував реалізацію товарів. Саме в цьому й полягає найбільш поширена причина потреби кредиту. Пізніше, з розвитком товарно-грошових відносин, необхідність у кредиті обумовлювалася не тільки потребами сфери обміну, а й інших сфер суспільного відтворення — виробництва, споживання. Узагальнені причини виникнення кредиту зображено на рис. 1.1.

За сучасних умов розвитку товарного виробництва, коли воно набуло загального характеру, стан економічних зв'язків не тільки в межах однієї країни, а й в усьому світі дуже ускладнився, його навіть неможливо собі уявити без кредиту. Адже внаслідок спеціалізації виробників на виготовленні певних товарів і викликаного нею кооперування суспільне виробництво перетворилось у свого роду величезний замкнутий ланцюг тісно пов'язаних між собою товарно-грошовими відносинами ланок — товаровиробників, продавців, споживачів. Тому порушення у будь-якій із цих ланок може призвести до того, що вона не розрахується за своїми зобов'язаннями з іншими його ланками. Як наслідок, може бути порушений нормальний обмін товарами між окремими учасниками товарно-грошових відносин. Усе це досить негативно може вплинути на фінансово-господарську діяльність низки учасників суспільного відтворення. Тому суспільство повинно мати у своєму розпорядженні такі економічні інструменти, за допомогою яких можна було б запобігати перебоям у сфері суспільного відтворення, одним із яких і є кредит. Таким чином, товарообмін є тим ґрунтом, де виникають відносини з приводу кредиту. Формування різнобічних і сталих мінових відносин між контрагентами товарообміну за активного обслуговування їх банками посилює взаємну залежність і довіру суб'єктів ринку. Тому продаж товарів дедалі частіше здійснюється в кредит.

 

Нині без кредиту нормальне функціонування товарного виробництва" товарного обігу та споживання у сучасному суспільстві взагалі неможливе. Він стає обов'язковим атрибутом господарювання ринкової економіки, яку ще називають кредитною, оскільки вона вся пронизана кредитними відносинами.

 

Водночас кредит необхідний для підтримки безперервного кругообігу за капіталом підприємств, обслуговування процесу реалізації продуктів виробництва, що набуває особливого значення за ризикових умов. Більшість суб'єктів господарювання потребують кредитів, щоб компенсувати тимчасовий розрив між виробничим циклом і періодом реалізації продукції, тобто між оплатою поточних витрат і надходженням виторгу. Кредит забезпечує безперервну зміну функціональних форм виробничих фондів.

 

Крім того, необхідність кредиту пов'язана з особливостями кругообігу індивідуальних капіталів. Відомо, що для нормального функціонування виробничого процесу суб'єкт господарювання повинен мати необхідні запаси, що створюються його власним коштом. Однак через різні обставини, специфічні для кожного суб'єкта господарювання (сезонність та характер виробництва, умови постачання матеріалів і сировини, тривалість робочого періоду тощо), потреба в обігових коштах може раптово зростати, що й зумовлює необхідність одержання кредиту. За рахунок кредиту, зазвичай, покривається лише різниця між загальною потребою в обігових коштах і наявних у розпорядженні суб'єкта господарювання власних коштах. Отже, кредит виступає як балансуюче джерело формування обігових фондів і забезпечує нормальні умови господарської діяльності.

 

Коливання наявні також у кругообігу капіталів, що забезпечують відтворення основних засобів. Вони зумовлені невідповідністю між потребою у великих одномоментних капітальних витратах на відтворення основних засобів і поступовим (рівномірним) характером відновлення їхньої вартості за рахунок відрахувань. Кредит дає змогу здійснити капітальні вкладення ще до того, як суб'єкт господарювання накопичив для цих потреб власні кошти (прибуток і амортизацію).

 

Зараз у багатьох підприємств накопичені ними для капітальних інвестицій кошти знецінились унаслідок інфляції, яка стала основною причиною інвестиційної кризи в Україні. Тому майже всі підприємства відчувають гостру потребу в залученні зі сторони інвестицій або кредитів.

 

Особливо цю потребу відчувають підприємства, які мають зношені виробничі засоби.

 

Для розширення діючого чи організації нового виробництва кредит необхідний не лише на відновлення об'єктів основного капіталу, а й на будівництво чи придбання нових. Ця потреба в кредиті на цілі нагромадження є навіть більш об'єктивною, ніж на відновлення зношених об'єктів основного капіталу. Джерелом їх погашення, зазвичай, є майбутній прибуток від експлуатації придбаних за рахунок кредиту основних засобів.

 

Крім того, що кредит необхідний для підтримання, безперервності кругообігу капіталу в уже функціонуючого підприємства, він потрібний ще і тим, хто хоче організувати власне виробництво чи розпочати іншу підприємницьку діяльність за відсутності для цього власного капіталу.

 

Подібна ситуація виникає й у сфері споживання. Зазвичай, у молодих людей потреби перевищують їх доходи, тому часто у них виникає необхідність одержати кредит. Подібна ситуація нерідко виникає й у держави загалом, що також зумовлює потребу в кредиті. Водночас у людей похилого віку в нормальних умовах розвитку економіки часто є вільні кошти, які вони зберігають у фінансово-кредитних установах. Це створює передумови для надання кредиту.

 

Проте, окрім цих загальних причин необхідності кредиту, існує низка передумов та специфічних чинників, які спричинюють існування кредиту. До них варто віднести, насамперед, майнове розшарування суспільства у період розпаду первіснообщинного ладу, коли бідніший мусив звертатися за позичкою до багатшого. У сучасних умовах така закономірність не є обов'язковою. Через різні причини тимчасово вільна вартість у грошовій чи натуральній формах може бути в одних юридичних чи фізичних осіб, а потреба в їх запозиченні виникає в інших. Тому необхідність акумуляції тимчасово вільної вартості для надання її в позичку є важливою передумовою кредитних відносин.

 

Обов'язковою передумовою виникнення кредитних відносин є забезпечення інтересів сторін кредитної угоди, що досягається через переговори між ними щодо основних умов надання кредиту (розміру і терміну позички, величини позичкового процента та порядку його сплати тощо).

 

Однією з передумов виникнення кредитних відносин є необхідність матеріальної відповідальності її учасників за виконання взятих на себе зобов'язань. Тому ці учасники мають бути юридично самостійними особами. Фізичні особи можуть стати суб'єктами кредитних відносин за умови їх дієздатності з правового погляду.

 

Ще однією передумовою кредитних відносин є дотримання позичальником регулярних доходів, за рахунок яких він зможе погасити кредит (виручка від реалізації товарів, отримувані заробітна плата, пенсія, допомога тощо). Як правило, за відсутності цієї передумови кредит не надається, зокрема, він не може надаватись установам, які повністю перебувають на бюджетному фінансуванні.

 

Неодмінною економічною передумовою існування кредиту для юридичних осіб є їх функціонування на засадах комерційного чи господарського розрахунку.

 

Наявність коливань потреби в коштах і джерелах їх формування викликана необхідністю кредиту для капітальних інвестицій підприємства.

 

Отже, необхідність кредиту зумовлена існуванням товарно-грошових відносин. Його передумовою є наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника, а конкретними причинами, що визначають необхідність кредиту, — коливання потреби в коштах та джерелах їх формування як у юридичних, так і у фізичних осіб, за обставин, що в одних із них кошти вивільняються, іншим їх не вистачає. Ця суперечність вирішується за допомогою кредиту.

 

23. Сутність кредиту та його характерні ознаки

 

Кредит є однією з найскладніших економічних категорій як за своєю сутністю, так і за механізмом впливу на процес суспільного відтворення. Щодо цього він поступається тільки категорії грошей. Тому в економічній теорії протягом кількох століть ведуться дискусії навколо питань, пов'язаних із сутністю та роллю кредиту, які тривають і досі. Найбільш поширеними в економічній літературі є два підходи до визначення сутності кредиту:

 

1) ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб'єктом іншому в позичку. При такому підході увагу звернуто на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;

 

2) ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає, на ньому ґрунтується висвітлення сутності кредиту (в сучасній ринковій економіці).

 

Найбільш визнаним є розкриття сутності кредиту як економічних відносин, що виникають між суб'єктами ринку у зв'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах поверненості, строковості, платності та добровільності.

 

Окремими елементами кредитних відносин є об'єкти та суб'єкти кредиту. Об'єктом кредиту є та вартість (грошові та матеріальні цінності), яка передається в позичку одним суб'єктом іншому.

 

Об'єкти кредиту можуть передаватися одним суб'єктом іншому не тільки у формі позички, a й в інших формах, зокрема, прокату, лізингу тощо. У цих випадках відносини між суб'єктами теж мають ознаки кредитних, проте реалізуються вони дещо по-іншому, ніж при передачі вартості в позичку.

 

Позичкова вартість як об'єкт кредиту є реальною, тобто має бути наявною і фактично переданою кредитором позичальнику. Така передача оформляється відповідною угодою з дотриманням вимог чинного законодавства і називається позичкою. Надання позички породжує кредитні відносини між їх суб'єктами — кредитором та позичальником. Тому поняття кредиту ширше за поняття позички, бо передбачає не тільки факт надання останньої, а й відносини між сторонами, що виникають у зв'язку з подальшим погашенням позички, з урегулюванням взаємних претензій, пов'язаних із несвоєчасним поверненням позички позичальником чи порушенням умов договору кредитором тощо. Своєю чергою, позичка є ключовою ланкою кредитних відносин.

 

Позичкова вартість може бути в грошовій формі, у формі товарів, виконаних робіт, наданих послуг і має бути збережена в процесі кредитних відносин, але не у своїй первісній формі, а за своїм обсягом. Запорукою збереження позиченої вартості є її ефективне використання позичальником, яке забезпечить її відтворення через певний час.

 

Суб'єктами кредитних відносин є кредитори та позичальники.

 

Кредитори — це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Кредиторами можуть бути фізичні і/або юридичні особи (підприємства, організації, установи, урядові структури тощо), а також держава. Особливе місце серед кредиторів посідають банки. Вони спочатку мобілізують тимчасово вільні кошти в інших суб'єктів, у тому числі й на засадах запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому банки називають колективними кредиторами.

 

Позичальники — це учасники кредитних відносин, які мають потребу в додаткових коштах і одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим розпорядником. Тому його права стосовно використання цих коштів дещо обмежені — він не може вийти за межі тих умов і цілей, які передбачені його угодою з кредитором. З цього погляду позичальник перебуває у певній залежності від кредитора. Проте це не заперечує рівноправності сторін у кредитних відносинах.

 

Позичальниками можуть бути всі ті особи, що й кредиторами: фізичні особи, всі юридичні особи, держава. Особливу роль серед позичальників виконують банки — вони є не тільки колективними кредиторами, а й колективними позичальниками: позичають гроші одночасно у великої кількості кредиторів та у великих обсягах.

 

Кредитні відносини мають низку характерних ознак, які формують їх як окрему самостійну економічну категорію — кредит.

 

Основними ознаками кредиту є такі:

 

— учасники кредитних відносин повинні бути юридично й економічно самостійними, функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести економічну відповідальність за своїми зобов'язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб'єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичальником, суб'єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу;

 

— кредитні відносини є добровільними та рівноправними. Тільки за цих умов вони будуть взаємовигідними і зможуть розвиватися по висхідній. Кредитори та позичальники набувають цей статус добровільно, на договірних засадах. Це дає їм можливість найповніше задовольнити свої потреби та захистити свої інтереси, які в кожної зі сторін кредиту відрізняються. Зробити це у випадку, коли один з економічних суб'єктів примушує іншого бути його кредитором, просто неможливо, оскільки сторони тут не брали на себе відповідних зобов'язань. Прикладом таких примусових кредитних відносин є заборгованість юридичних осіб за невиплаченою заробітною платою, яка прирівнюється за зовнішніми ознаками до кредиту. Але між цими сторонами не було добровільної угоди, інтереси кредиторів виявилися не захищеними, вони зазнають збитків (через інфляцію та неодержання плати за користування їх коштами). Тому цих суб'єктів не можна вважати суб'єктами кредиту, тобто кредиторами та позичальниками. Економічна самостійність суб'єктів, добровільність, рівноправність та взаємна вигода роблять кредитні відносини внутрішньо адекватними ринковим відносинам, зумовлюють їх розвиток на ринкових засадах;

 

— кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають. Кредитор залишається власником переданої в борг вартості, а позичальник одержує її лише у тимчасове розпорядження, після чого повинен повернути власникові. Це вимагає особливо чіткого та дієвого правового їх оформлення, щоб захистити інтереси власника. У цьому зв'язку інтереси кредитора для правового захисту є більш пріоритетними, ніж інтереси позичальника;

 

— кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв'язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Проте вони не є еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості не супроводжується зустрічним рухом відповідного еквівалента. Однак вартість переміщується на зворотних засадах, тобто після певного періоду ці кошти повертаються назад до їх власника. Можливість їх неповернення робить позицію кредитора у цих відносинах досить ризикованою. Для захисту своїх позицій кредитори повинні мати переважні права при визначенні доцільності кредитування та розміру плати за кредит;

 

— нееквівалентність кредитних відносин, що зумовлює їх платність, тобто позичальник повертає власникові більшу суму, ніж сам одержує від нього. Така плата називається процентом, і має подвійне призначення:

 

1) компенсувати кредитору втрату доходу у зв'язку з переданням відповідної суми коштів у чуже розпорядження та можливі збитки на випадок неповернення позички;

 

2) стимулювати позичальника до підвищення ефективності використання одержаних у позичку коштів.

 

Платність, істотно відрізняючи кредитні відносини від інших видів вартісних відносин, є тільки їх видовою ознакою;

 

— кредитні відносини на мікроекономічному рівні е перервними, тобто після повернення одержаної в борг вартості та сплати процента вони перериваються. Проте на макроекономічному рівні кредитні відносини підтримуються безперервно як безперервний рух вартості в процесі суспільного відтворення. Закінчуючи відносини з приводу однієї суми вартості чи з одним контрагентом, економічні суб'єкти постійно вступають у кредитні відносини з іншими контрагентами чи з тими самими, але з приводу інших сум вартості. Тому кредитні відносини виходять за межі відносин двох економічних суб'єктів і мають характер загальносуспільних;

 

— безперервність і платність кредитних відносин визначають ще одну характерну їх рису — здатність забезпечувати зростання вільної вартості, тобто ЇЇ капіталізацію. Відтак формується особлива самостійна форма капіталу — позичковий капітал.

 

Розвиток і вдосконалення економічних відносин у суспільстві визначають зміни в характері формування вільних коштів, ускладнення і розширення потреб економічних суб'єктів у додаткових коштах, удосконалення організаційних та правових відносин між суб'єктами кредиту тощо, що зумовлює постійний розвиток і ускладнення сутності кредиту та його форм. Першою формою кредиту, що мала найпростішу сутність, був лихварський кредит. Характерними ознаками цього кредиту було те, що він мав випадковий характер. Його суб'єктами на боці кредиторів були просто багаті люди, які надавали в кредит лише власні кошти, а на боці позичальників — незаможні (селяни, ремісники тощо). В останніх ще не було чіткого розмежування потреб на виробничі та особисті. Тому одержання ними позичок зумовлювалося не стільки виробничими потребами, скільки особистими. Такі позички часто "проїдалися" і не поверталися, внаслідок чого позичальник потрапляв в особисту залежність від кредитора.

 

З переходом до товарно-капіталістичного виробництва відбулося чітке розмежування виробничих і особистих потреб у запозиченні коштів. Підтримання і розвиток виробництва стали широкомасштабною сферою застосування запозичених коштів і стимулювали масове формування вільних коштів.

 

24. 4. Зміст кредиту

 

Кредит як економічна категорія являє собою певний видсуспільних відносин, пов'язаних з рухом вартості на умовахзворотності. Кредит може виступати в товарній і грошовій формах. Утоварній формі він передбачає передачу в тимчасове користування вартостіу вигляді конкретної речі, визначеної родовими ознаками. У сучаснійекономічній системі переважає грошова форма кредиту. Це означає, щокредит надається і погашається в грошовій формі. Участь грошей вопосередкування кредитних відносин не позбавляє їх специфічних рис і неперетворює кредит в економічну категорію «гроші». У кредитній угодінемає еквівалентного товарно-грошового обміну, а є передача вартості утимчасове користування з умовою повернення через певний час і сплативідсотків за користування цією вартістю. Повернення надану вартості,яку не можна скасувати волею одного із суб'єктів кредитної угоди, іпредставляє гобой невід'ємну рису кредиту як економічної категорії.

Сутність кредиту у всьому різноманітті кредитних відносин визначаєтьсяоб'єктивними причинами існування кредиту в тій чи іншій громадськійформації.

 

Кредит як особлива форма вартісних відносин виникає тоді, коливартість, що вивільнилися, у одного економічного суб'єкта, якийсь часне може вступити в новий відтворювальний цикл, використовуватися вгосподарських угодах. Завдяки кредиту ця вартість переходить до іншогосуб'єкту, що відчуває тимчасову потребу в додаткових коштах, ітаким чином продовжує функціонувати в рамках відтворювальногопроцесу.

 

Виникнення кредитних відносин передбачає певний рівеньрозвитку товарного виробництва і товарного обігу. Так, наприклад,ранні форми кредиту, зокрема лихварський кредит, не булибезпосередньо пов'язані з кругообігом коштів товаровиробників. Вониобслуговували непродуктивні витрати феодальної знаті, дрібнихремісників і селян. У міру розвитку товарного виробництва кредитвсе більш пристосовувався до обслуговування промислового і товарногокапіталу. Кругообіг промислового капіталу неминуче призводить, з одногобоку, до появи тимчасово вільного грошового капіталу, а з іншого - довиникнення тимчасової потреби в додаткових ресурсах. Дозволуцієї суперечності і є кредит.

 

Вивільнення грошового капіталу обумовлений наступнимиобставинами. По-перше, відбувається поступове «зношування» основногокапіталу. У проміжку між частковою амортизацією і повнимвідновленням основного капіталу частину його вартості осідає у виглядітимчасово вільного грошового капіталу. По-друге, реалізація товарів почасу не збігається з витратами на придбання сировини, матеріалів,напівфабрикатів, виплату заробітної плати і т.п., тому частина виручки відпродажів виступає у формі тимчасово зведеного грошового капіталу. По-третє, ввигляді вільного грошового капіталу виступає частина прибутку, призначеноїдля капіталізації. Вона щорічно відкладається у грошовій формі додосягнення розмірів, достатніх для придбання нового обладнання тареалізації інвестиційних проектів. За допомогою кредиту ці коштиакумулюються і надаються на умовах повернення і за плату іншимвиробникам, у яких в силу об'єктивних причин виник тимчасовийнедолік капіталу для здійснення безперервного процесувідтворення.

 

Отже, в умовах високорозвиненої товарного виробництвазакономірності руху кредиту визначаються, з одного боку,закономірностями вивільнення вартості в грошовій формі в процесікругообігу капіталу у товаровиробників, а з іншого - закономірностямивикористання надану вартості у кругообігу капіталу у позичальника.

Завершення кругообігу вартості у конкретного позичальника створює грунт дляповоротності кредиту.

 

В умовах сучасного ринкового господарства на основі кредитуакумулюються не тільки грошовий капітал, що вивільнилися в процесівідтворення промислового і товарного капіталу, а й грошові доходи ізаощадження різних соціальних груп суспільства, тимчасово вільні коштидерж