Б) Теорія соціальної стратифікації

Ще у XIX ст., коли з'явилася і почала поширюватися теорія класової боротьби Маркса, виникла і критика цієї теорії. Не вдаючись до історіографії цієї критики, можна сказати, що головним у ній було зовсім не заперечення ієрархічного структурування суспільства, а заперечення класової боротьби, антагоністичних відносин між двома протилежними класами і. відповідно, заперечення необхід­ності, а тим більше неминучості соціальної революції.

Завдяки чому ж можливе мирне співіснування представників цих двох протилежних класів? Завдяки існуванню так званого середнього класу, який врівноважує обидві протилежності і призводить до стабільності у розвитку суспільства. Ідею про зв'язок чисельності середнього класу з законною політичною владою висловлював ще Аристотель. У XIX ст. про це казав Г.Зіммель, який вважав, що стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі середнього класу. Отже, ієрархічна структура суспільства повинна існувати, але в ній мають відбуватися певні зміни. Ці зміни якраз і пов'язані зі збільшенням середнього прошарку населення певного суспільства. Те, що П. Сорокін називав потовщенням середньої частини піраміди.

Ідея провідної ролі не пролетаріату, а середнього класу знайшла місце в теорії соціальної стратифікації, поширеній у західній соціології XX ст. і підданій нищівній критиці радянськими вченими за часів існування СРСР. З чого ж складається ця теорія, які основні її положення?

Перш за все, звернемося до самого терміну.

Стратифікація (з латин, мови - stratum - шар, faceze - робити) - поняття, що позначає структуру суспільства і систему ознак соціальної нерівності.

Отже, під соціальною стратифікацією треба розуміти саме структурування нерівності між соціальними спільнотами, групами людей, інди­відами.

Кожне суспільство складається з ряду страт населення, розташованих ієрархічно у вертикалі. Таким чином, вертикальна структура суспільства нагадує собою «слоєний» пиріг. Таке розташування або поділ суспільства на страти зовсім не заперечує існування класів. Страти, як правило, групуються у три класи: нижчий клас, середній і вищий. Кожен з цих трьох класів має певну кількість страт, причому вона у різних суспільствах може бути різною. Різним може бути і кількісне співвідношення представників цих класів.

Вчені висувають досить різні критерії, за якими виді­ляються ці страти. Для американської соціології, наприклад, звичайними критеріями соціальної сі ратифікації виступають рівень доходу, освіти, види занять (за М. Тьоміним). Л. Уорнер опитав людей за чотирма параметрами: дохід, престиж, освіта, етнічна приналежність і стратифікував американське суспільство на 6 страт. Б. Бербер вказує на 6 вимірів соціальної стратифікації:

- престиж, професія;

- ступінь влади і могутності;

- дохід або багатство;

- освіта або знання;

- релігійна або ритуальна чистота;

- положення родичів.

А Р. Дарендорф через поняття авторитет ділить сус­пільство на дві частини: ті, що управляють (а вони - на власників і невласників-менеджментів), і ті, ким управляють (робоча аристократія і некваліфіковані робітники).

У сучасному американському суспільстві виділяють зверху вниз такі страти: вищий клас, у який входять керівники загальнонаціональних корпорацій, співвласники престижних фірм, вищі військові чини, федеральні судді, біржовики, крупні архітектори, медичні світила, архі­єпископи. До вищого класу належать: керівники середніх фірм, інженери-механіки, газетні видавники, лікарі з при­ватною практикою, практикуючі юристи, викладачі коледжів. Вищий середній клас – сюди відносять банківських касирів, викладачів муніципальних коледжів, керуючих середньої ланки, вчителів середніх шкіл. У середній клас входять банківські службовці, дантисти, вчителі початкових шкіл, начальники змін на підприємствах, службовці страхових компаній, управляючі універсамів, кваліфіковані теслярі. До нижчого середнього класу відносять авто­механіків, перукарів, барменів, кваліфікованих робітників фізичної праці, службовців готелів, працівників пошт, полі­цейських, водіїв вантажівок. До нижчого класу відносять водіїв таксі, середньокваліфікованих робітників, бензо­заправників, офіціантів, швейцарів. Ще нижче знаходяться мийниці посуду, домашня прислуга, садівники, шахтарі, двірники, сміттярі. І, нарешті, у самому низу знаходяться ті, що не працюють і знаходяться на утриманні держави, які повністю залежать від програм державної допомога.

Це тільки один приклад конкретного вертикального розшарування суспільства. Зрозуміло, що в будь-якому суспільстві може бути неоднаковою як кількість цих страт, так і кількість населення, розподіленого за цими стратами. Різним може бути і якісне наповнення цих страт. Так, у двох країнах представники однакових професій можуть належати до різних страт залежно від їх доходу, престижності тощо.

У чому ж головна відмінність такою поділу суспільства від класового за К. Марксом? А в тому, що представники цих страт не знаходяться в антагоністичних відносинах, на яких так наполягав класик марксизму. Якщо і є певні протиріччя між представниками вищого і нижчого класів, то вони гасяться наявністю середнього класу. Чому можна перевернути ієрархічну піраміду, яка існувала у більшості держав за часів К. Маркса? Тому що у нижній її частині знаходилась більшість населення, яка була незадоволена існуючим станом життя. Що потрібно зробити для того, щоб цього не сталось? Необхідно зробити так, щоб більшість зубожілих не була більшістю, а стала меншістю, а для цього слід збільшити кількість представників середнього класу. Тобто форму піраміди потрібно перетворити у дві піраміди, поєднані своєю основою і розвернуті у протилежні боки вершинами. У профіль ця фігура буде мати вигляд витягнутого ромба. Але у ромба верх і низ гострі, тобто структура повинна закінчуватися зверху і знизу однією особою, чого на практиці у більшості випадків нема, то правильніше буде зобразити його з усіченими вершинами. Таким чином, вертикальна структура суспільства прийме на графіку форму витягнутого шестикутника. У верхній його частині буде невелика кількість представників вищого класу, така собі еліта суспільства. У нижній така ж кількість зубожілих або незадоволених життям представників нижчого класу. І, нарешті, посередині, як домінуючі, - представники середнього класу. Їх-то і повинно бути найбільше у суспільстві, вони і повинні врівноважувати систему і гасити ймовірні протиріччя між першими двома протилежностями. У такому випадку соціальна революція неможлива, бо, якщо її піднімуть нижчі класи, яким нема чого губити, крім своїх кайданів, то їх не підтримають ні вищі класи, ні середні, яким вже є що губити. Таким чином, більшість суспільства не підтримає революційних зрушень, запропонованих низами, і вони будуть приречені на невдачу.

Сподівана світова революція не відбулася, Захід мав досить сильний середній клас населення, який склався ще у середньовіччі. А у XX ст., особливо після революційного експерименту 1917 року, в розвинених країнах було прийнято багато різних заходів для збільшення і якісного оновлення цього класу. У радянські часи такі заходи критикувалися і називалися "підкормкою" робітничої аристократії, щоб відвернути її від пролетарської боротьби. Але що ж тут поганого, якщо внаслідок цих дій більша частина на­селення ставала заможнішою і мала все необхідне для досить нормального існування? Населення, яке має пристойні умови існування, не буде робити революцію, для нього вона не вигідна, бо може залишити їх без того, що вони мають. У нього вже є той рівень достатку, який утримує їх на місці і не дозволяє робити кроків до пере­вороту, воно не зацікавлене у такому перевороті. Отже, суспільство за таких умов розвивається стабільно, без особливих соціальних зворушень. Таким чином, середній клас с запорукою стабільності у суспільстві. Практика світової історії красномовно довела саме цю тезу.

В історії соціології відомі й інші думки щодо згаду­ваної вище піраміди. Так, представник позитивізму в Україні О. Стронін (1827 - 1889) вважав, що саме така форма забезпечує рівновагу суспільства. На вершині піраміди –активна меншість, аристократія, внизу - більшість, демок­ратія. Саме вона складає широку нерухому основу піраміди, що забезпечує її стійкість. Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспільства. Але центр ваги знаходиться в основі, гарантуючи сталість існування будь-якого суспільства. Це механічне перенесення законів фізики на суспільство не витримує критики хоча б тому, що тим, хто зверху, нема ніякого сенсу розхитувати піраміду, вони повністю задоволені своїм положенням. Отже, вдавана стійкість піраміди як фізичного тіла зовсім не відповідає сталості піраміди як моделі суспільства.

Вертикальний поділ суспільства на страти є універсальним поділом, притаманним будь-якому суспільству, і для збереження стабільності у цьому суспільстві необхідно весь час поповнювати середній клас для того, щоб він обіймав більшу частину населення. Але у процесі збіль­шення середнього класу теж потрібна межа, бо непомірне його збільшення може призвести до зникнення соціальної ієрархії, що в цілому є згубним для суспільства, бо зникає стимул для його розвитку, який якраз і полягає в існуванні нерівності. Нерівність, як вважав П. Сорокін, - важливе джерело соціального розвитку і є тою об'єктивною реаль­ністю, без якої суспільство впадає в застій. Отже, нарощувати цей так необхідний для суспільства середній клас можна завдяки так званій соціальній мобільності.

Соціальна мобільність

Термін і поняття соціальної мобільності ввів у науку П. Сорокін, написавши у 1927 році книгу під такою ж назвою. На його думку, соціальна мобільність - це зміна соціальною групою або індивідом місця в соціальній структурі суспільства. Соціальна мобільність - це форма соціального відтворення, від неї залежить характер динаміки соціальної структури. Люди у суспільстві можуть пе­реходити з місця на місце, з одного соціального шару в інший. Який характер цього переходу - таке й суспільство: традиційне, індустріальне, постіндустріальне. Можливість вільного переходу з одного соціального шару в інший визначається ступенем відкритості соціальних шарів. Як зазначав П. Сорокін, нема такого суспільства, де б не було ніяких перепон для такого переходу. Але в будь-якому суспільстві існують, хоч часом і досить малі, можливості такого переходу. Навіть у рабовласницьких державах деяким рабам вдавалось отримати свободу. Але все ж таки не всі суспільства мають рівні можливості для здійснення соціальної мобільності.

Отже, головною метою вдосконалення суспільства повинна бути не боротьба класів між собою, а зменшення перепон при переході людини з одного соціального шару (страти) в інший, з однієї горизонтальної соціальної структури в іншу.

Саме такому пересуванню індивідів відповідають горизонтальна і вертикальна мобільності.

Горизонтальна мобільність, за П.Сорокіним, означає можливість руху індивідів і їх груп з однієї горизонтальної структури в іншу. Тобто переміщення суб'єктів суспільства у середині кожної страти. Це може бути індивідуальна та групова міграції робітників певних професій, перехід робітника з одного підприємства до іншого, зміна помешкання при переїзді з села у місто тощо. Виникнення і зникнення цілих груп індивідів теж є прикладом соціальної мобільності. Вертикальна мобільність означає вертикальне пересування із одного соціального шару в інший. Причому вона може бути з позитивним знаком, якщо рух іде вгору, і з негативним, коли рух іде зверху вниз, бо по соціальних сходинках можна рухатися у кожному з цих напрямків. Головне, щоб цьому рухові не заважали будь-які перешкоди. Отже, треба намагалися зменшити у суспільстві перешкоди при переходах з одного соціального шару в інший, щоб кордони між стратами стали прозорими. Саме в такому разі завдяки соціальній мобільності і буде весь час попов­нюватися середній клас.

Індивіди, які знаходяться у нижніх шарах соціальної структури намагаються посісти більш високе місце у соці­альній структурі, а можливість це здійснити стимулює і не заважає їм переміститись за їх бажанням. Звичайно, нерівність людей, яка притаманна індивідам від їх народження, ставить їх у неоднакове положення в соціальній ієрархії, і тому різним людям для того, щоб досягти певного рівня у соціальній структурі, потрібна різна кількість енергії, вміння тощо. Але, незважаючи на це неминуче явище, кожен у разі бажання повинен мати змогу досягти бажаного ним рівня. Це не означає, що всі бажаючі обов'язково зможуть піднятися у вищі шари суспільства. Практика показує, що цього досягає меншість індивідів, бо, по-перше, не в усіх вистачає для цього знань, умінь, енергії тощо, по-друге, більшість індивідів, як правило, зупиняється на середньому рівні, тому що психологічно більшість людей мають середні здібності, і ті, хто розуміють це, задовольняються середнім рівнем, який несе з собою оптимальну кількість життєнеобхідних благ.

При переході індивідів або їх груп з однієї складової частини соціальної структури суспільства в іншу вони певний час можуть бути у проміжному становищі, коли місце їх у структурі суспільства ще не визначилось, або коли вони ще не пристосувались до нового положення. Таке явище називається маргінальністю. Маргінальними можуть бути не тільки індивіди та їх групи, а навіть цілі суспільства. Так, Україна як окреме суспільство зараз знаходиться у маргінальному стані, тому що, відійшовши від соціалістичного ладу, вона ще не визначилася щодо подальшого свого шляху. Робітник, опинившись за ско­роченням штатів без роботи, теж певний час знаходиться у маргинальному стані поки не знайде собі іншої роботи. Він може знайти собі місце у соціальній структурі вище, ніж займав раніше, тоді він переміститься уверх, а може посісти місце значно нижче, тоді він переміститься у нижню частину соціальної структури. У даному випадку індивід знаходиться нібито між стратами. Але навіть коли він займе місце в іншій страті чи в іншій складовій горизонтальної структури, він певний час буде знаходи­тись у маргинальному положенні до тих пір, доки не змінить попередній стереотип своєї поведінки і не пристосується до нових умов.

На відміну від положення індивідів у горизонтальній структурі, у вертикальній кожен індивід може одночасно знаходитись лише в одному соціальному шарі. Таким чином, у вертикальній структурі всі індивіди займають одне певне положення, але можуть його постійно змінювати на краще чи на гірше завдяки соціальній мобільності, зменшенню перешкод на шляху переходу з однієї страти в іншу. Одним із суттєвих засобів соціальної мобільності у цивілізованих суспільствах є система освіти. Набуваючи знань з певних сфер людської діяльності, індивід тим самим отримує змогу підніматися вгору по соціальних сходинках. Отже, соціальна мобільність є основою динаміки соціальної структури суспільства.