Державною задачею стає питання екологізації громадського життя, свідомості
людей, промислового виробництва і т.д.; ефективна і послідовно здійснювана
система державних регіональних і місцевих мір, спрямованих на впровадження в
практику якісно нових ресурсозберігаючих, еколого-безпечних видів техніки,
технологій і організації матеріального виробництва, способів і методів
функціонування промислових, транспортних, господарсько-побутових і інших
комплексів. Метою цих заходів є ощадливе і високоефективне використання,
збереження, відтворення різних видів ресурсів; підтримка динамічної
екологічної рівноваги і сприятливих з погляду здоров'я людини умов і якісних
характеристик навколишнього середовища. Кінцевим результатом екологізації
суспільного розвитку повинне бути досягнення прийнятного рівня техногено –
екологічної безпеки населення і природного середовища. Для цього необхідно
використовувати важелі і напрямки регулювання соціально-економічного розвитку
регіонів. Варто дотримувати стандартів і нормативів еколого-безпечної
підприємницької діяльності; підвищувати відповідальність її суб'єктів;
прогнозувати можливості виникнення техногенних надзвичайних ситуацій;
проводити необхідну експертизу проектів створення виробничих і інших
об'єктів, ліцензувати діяльність, зв'язану з їх будівництвом і безпечним
функціонуванням; удосконалювати конкретні технологічні процеси і підвищувати
їхня надійність; створювати ефективні системи технологічного контролю і
попередження аварійних ситуацій; упроваджувати засобу, спрямовані на усунення
причин і самих небезпечних явищ [8].
У цьому питанні важливе місце займають правові механізми відповідальності
підприємств за заподіяний збиток (у першу чергу — при використанні
небезпечних речовин). Адже значна частка порушень екологічної рівноваги
зв'язана з невідповідністю структури і господарської спеціалізації природним
умовам і ресурсам окремих регіонів.
У Законі України «Про охорону навколишньої природного середовища» від 25
червня 1991р. відзначено, що охорона навколишньої природного середовища,
забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною умовою
стійкого економічного і соціального розвитку України.
Оскільки виробнича діяльність викликає порушення природного середовища,
суспільству випадає взяти на себе турботу щодо відновлення її властивостей та
охорони від подальшої деградації.
Цілі охорони природи мають ставитись рівнозначно з іншими
цілями використання (виробництвом продуктів харчування, промисловим
виробництвом та створенням інфрастуктури) [9].
В Україні охорона навколишнього середовища розглядається як самостійно
політичне завдання.
Політика щодо навколишнього середовища - це сукупність усіх дій,
спрямованих на уникнення втручання в навколишнє середовище, на його зменшення
та на усунення пошкоджень довкілля, що вже стались [10].
Конкретні цілі та програми стосуються насамперед:
· визначення граничнодопустимих значень шкідливих для навколишнього
середовища викидів;
· економії енергії;
· сприяння використанню відходів тепла;
· утилізація старих матеріалів, а також відходів;
· підтримання здоров'я лісів та природної сили самоочищення водойм;
· впровадження автомобілів з мінімальною кількістю відпрацьованих
газів і бензинів без вмісту свинцю;
· заохочення бережливого ставлення споживачів до навколишнього
середовища.
Заходи щодо поліпшення довкілля, а саме:
1) технологічні — розробка і впровадження нових технологій,
очисних споруд, видів палива;
2) архітектурно-планувальні — озеленення населених пунктів,
організація санітарно-захисних зон, раціональне планування підприємств і
житлових масивів;
3) інженерно-організаційні - зниження інтенсивності руху
транспорту на перевантажених автомагістралях, організація
екологічно-патрульного контролю;
4) економічні - вкладання коштів у розвиток нових,
ресурсозбережуваних технологій;
5) правові — прийняття і додержання законодавчих актів щодо
підтримання якості атмосфери, водойм, ґрунту;
6) освітянсько-виховні - формування екологічної культури,
насамперед у молоді.
Охорона природи має проводитись лише в поєднанні з сільським
господарством, оскільки тут можуть урівноважитись найзначніші за площею
екосистеми [11]. Важливими вимогами є:
· уникання будь-якої інтенсифікації використання;
· обмеження розмірів, широкі смуги околиць;
· розширення сівозмін з місцевими видами та сортами замість
централізовано вирощуваних високопродуктивних видів;
· скорочення застосування добрив;
· недопущення виливання рідкого гною на сільськогосподарські площі,
замість цього - кругообіг органічних відходів;
· підтримка природних методів господарювання;
· перехід від грошової допомоги виробництву до допомоги, пов'язаної з
певними місцями;
· врахування досягнень сільського господарства для забезпечення
природного балансу.
Правовий метод охорони довкілля ґрунтується на здатності права визначати:
· міру можливого (власне право громадянина);
· міру належного (обов'язки громадянина);
· міру відповідальності (відповідальність громадянина)
поведінки людей, підприємств або держав. Норми екологічного права є
обов'язковими, якщо вони формально встановлені та закріплені законом і
підкріплюються методами державного примусу.
У міжнародному екологічному праві провідне місце займає принцип
запобігання, відповідно до якого основною метою цивільних дій є
попередження порушень природного середовища, а не ліквідація наслідків таких
порушень. При розгляді навколишнього середовища як різновидності товару постає
питання про отримання платних ліцензій на користування цим видом товару [13,
14].
Одним з найважніших завдань охорони природи є збереження біологічного
різноманіття. У прийнятті концепції охорони біологічного різноманіття
велику роль зіграла Конвенція про охорону біологічного різноманіття
, схвалена на Конференції ООН з питань довкілля та розвитку (Ріо-де-Женейро,1992
рік, 179 країн) [15].
Червона книга України - основний державний документ, в якому
узагальнено матеріали про сучасний стан рідкісних рослин і тварин у країні, на
підставі якого розробляються наукові і практичні заходи, спрямовані на їх
охорону, відтворення і раціональне використання.
Мета заснування Червоної книги - поліпшення охорони рідкісних та
таких, що знаходяться під загрозою зникнення видів рослинного і тваринного
світу; є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону занесених
до неї видів тварин і рослин.
Висновки
В дослідженнях, які торкаються проблеми «людина-природа», переважає аналіз
екологічних проблем, які виникають у зоні екологічного лиха. Переважно в
такому ж контексті екологічно незадовільних умов життя розробляються проблеми
екологічного виховання, навчання і екологічної пропаганди. Визнаючи значення
такої роботи, слід підкреслити актуальність вивчення не тільки наслідків, але
й причин виникнення екологічних порушень.
Системний аналіз сучасної екологічної ситуації приводить до розуміння
значення побутових уявлень про щоденні, профанні форми взаємодії з природним
оточенням, оскільки врешті саме ці уявлення мають визначальне значення у
розвитку екологічних криз як на мікро-, так і на макрорівні.
Коли у 1960-ті роки людство почало усвідомлювати серйозність посталих перед
ними екологічних проблем, виникло питання: скільки часу у нас залишилось?
Скільки років мине, перш ніж ми зіткнемося з трагічними наслідками нашого
недбайливого ставлення до довкілля? Відповіддю було: 30-35 років. Зараз, коли
ми наблизились до кінця зазначеного тридцятирічного терміну, цей прогноз,
нажаль, має своє підтвердження і він був недалекий від істини, бо очевидь
потеплення клімату, дірки в захисному озоновому шарові над полюсами,
повсякчасна присутність токсичних хімічних речовин у ґрунтових водах багатьох
країн світу, забруднення харчових продуктів залишками пестицидів і вимирання
численних видів в міру відступання лісів перед зростаючим народонаселенням
планети. Але це не означає, что таке має місце скрізь, крім нашої держави.
В Україні головними причинами, що призвели до загрозливого стану довкілля та
виникненню багатьох екологічних катастроф є:
· застаріла технологія виробництва та обладнання,
· висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два-
три рази відповідні показники відповідних країн;
· високий рівень концентрації промислових об'єктів;
· несприятлива структура промислового виробництва з високою
концентрацією екологічно небезпечних виробництв,
· відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд,
оборотних систем водозабезпечення тощо);
· низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об'єктів;
· відсутність належного правового та економічного механізмів, які б
стимулювали розвиток екологічно безпечних технологій та природоохоронних
систем;
· відсутність належного контролю за охороною довкілля.
У нас, у українців, також просто немає інших тридцяти або хоча б десяти років
для вивчення і обговорення екологічних проблем. Необхідно вже зараз вжити
рішучих заходів задля спасіння біосфери. Ще через тридцять років ми або
створимо стійке суспільство, або станемо свідками згасання цивілізації на
Землі.
Все це дуже прикро, але втішно те, що перераховані проблеми вивчені і вже
розроблені (принаймні теоретично або на рівні дослідних установок)
технології, які дозволяють їх вирішити, а значить, забезпечити стійкий
розвиток суспільства. Треба серйозно взятися до справи.
Яким би ми хотіли бачити довкілля? Якщо б нас попросили його описати, ми б,
ймовірно, згадали такі речі, як чиста вода, чисте повітря, родючий ґрунт і
високопродуктивне сільське господарство, відсутність небезпечних відходів та
недоторканий людиною простір з багатим рослинним і тваринним світом. Але
більше за все ми, мабуть, прагнемо, щоб взаємозв’язок людства з довкіллям був
стійким, тобто можна було б з упевненістю дивитися у майбутнє, знаючи, що
наведені вище риси не деградують і не зникнуть, а будуть зберігатися,
постійно відновлюючись, і в майбутньому доступність їх, принаймні, не
зменшиться.
Через засоби масової інформації лунають попередження про неминучі, екологічні
лиха. Забруднюється повітря і вода. Їжа отруєна пестицидами. Кислотні дощі
загрожують озерам та лісам. Ерозія призводить до втрат ґрунтів. Руйнується
захисний озоновий шар, котрий зберігає все живе на Землі. Клімат теплішає
через надмірне виділення двоокису вуглецю при спалюванні різних видів палива
– це парниковий ефект. Воді, якою ми користуємося, загрожує забруднення, або
вона вже містить токсичні відходи. Дика природа зубожіє: тисячі видів
наближаються до межі вимирання, а сотні вже перейшли цю межу. Багато ресурсів
виснажені надмірним використанням. Перенаселення загрожує поринанням світу в
епоху безмежного голоду за прикладом Ефіопії. Коротше кажучи, наші теперішні
взаємостосунки з довкіллям дуже далекі від стійкості. Наші дії призводять до
її виснаження та деградації. Якщо так буде продовжуватися й надалі,
середовище в решті решт стане непридатним для життя.
Отже, те що ми маємо, вочевидь відрізняється від того, чого ми прагнемо.
Існує давнє китайське прислів’я, яке несе за своєї простоти глибинний зміст:
«якщо не отримуєш бажаного – зміни свої дії». Зміни стосуються самого погляду
на проблему і глибину її розуміння, а також змісту, якого ми надаємо різним
бокам життя. Дбайливе ставлення до довкілля веде до добре помітних змін у
поглядах, діях, а отже свідомості людей і суспільства у цілому.
Але як показує досвід, не маючи ефективно функціонуючих державних структур в
галузі охорони довкілля в Україні, і маючи переважно громадські (а інколи
навіть просто аматорські) структури, реалізація зазначеної проблеми не
досягає бажаних результатів.
У своїй роботі я прагнула розкрити основні проблеми у стосунках «людина-
природа», і базуючись на цьому, спробувати пов’язати усі сторони нашого
повсякденного життя, як то економічні, політичні й юридичні, у контексті
екологічної свідомості суспільства, а також сформулювати модель
адміністративних державних органів влади і недержавних місцевих структур у
сфері захисту довкілля. Як я вважаю, все ж таки основна мета цієї роботи
полягала в виявленні тих факторів, що мають найбільш питому вагу в
забрудненні довколишнього середовища.
