Лекции.Орг
 

Категории:


Агроценоз пшеничного поля: Рассмотрим агроценоз пшеничного поля. Его растительность составляют...


Транспортировка раненого в укрытие: Тактика действий в секторе обстрела, когда раненый не подает признаков жизни...


Перевал Алакель Северный 1А 3700: Огибая скальный прижим у озера, тропа поднимается сначала по травянистому склону, затем...

Слово.Лексичне значення слова



Загрузка...

3).

Милозвучність української мови — характерна

ознака всіх її стилів

Для української мови характерна евфонічність, або милозвучність.

Видатний учений І. Срезнєвський у позаминулому столітті

відзначав, що українська мова — «це мова поетична, музикальна,

живописна». Мелодійністю української мови захоплювалися

Л. Толстой, А. Чехов, В. Самійленко, А. Метлинський та інші.

Евфонія — галузь фоностилістики, що вивчає здатність фонетичної

організації мови до мелодійного звучання, створення

звукозображення у висловлюванні відповідно до його змісту та

призначення.Українська мова уникає збігу голосних звуків. Тому ми говоримо

ріка й озеро (а не ріка і озеро). Небажаним також є важкий

збіг приголосних. Відтак говоримо використовують у промисловості

(а не використовують в промисловості). Дотримання

правил поєднання голосних та приголосних звуків забезпечує

милозвучність мовлення, як і розвинена система варіантів різноманітних

мовних елементів, що чергуються: прийменників (у—в,

з—зі—із, над—наді, під—піді), сполучників (і—й), часток (би—б,

ж—же), префіксів (від—віді, над—наді), постфіксів (ся—сь), початкових

та кінцевих звуків у словах (ужити—вжити, знов—

знову). Вживання того чи іншого варіанта визначається його

звуковим оточенням.

Стилістична фонетика вивчає засоби звукової організації мовлення,

виділяє найдоцільніші способи використання природних

і функціональних ознак звуків для певного типу мовлення.

Фоностилістика відображає фоносемантичні зв’язки між словами

в тексті. Вони можуть бути первинними (звуконаслідувальними)

і вторинними (звукосимволічними). Наявність фонетичного

значення спостерігається в словах, що позначають рух, звучання,

колір, форму, світло.

4)Складні випадки правопису слів зі спрощенням у групах приголосних

Спрощення в групах приголосних

Відбувається у вимові та на письмі Відбувається лише у вимові

Групи приголосних стн і стл спрощуються

на сн і сл:

перстень — персня, честь — чесний,

область — обласний, щастя — щасливий.

Винятки становлять слова кістлявий,

пестливий, хвастливий,

зап’ястний та прикметники, утворені

від іменників іншомовного походження:

контрастний, баластний,

компактний

У словах шістнадцять, шістсот,

шістдесят.

У групах приголосних стц, стч:

невістка — невістці, невістчин;

хустка — хустці.

У групах приголосних стськ,

нтськ, нтств:

турист — туристський;

студент — студентський —

студентство

5).Чергування голосних звуків

і (е) або о

У закритому складі і: осінь, сіль

У відкритому о або е: осені, солі

е (о)

Після ж, ч,

ш, щ, дз, й

перед м’яким приголосним

е

чернець,

перед складами з е та и пшениця

перед твердим приголосним

о

пшоно,

перед складами з а, о, у чорний

У дієсловах перед а:

о (а): котити — качати

е (и): беру — забирати

е(і): летіти — літати

Після ж, ч, ш, щ та г, к, х: і →(о, е); кішка кошеня.

В інших випадках — и: чистий, хист

6).Чергування приголосних звуків

Найголовніші чергування приголосних такі:

1) Задньоязикові фонеми |к|, |х| та глоткова |г| перед голосною

переднього ряду |е| чергуються з |ж|, |ч|, | при творенні форм

слівта нових слів:|г| — |ж|: друг — друже, нога — ніженька;

|к| — |ч|: морок — морочити, рука — рученька;

|х| — |ш|: пастух — пастуше, вухо — вушний.

2) Перед голосною переднього ряду |і| приголосна глоткова |г| змінювалася

на передньоязикову |з|, задньоязикова |к| — на африкату

|ц|, задньоязикова |х| — на передньоязикову |с|. Внаслідок

цього маємо чергування:

|г| — |з′|: перемога — перемозі, друг — друзі;

|к| — |ц′|: річка — річці, бік — на боці;

|х| — |с′|: муха — мусі, свекруха — свекрусі

2) Перед голосною переднього ряду |і| приголосна глоткова |г| змінювалася

на передньоязикову |з|, задньоязикова |к| — на африкату

|ц|, задньоязикова |х| — на передньоязикову |с|. Внаслідок

цього маємо чергування:

|г| — |з′|: перемога — перемозі, друг — друзі;

|к| — |ц′|: річка — річці, бік — на боці;

|х| — |с′|: муха — мусі, свекруха — свекрусі

3) Давні чергування приголосних фонем спостерігаються і при

дієвідмінюванні дієслів та в деяких іменниках.

До таких чергувань належать:

|г| — |ж|: могти — можу;

|к| — |ч|: плакати — плачу, сікти — січу;

|х| — |ш|: колихати — колишу, сухий — суша;

|д| — |sдж|: ходити — ходжу, садити — саджу;

|т| — |ч|: світити — свічу, летіти — лечу;

|з| — |ж|: мазати — мажу, возити — вожу;

|с| — |ш|: косити — кошу, просити — прошу;

|зд| — |жsдж|: їздити — їжджу;

|ст| — |шч| (орф. щ): пустити — пущу.

4) Тверді |д|, |т|, |з|, |с|, | sдз|, |ц|, |л|, |н|, |р| чергуються з відповідними

м’якими при словозміні іменників та дієвідмінюванні

дієслів: коса — косі, пора — порі, імена — імені, база — базі,

крутити — кру5тімо, тратити — трать, манити — маню,

варити — варю, колоти — колю.

5) В іменниках і дієсловах губні чергуються зі сполученням

«губний + л»:

|б| — |бл|: любити — люблю, гребти — гребля;

|в| — |вл|: ловити — ловлю, ловля, мовити — мовлю;

|м| — |мл|: тямити — тямлю, диміти — димлю;

|п| — |пл|: купити — купля, спати — сплю;

|ф| — |фл|: графити — графлю.

Слово.Лексичне значення слова.

Мова складається зі слів. Слово є основною, базовою одиницею

мови. Зі словами пов’язані інші мовні одиниці. Наприклад,

своєрідними частинами слів виступають такі мовні елементи,

як звуки і морфеми; зі слів утворюються словосполучення та

речення.

Отже, слово — це основна функціонально-структурна й семантична

одиниця мови, що становить звук або комплекс звуків і, характеризуючись

самостійністю та відтворюваністю, є будівельним

матеріалом для словосполучення та речення.

Слова виконують у мові номінативну функцію (функцію називання),

тому що являють собою назви предметів і явищ, їх ознак,

дій, станів, кількості тощо. У словах реалізуються наші думки

і почуття. Кожне слово має певне значення. Кожне становить найменшу

відносно самостійну значеннєву одиницю мови.

Однак слова не рівноцінні щодо значення. Одні з них мають

лексичне й одночасно певні граматичні значення. Таких слів абсолютна

більшість — це повнозначні слова. До повнозначних слів

належать іменники, прикметники, дієслова, прислівники, числівники,

займенники. Неповнозначні слова мають тільки граматичне

значення і можуть виражати відношення просторовості (на,

під), причинності (бо, через, тому що), єднальності (і, й, та), протиставності

(але, проте), умовності (би, якби), наказовості (хай)

тощо. Неповнозначними є сполучники, прийменники, частки.

Окремою групою слів є вигуки й звуконаслідування, бо вони

нічого не називають, а лише виражають почуття, емоції, реакції,

волевиявлення, акустичні образи (ой, ах, ура, геть, ку-ку).

Лексичним значенням називають співвіднесеність слова

з предметами, явищами, процесами, закономірностями реальної

дійсності та поняттями про них. Слово узагальнює у своєму лексичному

значенні основні ознаки цілого класу предметів і формує

поняття про них.

Поняття — це узагальнене відображення у свідомості властивостей

предметів і явищ дійсності. Поняття виражається словом.

Воно є основою лексичного значення слова.

Лексичні норми — це розрізнення значень і семантичних відтінків

слів, закономірності лексичної сполучуваності.

8).Правопис слів іншомовного походження

И пишемо за правилом «дев’ятки» — після д, т, з, с, ц, ч, ш,

ж, р(Де Ти З’їСи Цю ЧаШу ЖиРу?):

Пишемо и

Правила Приклади

в основах слів (загальні

назви) перед наступним

приголосним (крім й)

динаміка,

у тому числі:

у складних словах

з першою частиною

ди-, що означає «двічі»

дилема, дифтонг, диптих, диграма,

дилогія, диплопія

у префіксі анти-

після ц у словах, що

починаються на деци-

децибел, у географічних назвах та прізвищах:

які закінчуються на

-ида, -ика

Атлантида,

після літер, що позначають

шиплячі приголосні

та після ц

Алжир, Цицерон

у звукосполученні ри

перед приголосним

Маврикій, Мадрид,

в інших власних

назвах, які підпадають

під правило

«дев’ятки»

Аргентина, Бразилія, Ватикан,

у деяких власних

назвах

Єгипет, Єрусалим,

у давно запозичених

словах

єхидна, імбир, кипарис,

у словах церковного

вжитку

єпископ, митра, митрополит, херувим,

християнство

Пишемо і

Правила Приклади

напочатку слова історія, інцидент,

після приголосного перед

голосним та й

авіатор, соціолог,

у власних назвах після

приголосних (крім

«дев’ятки»)

Кіпр, Гвінея

у кінці невідмінюваних

загальних назв

візаві, колібрі,

після б, п, в, м, ф, г, ґ, к,

х, л, н (приголосні, що не

входять до «дев’ятки»)

перед

наступним приголосним

у загальних назвах

бізнесмен, пірат, пюпітр

Пишемо ї

Правила Приклади

після голосних (але

в складних словах і після

префіксів пишемо і)

Альтаїр, атеїзм, круїз, прозаїк, сюїта, Троїцьк

Подвоєння приголосних у словах іншомовного походження

Подвоєння відбувається відбувається в разі збігу однакових

приголосних префікса й кореня, наприклад: ірраціонально, інновація,

імміграція (але еміграція), контрреволюція, контррозвідка,

сюрреальний, сюрреалізм та ін.

У загальних назвах іншомовного походження приголосні не

подвоюються, наприклад: анали, апеляція, бароко, беладона, белетристика,

бравісимо, інкасо, інтелект, інтермецо, колектив

Винятки: алла, алло, авва, бритт, брутто, ванна, донна,

дурра, еллін, канна, мадонна, мокко, мулла, нетто, осанна,

панно, тонна.

Подвоєння відбувається в географічних, особових та інших

власних назвах, наприклад: Апенніни, Ассирія

9).Застарілі слова, їх стилістичні функції

Застарілі слова належать до пасивної лексики. У процесі історичногорозвитку словниковий склад кожної мови зазнає різнихзмін. Деякі слова перестають бути загальновживаними, зрозумілимидля носіїв мови і поступово виходять з ужитку.Перша група застарілих слів — це матеріальні архаїзми, або

історизми: князь, дука, кошовий, осавула; земство, магістрат;

лати, пернач; намітка, очіпок тощо. Слова, що належать до

другої групи, називаються стилістичними архаїзмами, або просто

архаїзмами (від грец. «стародавній»). З-поміж них виділяються

лексичні архаїзми (застарілі синоніми до слів сучасної мови):

десниця — права рука, правиця, вия — шия, ланіти — щоки,

ликувати — радіти, зріти — бачити, відати — знати, перст

палець; словотворчі архаїзми (мають спільні корені, але відрізняються

суфіксами чи префіксами): письмовець — письменник,

возсіяти — засяяти, творитель — творець, возвеличувати

звеличувати, словеса — слова; лексико-фонетичні (від сучасних

слів відрізняються звуковим оформленням): злато — золото,

серебро — срібло, глас — голос, прах — порох; фонетичні архаїзми

(характеризуються застарілою вимовою окремих звуків):

зіма — зима, братік — братик, збірати — збирати, крівавий

кровавий — кривавий; семантичні архаїзми (застарілі в одному

зі своїх значень): держати в розумінні «мати за дружину»:

10)Неологізми,їх стилістичні функції

Неологізми (від грец. neo і logos — «новий» та «слово») —

нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з’являються

в мові. Виникнення неологізмів спричинене потребою давати

назви новим предметам, явищам, поняттям, що постають унаслідок

безперервного розвитку економіки, науки, культури,

у результаті розширення й поглиблення зв’язків з іншими народами

та державами. Особливо активно поповнюються новими

словами сучасні науково-технічні термінологічні системи: біоніка,

біонавт, пептидоміка, гідропоніка, геноміка, протеоміка,

мультимедійний, нанотехнології тощо. Це лексичні неологізми,

що виконують номінативну функцію. До них належать

також слова, утворені від лексем, які існували в мові раніше:

банк — банкомат; глобальний — глобалізація, антиглобаліст;

ремонт — євроремонт; домашній кінотеатр, металопластик,

металокераміка та ін.

Крім виникнення лексичних новотворів для називання нових

понять, неологізми з’являються й через те, що виникає потреба

замінити вже наявну назву точнішою, зрозумілішою, такою, що

більше відповідає фонетичним, лексичним, словотвірним та іншим

нормам мови.

Слова типу зорехмарний є індивідуальними (авторськими)

неологізмами. На відміну від нейтральних загальномовних, індивідуальні

неологізми можна вважати стилістичними, оскільки

вони покликані до життя прагненням дати назву не новому поняттю,

а такому, що вже мало місце.Велика кількість неологізмів постає в періоди докорінних

змін і перетворень у житті народу. З’являються не лише лексичні

(менеджер, спонсор), а й семантичні неологізми, активізуються

слова, що тривалий час були в пасиві лексичного складу.

Новим явищем у лексичному розвитку мов є абревіатури.

Позитивне в них те, що та сама інформація передається

меншою кількістю знаків, ніж у відповідному сполученні слів

СНІД, ВІЛ, САРС, ЄС, ПАРЄ, Стилістичні функції неологізмів досить різноманітні. Вони

виступають засобом надання текстові урочистого, піднесеного

звучання.

11).Функції мови і мовлення. Роль мови

у формуванні та самовираженні особистості

Поряд зі словом «мова» широко вживається й термін «мовлен-

ня» (рос. «речь»). Обидва ці терміни близькі за значенням і прак-

тично не завжди розмежовуються. Будь-яка розвинена мова — це

своєрідний інвентар засобів спілкування, це сотні тисяч слів з їх

лексичними значеннями, безліч граматичних форм слів, різнови-

дів словосполучень і речень, витворених народом протягом століть.

Мовлення — процес безпосереднього використання мови всім народом

і кожною окремою особою.

Мова стає засобом спілкування тільки в мовленні — усному

чи писемному. Інакше кажучи, мова живе, функціонує тоді, коли

нею говорять або пишуть.

Кожна людина, навіть дуже освічена, геніальна, знає і ко-

ристується не більш як кількома десятками тисяч слів конкретної

мови. Тим часом у розвинених сучасних мовах, зокрема в україн-

ській, слів не менше мільйона. Отже, словник мови незрівнянно

більший за словник індивідуального мовлення.

Мова — явище загальне, всенародне, мовлення — часткове,

індивідуальне, воно реалізується в устах окремої особи. Всі члени

суспільства користуються тими самими звуками певної мови, сло-

вами, структурними типами речень тощо. Без цього взаємне спіл-

кування було б неможливе.

У мовленні, на відміну від мови, відбивається вік людини, її

освіта, професія, середовище, в якому вона живе. Кожен з нас має

свої мовленнєві звички, дещо по-своєму вживає різні засоби мови:

іноді надміру використовує певні слова і звороти, певним чином

переосмислює їх, надає своєрідних значеннєвих та емоційних від-

тінків, подекуди навіть створює нові лексеми. Особливо велика роль

у творенні нових слів належить видатним особам. Тільки мовлення,

а не мова, може бути гучним або тихим, тривалим або коротким,

швидким або повільним. Мовлення реалізується в інтонації, супро-

воджується жестами й мімікою.

Система частин мови.

Основними поняттями морфології є: граматичне значення,

граматична форма, граматична категорія та частини мови. Як на-

ука про форми морфологія вивчає засоби вираження граматичних зна-

чень слів і форми словозміни (іменника, прикметника, числівника,

займенника, дієслова) та функціональне призначення самостійних

і службових слів.

Частини мови — лексико-граматичні класи слів, кожен із яких

характеризується морфологічними, синтаксичними і лексико-

семантичними особливостями. Українська мова має десять частин

мови:

а) самостійні — іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово,

прислівник;

б) службові — прийменник, сполучник, частка, вигук.

Кожна частина мови має певний граматичний стрижень, який

об’єднує всі належні до неї слова.

Для іменника це предметність, для прикметника — ознака,

що супроводжує предметність, для дієслова — процесуальність, для

прислівника — ознака, що супроводжує процесуальність, та ін.

Головною морфологічною ознакою, покладеною в основу

лексико-граматичної класифікації слів, є здатність або нездатність

їх до формотворення (словозміни). За цією ознакою вирізняють змі-

нювані й незмінювані слова.

За співвіднесеністю з поняттями слова поділяються на повно-

значні (співвідносні з поняттями) і неповнозначні (неспіввідносні

з поняттями). Останні є фактично некореневими вільними морфе-

мами, що використовуються зазвичай для вираження синтаксичних

відношень у реченні.

13)Ступені порівняння прикметників. Стягнені

і нестягнені форми. Написання складних

прикметників

Деякі прикметникові форми виявляють стилістичне забарвлення.

Так, у діловому стилі використовуються прикметники з пре-

фіксами архі-, гіпер-, ультра-, над-: ультрамодний, надтвердий.

Якщо ці прикметники потрапляють у художні тексти, то набува-

ють різних емоційно-експресивних відтінків. Напр.: У мами над-

людська сила, надлюдський розум! — з подивом шептав Адась

(І. Франко).

У розмовному і художньому стилях широко використову-

ються прикметники з префіксом пре-: прекрасний, пречудовий,

суфіксами -езн-, -елезн-, -енн-, -ісіньн- : величезний, широченний,

яснісінький.

Перебільшену ознаку виражають і складні прикметники

добрий-добрий, густочервоний, які теж є ознакою розмовного і ху-

дожнього стилів.

Короткі і нестягнені форми прикметників, займенників ужива-

ються в народнопоетичному та художньому мовленні: дрібен, зелен,

білеє, вірнії. Короткі форми надають поетичній мові прискореного

темпу.

Проста форма вищого ступеня прикметників уживається в усіх

стилях, а з підсилювальними словами багато, значно, далеко —

у літературному експресивному мовленні, складена — переважно

в офіційно-діловому й науковому стилі; проста форма найвищого

ступеня з підсилювальними частками як, що — у розмовному й ху-

 

дожньому стилях, додає висловлюванню експресії; проста форма

найвищого ступеня, що утворюється з вищого ступеня прикметни-

ка і словосполучення за всіх, вживається в експресивному мовленні

(публіцистичний, художній, розмовний стиль).

Форми прикметниківна зразок синьому — синім, білому —

білім зумовлені милозвучністю і вживаються найчастіше розмов-

ному, художньому чи публіцистичному стилі.

Складні прикметники пишемо разом:

а) якщо твірним для них є підрядне словосполучення: земле-

робський (землю обробляти), хлібопекарський (хліб пекти),

західноукраїнський (Західна Україна);

б) складні прикметники утворені від складних іменників: біо-

логічний (бо біологія), півметровий (бо півметра), землероб-

ський (бо землероб);

в) якщо першою частиною складного прикметника є числівник:

п’ятирічний, двокамерний, шестизірковий;

г) якщо першою частиною складного прикметника є прислів-

ник: давноминулий, вічнозелений, малозабезпечений.

Складні прикметники пишемо через дефіс, якщо вони означають

відтінки кольору чи смаку (крім жовтогарячий, червоногарячий):

кисло-солодкий, жовто-синій;

14)Стилістичні аспекти написання -н- у прик-

метниках, дієприкметниках, займенниках,

прислівниках; -нн- у прикметниках,

прислівниках

Збіг приголосних. У прикметниках, твірна основа яких закін-

чується на -н, приєднання суфіксів -н(ий), -н(ій) викликає подво-

єння: ранній, осінній, денний, туманний, знаменний.

Суфікси -aнн(ий), -eнн(ий), які вживають тільки в прикмет-

никах для підкреслення найвищої міри ознаки, пишуть завжди

з двома літерами –нн-: невблаганний, нездоланний, неоціненний,

несказанний, нескінченний, страшенний, (але жаданий); суфікси

прикметників завжди наголошені.

Суфікси -ан(ий), -ен(ий) вживають лише в дієприкметниках

і пишуть з одним н, причому наголос в дієприкметниках падає

переважно на основу: бажаний, неоцінений, неподоланий, неска-

заний, нескінчений. Але: божественний.

У прислівниках, утворених від прикметників із -н-, пишуть

одну літеру -н-: слухняний — слухняно; несподіваний — несподіва-

но. У прислівниках, утворених від пасивних дієприкметників, так

само пишуть -н-: полегшений — полегшено; вихований — вихова-

но. У прислівниках, утворених від прикметників із -нн-, пишуть

-нн-: сонний — сонно; страшенний — страшенно; несказанний —

несказанно. З -нн- пишуть такі прислівники: зрання, спросоння,

попідтинню, навмання

15)Стилістичні аспекти уживання відокрем-

лених другорядних членів речення.

Дієприкметникові звороти (відокремлені означення) в художньо-

му, публіцистичному і розмовному стилі виконують образну функ-

цію або емоційно-експресивну. Наприклад: Люблю обігріту літом

рідну землю. — Люблю землю, обігріту літом, рідну.

У науковому чи офіційно-діловому стилі відокремлені озна-

чення виконують роль уточнення.

Дієприслівникові звороти (відокремлені обставини), порів-

няльні звороти характерні для книжних стилів, у розмовній мові

їх переважно заміняють складними реченнями. Наприклад: Прий-

шовши зі школи, не ганяй уфутбол, а пообідай — Коли прийдеш

зі школи, не ганяй у футбол, а пообідай. Другий варіант висловлю-

вання звучить природніше і властивий саме розмовному стилю.

Відокремлені поширені обставини, виражені іменниковими

конструкціями, що прирівнюються до підрядних речень, здебіль-

шого властиві діловій мові: З огляду на погану погоду, екскурсіє

перенесено на інший день.

Відокремлені уточнювальні члени речення й відокремлені приклад-

ки, відокремлені додатки можуть уживатися в усіх стилях мовлення

16)Стилістика простих речень. Види простих

речень і їх відтінки значень

Види простих речень:

а) двоскладні й односкладні;

б) поширені й непоширені;

в) прості й складні;

г) повні й неповні;

ґ) ускладнені й неускладнені;

д) окличні й неокличні.

Кожен вид простого речення може виконувати в мові певні

стилістичні функції, речення різних видів можуть заміняти один

одного в тексті, надаючи йому певного відтінку значення чи емо-

ційного забарвлення.

Якщо за формою присудка можна встановити особу підмета,

то речення двоскладне заміняють на односкладне означено-особове

чи неозначено-особове. Це практикують у художньому, розмовному

й публіцистичному стилі. Безпідметові конструкції більш стислі,

виразні, інколи й емоційні, відзначаються більшою широтою уза-

гальнення. Наприклад: Усе, що накажеш, зробимо; Ходжу, роз-

глядаю картини, захоплююся (пропуск підмета підкреслює дина-

міку). Також пропуск підмета може підсилювати наказ: Наказую

іти в санбат! Проте якщо логічний наголос падає на підмет, його

пропуск недоцільний: А я піду за волю проти рабства (Леся Укра-

їнка); Хто візьметься за організацію свята?

У науковому стилі, особливо в науково-популярних його жан-

рах, означено-особові речення є засобом вираження логічної по-

слідовності, зосередження уваги читача на певних явищах. Ко-

ристучіткості викладу, переходу від одних явищ до інших, концентрації

зусиль читача або слухача на головному.

Безособові речення акцентують на дії, яка відбувається не-

залежно від особи, в окремих випадках вказуючи на причину дії:

Студент допізна не спить. — Студенту допізна не спиться (його

стан не залежить від його волі).

Узагальнено-особові речення виражають ставлення люди-

ни до чогось, побажання, настанови, тому ці речення емоційно-

експресивні і вживаються відповідно в художньому, публіцистич-

ному й розмовному стилі.

Називні речення вживають в описах, спогадах, вони передають

швидку зміну вражень, надають тексту емоційності: Ніжна зелень

перших листочків. Дзвінкі співи пташок. Називні речення змушу-

ють читача фантазувати, щоб домалювати картину, яка лише позна-

чена, але повністю не зображена, збуджують його уяву. У худож-

ньому стилі такі речення слугують для створення статичних описів.

17)Стилістика складних речень. Смислові

відношення між частинами складних

речень.

Складне речення — це таке речення, у будові якого є дві або

більше граматичних основ, поєднаних за змістом й інтонаційно,

сполучниковим, безсполучниковим чи змішаним зв’язком. Коли

прості речення об’єднуються в складне, то втрачають свою авто-

номність, між ними виникають більш стійкі смислові і граматичні

зв’язки.

Складні речення вживають переважно в книжних стилях —

науковому, офіційно-діловому, публіцистичному, художньому.

Стилістичні властивості складних речень залежать від:

а) стилістичних якостей простих речень у його складі;

б) порядку розміщення частин;

в) ступеня поширеності цих частин;

г) лексичного наповнення речень;

г) мети висловлювання;

д) способу зв’язку частин складного речення.

Уживання складносурядних речень сприяє створенню плав-

ного, дещо уповільненого мовлення. Такі речення слугують для

створення образної конкретно-чуттєвої картини, виступають

емоційнооцінним засобом. Вони передають явища, що відбува-

ються одночасно, послідовно або чергуються, зіставляються чи

протиставляються.

Складнопідрядні речення відображають взаємообумовленість

явищ дійсності,їх причинно-наслідкову залежність, часові й про-

сторові відношення, логічну послідовність думок тощо

Синтаксичні синоніми — це:

а) прості й складні речення;

б) складносурядні й прості речення;

в) складнопідрядні й прості речення;

г) безсполучникові й складносурядні речення;

ґ) безсполучникові й складнопідрядні речення;

д) безсполучникові й прості речення;

е) прості речення з дієприкметниковими чи дієприслівниковими

зворотами й складнопідрядні речення відповідного виду.

В офіційно-діловому й науковому стилі широко застосовують

підрядність; у розмовному — сурядність; у художньому добір тих

чи інших конструкцій визначається особливостями стилю та інди-

відуальними уподобаннями автора.

18)Стилістика речень з різними способами

вираження чужого мовлення. Пряма

і непряма мова, її призначення й

граматично-смислові особливості

Способи передачі чужого мовлення:

а) пряма мова;

б) непряма мова;

в) діалог;

г) цитата.

Пряма мова — чуже мовлення, передане дослівно. Сприймаю-

чи пряму мову, читач (слухач) уявляє собі мовця, оскільки манера

говорити, будувати висловлювання свідчить про рівень культури

людини, нахили, риси характеру, настрій тощо. Важливими в емо-

ційному сприйманні є слова автора. У середині прямої мови чи піс-

ля неї слова автора мають пояснювальний характер

Непряма мова — чуже мовлення, передане приблизно, не до-

слівно. Її використовують, якщо треба передати зміст висловлюван-

ня, а форма не має суттєвого значення. Вона є ознакою книжного

і насамперед офіційно-ділового мовлення. При заміні прямої мови

непрямою. Такий спосіб передачі чужого мовлення властивий і пу-

бліцистичному стилю.

Основні правила заміни прямої мови на непряму:

а) опускаємо всі емоційно-експресивні елементи, фразеологізми

заміняють нейтральними словами;

б) якщо пряма мова містилазвертання, то при заміні на непряму

це слово набуває форми додатка;

в) якщо пряма мова виражала розповідь, то при заміні на не-

пряму мову вживаємо сполучник що;

г) якщо пряма мова виражала питання, то при заміні на непря-

му мову вживаємо сполучник чи;

ґ) якщо пряма мова виражала спонукання, то при заміні на не-

пряму мову вживаємо сполучник щоб;

д) слова автора, перетворюючись на головне речення, завжди сто-

ять перед підрядним, а підмет у головному реченні звичайно зна-

ходиться перед присудком.

При заміні прямої мови непрямоючитач (слухач) втрачає мож-

ливість безпосередньо сприймати особу, якій належить висловлю-

вання. Втрачається безпосередність, властива прямій мові.

Діалог як різновид прямої мови є ознакою розмовного стилю,

проте його широко використовують і в публіцистичному, і в худож-

ньому стилях (інтерв’ю, полемічні статті й усі жанри художньої

літератури).

Цитата — це такий вид прямої мови, який використовують

для підтвердження, спростування чи ілюстрування висловленої

думки

 

Оформлення цитат:

а) як пряма мова;

б) як частина речення.

1. Цитату на письмі беремо в лапки (епіграф — ні). Якщо

поряд є слова автора, то ставимо ті ж розділові знаки, що й при

прямій мові.

Як гарно пише про річку свого дитинства Олександр Довжен-

ко: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи

тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно

багатим і щедрим».

2. Якщо цитата доповнює авторське речення, є його скла-

довою частиною, то записуємо цитовану частину з малої літери

і беремо в лапки.

Про українську пісню Олександр Довженко писав, що «це

геніальна поетична біографія українського народу».

3. Якщо цитата наведена не повністю, то на місці пропущених слів ставимо три крапки

4. Якщо після цитати (у тому ж рядку) вказано її автора (або

джерело), то необхідно знати наступні правила.

Вказівку на автора слід узяти в дужки. «Лиш праця світ таким, як є, зробила»

(І. Франко)

5. Коли вказівка на автора або джерело висловлювання стоїть

на рядок нижче цитати, то цитату не беремо в лапки.

Міст від серця людини до серця людини — щось значніше,

ніж споруда з бетону і сталі, яка єднає два береги.

(Натан Рибак)

6. Епіграф (різновид цитати) в лапки не беремо, а вказівку на

його джерело пишемо під епіграфом справа, без дужок і крапки в кінці.

Земле, моя всеплодющая мати....

Іван Франко

 

Складне речення.

Складне речення складається з двох або кількох простих,

об’єднаних за змістом та інтонацією.

Складне речення:

• сполучникове;

• безсполучникове;

• складна синтаксична конструкція (з різними видами зв’язку).

Сполучникове може бути:

• складносурядне:

• з розділовими сполучниками сурядності;

• єднальними сполучниками сурядності;

• протиставними сполучниками сурядності;

• складнопідрядне:

• підрядне означальне;

• підрядне з’ясувальне;

• підрядне обставинне:

підрядне місця, часу, способу дії, порівняльні, міри та ступеня, причини, мети, умовні, до-

пустові, наслідкові

• складнопідрядне з кількома підрядними:

з послідовною підрядністю;

з паралельною підрядністю;

з однорідною підрядністю;

з комбінованою підрядністю.

 

Безсполучникове може бути:

• з однорідними членами речення;

• з неоднорідними членами речення.

Складна синтаксична конструкція може бути:

• з сурядним і безсполучниковим зв’язком;

• з підрядним і безсполучниковим зв’язком;

• з сурядним, підрядним і безсполучниковим зв’язком.

Текст, його будова

Текст — група речень, об’єднаних спільним змістом (темою)

та основною думкою. Тема — це те, про що розповідається в тек-

сті. Основна думка — те, до чого він закликає, чого навчає, що

стверджує.

Якщо речення тільки висловлює якусь думку, то текст забез-

печує розвиток цієї думки: кожне наступне речення до вже відо-

мого додає щось нове. Заголовок тексту виражає його тему або осно-

вну думку. Розвиваючи тему тексту, автор переходить від однієї

частини думки д іншої. Частина однієї загальної теми називається

мікротемою (підтемою). Мікротема розвивається кількома речення-

ми. Частина тексту, об’єднана мікротемою, називається абзацом.

Чітко сформульовані, пронумеровані й належним чином записані

мікротеми тексту становлять його план. Відомо, що речення може

утворюватись з одного слова або групи граматично пов’язаних між

собою слів, так текст утворюється з одного речення або з більшої

чи меншої кількості пов’язаних між собою речень. Прикладом

текстів що складаються з одного речення, можуть бути заклики,

лозунги, прислів’я, крилаті вислови — афоризми. Становити текст

з одного речення можуть коломийки, загадки, вірші-мініатюри.

Переважно текст складається з певної кількості узгоджених між

собою речень. Проте речення в тексті не є рівноцінними ланками

одного ланцюжка. Серед них є такі, що відрізняються відносною

самостійністю і несуть у собі найважливішу інформацію даного

уривка. Такі речення називаються самозначними, тематичними (авто-

семантичними). Переважна більшість невеликих за обсягом повідо-

млень, що висвітлюють нескладну тему, мають саме таку будову.

Подібні групи речень входять і до текстів, що висвітлюють склад-

ніший зміст. Вони є синтаксичною одиницею текстового рівня. Їх

називають складним синтаксичним цілим. Отже, складне синтаксич-

не ціле (ССЦ) — це група речень, які об’єднані тісним логічним

і синтаксичним зв’язком і характеризуються повнішим, порівняно

з реченням, розвитком думки.

У ССЦ речення можуть поєднуватися такими видами зв’язку:

а) паралельним;

б) послідовним (ланцюжковим);

в) змішаним.

Для текстів типу розповіді характерний послідовний розвиток

подій. У розповіді художнього, публіцистичного стилю виділяються

експозиція, зав’язка, розгортання подій, кульмінація і розв’язка.

У розповідь звичайно вводяться описи, роздуми, діалоги. Тексти-

розповіді ділового чи наукового стилів простіші за будовою: в них

не завжди простежується кульмінація, рідко вставляються розду-

ми, діалоги, описи.

У текстах-описах відображаються характерні ознаки опису-

ваного об’єкта. Описи наукового і ділового стилів відзначаються

повнотою, докладністю, тоді як в художньому стилі повнота охо-

плення об’єкта не є обов’язковою.

У текстах-роздумах доводяться або заперечуються певні тези,

розкриваються зв’язки між явищами дійсності. Спосіб викладу

змісту в текстах-роздумах може бути дедуктивним чи індуктивним.

При дедуктивному викладі текст починається з тези, яка в наступ-

них реченнях доводиться або спростовується. Завершується такий

текст висновками. При індуктивному викладі спочатку наводяться

окремі факти, наоснові яких потім робиться висновок.

Засоби міжфразного зв’язку за функцією поділяють на такі,

що забез-печують єдність змісту тексту, і ті, що виражають логічні

зв’язки між частинами тексту.

До засобів, що забезпечують єдність змісту тексту, належать:

а) лексичний повтор;

б) займенники і прислівники (хлопець — він, за річкою — там);

в) синоніми, перифрази (лев — цар звірів), близькі за змістом

слова (метробудівці — будівельники метро), контекстні сино-

німи (О. Гончар — письменник);

г) родовіі видові назви (сосна — дерево);

ґ) метафори (сніг — біла ковдра);

д) метонімії (Франція — Париж);

е) тематично близькі групи слів;

 

21)Складне синтаксичне ціле. Актуальне членування

речення. Способи зв’язку речень у тексті.

Складне синтаксичне ціле (ССЦ) — це завершене висловлювання, яке

складається з кількох речень, об’єднаних між собою змістом та

синтаксично, і служить для вираження зв’язних думок. Складне

синтаксичне ціле ґрунтується на спільній темі висловлювання, яке

поступово розкривається в кожному з наступних речень. Перше

речення складного синтаксичного цілого є своєрідним зачином ви-

словлювання, всі інші послідовно розгортають його зміст, в якому

кожне з наступних речень розкриває смисл попередніх

Основні засоби синтаксичного об’єднання речень у складному

синтаксичному цілому:

1) займенники він, ви, ти, хто, це, його, у нього та інші в наступ-

них реченнях

 

2) єднальні та протиставні сполучники і, та, а, але, проте та ін.:

3) частки тільки, лиш (лише), і, не, а, от, мов, ніби та ін

4) лексичні повтори, що підкреслюють значеннєву вагу виділе-

них слів.

і5) видочасові форми присудків: Явиходжу спозарання з дому.

На небі немає ні хмаринки. Дівчата вже поливають молоді

деревця парку.

Як видно, засобів об’єднання речень у складне синтаксичне

ціле багато. Вони не є обов’язковими для кожного складного синтак-

сичного цілого. В одному випадку вживаються одні засоби, в друго-

му — інші. Нерідко в складному синтаксичному цілому їх кілька

Складне синтаксичне ціле може бути менше абзаца, може збі-

гатися з ним, а може об’єднувати й кілька абзаців

Залежно від комунікативного спрямування та інформативної

мети висловлювання речення поділяється на дві основні частини:

дане (тема, відоме) і нове (рема, повідомлюване).

Дане — частина речення, яка містить відому інформацію і зу-

мовлюється ситуацією спілкування.

Нове — частина речення, що містить основний зміст вислов-

лювання, те нове, що повідомляється.

Розподіл речення на дане і нове (актуальне членування) не має

прямого зв’язку з поділом його на члени речення: до нового можуть

входити підмет і другорядні члени речення

 

22)Риторика як наука і мистецтво

Сучасна риторика — теорія та майстерність ефективного (до-

цільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної

загальної риторики є закономірності мовленнєвої поведінки, що ді-

ють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практич-

ні можливості використання їх задля того, щоб створити ефективне

висловлювання.

Ефективність мовлення визначається втратами в процесі

передавання ним від мовця до слухача інформації всіх трьох ти-

пів, притаманних мовленню: поняттєво-логічного, оцінного й емоційного.

Доцільність мовлення — це його відповідність головній меті

мовця, його мовленнєвому наміру.

Впливовість мовлення — здатність розбудити розум і почуття,спонукати слухача спочатку прислухатися, прихильно та зацікав-

лено, а тоді прийняти те бачення навколишнього світу, яке йому

запропонує мовець.

Уміння переконувати співрозмовника, правильно й красиво

говорити, привертати увагу й здобувати довіру слухачів потріб-

не нам в усіх сферах життя. Володіння мистецтвом слова — одна

з умов досягнення успіху в багатьох професіях. Уміння складати

й виголошувати промови необхідне юристові (риторика й виникла

як мистецтво складання судових промовОраторське мистецтво використовується й у рекламі, адже її

завданням є переконати можливих покупців вибрати саме цей товар

чи послугу. Навіть повсякденне спілкування в колі друзів і родичів

потребує певної майстерності, адже саме мова є основним засобом

встановлення контактів між людьми.

Риторику можна визначити і як науку, і як мистецтво. Головне

її завдання — переконати слухачів у чомусь за допомогою слова,

через промову донести до них певну думку, змусити перейнятися

якимись почуттями. Мовою, що має переконувати, називав рито-

рику давньоримський оратор Цицерон.

Отже, риторика — це наука про способи переконання та впливу

на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає мето-

дику творення тексту, визначає його структуру, найбільш придатнудля зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Риторика як мистецтво передбачає вміння добре говорити,

грамотно будувати висловлювання й уживати слова. Це зумовлює

зв’язок риторики з такими розділами науки про мову, як стилісти-

ка, орфоепія, синтаксис та інші.

Окрім того, ораторське мистецтво — це й уміння говорити

красиво, прикрашати свою мову. Цю особливість мистецтва сло-

ва відображає одна з його назв — «красномовство». Але навіть

досконаловолодіючи

мовою, оратор перш за все повинен мати що

сказати, вміти добирати інформацію.

23)Класифікація текстів за сферою використання,

метою, структурними особливостями. Види

текстів у діловому, професійному мовленні.

Текст різних стилів, типів, жанрів мовлення

У комунікативному плані тексти поділяються на оповіді, опи-

си, міркування. Стилістично розрізняються тексти художні, науко-

ві, публіцистичні, офіційно-ділові, розмовно-побутові. За жанрами:

віршовані тексти, прозові, драматичні; текст казки, роману, байки,

оди, кіносценарію тощо.

На рівні професійного та ділового спілкування тексти є зраз-

ками відповідних стилів; для них характерним є нормоване і регла-

ментоване писемне мовлення; обов’язкове точне дотримання правил,

складні логіко-смислові зв’язки, чітка структурно-семантична та

формальна організація тексту. Тексти цих стилів мовлення відрізня-

ються строгим дотриманням порядку слів у реченні, використанням

складних синтаксичних конструкцій з визначеними семантичними

відношеннями, зв’язком речень в абзаці з урахуванням контексту,

поділом тексту на розділи, використанням посилань і виділень.Текст у професійному та діловому спілкуванні відзначається висо-

ким рівнем структурованості й систематизації матеріалу.

Структура тексту — це зв’язний тип організації смислового змісту

на рівні його повної цілісності.

При вивченні структури тексту треба враховувати три аспек-

ти: матеріальні складові структури, відношення між ними та ціліс-

ність об’єкта.

Текст утворюється певною глобальною структурою, що вклю-

чає в себе структури глибинну й поверхневу. Якщо розглядати публіцистичний

текст, то попередні визначення термінів «поверхнева»

та «глибинна» структура стосуються насамперед цього виду текстів.

Глибинну структуру містить ідейно-тематичний зміст тексту — він по-

стає тут як складне сплетіння суспільних відносин навколо певної

глибинної проблеми, що є системоутворюючим початком. Глибинна

структура тексту, таким чином, утворюється певною сукупністю

намірів, що перебувають під домінуючим впливом прагматичної на-

станови.

Поверхнева структура тексту — лінгвістична форма вираження гли-

бинної структури. У публіцистиці вона є формально-змістовою.

Оскільки текст — єдиний засоб реалізації соціально значущого

акту мовного спілкування (мети комунікації), то він набуває також

статусу твору мовлення, що має цілісний і завершений характер.

Зміст тексту — функціонуюче в ньому смислове поле. Форму тек-

сту утворюють взаємовідношення між його компонентами, матері-

альними об’єктами — фразовими єдностями, та об’єднуючими їх

комплексними єдностями — фразовими ансамблями.

Текст — це структурована єдність, що виражає певну систему

відношень комплексного явища дійсності. В основі побудови тексту

лежить інтеграція смислу мовних одиниць, що організовуються за

певними схемами.

Тексту властива подвійна належність: до мови як до схеми вза-

ємодій його складових і до мовлення як до результату використання

його складових одиниць для спілкування. Отже, текст є синтезом

мови та мовлення, мовні компоненти якого субстанційно присутні

графічно або фонічно.

Форма тексту втілюється у звучанні як у матеріальному за-

собі вираження думок, а зміст відображає перероблене у свідомості

уявлення про об’єктивну дійсність.

У публіцистиці, зокрема таких її жанрах, як нарис, репортаж,

фейлетон, критичнізамітки, полемічні статті, велике значення ма-

ють емоційно-риторичні структури. Раціонально-логічні ж доміну-

ють ужанрі передової статті, інформаційної замітки, огляду тощоУ цілому структура розгорнутого тексту має такий вигляд:

заголовок, зумовлений темою і основною думкою;

вступна частина — зачин;

послідовно викладений зміст — підтеми і мікротеми;

завершальна частина — кінцівка

24)Найважливіші відомості із синтаксису й пунктуації:

словосполучення та речення, синтаксичні

зв’язки в них

Синтаксис — розділ граматики, що вивчає способи поєднання

слів у словосполученні та реченні, будову і типи цих синтаксичних

одиниць, їх значення й умови вживання у зв’язному мовленні.

Синтаксична будова мови, будучи безмежно розгалуженою як

структурно, так і функціонально, переважно виявляється у порів-

няно нечисленних структурних типах синтаксичних конструкцій —

однослівних, дво-, кілька- і багатослівних речень. Саме в структурі

всіх різновидів речення найбільше реалізується те, що прийнято

називати стилістичним синтаксисом. Його мета полягає в тому,

щоб виявити стилістичну спроможність кожного зі структурних

типів синтаксичних одиниць — словосполучень, членів речення

і речень.

Словосполучення — лексико-семантична й граматична цілість що-

найменше двох повнозначних слів, поєднаних сурядним або підряд-

ним зв’язком. Більшість словосполучень мови — підрядні, сурядні

словосполучення — є фразеологізованими виразами чи конструкці-

ями з парними компонентами. При синтаксичному аналізі речення

сурядні словосполучення не членуються і виступають як один член

речення.

Стилістика словосполучень, тобто їх функції, виявляється

тільки в контексті, у реченні. В окремо взятому словосполученні

наявна лише модель (семантична й морфологічна). Наприклад: тер-

міновий виклик — підрядне словосполучення, номінативна одиниця

з двох елементів. Ця словесна модель може стати синтаксичною

й комунікативною одиницею (реченням) і набувати різних модифі-

кацій, змін, виявів: Терміновий виклик. Терміновий виклик! Тер-

міновий виклик?

За вираженням головного слова

прикметникові

іменникові числівникові дієслівні

займенникові прислівникові

За зв’язками слів

підрядні сурядні

За типами синтаксичного зв’язку

узгодження керування прилягання

За способами зв’язку

прийменникові безприйменникові

За відношенням між залежними і головними словами

означальні додаткові обставинні

За структурою

прості складні

;; Розповідь

Речення — це граматично й інтонаційно оформлена за законами

даної мови синтаксична одиниця, що є засобом формування, вира-

ження і повідомлення думки.

Основні ознаки речення такі:

1) предикативність;

2) модальність;

3) змістова завершеність;

4) інтонаційна завершеність;

5) наявність головних членів.

За складом граматичної основи

двоскладні:

має два головних члени речення — підмет

і присудок, які групують навколо себе друго-

рядні члени

односкладні:

граматична основа складається з одного голов-

ного члена (підмета чи присудка); другий член

не потрібен, бо зміст речення і так зрозумілий

За метою висловлювання

розповідні:

містять повідомлення, розпо-

відь про щось (інтонація ха-

рактеризується пониженням

тону наприкінці речення)

питальні:

містять питання, на яке передбачаєть-

ся відповідь або що не вимагає відпо-

віді (тон підвищується на тому слові,

в якому міститься зміст питання)

спонукальні:

містять наказ, вимогу, за-

клик, побажання, пораду,

прохання… (розповідна

або оклична інтонація)

За емоційним забарвленням

окличні;

розповідні, питальні;

можуть бути окличними, якщо виражають емо-

ційні переживання мовця або його ставлення

до фактів і явищ дійсності

неокличні;

спонукальні;

надають повідомленню за допомогою інтонації

різкого відтінку, часом навіть протилежного

значення

За будовою

прості:

наявність однієї граматичної

основи

складні:

наявність двох і більше граматичних основ (речення складається

з двох або кількох простих, об’єднаних за смислом та інтонаційно)

За наявністю чи відсутністю другорядних членів

поширені:

крім головних, у реченні є ще й другорядні члени

речення

непоширені:

відсутність другорядних членів речення

25)Роль фразеологізмів у професійному мовленні.

Стилістичні засоби лексикології та фразеології.

Фразеологією (від гр. phrasis — вислів) називають: 1) розділ мо-

вознавства, що вивчає фразеологізми, тобто стійкі сполучення слів;

2) сукупність усіх фразеологізмів мови.Стійкі сполучення слів лексично неподільні, а тому в ряді

випадків близькі за значенням до окремих повнозначних слів. На-

приклад: клювати носом (дрімати), дивитись крізь пальці (не по-

мічати), накивати п’ятами(втекти) та ін. До фразеологізмів, або

фразеологічних словосполучень, також належать народні прислів’я,

приказки, влучні вислови видатних осіб («крилаті слова»), усталені

звороти типу мати на увазі, брати участь тощо.

Фразеологія сучасної української літературної мови дуже ба-

гата. Вона є продуктом вікової мовної творчості нашого народу.

У багатьох давніх і сучасних фразеологізмах виражається по-

зитивне ставлення до праці, освіти, науки, натомість засуджуються

боягузтво, брехливість, нечемність, сварливість, хвастощі, лінощі,

безпринципність, нещирість, пияцтво та інші людські вади. Напри-

клад: Праця чоловіка годує, а лінь марнує. Хто знання має, той

і мур зламає. Книга вчить, як на світі жить. Де господар добре

робить, там і поле буйно родить. У страху великі очі. Брехнею

весь світ пройдеш, та назад не вернешся. Хвалилася кобила, що

з возом горшки побила. Лінивому все ніколи. П’яний та дурний —

рідні брати.

Різними були і залишаються джерела української фразеології.

1. Переважна більшість фразеологізмів походить з народної мови.

Це передусім прислів’я, приказки, вислови жартівливого ха-

рактеру (буває, що й корова літає) тощо. З народними звичая-

ми й обрядами пов’язані вислови типу дати гарбуза, піймати

облизня, замовляти зуби, виносити сміття з хати.

2. Фразеологія збагачується за рахунок влучних висловів видат-

них осіб: Бути чи не бути? (В. Шекспір); Мучусь, караюсь,

але не каюсь. (Т. Шевченко); Мужича правда єсть колюча,

а панська на всі боки гнуча. (І. К отляревський); Хіба ревуть

воли, як ясла повні? (П. Мирний).

3. До фразеологізмів належать деякі професійно-технічні за по-

ходженням вислови: грати першу скрипку, сходити зі сцени,

з іншої опери (з мовлення артистів); де тонко, там і рветься

(з мовлення ткачів); куди голка, туди й нитка (з мовлення

кравців); куй залізо, поки гаряче (з мовлення ковалів); на лов-

ця і звір біжить (з мовлення мисливців); підносити на щит

(з мовлення військових).

4. Здобутком фразеології стали вислови античних часів, у тому

числі біблійні:берегти як зіницю ока; вавилон-

ське стовпотворіння.

5. Фразеологізмами стають переклади іншомовних ідіом: бути

не у своїй тарілці (з фр.); дивитися крізь пальці Прислів’я — влучний образний вислів, часто ритмічний за будо-

вою, що в стислій формі узагальнює, типізує різні явища життя, має

повчальний зміст; синтаксично закінчений: як дбаєш, так і маєш;

яке коріння, таке й насіння; скрипливе дерево довго живе; друзі

пізнаються в біді; яка головонька, така й розмовонька; не все те

золото, що блищить.

Приказка — образний вислів, нерідко римований, близький до

прислів’я, але без повчального змісту (може бути елементом байки,

прислів’я): ні до ради, ні до звади; ні пава, ні ґава; кіт наплакав

Крилаті вислови — поширені й загальновідомі влучні звороти

мови, джерело яких може бути встановлене. Це нетлінний фонд

загальнолюдської культури: олімпійський спокій

Афоризм (від грец. aforismos — «вислів») — узагальнена, за-

кінчена й глибока думка певного автора, висловлена у відточеній,

відшліфованій формі. Характерними рисами афоризму є влучність,

виразність, несподіваність судження, здатність до самостійного існу-

вання. Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив.

(Леся Українка)

Парадокс (від грец. parа5doxos — несподіваний, дивний) — дум-

ка, що різко розходиться з усталеними поглядами і спочатку ніби-

то суперечить здоровому глузду. Здорове тіло — продукт здорового

розуму. (Б. Шоу)

Евфемізми (від грец. euphemismos — добре і phemi — говорю —

пом’якшений вираз) — це делікатні вислови, що вживаються з ме-

тою уникнути слів з грубим чи непристойним змістом або з непри-

стойним забарвленням. «За такі думки я б надавав панові по тому

місцю, де, як кажуть французи, спина втрачає своє ім’я»,— сердито

промовив Дулькевич. (П. Загребельний)

26)Стилістичні особливості значущих частин слова.

Стилістичні засоби словотвору.

Винятково важлива роль у вираженні найрізноманітніших

лексичних значень, які властиві словам і багатьом сполученням

слів, належить засобам словотвору, особливо афіксам (префіксам,

суфіксам, частково і флексіям), основоскладанню. Кожен слово-

твірний афікс завжди вагомий і функціонально, бо надає кореневій

частині слова із зовнішньою чи нульовою флексією або кореневій

частині незмінного повнозначного слова чогось нового, якоїсь до-

даткової семантики, а з нею й певної експресивності, емоційності,

порівняйте: дід — дідусь — дідуньо — дідусько — дідисько — ді-

дище — дідуган

Словотвірний афікс — явище одночасно і лексичне, і морфологічне,

і стилістичне, бо кожен суфікс чи префікс завжди надає семантиці

кореневої (основної, стрижневої) частини слова або зовсім нового

лексичного значення (пісня пісняр, будова перебудова), або

значення тільки додаткового, особливого, яке доповнює, видозмі-

нює те, що виражається кореневою частиною слова.Словотвірний

афікс, як відомо, перетворює структурно непохідне слово в похідне

і належать до продуктивних мовних одиниць.

Стилістичні можливості словотвору виявляються, насампе-

ред, у синонімії словотвірних афіксів. Одні суфікси використову-

ються для творення від якоїсь основи слів з відмінними значення-

ми: воля — вільний, вольовий, воліти.Кожен окремий словотвірний афікс-суфікс

чи афікс-префікс — це семантично й стилістично неповторна, суто

індивідуальна мовна одиниця, яка не може бути компенсована й за-

мінена жодним іншим афіксом, бо кожен із них виконує в структурі

слова свою функцію. Наприклад, суфікс -еньк- комунікативно зорі-

єнтований на вираження словом додаткового значення зменшеності

або пестливості, голубливості (річенька), тоді як із суфіксом -ищ- не-

рідко пов’язана експресія, емоційність чогось або позитивного (ве-

селище, видовище, переможище), або негативного (дідище).

27)Займенники й контекст. Синоніміка

займенникових форм: неозначених,

заперечних, означальних; вказівних

займенників і прикметників; пропуск

особових займенників; зайве вживання

займенників.

Займенник ви вживається як засіб вияву ввічливості у

зверненні до однієї особи (пошанна множина). Наприклад: Ви така

добра й сердечна. Займенник ми функціонує у науковому стилі

(т. зв. авторське ми).

В українській мові синонімічно використовують такі форми

займенників:





Дата добавления: 2015-11-23; просмотров: 2090 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.256 с.