Загальна характеристика прагматизму

Прагматизм — доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій, і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці як теорія знання Чарльзом С. Пірсом і його головними представниками були Вільям Джеймс, Ф. Шіллер, та Джон Девей. Прагматизм і гуманізм є так близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки. Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якщо воно задовольняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, об’єктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовольняє ніші розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною. Істинне те, що корисне. Прагматизм пронизує весь американський спосіб життя.

65. Філософія атеїстичного екзистенціоналізму. (Сартр, Камю)

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни. Екзистенціалізм — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер і Карл Ясперс, французькі філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель і Альбер Камю. Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога. Зявляється проблема «самості»(людина має сама собою розпоряджатися. Прикладом може послужити 2га світова війна. Тоді кожен був військовозобов’язаний і мав захищати свою країну, незалежно від свого бажання. Тобто людина не може бути сама собою, скрізь нею маніпулюють.. Але є ще одна проблема - «Втеча від свободи». Коли людині дають свободу, вона тікаю від неї, бо боїться відповідальності. Томі пристосовується до ситуації, не бажаючи нічого міняти (конформізм). І людину ніби все влаштовує.

66. Філософське значення психоаналізу (Фрейд, Юнг)

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд.Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Вважає, що нами править підсвідомість, інстинкти, природні потяги. На рівні свідомості існує постійна боротьба між свідомим і несвідомим. Формується цей конфлікт у ранньому дитинстві. Всі наші страхи і переживання-несвідомі і згодом стають причиною багатьох хвороб і душевних проблем.Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (іd), "Я" (еgо) та "Над-Я" (super-еgо).Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я"."Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно".Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.Чинники, що керують і спрямовують людину: задоволення, витіснення (заборонені і недоступні дії або речі витісняються у несвідоме), сублімації (дозволені форми діяльності, що компенсують витіснені (заняття спортом, мистецтвом).Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого 3.Фрейда.Він поділяє структуру особистості на:Его – центр сознания особистості, який представляє компонент психіки (думки, почуття, сприйняття), завдяки яким людина відчуває себе цілісним і може бачити результат своєї звичайної діяльності.Особисте безсвідоме – включає в себе конфлікти та спогади, які колись були, а зараз подавлені та забуті. Крім того, особисте без свідоме включає в себе комплекси. Комплекси мають великий вплив на життя людини і в якийсь період може усвідомлюватись.Колективне безсвідоме – найглибший рівень особистості, який включає в себе спогади та образи, які передаються наслідково від наших предків, воно виражається у народних сказаннях. Своїм існуванням колективне безсвідоме зобов’язане спадковості, воно не засноване на особистому досвіді, не розвивається індивідуально. Його зміст представлений архетипами, активізація яких відбувається у певній ситуації, архетипи дають про себе знати через певні символи у снах, фантазіях та ін.Архетипи:Персона – наше публічне обличчя, то як ми себе проявляємо по відношенню з іншими людьми, символ – маска.Тінь – приховані тваринні властивості особистості (соціально нетерпимі). Необхідне для розуміння власної недосконалості Символ – Сатана, Гітлер.Аніма і Анімус – безсвідоме жіноче та чоловіче. Символи: аніма – Діва Марія, Мона Ліза, анімус – Дон Жуан, Ісус Христос.Самость – найважливіший архетип, представляє собою центр особистості, які поєднує в собі всі компоненти особистості, через розвиток людина стає гармонічною та цілісною. Символ – німб святого, круг.

67. Філософія неотомізму (Жільсон, Марітен, Войтила)

Неотомізм - філософський напрямок оновленого томізму, тобто філософії Фоми Аквінського, філософа XIII століття. У 1879 році неотомізм отримав визнання глави римсько-католицької церкви (папи Римського) і з цього часу становить важливу частину офіційної доктрини католицизму. Найбільш відомі представники неотомізму - Е. Жильсон, Ж. Марітен, В. Бруггер, А. Демпфа. І. де Фріз, Д. Мерсьє, К. Фабро та інші. У неотомізмі відроджуються основні категорії філософії Ф. Аквінського, такі як буття, суще, існування, акт і потенція, форма і матерія.З точки зору неотомізму, саме Фома Аквінський найбільш правильно вирішив основні філософські проблеми, тому його творчість має неминуще значення. Нову філософію, починаючи з епохи Відродження, неотомізм розглядає як безперервного ланцюга відхилень, помилок і оман, тому ставить завдання відродження духу середньовічної філософії. На цьому шляху представники неотомізму бачать подолання хаосу сучасного життя, набуття ясності, відродження духовних цінностей.Неотомізм прагне відродити і зберегти традиційні для християнства цінності, такі як особистість, сім'я, церковна громада, професійний обов'язок, батьківщина, держава. Відкидаючи індивідуалізм і колективізм як однаково хибні крайності, неотомістска філософія розробляє поняття солідаризму. Солідаризм передбачає знаходження механізмів узгодження інтересів суспільства й особистості, інтересів різних класів і соціальних груп. Солідаризм обгрунтовується християнським принципом любові до ближнього.Найбільшими центрами з розробки та пропаганді неотомізму являются Академія Св. Томи у Ватикані, Паризький католицький інститут, Католицький університет у Мілані, Вищий інститут філософії при Лу-віденському університеті (Бельгія), Інституту в Пуллахе (поблизу Мюнхена) та інші.