Наслідки спливу позовної давності

1. Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

2. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

5. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

 

Питання 2 Перегляд Верховним Судом України судових рішень у цивільних справах.

Перегляд судових рішень Верховним Судом України — це окремий, самостійний вид провадження у цивільному судочинстві, спрямований на перевірку законності судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку згідно з цивільним процесуальним законодавством України і міжнародними зобов'язаннями України.

Стаття 354. Право на звернення про перегляд судових рішень

1. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку.

2. Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, може бути подана особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.

3. Не може бути подана заява про перегляд ухвал суду касаційної інстанції, які не перешкоджають провадженню у справі. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного провадження.

Стаття 355. Підстави для подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ;

3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;

4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Стаття 356. Строк подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання на підтвердження підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.

2. Заява про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, подається не пізніше одного місяця з дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало або мало стати відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

3. Заява про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подається заява про перегляд, або з дня прийняття постанови Верховного Суду України, на яку здійснюється посилання на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.

4. У разі пропущення строку, встановленого частинами першою - третьою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суд за клопотанням особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк у межах одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. Питання про поновлення строку вирішується колегією суддів під час вирішення питання допуску справи до провадження.

Стаття 358. Порядок подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень подається безпосередньо до Верховного Суду України.

2. Стаття 359. Перевірка відповідності заяви вимогам цього Кодексу

1. Заява про перегляд судового рішення реєструється у день її надходження та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду.

2. Суддя-доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам цього Кодексу

Стаття 360. Допуск справи до провадження

1. Питання про допуск справи до провадження вирішується суддею-доповідачем, визначеним у порядку, встановленому частиною третьою статті 11-1 цього Кодексу.

У разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана заява є обґрунтованою, він відкриває провадження.

У разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана заява є необґрунтованою, вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією з трьох суддів у складі судді-доповідача та двох суддів, визначених автоматизованою системою документообігу суду додатково. Провадження відкривається, якщо хоча б один суддя із складу колегії дійшов висновку про необхідність його відкриття.

3. Ухвала про відкриття провадження або ухвала про відмову у допуску справи до провадження виноситься протягом п’ятнадцяти днів з дня надходження заяви або з дня усунення заявником недоліків, а в разі витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, - з дня надходження такої копії.

Стаття 360-1. Підготовка справи до розгляду у Верховному Суді України

1. Суддя-доповідач протягом п’ятнадцяти днів з дня відкриття провадження здійснює підготовку справи до розгляду Верховним Судом України:

1) надсилає ухвалу про відкриття провадження та витребування матеріалів справи до відповідного суду, який не пізніше трьох робочих днів з дня її надходження надсилає справу до Верховного Суду України;

2) вирішує питання про зупинення виконання відповідних судових рішень;

3) звертається до відповідних фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді України стосовно підготовки наукового висновку щодо норми права, яка неоднаково застосована судом (судами) касаційної інстанції, крім випадків, коли висновок щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах був раніше отриманий Верховним Судом України;

4) у разі необхідності визначає органи державної влади, представники яких можуть дати пояснення в суді щодо застосування норми права, та викликає цих представників до суду;

5) здійснює інші заходи, необхідні для розгляду справи.

2. Після надходження витребуваних матеріалів справи та завершення інших підготовчих дій суддя-доповідач виносить ухвалу про призначення справи до розгляду Верховним Судом України.

Стаття 360-2. Порядок розгляду справи Верховним Судом України

1. Справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу.

2. У Верховному Суді України справа про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, розглядається Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України. Засідання судової палати є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.

Якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.

3. У разі якщо під час розгляду справи Верховний Суд України встановить необхідність відійти від висновку про застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України, яка була прийнята іншим складом суду (іншою палатою чи палатами, які брали участь у спільному засіданні), справа передається на розгляд спільного засідання палат Верховного Суду України, яке проводиться за участю палати (палат), що розглядала справу до моменту її передання, та палати (палат), яка приймала відповідну постанову Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.

4. Справа про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з судових палат Верховного Суду України.

На засіданнях Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України або на спільному засіданні судових палат головує суддя-доповідач.

5. Строк розгляду справи Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня призначення справи до розгляду.

Стаття 360-3. Повноваження Верховного Суду України

1. За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов:

1) про повне або часткове задоволення заяви;

2) про відмову у задоволенні заяви.

2. Судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку, що додається до постанови.

3. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Питання 3Порядок державної реєстрації суб’єктів господарювання. Порядок ліквідації та реорганізації юридичних осіб.

Державна реєстрація є загальною і необхідною для всіх суб'єктів господарювання умовою здійснення господарської (підприємницької) діяльності, незалежно від виду діяльності, організаційно-правової форми і форми власності (ст. 58 ГК, ст.ст. 50, 87 ЦК).

Державна реєстрація суб'єктів господарювання регулюється Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003, ГК України та іншими законами. Слід ураховувати, що закони та інші правові акти, прийняті до набуття чинності Закону "Про державну реєстрацію...", діють в частині, що не суперечить йому (п. 3 завершальних положень цього Закону).

Державна реєстрація суб'єктів господарювання має наступні ознаки: це здійснення реєстраційних дій, передбачених Законом; вона має правовстановлююче або правоприпиняюче значення, оскільки вона засвідчує факт створення (припинення) юридичної особи або факт набуття (позбавлення) фізичної особи статусу підприємця; має публічний характер, оскільки здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державному реєстру.

Чинним законодавством України передбачена єдина система державної реєстрації суб'єктів господарювання шляхом:

1) внесення до Єдиного державного реєстру відповідних записів (державного засвідчення відомостей про правовий статус юридичної особи або статус громадянина як підприємця);

2) видачі свідоцтва про державну реєстрацію;

3) здійснення відмітки на установчих документах про державну реєстрацію (тільки для юридичних осіб).

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця (ст.5 Закону "Про державну реєстрацію..."). Державний реєстратор призначається на посаду і звільняється з посади міським головою міста обласного значення або головою районною, районною в містах Києві і Севастополі державної адміністрації за узгодженням із спеціальним органом з питань державної реєстрації. Державний реєстратор має відповідне посвідчення і власну печатку (ч. 2 і ч. 4 ст. 6 вказаного Закону).

О.О. Квасніцька виділяє декілька основних принципів, які відображають характерні риси реєстраційних процедур:

принцип законності, який означає додержання закону всіма учасниками реєстраційного процесу;

принцип достовірності, згідно з яким відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі, мають відповідати дійсності;

принцип єдності, що втілюється в єдиному порядку (процедурі) державної реєстрації; єдиній системі органів, які здійснюють державну реєстрацію; єдиному державному реєстрі юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців;

принцип гласності (відкритості), що означає право будь-якої особи отримати інформацію про відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі;

принцип публічності, згідно з яким відомості про створення і припинення юридичної особи / фізичної особи-підприємця повинні бути внесені до реєстру, і з цим фактом пов’язується момент, з якого юридична особа вважається створеною або припиненою, а фізичної особи набуває чи втрачає статус підприємця.

Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації або ліквідації.

При реорганізації відбувається припинення існування юридичної особи, за винятком реорганізації шляхом виділення, з переходом її прав і обов'язків до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва.

Реорганізація може здійснюватися в різних формах: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення.

При злитті юридичних осіб майно та немайнові права й обов'язки кожної з них переходять до новоствореної юридичної особи.

При приєднанні одна юридична особа включається до складу іншої, при цьому до останньої переходить майно приєднаної особи. Таким чином, одна юридична особа припиняє свою діяльність, а інша - продовжує існувати, але вже в розширеному складі.

При поділі юридичної особи її майно переходить до нововиниклих на її базі юридичних осіб у відповідних частинах. Поділ призводить до виникнення двох або більше нових юридичних осіб.

При виділенні юридична особа не припиняє своєї діяльності, але з її складу виділяється нова. Якщо при приєднанні існуюча юридична особа збільшується, то при виділенні - зменшується.

При перетворенні з одного виду в інший до нововиниклої юридичної особи переходить майно попередньої.

Майно переходить до свого правонаступника в день підписання передавального балансу, якщо інше не передбачене законом або постановою про реорганізацію.

Засновники юридичної особи або орган, який прийняв рішення про її реорганізацію, зобов'язані письмово повідомити про це кредиторів тієї юридичної особи, що реорганізовується.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи не переходить до інших суб'єктівяк цілісний комплекс.

 

Білет 8

Питання 1Загальна характеристика забезпечення зобов’язань.

ЗЗВЗ – це міри забезпечувального х-ру, встановлені договором або законом, спрямовані на забезпечення майнових інтересів кредитора, отримання ним гарантій належного виконання зобов’язань боржником, а також спрямовані на запобігання або зменшення розмірів негативних наслідків, що можуть наступити у випадку його поруш. Уклад в письмовій формі

Ознаки:

- акцесорний характер (додатковий) – виняток гарантія

- мають майн зміст

- спрямованні на спонукання боржника до виконання свого боргу, а не тільки на його покарання як правопорушника

- можуть забезпечувати лише дійсні зоб-ня (виняток гарантія)

Види:

1. Речево-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань - інтерес кредитора забезпечуєтьсяся заздалегідь виділеного майна. Це:

· Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

· Заставою - в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

· Притримання - кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Зобовязально-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань - стимулюють боржника до належного виконання зобов'язання шляхом створення можливості пред'явлення до нього або до третіх осіб, що виступають в договорі, зобов'язальної вимоги. До них належать: неустойка, порука, гарантія.

· Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

· Порука - за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

· Гарантія - за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Питання 2Право касаційного оскарження та його підстави. Строки касаційного оскарження.

Стаття 324. Право касаційного оскарження

1. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:

1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;

2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31-33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

2. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

На відміну від апеляційних судів, суд касаційної інстанції не перевіряє обґрунтованості рішень та ухвал. Тому в касаційній скарзі недоцільно покликатися на неправильне дослідження чи оцінку фактичних обставин справи судом першої або (та) апеляційної інстанції

Відповідно до ст. 335 ЦПК під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Стаття 325. Строк на касаційне оскарження

1. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.

2. У разі пропущення строку, встановленого частиною першою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.

Стаття 327. Порядок подання касаційної скарги

1. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції, де вона реєструється в порядку, встановленому частинами другою і третьою статті 11-1 цього Кодексу, та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу.

Касаційна скарга на рішення, передбачені пунктом 1 частини першої статті 324 цього Кодексу, має бути розглянута протягом одного місяця, а на ухвали, передбачені пунктом 2 частини першої статті 324 цього Кодексу, - протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі

У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі п'яти суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі..

Стаття 336. Повноваження суду касаційної інстанції

1. За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;

5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

2. За наслідками розгляду касаційної скарги на ухвалу суд касаційної інстанції має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення ухвали без змін;

2) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої або апеляційної інстанції;

3) змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;

4) скасувати ухвалу і залишити в силі ухвалу, що була помилково скасована апеляційним судом.

 

Питання 3Визначення та зміст права власності на землю Земельна ділянка як об’єкт права власності

За своєю природою право власності на землю є одним із основних майнових прав.

Поняття власності на землю слід розглядати в економічному та юридичному аспектах. Земельна власність в економічному аспекті являє собою систему суспільних економічних відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі.

Як юридична категорія земельна власність являє собою результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо присвоєння землі, тобто відносин володіння, користування та розпорядження землею особами, які юридично визнані власниками відповідних земельних ділянок.

Розрізняють право власності на землю в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею.

У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність правомочностей власника з володіння, користування та розпорядження землею

Суб'єкт права власності на землю - це особа, що здійснює володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права. Громадяни і юридичні особи як суб'єкти об'єднані змістом права приватної власності на землю, яке їм надано законодавством.

Суб'єктами права державної і комунальної власності є державні та комунальні територіальні утворення.

Об'єктом права власності на землю виступає земельна ділянка

 

Стаття 78. Зміст права власності на землю

1. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Правомочності володіння дають можливість володіти землею на основі закону, тобто рахувати її на балансі, визначати земельну ділянку як частину свого господарства. Крім того, власник на підставі цього права може вимагати повернення землі із будь-якого незаконного володіння.

Користування дає можливість вилучати із землі корисні властивості. Власник може використовувати землю так, як буде вважати за потрібне, але в межах цільового призначення земельної ділянки. Самовільно власник землі змінити цільове призначення використання не має права.

Правомочність розпорядження проявляється в тому, що власник на свій вибір може продати, подарувати, обміняти, успадкувати, здати в оренду, закласти земельну ділянку, тобто на основі і в порядку, передбачених законом, визначити її долю.

Крім того, власники земельних ділянок можуть створювати спільну дольову (пайову) власність шляхом добровільного об'єднання належних їм земельних ділянок, земельних паїв.

2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Стаття 79. Земельна ділянка як об'єкт права власності

1. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Земельна ділянка підпадає як під законодавче визначення речі ("предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права і обов'язки" - ст. 179 ЦКУ), так і під визначення майна ("окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки" - ст. 190 ЦКУ). Ст. 181 ЦКУ прямо відносить земельні ділянки до нерухомих речей, а отже - до майна.

У земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулювання розглядається у кількох значеннях. Коли землю використовують, враховуючи її застосування для різних потреб у життєдіяльності людей, зокрема, як місце розташування населених пунктів, виробничих і невиробничих об'єктів, то її розглядають як надбання українського народу, національне багатство держави. Коли йдеться про землю як об'єкт права власності чи користування, то для кожного суб'єкта таких прав визначальною є конкретна частка земної поверхні з встановленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами власності або користування. Терміном "земельна ділянка" земельне законодавство позначає певну частину земної поверхні, яку схематично відтворено на карті, відокремлено територіально на місцевості від інших частіш відповідною межею та межовими знаками. Певною мірою так можна говорити про землю, що належить до державної і комунальної власності, зважаючи на їхні великі територіальні площі (особливо це стосується земель державної власності). Щодо земель приватної або спільної власності то тут йдеться про відмежовану від інших частину землі, а також про застосування терміна "право власності на земельну ділянку". Відокремлені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійними об'єктами земельних відносин і об'єктами права власності.

Важливого ознакою земельної ділянки як об'єкта права власності є її позначення за місцем розташування та розміром площі у складі однієї з численних категорій земельного фонду України, оскільки без такого відокремлення неможливо встановити право власності на цю ділянку. Зазначене відокремлення відбувається шляхом встановлення меж земельної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відведення у порядку землеустрою.

Стаття 79-1. Формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав

1. Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

2. Формування земельних ділянок здійснюється:

у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;

шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок;

шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів.

3. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.

4. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

5. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

 

Білет 9

Питання 1Поняття та ознаки юридичної особи. Сутність юридичної особи. Теорії юридичної особи. Види юридичних осіб.

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому закономпорядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Ознаки юридичної особи:

1) це - "організація", тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона мас бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Види юридичних осіб

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

У радянській цивілістиці щодо суті юридичної особи найбільшу популярність здобули такі теорії:

1. Теорія держави (теорія власника), автором якої був СІ. Аскназій. Згідно з нею державна юридична особа - це сама держава, взята, однак, не в єдності усіх її функцій, а у діяльності лише на певній дільниці єдиної господарської системи, де вона використовує певне майно за допомогою певного колективу працівників.

2. Згідно з теорією колективу, яку запропонував A.B. Венедіктов, у економічних відносинах виступають радянська держава в цілому як власник всенародного надбання і організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних завдань і якому для виконання цих завдань надала відповідну частку єдиного фонду державної власності. Цей колектив і визнається безпосереднім учасником цивільного обігу, юридичною особою.

3. Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснювала суть державної юридичної особи тим, що остання персоніфікується у його керівникові (директорові), оскільки він здійснює від імені юридичної особи усі юридично значущі дії і уповноважений державою на управління майном підприємства. Відповідальний керівник виступає як субстрат юридичної особи, він невіддільний від останньої.

4. Теорія соціальної реальності була сформульована у основних рисах Д.М. Генкіним. На його думку, необхідність існування державних юридичних осіб зумовлена економічним ладом соціалізму, де майнові відносини мають товарно-грошової форми, а том)' потребують, щоб державні організації діяли як самостійні, відокремлені у майновому сенсі утворення - суб'єкти цивільно-правових зв'язків. Отже, державні юридичні особи є соціальною реальністю, існування якої зумовлене соціально-економічним ладом радянської держави.

 

Питання 2Поняття цивільних процесуальних правовідносин, їх особливості та елементи.

Цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані цивільним процесуальним правом відносини, що складаються між судом і кожним з учасників цивільного процесу у зв'язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, що становлять певну систему.

Ознаки:

- Виникають на основі норм цивільного процесуального права внаслідок їх реалізації

- Існують між учасниками суспільних відносин – між судом та іншими учасниками процесу у зв’язку зі здійснення правосуддя у цивільних справах в порядку позовного, наказного, окремого провадження, юридично закріплюють взаємну поведінку вказаних суб’єктів через їх суб’єктивні цивільні процесуальні права та обов’язки

- Реалізація суб’єктивних цивільних прав і виконання суб’єктивних обов’язків забезпечується методами правого впливу – санкціями цивільного процесуального права.

Особливості:

- Відносність – процесуальні правовідносини є відносинами, якщо за основу поділу береться спосіб конкретизації зобов’язаних осіб. У відносних правовідносинах конкретно визначені як правомочні так і зобов’язані суб’єкти.

- Цивільні правовідносини завжди виступають в правовій формі, поза якою існувати не можуть. Правова форма процесуальних відносин – не лише спосіб їх фіксації та закріплення, а й невід’ємна їх складова. (відповідно до закону)

- Системність – цивільні процесуальні правовідносини складаються й видозмінюються під час судової діяльності згідно з її стадіями, утворюючи систему.

- Цивільні процесуальні відносини завжди є двосторонніми, тобто у процесуальних правовідносинах обидві сторони мають права й обов’язки одна стосовно одної і двосуб’єктними – правовідносини складаються завжди між двома суб’єктами – судом та іншими учасниками процесу.

Елементами цивільних процесуальних відносин є суб’єкт, об’єкт і зміст.

Зміст – це цивільні процесуальні права суб’єктів правовідносин, процесуальні дії з приводу їх реалізації та обов’язки суб’єктів.

Суб’єкти: суд, особи, які беруть участь у справі, інші учасники цивільного процесу.

Об’єкт – це те, на що спрямовані ці правовідносини (матеріально-правовий спір чи інша вимога, що перебуває на вирішенні суду.

Питання 3Джерела господарського права та загальна характеристика та структура Господарського кодексу України

Джерела господарського права — зовнішня форма виразу пра­вил поведінки в сфері господарювання, загальнообов'язковість, що забезпечує їх, і регулятивна дія.

До джерел господарського права України належать:

—господарське законодавство;—нормативні договори;—судова практика;—ділові звичаї;—юридична доктрина.

Згідно зі ст. 7 ГК України відносини в сфері господарювання регулюються Конституцією України, Гос­подарським кодексом України, законами України, нормативно- правовими актами Президента України і Кабінету Міністрів Укра­їни, нормативно-правовими актами інших органів державної влади і органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативно - правовими актами.

1. КУ: ст. 42 кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Ст. 55 гарантує право на оскарження досуду дій будь-яких посадових і службових осіб без обмежень.

2. Наступними в ієрархії нормативно-правових актів, які регулю­ють господарську діяльність, виступають закони. Особливе місце тут відводиться Господарському кодексу (ГК) України. ГК України —містить чимало бланкетних норм, проте їхня наявність об'єктивна. ГК України інтегрував майнові та організаційні відносини у сфері господарювання, оскільки останні непідвладні Цивільному кодексу. До таких організаційних відносин належать: визначення рамок державної економічної політики, порядок державної реє­страції суб'єктів господарювання, ліцензування і патентування, дозвільні процедури торгової та іншої господарської діяльності, сфера державного впорядкування цін, антимонопольна політика, стандартизація і сертифікація,тощо..ГК відокремлює господарську діяльність, що має систематичний, професійний характер, в рамки самостійного правового механізму, відмітного від механізму здійснення загальноцивільних прав. Кодекс складається з 418 статей і 6 прикінцевих положень, згрупованих у 41 главу і 9 розділів.

Основними актами господарського законодавства є:

— закони України «Про господарські товариства»., «Про акціонерні товариства»., «Про зовнішньоекономічну діяльність» «Про цінні папери та фондовий ринок» «Про банки і банківську діяльність» «Про захист економічної конкуренції»., «Про захист від недобросовісної конкуренції «Про режим іноземного інвестування» «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»»Про ліцензування видів діяльності»

3. Укази Президента України «Про запровадження єдиної регу­ляторної політики у сфері підприємництва» від 22.01.2000 p., "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», в редакції від 11.05.99 р., «Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності» від 20.05 І999р., тощо.

4. постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення повно­важень органів виконавчої влади і виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» від 25.12.96 р. № 1548, тощо.

5. рішення центральних та інших органів виконавчої влади, такі як «Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)», затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2001 р. № 201, «Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні», затверджене постановою правління НБУ від 15.12.2004 р. № 637 тощо.

Під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося внаслідок його фактичного застосування протягом тривалого часу.Про необхідність застосування звичаю в господарському праві свідчать спеціальні вказівки норм права типу «торгові та інші чесні звичаї» (ст. 32 ГК України), «професійна етика» (ст. 38 ГК), «умови, необхідні для договорів даного виду» (ст. 180 ГК України), «вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться» (ст. 193 ГК України), та ін.

Нормативним договором є угода двох або більше суб'єктів (членів корпорації, корпорацій, держав тощо), які встановлюють права і обов'язки як загальні правила поведінки на майбутній (невизначений) час для невизначеного (неперсоніфікованого, окрім тих, що беруть участь в укладанні угоди) кола суб'єктів.Нормативні договори можна умовно розділити на внутрішньодержавні та міжнародні.

Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України, стають частиною національного з­конодавства України. Найбільш важливими для господарського права є такі міжна­родні договори, як: Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 p.; Конвенція ООН 1980 р. про міжнародний договір купівлі-продажу; Паризька конвенція 1883 р. про охорону промислової влас­ності; тощо.

Питання про судову практику як джерело є дискусійним. Пануюча доктрина не визнає судовий прецедент як джерело права. Водночас, практичні дослідження і багато вчених відзначають активний вплив судових рішень на формування загальнообов'язкових правил поведінки, зокрема в сфері господарювання.

 

 

Білет 10

Питання 1Договір страхування: поняття, елементи, права та обов’язки сторін.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

За згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов'язків кожного із страховиків.

За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником.

Ознаки: двостор, консенс, оплатний, строковий, може бути на кор. 3 особи і публ.

Форма: письм, факт уклад-ня посв-ся- страховим свідоцтвом, полісом, сертифікатом, що є формою договору.

Дог набув чинності з моменту внесення страх платежу, якщо ін. не передб дог. Тобто з моментом уклад може не співпадати.

Істотними умовами є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства (ознаки трансп. засобу).

Предмет: майно, життя і здор, відшкод шкоди, завданої страхувальником

Страх випадок – це подія, передб ДС або з-вом, яка вдбулася і з настанням якої обов’язок страховика виплатити страх суму страхув-ку, застрах-ній або ін. 3 особам.

Страхова сума – це розмір грош суми в межах якої страховик зобовяз провести виплату у разі наст страх випадку.

Франшиза – частина збитків що не відшкод-ся: умовна (звільняє страх-ка від відп-тіза збитки, які не перевищ встан франшизою межі і зоб-є його покривати збитки повністю, якщо їх розмір перевищ фрашшизу; безумовна – у випадку, якщо збиток клієнта не перевищ зазн розмір, клієнт самост його відшкод-є, а якщо перевищ – страховик ком пенс збитки лише ті що перевищ.

Страховий платіж – це плата за страхув-ня, яку страхув-к зоб-ся внести страх-ку.

Сторони: Страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Страхувальником може бути фізична або юридична особа.

Права і обов’язки:

Страхувальник: зобов’язаний:своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором; при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику; при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується, вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення; повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.

Страховик зобов'язаний: ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові; у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором; відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено договором; за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вартості майна внести відповідні зміни до договору страхування; не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, встановлених законом.

 

Питання 2Міжнародний цивільний процес в системі цивільного процесуального права України. Поняття, правове регулювання, система.

Міжнародний цивільний процес (МЦП) означає сукупність процесуальних норм, яка є складовою частиною цивільного процесуального права як внутрішнього права держави.

При визначенні поняття міжнародного цивільного процесу необхідно враховувати, що воно збігається з поняттям цивільного процесу, але в ньому присутній іноземний елемент. Крім того, МЦП регулюється не тільки ЦПК кожної країни, але і міжнародними договорами. Тому термін «міжнародний» вживається в тому випадку, коли йдеться про правовідносини між особами, які належать до різних держав (іноземними особами), і іноземними судами, правовідносини, що виходять за межі окремої правової системи (надання правової допомоги і т.п.), і потребують з’ясування, який закон до них застосовується.

Отже міжнародний цивільний процес — це сукупність і система правових норм, що містяться у внутрішньому праві держави і в міжнародних договорах за участю цієї держави, які регулюють цивільно-процесуальні відносини між іноземними судами та учасниками процесу, один з яких є іноземною особою (іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства, установи, організації, іноземні держави та міжнародні організації), при здійсненні правосуддя з цивільних справ і наданні міжнародної правової допомоги.

До МЦП найчастіше відносять питання щодо:

а) міжнародної підсудності (юрисдикції) з цивільних справ;

б) цивільного процесуального становища іноземців, осіб без громадянства, іноземних підприємств і організацій, іноземної держави та її дипломатичних представників, міжнародних (міждержавних) організацій;

в) судових доказів у цивільних справах з іноземною особою;

д) іноземних судових доручень;

Особливість джерел МЦП полягає в їх подвійному характері. З одного боку, до них належать норми внутрішнього законодавства окремих держав, а з іншого — міжнародні договори.

Головним внутрішнім джерелом МЦП є Конституція України. Згідно із ст. 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Стаття 26 Конституції гарантує іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, ті ж самі права і свободи та покладає на них такі самі обов’язки, як і на громадян України, за деякими винятками. Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції кожний, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, мають гарантоване державою право оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. вміщує спеціальні розділи: УШ – про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні та Х, присвячений провадженню у справах за участю іноземних осіб. Крім названих розділів ст. 9 ЦПК регулює порядок застосування норм права інших держав.

Цивільні процесуальні норми вміщуються і в Законах України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», від 21 червня 2001 р. «Про біженців», від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат».

Друга група джерел МЦП — міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Важливим актом є Віденська конвенція від 23 серпня 1978 р. «Про правонаступництво держав відносно договорів». Стосовно міжнародних договорів, в яких Україна самостійно не брала участі, діють загальні положення конвенції, викладені в ч. IV «Об’єднання та відокремлення держав», і зокрема ст. 34 «Правонаступництво держав в разі відокремлення частин держави»

Питання 3Особливості джерел аграрного права

Джерела аграрного права як комплексної галузі права мають свої особливості. Так, у нормативних актах, що стосуються аграрного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відносини, так і відносини інших галузей права — земельного, господарського, адміністративного, трудового та ін.

Наприклад, ЗК регулює земельні відносини. Разом з тим глави і статті ЗК, якими регулюються відносини з правового режиму земель сільськогосподарського призначення, стосуються як земельного, так і аграрного права.

Проте джерела аграрного права як комплексної галузі права мають й інші особливості. Окремі норми аграрного законодавства належать до приватного, а деякі з них — до публічного права. В аграрному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, містяться норми публічного права

Важливе місце серед джерел аграрного права посідають закони України, що стосуються розвитку селекції, насінництва, племінного тваринництва, ветеринарії, меліорації земель. Нормами цих законів регулюються як приватні, так і публічні відносини в перелічених сферах аграрної діяльності.

До джерел аграрного права належать і закони, якими вирішуються питання розвитку сільськогосподарської кооперації і соціального розвитку села. Такими є, наприклад, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", а також Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.)

Особливе значення в аграрному праві має застосування актів санкціонованої і делегованої правотворчості повноважними органами законодавчої і виконавчої влади щодо окремих суб'єктів аграрного права. Завдяки цьому забезпечується реалізація аграрного законодавства на місцевому рівні, в тому числі застосуванням реєстраційного порядку створення сільськогосподарських юридичних осіб, а також договірним регулюванням аграрних відносин.

Отже, під джерелами АП розуміють уніфіковані та диференційовані нормативно-правові акти держави, а також акти с/г підприємств, які регулюють аграрні правовідносини.

Джерела АП мають особливі риси серед яких слід назвати:

- відсутність єдиного нормативного акту; значимість локальних актів с/г підприємств;

- зростання ролі Законів України в регулюванні аграрних правовідносин;

- значна питома вага рекомендаційних правових норм, на підставі яких формується самостійна підсистема локальних правових актів;

- використання правових норм інших галузей права, які одночасно належать і до норм АП;

- зростання ролі міжнародних норм права.

Білет 11

Питання 1Право інтелектуальної власності на засоби індивідуалізації суб’єктів цивільного обігу, та знаки товарів та послуг.

Засоби індивідуалізації об’єктів ПІВ – це позначення чи їх комбінації, які не вводять в оману та придатні для ідентифікації суб’єктів господарювання, а також товарів та послуг чи походження товарів та послуг з місця, характеристики якого зумовлені особливостями географічних позначень.

Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг охоплює правову охорону трьох об'єктів інтелектуальної власності: комерційних найменувань, торговельних марок та географічних зазначень.

Комерційне найменування являє собою оригінальне позначення юридичної особи, що займається підприємництвом, яке дозволяє індивідуалізувати її серед інших осіб та не вводить в оману споживачів щодо справжнього характеру діяльності особи.

Торговельною маркою відповідно до ст. 492 ЦК України визнається будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами.

Географічне зазначення можна визначити як назву географічного місця, що вживається у позначенні товару, який має ряд особливих якісних характеристик, зумовлених місцем його походження.

Таким чином, якщо комерційне найменування слугує засобом індивідуалізації суб'єкта - юридичної особи - підприємця, то торговельна марка та географічне зазначення застосовуються для ідентифікації виготовленої продукції чи наданих послуг.

На відміну від ЦК України, що для позначення виробленої продукції використовує категорію "торговельна марка", спеціальний закон у цій сфері - Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" та система підзаконного регулювання замість поняття "торговельна марка" застосовують категорію "знак для товарів і послуг". Зокрема, згідно ст. 1 Закону знак для товарів і послуг характеризується як позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Варто підкреслити, що ст. 420 ЦК України відносить до переліку об'єктів права інтелектуальної власності "торговельні марки (знаки для товарів і послуг)", тому зазначені поняття тлумачаться ЦК України як тотожні.

Засоби індивідуалізації не є технічними рішеннями та самі по собі не є творчими досягненнями у сфері літератури, науки або мистецтва, а являють собою спеціальні позначення словесного, графічного чи іншого характеру, що використовуються для розрізнення суб'єктів цивільних правовідносин, виробленої ними продукції чи наданих послуг. Метою використання засобів індивідуалізації є необхідність позначення особи чи продукції, а не надання нових корисних властивостей новому продукту. Ціллю використання таких позначень є забезпечення ідентифікації суб'єкта-товаровиробника, вироблених ним товарів чи наданих послуг, відмежування їх від однорідної діяльності або продукції конкурентів. На відміну від результатів, що охороняються авторським правом та суміжними правами, для забезпечення правової охорони засобів індивідуалізації не надається правове значення творчому характеру досягнутого результату. Творчі зусилля творця об'єкта, що є засобом індивідуалізації, не мають юридичного значення при встановленні правового режиму охорони цих об’єктів.

Питання 2 Поняття належної і неналежної сторони у процесі. Умови, порядок та наслідки заміни неналежної сторони.

Під поняттям належний відповідач розуміється особа, яка повинна відповідати за цивільним позовом. В свою чергу, неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб’єктами права вимоги чи несення відповідного обов’язку.

Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Заміна неналежного відповідача відбувається:

1. За клопотання позивача, а також третьої особи з самостійними вимогами до відповідача або обох сторін – якщо позивач клопотатиме про заміну неналежного відповідача він має вибути із процесу, а належний відповідач вступити в процес.

2. За ініціативою суду та при наявності згоди позивача – якщо судом буде встановлено, що відповідач є неналежним та позивач дасть згоду на його заміну, неналежний відповідач має вибути із процесу, належний вступити в процес.

3. За ініціативою суду та при відсутності згоди позивача – якщо суд встановить, що позивач є неналежним, а позивач не дасть згоди на його заміну, суд має право залучити до участі у справі другого відповідача як співвідповідача (деякі вважають, що неналежний і належний відповідач не є співвідповідачами, оскільки їх інтереси не збігаються).

При заміні неналежного відповідача на належного їх згода на вибуття чи вступ у процес не вимагається.

Якщо відповідач дійсно неналежний, що буде доведено в ході розгляду справи, суд відмовляє в задоволенні позову.

Заміна неналежного відповідача може мати місце у суді 1 інстанції до ухвалення судових рішень.

Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.

Питання 3Основні напрямки державної екологічної політики України

 

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України

на період до 2020 року

Метою національної екологічної політики є стабілізація і поліпшення стану навколишнього природного середовища України шляхом інтеграції екологічної політики до соціально-економічного розвитку України для гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров'я населення, впровадження екологічно збалансованої системи природокористування та збереження природних екосистем.

Основними принципами національної екологічної політики є:

посилення ролі екологічного управління в системі державного управління України з метою досягнення рівності трьох складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), яка зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку;

врахування екологічних наслідків під час прийняття управлінських рішень, при розробленні документів, які містять політичні та/або програмні засади державного, галузевого (секторального), регіонального та місцевого розвитку;

міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін;

запобігання надзвичайним ситуаціям природного і техногенного характеру, що передбачає аналіз і прогнозування екологічних ризиків, які ґрунтуються на результатах стратегічної екологічної оцінки, державної екологічної експертизи, а також державного моніторингу навколишнього природного середовища;

забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи;

відповідальність нинішнього покоління за збереження довкілля на благо прийдешніх поколінь;

участь громадськості та суб'єктів господарювання у формуванні та реалізації екологічної політики, а також урахування їхніх пропозицій при вдосконаленні природоохоронного законодавства;

невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

пріоритетність вимоги "забруднювач навколишнього природного середовища та користувач природних ресурсів платять повну ціну";

відповідальність органів виконавчої влади за доступність, своєчасність і достовірність екологічної інформації;

доступність, достовірність та своєчасність отримання екологічної інформації;

державна підтримка та стимулювання вітчизняних суб'єктів господарювання, які здійснюють модернізацію виробництва, спрямовану на зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Національна екологічна політика спрямована на досягнення стратегічних цілей.

Підвищення рівня суспільної екологічної свідомості; Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки; Досягнення безпечного для здоров'я людини стану навколишнього природного середовища; Інтеграція екологічної політики та вдосконалення системи інтегрованого екологічного управління; Припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття і формування екологічної мережі; Забезпечення екологічно збалансованого природокористування; Удосконалення регіональної екологічної політики

 

 

Білет 12

Питання 1Поняття та види права спільної власності

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.