Світова економічна криза 1929-1933 рр, її причини та наслідки. Реформи адміністрації Ф.Д.Рузвельта ( новий курс), їх підсумки та значення

Господарство провідних країн світу на початку 20 століття і у період Першої світової війни. Становлення системи регульованого капіталізму. Завершення формування світового господарства.

 

Початок XX ст. знаменувався радикальними змінами в аграрному секторі економіки світу. В сільському господарстві США, Великобританії, Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток у Німеччині відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них.

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя на початку XX cт. призвели до утворення світового господарства як системи світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної цивілізації. Світове господарство — це сукупність національних господарств як макроекономічних організмів, пов'язаних між собою міжнародними економічними відносинами в цілісну систему. Матеріальною основою формування світового господарства були машинне виробництво, міжнародний поділ праці, завершення формування світового ринку. Істотним чинником розвитку світового господарства стала інтернаціоналізація господарського життя.

Прискорилося економічне зростання. Загальні середньорічні темпи зростання ВВП провідних індустріальних держав Західної Європи, Північної Америки в 1870—1913 рр. становили 2,5%, зокрема США — 4,1%, Японії — 2,5%, Німеччини — 2,8%, Франції — 1,7 %, Великобританії. — 1,9%.

Характерною особливістю світової економіки був перехід від моно- до поліцентризму. Серйозними конкурентами Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й індустріального розвитку і була "майстернею світу", стали США та Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер. Темпи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного зростання і становили в середньому 1,7 %. У США за 1870—1914 pp. екстенсивні фактори забезпечували 73% приросту продукції.

Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними зв'язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного господарського процесу.

 

Як відомо, в умовах капіталізму вільного підприємництва економічна роль буржуазної держави полягала головним чином в тому, щоб, по-перше, збирати податки і, по-друге, щоб забезпечувати конкурентноздатність національної буржуазії на світовому ринку шляхом здійснення відповідної зовнішньоторговельної політики. В умовах монополістичного капіталізму ці функції держави зберігаються і посилюються.

Становлення регульованого або державно-монополістичного капіталізму характеризується посиленням особистої унії високопоставлених чиновників буржуазної держави з магнатами фінансового капіталу. Ця унія здійснюється шляхом посідання урядовими чиновниками важливих постів у монополіях та шляхом висунення представників монополій на керівні пости в державному апараті. Вплив монополій на буржуазну державу і її політику здійснюється також через союзи монополістів, які об'єднують представників монополій як в межах однієї галузі чи кількох галузей, так і в загальнонаціональному масштабі. На чолі таких союзів монополістів стоять представники найбільшого монополістичного капіталу, які водночас є керівниками різноманітних урядових комітетів, членами уряду.

Вихідним пунктом переростання монополістичного капіталізму у ДМК було економічне панування монополій. Панування монополій, із одного боку, засвідчило той факт, що продуктивні сили переросли приватно-капіталістичні способи привласнення і дедалі настійніше вимагають їх заміни. З іншого - створило матеріальну передумову ширшого втручання держави в процес капіталістичного відтворення з метою його регулювання в інтересах збагачення монополій.

З виникненням монополій економічні суперечності буржуазного суспільства, які випливають із самої природи капіталістичного нагромадження, настільки загострилися, що вільна гра ринкових сил і руйнівна стихія економічних криз вже не могли автоматично без державного втручання, відновлювати пропорції, необхідні для розвитку капіталістичного виробництва. В таких умовах втручання держави в економіку стає абсолютно необхідним.

Крім причин, існували ще й фактори, які на певних етапах розвитку прискорювали зростання державно-монополістичних процесів. До таких факторів належать: розкол світу на дві системи і розвиток суперечностей між ними; загострення суперечностей між метрополіями і колоніями; перша і друга світові війни; розвиток НТР.

З розколом світу на дві протилежні системи правлячі кола капіталістичних країн, по-перше, у зрощенні сили монополій з силою держави почали шукати можливість мобілізації сил і ресурсів з метою протистояння соціалізму на світовій арені. По-друге, почали запозичувати і впроваджувати у процес відтворення елементи економічного і соціального регулювання як засобу забезпечення внутрішньої стабілізації.

З кризою, розпадом, а далі і крахом колоніальної системи імперіалізму монополії за допомогою державно-монополістичних заходів намагалися зберегти в молодих національних державах в нових формах своє економічне і політичне панування.

Перша світова війна поклала початок створенню військового механізму державно-монополістичного капіталізму. В цей час відбулось посилення концентрації фінансового капіталу й суттєво зросла роль державних монополій. Втручання держави в економіку ставало більш частим, систематичним.

В період між двома світовими війнами найбільший вплив на прискорення розвитку ДМК зробила світова економічна криза 1929-1933 pp. Щоб врятувати від краху приватні банки, промислові концерни, залізничні компанії, держава вимушена була пускати в дію свої фінансові та економічні ресурси. Саме в цей період у США було започатковано так званий "новий курс" Ф.Рузвельта, який включав цілу низку заходів державного втручання з метою виведення американської економіки з кризи. В цей час у Німеччині у зв'язку з підготовкою до війни посилилось втручання держави в економіку з метою її мілітаризації.

В період другої світової війни розвиток ДМК досяг нового ступеня. Він проявився у зростанні державних інвестицій в промисловість та будівництво військових підприємств, у зростанні урядових позик та пільг монополіям, які працювали на війну. Крім того, зріс економічний контроль з боку держави за випуском військової продукції і розвитком державного ринку. Тобто, саме в цей період склалася розгалужена система державного регулювання економіки.

Активізацію економічних функцій держави обумовила також НТР, яка висунула складні завдання не тільки в галузі наукових досліджень, але й при впровадженні їх результатів у виробництво. Фінансування наукових досліджень, розвиток нових не завжди прибуткових, але потрібних для економіки галузей виробництва, вирішення проблем безробіття і перекваліфікації робітничих кадрів, що загострилися в процесі НТР, - всі ці завдання неспроможні вирішити окремі, навіть великі монополії. Вони вимагали активного втручання держави.

Зрощення сили монополій з силою держави в єдиний механізм відбувається на всіх фазах відтворення, тобто на фазі виробництва, розподілу, обміну і споживання. На кожній з цих фаз простежуються й відповідні форми ДМК. Серед них найбільш поширені такі:

підприємницька діяльність держави і створення державного сектора в економіці;

державний розподіл і перерозподіл національного доходу через держбюджет, кредитно-грошову політику, регулювання цін та заробітної плати;

держава забезпечує привілейований ринок для монополій, виступаючи замовником і споживачем значної частини суспільного продукту і послуг, як правило мілітариського характеру;

державне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності приватних монополій у вигляді забезпечення їм гарантій вивозу капіталу і товарів;

участь представників уряду і монополістичного капіталу в створенні міждержавних союзів, угод та розвитку економічної інтеграції як засобу боротьби за економічний переділ світу;

розвиток особистої унії між представниками монополій та урядами.

 

Перша промислова революція підготувала екон перед­умови для здійснення другої технологічної революції (1870—1918) B нових істори умовах, які позначилися подальшим розвитком ринкового господарства в період монополіст. конкуренції.

У 1873 p. відбулася світова екон криза, яка була наслід­ком циклічного розвитку капіталіст економіки в умовах віль­ної конкуренції. Криза співпала з початком другої наук-технологічної революції, що позначилася значними від­криттями в галузі науки й техніки.

Збільшення обсягів виробництва товарів, зростання міст, освоєння корисних копалин у колоніях призвело до розвитку та вдосконалення транспорту. Швидкими темпами зростає довжина залізниць,будуються нові величезні канали— Суецький та Па­намський, почалась електрифікація залізниць.

Упровадження у всі сфери людського життя досягнень другої технологічної революції суттєво вплинуло на світове промислове виробництво. Так, лише з 1870 по 1900 pp. обсяги продукції збіль­шилися в три рази.

Унаслідок технічних зрушень прискореними темпами розви­вається важка промисловість, яка випереджає легку, а також сіль­ське господарство.

У сільському господарстві відбувається подальший розвиток фермерства, зростає його товарність та кардинально поліпшуєть­ся механізація.

Продовжується освітня революція, яка розпочалася в середині XIX ст. У кінці XIX ст. країни особливий наголос зробили на розвитку середньої та вищої освітй, особливо технічної, щоб за­довольнити потреби промисловості у кваліфікованих кадрах.

Технічний прогрес наприкінці XIX — на початку XX ст. актив­но вплинув на процес розширення виробництва, застосування нової техніки, збіль­шення розмірів промислових підприємств і централізації капіталу та виникнення монополій.

У такій ринковій системі монополії набувають форми карте­лів, синдикатів, трестів та концернів, з виробництва, збуту та ке­рування підприємствами.

У провідних країнах Зах Європи та США посилюється, вплив держави на економіку та утвор державно-монополістичний капіталізм.

На рубежі XIX—XX ст. в економічній літературі для опису змін, що відбувалися, дедалі частіше почали вживаться термін «імперіалізм», переважно у значенні експансіоністської зовнішньо політичної діяльності капіталіст держав. На початку століття з'являються перші теорії імперіалізму як нової стадії розвитку суспільства.

Сукупність національних економік та взаємозв'язки, тобто економічні відносини між ними, міжнародні економічні відносини становлять світове господарство, яке протягом тривалого історичного процесу сформувалося в останній третині XIX ст. Світове господарство все більше набуває ознак цілісності. Цей процес об'єктивно зумовлений дією таких факторів:

 

1) Інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці, які дозволяють окремим країнам ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономивши паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально і найефективніше використовувати всі економічні (завжди обмежені) ресурси.

 

2) Розгортання науково-технічної революції, коли жодна з країн світу не може самостійно використовувати всі досягнення сучасної науки і техніки. Тому всі вони повинні об'єднувати зусилля у цій сфері, що значно сприятиме встановленню між ними тісних економічних і науково-технічних зв'язків і приведе до формування стійких структур у світовому господарстві.

 

3) Необхідність об'єднання зусиль країн при розв'язанні глобальних проблем (роззброєння, екологічної, продовольчої, демографічної тощо), зростаюча потреба у взаємній допомозі у виняткових ситуаціях (землетрусах, повенях, ядерних аваріях), доцільність поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння багатств світового океану й космосу, збереження як уже напрацьованих людством знань, ідей, так і переробка та використання все складніших інформаційних систем, створення міжнародного інформаційного банку знань, яким могла б користуватись кожна країна світу.

 

 

Світова економічна криза 1929-1933 рр, її причини та наслідки. Реформи адміністрації Ф.Д.Рузвельта (новий курс), їх підсумки та значення.

 

Сутність політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта полягала в активізації ролі держави, включення її до процесів регулювання економічного життя. Лінія «Нового курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну рівнодіючу багатьох сил: велико­го бізнесу, банківських кіл, дрібних підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику кількість безробіт­них. Перші дні президентства Рузвельта були ознаменовані екстреними заходами з боку уряду. За умов банківської кризи, що вибухнула (банки банкрутували один за одним), президент оголосив загальні «банківські канікули» до 9 березня й запропонував Конгресу США «Надзвичайний закон про банки». Положення за­кону доводили, що Рузвельт не пристав на необхідну для бага­тьох націоналізацію банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

1) надання Федеральною резервного системою (ФРС) позик банкам;

2) наділення міністра фінансів повноважен-нями, до яких вхо­дило право запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону на експорт золота;

4) продаж банкам ФРС облігацій державної позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики під заставу цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в Історії США впер­ше була змінена концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на перевищення витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке зрештою остаточно вилучили з обі­гу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава вжила заходів для заку­півлі золота у населення за ціпами, що перевищували курс долара стосовно золота

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською системою посилювався контроль над біржею і ринком цінних па­перів. У 1933—1934 роках, незважаючи на критику з боку діло­вих кіл, було прийнято кілька законів, які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено контроль над випуском акцій (у разі випуску компанією акцій усі її директори несли персональну відповідаль­ність за випуск);

2) передано контроль над ринком цінних паперів до спеціаль­но створеної комісії, членів якої призначав Президент;

3) обмежувалося використання банківського кредиту в опера­ціях на біржі;

4) заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;

5) вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президент­ства Ф. Рузвельта (1933-—1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933 року.

У "новому курсі" Рузвельта відобразилися ознаки ліберально-реформістського варіанта регульованого капіталізму. Найважливішим урядовим заходом став державний бюджет, за рахунок якого фінансували розширене відтворення та соціальні програми. Активна політика державного втручання та збільшення ролі громадських інститутів у суспільстві дали змогу США, по-перше, запобігти революційній (як це не раз відбувалось у Європі) заміні ладу, по-друге, хоч і повільніше, порівняно з окремими європейськими країнами, подолати кризовий стан економіки. До 1937 р. за низкою головних економічних показників США практично вийшли на рівень 1929 р.

Досвід реалізації "нового курсу" мав важливе історичне значення: вперше в історії країни з розвинутою ринковою економікою спостерігалася підвищена роль державного регулювання в період кризового стану національного господарства; провідні країни Заходу діяли у напрямі соціально орієнтованої економіки, що зберігається і нині (зменшення до 7—8 годин робочого дня, визначення мінімуму заробітної плати та ін.); у європейських капіталістичних країнах вивчали досвід впливу США на ринкові відносини за допомогою заходів державного регулювання попиту, а не реформ власності; у країнах Заходу широко впроваджували практику "дефіцитного фінансування" державних витрат за прикладом США; це була нова інституціональна модель виходу зі світової економічної кризи країнами буржуазної демократії; встановлення дипломатичних і торговельних відносин із СРСР відігравало значну роль у роки Другої світової війни.

 

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом по­рятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

1) виправлення дисбалансу бюджету;

2) поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.

Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934 роках уряд Вели­кої Британії головним економічним завданням вважав забезпе­чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадсь­ких робіт. Ця політика передусім стосувалася державного секто­ру і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із най­меншими втратами.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб). Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

 

Причини та наслідки післявоєнної кризи у провідних країнах світу(Нім, Франц, Англ,США). Плани Ч.Дауеса та О.Юнга, їх суть та мета.

 

У війну було втягнуто понад ЗО країн з півторамільярдним населенням (майже 2/3 населення землі). Надзвичайно великими були й втрати у ході війни: з 74 млн осіб, що воювали, загинуло близько 10 млн, а понад 20 млн було поранено та скалічено. Не менш як 10 млн мирних жителів загинуло в цій війні від епідемій та голоду.

Війна знищила також близько 1/3 матеріальних цінностей країн-учасниць. Ідеться не лише про різноманітну воєнну техніку, а й значні втрати в промисловості, сільському господарстві, інфраструктурі, житловому фонді, у природних ресурсах тощо. Надзвичайно високими були воєнні видатки країн, що воювали, вони у 12 разів перевищували золотий запас європейських країн. Видатки Німеччини були найбільшими, і становили 40% сукупних. Війна завдала величезних збитків економікам усіх країн, що воювали, крім США.

В країнах, що воювали, запроваджували державну монополію на хліб та інші товари: тверді ціни; продовольчу розкладку; карткову систему розподілу продовольчих та непродовольчих товарів: мережу громадського харчування; державний контроль за виробництвом і розподілом продукції; трудову повинність: регулювання зовнішньо-торговельних зв'язків; визначення організаційної структури промисловості й сільськогосподарського виробництва тощо. Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. В серпні 1924р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд зол. марок на рік протягом перших п'яти років дії плану, та по 2,5 млрд зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репараційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50%), збільшення непрямих податків та спеціального репараційного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6%). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць. перш за все США. Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. Наприкінці 1928р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план замінено новим — планом Юнга. План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.