НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ВИДАННЯ

План

1. Зародження уявлень про політику та їх розвиток у стародавньому світі.

2. Політична думка епохи Середньовіччя.

3. Основні напрямки розвитку політичної науки Нового і Новітнього часу.

4. Реферат: “Екологічні проблеми в дослідженнях стародавніх мислителів.*

Методичні поради.

У першому питанні слід відзначити, що зародження політичної думки пов’язане з періодом розкладу первіснообщинного ладу, процесом формування держави і права.

Характеризуючи виникнення політичного мислення та перші погляди на політику в доісторичні часи спочатку слід зосередити увагу на країнах Стародавнього Сходу. Панівними формами державного правління тут були теократичні монархії. Політичні теорії, відповідно, обмежувалися релігійними рамками; проповідувалася пасивна покора владі, байдужість до суспільно-політичних справ.

В основі політичної думки стародавньої Індії є політичні учення племен аріїв (П тисячоліття до н.е.). Найдавнішими пам’ятниками індійської літератури на межі П-1 тисячоліть до н.е. були веди (буквально - священне знання) – релігійні гімни, трактати, обряди, ритуали і т.п., написані староіндійською (ведійською) мовою. У них відображена характерна для цього періоду релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу. У ведах міститься виправдання установленого Богом кастового ладу: на владній вершині знаходяться жерці-брахмани; усім іншим верствам відведені покора і молитва. Велику цінність представляють “Закони Ману” – збірник приписів і правил, що регламентували поведінку у приватному й суспільному житті відповідно до релігійних догматів брахманізму, містять також настанови стосовно управління державою та судочинства. Одним з найдавніших відомих законодавчих зводів Вавілонії були закони Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), які відстоювали божественність права і царя, відображали характерні риси рабовласницького права. Основними суспільно-політичними течіями стародавнього Китаю були Лао-цзи, Мо-цзи, конфуціанство (Конфуцій, 551-479 рр. до н.е.) та легізм (Шан-Ян, 390-338 рр. до н.е.).

Відповідаючи на перше питання слід констатувати, що в політичній думці стародавнього світу, окрім країн Сходу, виділяється Греція. Далі в цьому питанні слід дати стислу характеристику політичного вчення Геракліта, Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, висвітлити погляди софістів, суть доктрин циніків, стоїків, скептиків. Дана частина виступу завершується висновком про поступовий занепад стародавньої Греції і вихід на політичну арену Риму (Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) Аврелій Августин (354-430)).

У другому питанні насамперед доцільно зазначити, що епоха Середньовіччя (УІ-ХУІ ст.) була періодом формування і розвитку феодалізму, слід дати загальну характеристику політичних поглядів даного періоду. Політичні вчення цієї епохи розвивалися двома основними напрямками – східний (Візантія) і західним (Священна римська імперія), відзначалися певними особливостями. Визначне місце в формуванні політичних ідей епохи Середньовіччя належить італійському ученому-богослову Фомі Аквінському (1225-1274), який намагався пристосувати вчення давньогрецьких мислителів (Аристотеля) до католицьких догматів. Найяскравішим представником Відродження був відомий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Мислитель вважає, що політичні події, зміни в державі не залежать від Бога, мають об’єктивний характер. Макіавеллі одним з перших визначив предмет політології (держава, влада) та її метод, обґрунтував політику як дослідницьку науку. Стрижнем політичної поведінки вважав не християнську мораль, а вигоду й силу. Далі потрібно відзначити, що однією з центральних проблем того часу в Західній Європі була боротьба за формування сильних централізованих держав (Жан Боден (1530-1596)). Найголовнішим внеском Ж.Бодена в розвиток політичної думки є розробка теорії державного суверенітету.

Перш ніж почати ознайомлення з суспільно-політичними концепціями Нового часу, потрібно стисло охарактеризувати саму епоху. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства видатні англійські мислителі Гуго Гроцій (1583-1645), Томас Гоббс (1588-1679), Джон Локк (1632-1704), французи Жан-Жак Руссо (1712-1778), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1775), Жак Руссо (1712-1778), обґрунтували цінність свободи особи та необхідність конституційного правління. Впроваджуючи історичний підхід до оцінки політичних явищ, ці вчені розробили надзвичайно цінні політико-філософські концепції: природних прав людини, суспільного договору, народного суверенітету, розподілу влади, правової держави та інші.

Значно збагатилася світова політична думка передовими ідеями США як незалежної держави (“Декларація незалежності” 1776 р., Конституція 1787 р.), поглядами засновників американської політичної традиції Т.Джеферсона і Д.Медісона. Належне місце в розробці оригінальних політичних ідей зайняли німецькі філософи І.Кант, (1724-1804) та Г.В.-Ф. Гегель (1770-1831). Ідеї правової держави, громадянського суспільства й демократії в І пол. ХІХ ст. успішно розробляв французький мислитель Алексіс де Токвіль (1805-1859).

Розкриваючи основні концепції сучасної західної політології, треба наголосити, що вони базуються на безпосередньому узагальненні практики і започатковують новий філософсько-соціологічний напрям – позитивізм. (О.Конт, Г.Спенсер, Дж.С.Мілль). Найвпливовішою постаттю на зламі ХІХ-ХХ ст.ст. був німецький дослідник Макс Вебер (1864-1920) – автор концепції про природу політичної влади, всесильність бюрократії, ідеї раціональності (утвердження інститутів права, парламентаризму, сучасної адміністрації). Італійські вчені Гаетано Моска (1858-1941) та Вільфредо Парето (1848-1923) є творцями сучасної теорії еліт.

З політичних концепцій ХХ ст. доцільно виділити концепції плюралістично-групового підходу до політики, що набув найбільшого поширення у США (А.Бентлі) У 30-х рр. розвинувся біхевіоризм (англ. behaviour –поведінка) – метод пізнання політики, який базується на індивідуальних особливостях політичної поведінки; спрямований на звільнення політології від загальної описовості й безсистемності, абстрактного підходу до фактів (Ч.Мерріам, Г.Лассуел). З 60-х рр. ХХ ст. набув поширення постбіхевіоризм. Розкриваючи тему, слід зазначити, що майже завжди існував зв’язок між західноєвропейською думкою та східноєвропейською традицією політичної науки.

Отже, політична думка передових країн світу від свого зародження й до нині пройшла тривалий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивалися під вирішальним впливом об’єктивних чинників суспільного розвитку (соціально-економічні умови життя, характер взаємовідносин різних класів і груп, державно-правова система тощо). В історії політичних ідей, попри їх різноманітність, взаємодію й зіткнення різних поглядів і позицій, відбувався процес осягнення об’єктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільний і державний устрій, форми і принципи взаємовідносин особи і влади, права і свободи людини тощо. Нині в західних країнах політичним наукам надають великого значення. Звернення до політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим засобом розв’язання складних проблем сучасності.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. Порівняйте у вигляді таблиці вчення брахманізму та буддизму Стародавньої Індії.

2. Розкрийте суть «ідеальної держави» Платона. Покажіть, на Вашу думку, позитивні та негативні моменти у поглядах мислителя.

3. Дайте морально-політичну оцінку твердженню: «Мета виправдовує засоби».

4. Зробіть у вигляді таблиці порівняльний аналіз учень Н.Маккіавеллі та Ш.Монтескє про політику та державу.

5. Зобразіть у вигляді таблиці учення Томаса Гобса та Джона Локка про особу та державу.

Література

1. Гелей С., Рутар С. Політологія. Навч. Посібник. – К.: Знання, 2007.

2. Дробкіна І.Г., Підгорецький Ю.В. Політологія: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007.

3. Екологізація гуманітарної освіти: Збірник наукових статей, матеріалів, документів. – Львів, 2004.

4. Історія політології: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К., 2002.

5. Класики політичної думки (від Платона до Макса Вебера /Уклад. Г.Майєр та ін. – К., 2002.

6. Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки. Курс лекцій. – Львів, 2007.

7. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006.

8. Основи політичної науки. Курс лекцій. Ч.І. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів /За ред. Б.Бухти. – Львів, 1996.

9. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Підручник. – Львів: Магнолія плюс, 2006.

10. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

11. Політологія: в запитаннях і відповідях / За заг. Ред.. К.М.Левківського. – К.: Вища школа, 2003.

12. Стойко С. Концепція взаємодії суспільства і природи в античних мислителів та її екологічна інтерпретація //Церква і соціальні проблеми. Львів, 2000.

13. Рудич Ф.М. Політологія. Київ: Либідь, 2005.

14. Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. – К., 2007.

Тема 3. ЗАРОДЖЕННЯ Й ЕВОЛЮЦІЯ ПРОВІДНИХ ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ І ДОКТРИН.

План

1. Характеристика політичних доктрин і програм.

2. Традиційні течії світової політичної думки.

3. Фіксований виступ або реферат з проблем екологізації освіти.

Методичні поради.

Відповідь на перше питання слід розпочати з загального тлумачення терміну “доктрина” як наукової або філософської теорії, сукупності концепцій, ідей, поглядів, керівного теоретичного принципу (наприклад, воєнна доктрина). Далі треба виділити поняття “політична доктрина” як основоположний принцип діяльності суб’єктів політичного процесу (держава, політичні партії, організації, рухи, особи, що реалізують групові інтереси), заснований на певній політичній ідеології. Далі треба показати історичний характер політичної доктрини, розкрити основні принципи, які необхідно враховувати при її характеристиці (історизму, переосмислення суспільно-політичної практики). Політична доктрина визначає політичний курс суб’єктів політики (стратегію і тактику), відбиває інтереси суспільних груп, що стоять за ними. Вона окреслює межі політичної влади в суспільстві та методи її реалізації, розкриває характер політичного режиму. Реалізація політичної доктрини здійснюється через політику держави. Виходячи з цього, студент повинен розкрити особливості цієї реалізації за різних політичних режимів.

Пояснення поняття “політична доктрина” логічно пов’язується з тлумаченням терміну “політична програма” як форми викладу або конкретизації загальнодержавної політичної доктрини, основних положень діяльності політичної партії, організації чи руху. Студент використавши матеріал, отриманий на лекції, повинен схематично (на дошці) чи пояснити зображену на плакаті послідовність понять “ідеологія”, “доктрина”, “програма” (І-Д-П).

У другому питанні вся увага зосережнується на передумовах виникнення та основних постулатах провідних суспільно-політичних течій: консерватизм-неоконсерватизм, лібералізм-неолібералізм, радикалізм, націоналізм, соціалізм, соціал-демократія, політичний екстремізм.

Прихильники консерватизму зорієнтовані на збереження (лат. conservo – зберігаю) і підтримку історично сформованих принципів державного і суспільного життя, традиційних цінностей і морально-правових засад. Основними постулатами консервативного мислення є Бог, патріотизм, стабільність, бережливість, моральність. На переконання прихильників консерватизму змінювати суспільство належить не революціями й реформами, а копіткою наполегливою працею; свободи можна досягти лише дотриманням громадського порядку і традицій.

Продовжуючи тему консерватизму необхідно перейти до характеристики його нової похідної – неоконсерватизму. Це напрям у сучасній політології, філософії, соціології, що виник у процесі перегляду ідей і цінностей лібералізму та консерватизму, є їх новим синтезом (Г.Макміллан, Г.Рормозер, Р.Ганон Д.Белл, З.Бжезінський та ін.). Неконсерватори задекларували відмінність від класичного консерватизму, запропонували сучасну модель влаштування суспільства: обмеження державного втручання в економіку, підвищення ролі ринкових механізмів, ініціватива і підприємництво, вільна конкуренція, відновлення авторитету влади та держави як гаранта свободи, провідна роль аристократії у державному управлінні.

Далі висвітлюється суспільно-політична течія лібералізму, прихильники якої відстоюють ідеали вільного (лат. liberalis – вільний), гармонійного розвитку людини, проповідують ліквідацію або пом’якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда (Дж.Локк, Ш.-Л.Монтеск’є, Д.Дідро, К.Гельвецій, Ж.-Ж.Руссо, П.Гольбах та ін).

Неолібералізм показується у наступному виступі як різновид традиційного лібералізму – сучасна політична течія, яка сформувалася на поч. ХХ ст. у Західній Європі. В концепції нового лібералізму (Т.Грін, Л.Хобхауз та ін.) акцентувалося на ідеалах справедливого розподілу прибутку та суспільній гармонії. У міжвоєнний період (Ф.Науман, Л.Уорд, Ч.Бірд) на перше місце висувалися такі основні ліберальні засади як парламентаризм, розподіл влади, правова держава. В роки великої економічної кризи принципи лібералізму поповнилися положеннями (М.Кейнс) про інститути державного управління економікою, зростання ролі державних соціальних програм. Сьогодні головною ідеєю неолібералізму виступає така організація суспільного життя, яка визнає політичні й економічні права індивіда в межах чинних законів, що трактується як узагальнення природних потреб сучасних цивілізованих людей. На завершення виступаючим варто заключити, що неолібералізм – доволі складне і неоднорідне явище, яке розвивається під впливом і у взаємодії з іншими ідейно-політичними течіями.

Показ політичного радикалізму варто розпочати зі з’ясування, що таке радикалізм взагалі (лат. radicflis – корінний). Звідси політичний радикалізм – це політичні ідеї і практична діяльність, спрямовані на обстоювання і застосування докорінних методів, втілення безкомпромісних намірів і дій у розв’язанні політичних питань. Далі необхідно показати характерні риси політичного радикалізму: надання переваги рішучим методам перетворень, звернення до простих форм вирішення складних проблем, обстоювання демократичних перетворень без урахування реальної підтримки їх масами тощо. Шляхи реалізації політичного радикалізму: революційний, реформаційний, еволюційний.

Вагоме місце в суспільно-політичному житті займає націоналізм. Це – світогляд і система політичних поглядів, які проголошують пріоритет національних (етнічних) вартостей перед усіма іншими. Далі варто подати стислу історію виникнення націоналізму як ідеології нації (Західна Європа, ХУП – ХУШ ст.), обгрунтувати основні причини його появи. Продовжуючи думку треба додати, що український націоналізм виник на початку ХХ ст. (М.Міхновський, Д.Донцов, В.Мартинець, М.Сціборський, П.Полтава, В.Липинський, Є.Коновалець, Я.Стецько, С.Бандера та ін.). В сучасній Україні найпоширенішим і найвпливовішим є поміркований державницько-реформаторський націоналізм, що наголошує на необхідності поєднання національних ідей з національно-цивілізаційними надбаннями людства.

Однією з найпоширеніших політичних течій ХХ ст. був соціалізм (лат. socialis – суспільний), що відзначається підходом до розв’язання усіх соціальних проблем з токи зору суспільства як єдиного цілого. У контекст пояснення соціалізму органічно впишеться характеристика марксизму – філософське, економічне, соціальне та політичне вчення К.Маркса і Ф. Енгельса, що дає діалектико-матеріалістичне тлумачення історії людства як результату економічного розвитку та боротьби класів. Як продовження ідей марксизму, теорію і тактику пролетарської революції, диктатури пролетаріату слід показати наступну політичну течію новітньої історії – ленінізм.

Західна соціал-демократія висуває доктрину “демократичного соціалізму”, висловлюється за необхідність компромісу між приватною власністю, свободою підприємства і соціальними гарантіями. У продовження характеристики соціал-демократії потрібно додати, що це – ідеологічна і політична течія, яка, виступаючи за здійснення ідей демократичного соціалізму, вважає своїми базовими цінностями свободу, рівність, справедливість, солідарність.

Політичний екстремізмпотрібно охарактеризувати як схильність до крайніх поглядів (“правих” - “лівих”) у політиці, радикальних способів досягнення поставлених цілей. Його прихильники (партії, організації, групи, окремі особи) змагають до загострення політичної ситуації, дестабілізації політичного життя в країні; вони відзначаються нетолерантністю, несприйняттям і неприйняттям інших думок), чужих позицій та уподобань, вживають силових заходів (бойкот, блокада, страйк) або навіть таких, що виходять за межі закону – насильство, терор тощо. Студент у своєму виступі повинен виділити екстремізм політичний, етнічний і релігійний, дати цим видам екстремізму конкретне визначення. На завершення питання потрібно охарактеризувати найбільш крайній вираз екстремізму – тероризм(лат. terror – страх, жах) як діяльність і тактику терористів, виконання терористичних дій.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. Порівняйте у вигляді таблиці основні положення класичного лібералізму та неолібералізму. Розкрийте суть їх основних похідних.

2. Порівняйте основні положення консерватизму та неоконсерватизму.

3. Зобразіть схематично та дайте визначення наступним поняттям: програма, ідеологія, доктрина.

4. Висвітліть основні положення інвайронментального підходу у політичній думці та суть екологічного соціалізму.

5. Покажіть спільне й особливе у поняттях: «анархізм», «комунізм», «фашизм».

Література

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.

2. Винников О. Чи можлива консервативна ідеологія?// Український час, 1995, № 1.

3. Данилишин Б. Екополітика: проблеми формування //Політика і час. – 1994, № 12.

4. Дем’яненко Б.Л. Три моделі тоталітаризму. Порівняльний аналіз фашизму, більшовизму та націоналі-соціалізму. – К., 2000.

5. Дорошенко А. Терор і тероризм //Політика і час. – 1997, № 8-9.

6. Заболоцький В.Л. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Донецьк, 2001.

7. Кондратюк В.О., Піскорський О.В., Лепісевич П.М. В’ячеслав Липинський – ідеолог українського консерватизму. – Л.: «Апріорі», 2003.

8. Консерватизм. Антологія. – К., 1998.

9. Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки. Курс лекцій. – Львів, 2007.

10. Лібералізм: Антологія / Упор. О.Проценко, В.Лісовий, - К., 2002.

11. Політологія / За ред.. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К., 2001.

12. Політологія / За наук. Ред.. А.Колодій. – К., 2003.

13. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

14. Практикум з політології / За заг ред.. Ф.М. Кирилюка. – К., 2003.

15. Радіонов В. Ідейно-теоретичні засади українського національного консерватизму// Український час. 1993, № 2.

16. Суспільна політична думка: Словник довідник/ Уклав О.І Юристовський. – Львів: вид-во «Сполом», 2008.

17. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – К., 2002.

Тема 4. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ.

План

1. Перші уявлення про політику та державу у княжу добу та період польсько-литовської зверхності.

2. Політичні вчення періоду відновлення й ліквідації української державності (П пол. ХУП-ХІХ ст.).

3. Основні напрямки розвитку вітчизняної політичної думки ХХ – ХІ ст. ст.

Методичні рекомендації

Приступаючи до вивчення теми, треба, насамперед виходити з того, що формування політичної думки в будь-якому суспільстві пов’язане з його соціальною диференціацією і виникненням держави. Відповідно, перші уявлення про політику на українських землях нерозривні з появою східнослов’янської державності.

Відомо, що за кілька століть до виникнення Київської Русі після державних об’єднань кіммерійців, скіфів, готів та ін., наші предки оформилися в окрему слов’янську групу антів і утворили Антську державу.

Політична думка антів, як і інших слов’ян, існувала у вигляді суспільно-політичних поглядів, що мали релігійно-міфологічний характер і одержали свій вияв у язичництві. Характерною ознакою суспільно-політичної думки наших предків докиївської доби є ідеї добра, правди, справедливості, патріотизму і свободи.

Політичну думку Київської Русі і Галицько-Волинського князівства теж доцільно показати на тлі їх суспільно-політичного устрою.

Далі треба охарактеризувати основні письмові пам’ятки того часу –літописи, збірки законів, політико-релігійні трактати. Найвідоміші з них: “Слово про закон і благодать митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, “Повість минулих літ” літописця Нестора, “Повчання” Володимира Мономаха, “Ізборник Святослава”, “Слово о полку Ігоревім”, Галицько-Волинський літопис”. Тут знаходимо постановку найважливіших політичних проблем суспільства та шляхи їх вирішення. Розкриваючи перше питання потрібно відзначити, що після падіння Київської середньовічної держави й остаточного занепаду Галицько-Волинського князівства наступив період тривалого іноземного поневолення українських земель; розподіл їх між Литвою і Польщею остаточно припинив існування української державності, негативно позначився на розвитку культури. Однак, це не перервало поступу української політичної думки.

Центром суспільно-політичного і культурного життя України цієї перехідної доби (від Київської Русі до Козацько-Гетьманської держави) була Галичина. Її географічне розташування, контакти з західноєвропейською культурою, утвердження католицизму сприяли поширенню передових теорій, провідне місце серед яких займали ідеї гуманізму (Юрій Котермак-Дрогобич (1450-1494); Станіслав Оріховський (1513-1566)).

Окремий виступ можна побудувати на відображенні загальних соціально-політичних процесів, що протікали в нових умовах (зміни в соціальних відносинах на тлі збанкрутілого феодалізму, погіршення національного становища українства, загроза окатоличення), зародженні релігійної полеміки, характеристиці полемічної літератури ХУІ-ХУП ст. (П.Скарга, І.Потій, І.Вишенський, Х.Філалет, брати С. і Л.Зизанії, І.Борецький та ін.). На семінарі слід показати вагомий внесок в розвиток української політичної думки учених Києво-Могилянської академії (Петро Могила, С. Яворський, Ф.Прокопович).

При розгляді другого питання насамперед слід зауважити, що з початку ХУП ст. на хвилі зростаючого національно-визвольного руху виринає козаччина, яка до своїх вимог на адресу польської держави відносить питання як соціально-економічного, так і церковно-релігійного характеру, переймає на себе роль провідної верстви українського суспільства. Результатом визвольних змагань того періоду і особливо війна 1648-1654 рр. було виникнення унікального автономного державного утворення – Козацько-Гетьманської держави, засновником якої був Б.Хмельницький. На цьому тлі потрібно висвітлити військово-адміністративний устрій Запорізької Січі, процес організації державної політичної влади, підкреслюючи, що новосформована державність органічно поєднувала в собі український традиціоналізм та новаторство, яке втілилося у новій формі державного правління – владі Кошового отамана (Гетьмана).

Показником високої зрілості політичної думки початку ХУІІІ століття є договір “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького війська”, укладений гетьманом в еміграції Пилипом Орликом з його виборцями (старшиною) та запорожцями 16 квітня 1710 р. Слід подати стислий виклад змісту Конституції П.Орлика, показати її політичне значення.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки України зробили українські просвітники ХУШ століття: Я.Козельський, С. Десницький, В.Капніст, В.Каразин, П.Лодій, Г.Винський та інші.. Просвітителі розробили питання про походження держави, її функції, типи державного правління поділ влади. У питанні слід наголосити, що в розглядуваний період українська політична думка поповнилася ідеями державної незалежності, автономії, демократії, волі, правди і справедливості.

При висвітлення другого питання теми доцільно показати те соціально-економічне й політичне становище, яке склалося на українських землях на межі ХУІІІ-ХІХ ст.і пов’язане з ним формування української суспільно-політичної думки. Політичний вплив на розвиток української політичної думки зробили європейські впливи (німецька класична філософія, французький раціоналізм, ідеї польських, чеських дослідників).

Найпереконливішим свідченням загального духовного піднесення у середині ХІХ століття було заснування у Київському університеті таємної політичної організації “Кирило-Мефодіївське товариство” (1846-1847 рр.). Поява товариства була спробою інтелігенції замінити культурно-просвітницьку роботу політичною боротьбою за національні інтереси. Студентам потрібно проаналізувати політичну доктрину братерства, а також показати відмінність у формуванні політичних думок на західно- та східноукраїнських теренах.

Розгляд третього питання теми необхідно почати з відтворення суспільно-політичної ситуації в Україні на зламі ХІХ-ХХ століть як основного підгрунтя розвитку політичної думки. У питанні слід проаналізувати усі ідеологічні напрями українського національно-визвольного руху початку ХХ ст. – від консервативного (В.Липинський) до націоналістичного (І.Липа, Б.Грінченко, М.Міхновський, Д.Донцов, М.Сціборський).

Розкриття третього питання неможливе без показу передумов зародження націонал-комунізму (В.Шахрай, О.Шумський, М.Хвильовий, В.Винниченко, М.Скрипник), які вимагали пристосування постулатів комунізму до специфічно-національних умов, надання майбутньому ладові національного характеру. Слід показати програмні вимоги і практичну діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Характеризуючи політичну доктрину ОУН, студентові потрібно загострити увагу на її еволюції, до чого спричинився реальний хід історичних подій.

Характеризуючи нові політичні та правові концепції 60-80-х років, треба сказати, що основою їх був дисидентський рух (лат. dissident – незгодний), основні етапи якого в Україні, його особливості та своєрідний характер у південно-східних та західних областях потрібно охарактеризувати, назвати ініціаторів та активістів.

На завершення питання необхідно охарактеризувати суспільно-політичну ситуацію в Україні в часи “перебудови”, піднесення рівня самосвідомості українців, розширення мережі політичних інститутів, масових громадсько-політичних організацій, розгортання державотворчих процесів (Українська гельсінська спілка, Народний рух України, Народна Рада у Верховній Раді, прийняття “Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), проведення та результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., прийняття нової Конституції).

З проголошенням суверенної, незалежної, демократичної України за порівняно короткий час модернізовано або сформовано нові інституції державності. Тим самим було створено передумови подолання довготривалої інтелектуальної ізольованості, деідеологізації мислення, розширення обрисів політичної думки. Нині зусилля молодої вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національно-демократичних доктрин, створення системи політологічної освіти в Україні, налагодження дійових контактів та співробітництва з науково-освітніми центрами передових країн світу.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. Зробіть порівняльний аналіз політичних ідей ранньодержавного періоду та Київської Русі.

2. Зробіть порівняльний аналіз на державу С.Яворського та Ф.Прокоповича.

3. Проаналізуйте програмні вимоги Кирило-Мефодійського товариства; розкрийте суть радикалізму Т.Г.Шевченка.

4. Зробіть короткий аналіз основних постулатів інтегрального націоналізму Дмитра Донцова.

5. Порівняйте політичні погляди націонал-комуністів та дисидентів 60-80-х років.

6. Розкрийте основний зміст політичної програми ОУН, покажіть у чому суть її еволюції.

Література

1. Волинець О.О. та ін. Політологія: Навч. Посібник. Львів: Вид-во НУ «Львівська Політехніка», 2005.

2. Гелей С., Рутар С. Політологія. Навч. Посібник. – К.: Знання, 2007.

3. Зема В.Є. Полеміко-догматичні збірки ХУІ – початку ХУП ст. // Український історичний журнал. – 2001, № 5.

4. Коцур А.П. Ідея державності в історичній думці на суспільно-політичному житті України кінця ХУШ – початку ХХ ст. – Чернівці, 2000.

5. Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки. Курс лекцій. – Львів, 2007.

6. Дичковська Г.О. Український націонал-комунізм. – К., 1998.

7. Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ ст. – 1920 р.) – Львів, 1999.

8. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К., 1995.

9. Кондратюк В.О., Піскорський О.В., Лепісевич П.М. В’ячеслав Липинський – ідеолог українського консерватизму. – Л.: «Апріорі», 2003.

10. Кондратюк В.О., Регульський В.Л., Зайцев О.Ю., Кондратюк С.В. Становлення незалежної України. Історія України: проблеми державності. Львів, 2001.

11. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

12. Розумний М. Українська ідея на тлі цивілізації. – К., 2001.

13. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К., 2005.

14. Юристовський О.І.Нарис історії політичної думки України. Львів, 2001.

Тема 5: ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.

План

1. Зміст, типологія, джерела і принцип реалізації політичної влади.

2. Різновиди політичних режимів і їх характеристика.

3. Роль політичної влади у розв’язанні екологічних проблем.

Методичні поради

В підготовці до семінарського заняття з першого питання необхідно передусім визначити сутність та зміст політичної влади. Поняття влада походить від слов'янського слова володіти чимось: тобто влада базується передусім на пануванні власника, що володіє певними матеріальними і духовними ресурсами. Аналізуючи різні визначення влади, можна зробити висновок, що влада – це вплив однієї частини суспільства (групи, організації, індивіда) на поведінку іншої людини у бажаному для себе напрямі; це реальна можливість здійснювати свою волю в соціальному житті нав’язуючи її, якщо це необхідно іншим людям.

Важливо з’ясувати відмінність між суб’єктом і об’єктом влади, як суб’єкти і об’єкти можуть мінятись ролями. Необхідно розкрити проблему легітимності політичної влади в суспільстві.

Аналізуючи функції влади в суспільстві, їх суть можна звести до необхідності примусити всіх членів суспільства до узгодженої діяльності та заборонити неузгоджену діяльність.

Потрібно звернути увагу на засвоєння важливого компоненту владних відносин – засобів влади. Це передусім примус, право, авторитет (переконання). Коли переважає лише насильство і відбувається брутальне нав’язування своєї волі, тоді така влада втрачає авторитет і стає нелегітимною. Щоб влада була легітимною, на перший план виходить авторитет, а також виникає право, що регламентує діяльність самої влади. Тоді владу поважають, їй добровільно підкоряються. Примус також є важливим компонентом влади, без якої вона втрачає свою ефективність.

Слід усвідомити, що характер влада залежить від певних джерел. Такими джерелами є народ, власність (багатство), сила, інформація, особисті якості суб’єкта влади: розвинута воля, характер, освіченість, рівень духовності та професіоналізм.

Необхідно дати визначення видів влади (політичної, економічної,соціальної, духовної, сімейної), а також усвідомити особливість політичної влади, яка підпорядковує собі всі інші влади в суспільстві.

Окремо варто звернути увагу на відмінності існуючих форм виявлення політичної влади: державної політичної влади та громадської політичної влада (партій та громадських організацій, ЗМІ тощо). Основною в суспільстві є державна влада. Потрібно дати чітке визначення ознак державної політичної влади, а саме: верховенство, всеохопність, публічність, моноцентричність, легальність, різноманітність ресурсів. Слід усвідомити роль громадської влади в політичному житті. Громадська влада – похідна від державної влади, проте вона здійснює активний вплив на порядок формування та функціонування державної політичної влади.

Розглядаючи форми політичної влади студентам слід усвідомити, що політична влада є набагато ширшим поняттям ніж державна влада, оскільки її здійснює не лише держава, а також різні партійні та громадські організації.

Характер політичної влади невіддільний від принципів її реалізації політичної влади. Тому потрібно проаналізувати такі важливі принципи реалізації політичний влади як гуманність, орієнтація на спільне благо, примус, заохочення, переконання, розподіл влади на виконавчу, законодавчу та судову, гласність та відкритість влади.

Окремо доцільно розглянути основні норми здійснення політичної влади: Конституцію, закони, постанови, декрети, укази, розпорядження, декларації, договори, угоди, програмні документи партій, громадських організацій.

Аналізуючи у другому питанні поняття політичний режим слід з’ясувати причини введення в політологію цього поняття. Студент повинен мати чітке уявлення і вміти дати точне визначення політичного режиму. Під політичним режимом розуміють систему методів здійснення державної влади, що відображає стан прав і свобод людини, ставлення органів державної влади до права.

Потрібно дати вичерпну характеристику типів політичних режимів, розібратись у чому полягає відмінність тоталітарного, авторитарного та демократичного політичного режиму.

У третьому питанні слід окремо розглянути роль влади як інструменту вирішення екологічних проблем в суспільстві. Розкрити взаємозв’язок екології і владних відносин у суспільстві. Показати значення природних ресурсів як джерела влади. Визначити яке місце екологічні питання займають у відносинах об’єкту та суб’єкту влади.

Важливо розкрити місце і роль політичної, економічної та духовної влади у збереженні довкілля. Основну увагу звернути на особливості політичної влади як засобу вирішення екологічних проблем.

Варто висвітлити специфіку діяльності державної влади, партійної влади, влади громадських організацій та інформаційної влади в охоронні навколишнього середовища. Проаналізувати значення державної влади як основного знаряддя забезпечення екологічної безпеки народу.

Окремого розгляду потребують засоби реалізації екологічної безпеки суспільства: переконання, примус, заохочення, принцип розподілу влади. Потребу застосування дискреційної влади в екстремальних ситуаціях.

Необхідно проаналізувати постановку питання захисту навколишнього середовища законодавчою владою держави. Способи вирішення практичних питань збереження довкілля виконавчою владою. Використання судової влади проти порушників екологічного законодавства.

На завершення дати характеристику різних підходів щодо вирішення екологічних проблем в при демократичному, тоталітарному і авторитарному політичному режимі, розкрити роль владних структур України у вирішенні екологічних проблем.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. У вигляді схеми зобразіть характерні ознаки та джерела політичної влади.

2. Здійсніть порівняльний аналіз (у вигляді таблиці) основних ознак тоталітарного та авторитарного політичного режимів.

3. Дайте визначення різних видів влади, наведіть приклади.

4. Дайте визначення політичної та державної влади. Покажіть спільне та відмінне.

Література

1. Гелей С., Рутар С. Політологія. Навч. Посібник. – К.: Знання, 2007.

2. Дробкіна І.Г., Підгорецький Ю.В. Політологія: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007.

3. Екологізація гуманітарної освіти: Збірник наукових статей, матеріалів, документів. – Львів, 2004.

4. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

5. Політологія./ За заг. Ред.. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. – К., 2001.

6. Політологія / За наук. Ред.. А.Колодій. – К., 2003.

7. Рудич Ф.М. Формування політичних структур в сучасній Україні: політологічний аналіз // Укр.іст.журнал. 1994, № 2-3.

8. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К., 2005.

9. Шморгун О. Чим авторитарна влада відрізняється від диктаторської //Політологічні читання. 1994, № 1.

10. Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. – К., 2007.

11. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. – К.: Дакор, КНТ, 2006.

Тема 6.ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

План

1. Суть, ознаки та особливості політичної системи.

2. Структура, типи, функції та закономірності розвитку політичної системи.

3. Становлення та утвердження демократичної політичної системи України.

4. Фіксований виступ або реферат з проблем екологізації освіти.

Методичні рекомендації

Приступаючи до вивчення першого питання студент повинен насамперед відзначити властивість кожного суспільства формуватися у системи –економічні, соціальні, ідеологічні, духовні, етнічні. До тлумачення поняття “система” – (грец. systema – ціле, складене з частин) є різні підходи. Найприйнятнішим для студентів буде, на нашу думку, таке визначення: система – це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим компонентам, які її утворюють.

У виступі мусить бути наголошено, що однією з найскладніших систем є суспільство. Спеціальною підсистемою, призначеною для саморегулювання суспільства, є політична система, як невід’ємна складова політичного процесу. Після визначення поняття «політична система» можна коротко зупинитись на історії появи й дослідження політичної системи, показати її характерні риси.

Важливо звернути увагу на особливості дослідження проблем політичної системи в різних країнах. В сучасній українській політології особлива увага приділяється питанням держави та інших політичних інститутів. Водночас широко досліджуються функції політичної системи, пов’язані з політичною діяльністю та політичними технологіями.

Далі показуємо ознаки й особливості політичної системи суспільства: визначальна роль владних відносин; здатність до цілеспрямованих дій, орієнтованих на інтеграцію суспільства, утвердження соціальної стабільності і злагоди; управління як основна риса політичної системи, вираження суті її функціонування; високий рівень інституціалізації; історична, економічна, соціальна, ціннісно-культурна детермінація; висока мобільність, здатність швидко реагувати на впливи зовнішнього середовища і змінювати свою структуру. Кожну з відзначених ознак та особливостей політичної системи необхідно пояснити ширше з наведенням конкретних прикладів.

У другому питанні насамперед слід зосередити увагу на структурі політичної системи. Основними елементами політичної системи є: політична (державна) влада, політичні інститути, політичний процес, політична діяльність, політичні відносини, політико-правові норми, політична свідомість і політична культура. Названі елементи мають різну суспільну якість (інститути, відносини, процеси, норми, ідеї), відіграють свою специфічну роль у політичній системі. Лише в сукупності, інтегровані в цілісність, вони можуть забезпечити її функціонування.

Вивчення питання було б неповноцінним без висвітлення типології політичних систем. Традиція класифікації різноманітних політичних систем почала складатися в стародавні часи. Платон, приміром, вирізняв монархію, аристократію і демократію. Арістотель запропонував шестикомпонентну систему форм правління: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політея, демократія. Марксисти, опираючись на класові пріоритети, виділили рабовласницьку, феодальну, буржуазну та соціалістичну політичні системи. Німецький політолог та соціолог М.Вебер (1864-1920) поділяв політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні. Наприкінці 50-х рр. ХХ ст. Г. Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний (частково індустріальний), тоталітарний. У сучасній західній науці виділяють такі основні типи політичної системи: військові та цивільні; консервативні, завершені та незавершені; мікроскопічні, макроскопічні, глобальні; традиційні та модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні. Загалом сучасна політологія за характером розподілу влади ділить політичні системи на авторитарні та демократичні.

У виступі необхідно також показати основні функції політичної системи, виділити дві закономірності розвитку політичної системи – закономірність рівноваги і закономірність маятника.

У третьому питанні висвітлюємо процеси становлення та вдосконалення політичної системи України. Треба почати з цього, що політична система українського суспільства перебуває у стадії формування, наповнення її функцій новим змістом, що відповідає статусу незалежної демократичної держави. Нині чинним компонентам політичної системи (від законодавчих органів влади до політичних і правових норм) належить остаточно звільнитися від рис минулого і наполегливо утверджувати в собі риси демократичної плюралістичної системи. У виступі з цього питання потрібно виділити роль Конституції України (28 червня 1996 р.) у визначенні провідних засад: формування й розвитку політичної системи України.

Політична система України характеризується сучасними дослідниками як: молода, самостійна система, без достатньо ефективних нових традицій та досвіду самостійного функціонування; відносно стабільна; централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації; перехідна від закритої до відкритої системи, від неправового до правового типу; легітимна для більшості населення; миролюбна, неагресивна; світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної); етатизована (одержавлена). Вона показується також як система з відносно низьким темпом розвитку соціальних процесів та недостатньо сприятлива до соціальних новацій, система яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня та якості добробуту основних верств населення.

На завершення даного питання необхідно показати шляхи й методи вирішення найактуальніших проблем сучасного українського суспільства. Державотворчі процеси в Україні, потреби виходу із соціально-економічної кризи вимагають збалансованого розвитку політичної, економічної і соціальної систем, урахування при формуванні політичних структур специфіки українського політичного менталітету, історичного досвіду та сучасного становища України, моделювання і прогнозування розвитку політичної системи. Модернізація політичної системи нашої держави повинна ґрунтуватися на розвитку політичної теорії, вивченні й використанні в політичній практиці досягнень вітчизняної й зарубіжної політичної науки.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. Схематично зобразіть теоретичну модель політичної системи Девіда Істона та охарактеризуйте її основні складові.

2. Дайте стислу характеристику політичній системі сучасної України.

3. У вигляді таблиці висвітліть характерні ознаки та особливості політичних систем.

4. У вигляді схеми зобразіть основні елементи політичної системи та дайте їм визначення.

Література

1. Веклич О. Удосконалення економічних інструментів екологічного управління в Україні // Економіка України. 1998, № 9.

2. Кисельов М. Гуманістичні засади сучасної екології// Філософська думка. – 2000, № 3.

3. Марченко Б.І. Формування екологічної моралі в студентському колективі //Педагогіка і психологія. – 1998, № 2.

4. Оцінка екологічної ситуації в Україні //Пашута М.Т., Калина А.В. Прогнозування та макроекономічне планування. – К., АУП, 1998.

5. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

6. Політологія. /Кер. Авт. кол. Панов. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005.

7. Політологія / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. – К., 2001.

8. Практикум з політології / За заг. ред. Ф.М.Кирилюка. – К., 2003.

9. Пушкар М.С. Екологічні проблеми економічного розвитку України // Розміщення продуктивних сил України /За ред. Є.П.Качана. – К., 2001.

10. Різак І. Людство удосконалює та корегує план спасіння життя на планеті: Всесвітній саміт зі сталого розвитку та його наслідки для законодавчої влади в Україні// Голос України. – 2002, 13 вересня.

11. Туниця Ю.Ю. Екологічний імператив – запорука сталого розвитку //Урядовий кур’єр. – К., 2000, 15 лютого.

12. Уткін О. Екологічні проблеми і Церква в Україні //Церква і соціальні проблеми. – Львів. – 2000.

13. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – К., 2002.

14. Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. – К., 2007.

Тема 7: ДЕРЖАВА – БАЗОВИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

План

1. Держава: суть, ознаки, типи, функції, форми та теорії походження.

2. Правова держава і громадянське суспільство.

3. Держава як основний інструмент забезпечення захисту природного довкілля.

Методичні рекомендації

У першому питанні потрібно обґрунтувати місце держави в політичній системі як базового інституту політичної системи. Передусім необхідно дати визначення держави. Розглядаючи і узагальнюючи різноманітні визначення, сутність держави можна сформулювати таким чином: держава – це форма політичної організації суспільства, носій публічної влади; це сукупність взаємозв’язаних установ, організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Важливо визначити обов’язкові складові держави: державні органи, територія, населення (громадяни). Розкрити значення основних атрибутів держави: гербу, гімну, прапору, які символізують певні риси тої чи іншої держави.

Необхідно проаналізувати структуру (систему владних органів) держави. Це передусім органи державного управління (законодавчі, виконавчі і судові – у центрі і на місцях), органи адміністративного управління (чиновницький адміністративний апарат), контрольно-наглядові органи (комісії; комітети і т.п.), органи захисту правопорядку і державної безпеки, Збройні Сили. Доцільно з’ясувати місце кожного державного органу в системі влади цього політичного інституту.

Обґрунтовуючи роль держави як базового інституту політичної системи, необхідно зупинитись на характерних ознаках, що відрізняють державу від інших політичних інститутів та громадських організацій. Це суверенітет, право на застосування сили (примус), видання законів, встановлення і стягування податків.

Окремого розгляду потребують функції держави, які поділяються на зовнішні та внутрішні. Внутрішні функції: економічно-господарська, соціальна, національно-інтегруюча функція, правотворча (законодавча), правозахисна, культурно-виховна. До зовнішніх функцій відноситься: оборонна, дипломатична, співробітництва, сприяння вирішення глобальних проблем, участь у їх вирішенні через міжнародні інституції.

Необхідно дати характеристику різним типам держав: тоталітарній, авторитарній, демократичній, національній, соціальній, правовій.

Окремого розгляду потребує причини виникнення, генезис та теорії походження держави. Це передусім теорії божественного походження держави (Т.Аквінський), теорія соціального договору (Локк, Руссо), теорія конфліктів, завоювань (Гумплович, Оппенгейнер), марксистська теорія, психологічна теорія. Детального аналізу вимагають форми держави. Зокрема, що означає і чим відрізняються форма державного правління, форма державного устрою та політичний режим.

У другому питанні розглядається оптимальна взаємодія суспільства держави і суспільства. Така взаємодія забезпечується за умови формування, правової держави та громадянського суспільства. Необхідно проаналізувати ознаки правової держави: пріоритет права, верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадян і держави. Простежити розвиток теорії правової держави в античну епоху. Розглянути праці європейських мислителів про розподіл єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: законодавчу, виконавчу, судову. Проаналізувати Всезагальну Декларацію прав людини 1948 р. і реалізацію теорії правової держави у сучасному світі.

При розкритті сутності та визначення громадянського суспільства, доцільно виявити співвідношення категорій “суспільство” і “громадянське суспільство”. Під громадянським суспільством розуміють сферу недержавних суспільних інститутів та відносин; як суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних та культурних і моральних якостей відносин, яке будучи незалежним від держави, через громадські інститути здатне відстоювати права та інтереси громадян на рівні органів політичної влади і тим самим забезпечують функціонування правової держави.

Важливо з’ясувати роль громадянського суспільства в утворенні держави, висвітлити законодавче упорядкування і регулювання відносин громадянського суспільства з державою. Тобто саме громадянське суспільство формує державу, обирає собі вищі органи державної влади, бере участь в формуванні та здійсненні державної політики через демократичні вибори та діяльність політичних партій, визначає певні правової рамки функціонування держави, що передбачає відповідальність держави перед суспільством та її громадянами. Поряд з тим, саме правова держава є важливою умовою функціонування громадянського суспільства, що потребує розгляд цих питань у тісному взаємозв’язку.

В третьому питанні необхідно розкрити роль держави як основного інструменту забезпечення захисту природного довкілля. Це показуємо при розгляді основних внутрішніх функцій держави (економіко-господарської, соціальної, культурно-виховної).

Розглядаючи органи держави, що відповідають за здійснення екологічної політики, студентам потрібно дати характеристику їх діяльності, проаналізувати діяльність держави та національної держави по забезпеченню екологічної безпеки народу, виявити взаємозв’язок між характером форми держави і її компонентів (форми державного правління, форми державного устрою і політичного режиму) та збереження довкілля.

Висвітлюючи проблеми формування національної державності в Україні, необхідно також показати вплив корупції як перешкоди реалізації державою функції щодо охорони природного середовища, з’ясувати чому розвиток громадянського суспільства є умовою вирішення екологічних проблем. Студентам слід показати що формування правової держави є важливим інструментом вирішення екологічних проблем, а також проаналізувати положення Конституції України про охорону колишнього середовища.

Під час розгляду останнього питання потрібно розкрити способи та конкретні заходи вирішення питань екології на рівні:

а) правової держави;

б) органів місцевого самоврядування;

в) громадського суспільства.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. У вигляді таблиці проаналізуйте основні типи держави: тоталітарний, авторитарний, демократичний, правовий, соціальний, поліційний.

2. Покажіть, у чому полягає відмінність федерації і конфедерації. Наведіть приклади.

3. У вигляді таблиці покажіть різницю між державою та іншими політичними інститутами (політичними партіями, політичними рухами).

4. Порівняйте у вигляді таблиці різні теорії походження держави (патріархальна, соціальна, договірна конфліктна тощо).

5. Проаналізуйте особливості взаємодії громадянського суспільства і держави за умов авторитарного режиму.

Література

1. Гелей С., Рутар С. Політологія. Навч. Посібник. – К.: Знання, 2007.

2. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. К., 1995.

3. Конституція (Основний Закон України). Львів, 1996.

4. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. – Львів, 2002.

5. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

6. Політологія / За ред.. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К., 2001.

7. Політологія./ За заг. ред.. А.Колодій. – К., 2003.

8. Рудакевич О.М. Політологія. Лекції, семінари, самостійна робота. Навч.посібник. – К.: Астон, 2006.

9. Сіленко А. Права людини в соціальній державі // Нова політика. – 2002. - №1.

10. Селіванов В., Щедрова Г. “Громадянське суспільство” та деякі погляди на нього у західній політології //Право України, 1995, № 11.

11. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). Підручник. – К.: Либідь, 2002.

12. Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. – К., 2007.

Тема 8: ДЕМОКРАТІЯ ЯК СПОСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

План

1. Поняття, зміст та виміри демократії.

2. Основні концепції, критерії та принципи демократії.

3. Сучасні форми демократії.

Методичні рекомендації

Поняття демократії неможливе без з’ясування його суті. У дослівному перекладі з грецької (demos – народ і kratos – влада) означає влада народу», народовладдя. Сьогодні, говорячи про демократію різні науковці вкладають свій зміст. Тому розглядаючи перше питання, студенту слід показати перш за все багатоманітність тлумачення демократії, багатовимірність цього терміну розпочинаючи з його витоків.

Перші уявлення про демократію прийшли у світову цивілізацію з античної епохи. Саме з цього періоду ми дізнаємось про перші чіткі форми демократії, рух за демократію. Так, відомий керівник Афін Перикл (490-429 рр. до н.е.) визначав демократію наступним чином: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває у руках багатьох, а не кількох». Давньогрецький мислитель Геракліт вважав, що демократія – це правління «нерозумних і гірших», він був прибічником аристократії і відкидав демократію як форму управління. У поняття «демократія» більш ніж за двотисячолітню історію вкладався різний зміст. Якщо за античний період демократія сприймалась більше як негативне явище, то в Новий час дивились на неї як на позитивно-прогресующе явище суспільного життя, ідеалізуючи демократію. На початку ХХ століття розгорнулась критика класичного розуміння демократії, а у другій половині ХХ століття з’явились сучасні теорії демократії з новітнім змістом. Висвітлюючи питання слід дати характеристику і проаналізувати історичні етапи розвитку демократії.

Сьогодні демократія для одних – це символ віри, непересічний ідеал, для інших – головна причина усіх негараздів. У політології термін «демократія» вживається в чотирьох значеннях: як влада народу, як форма устрою будь-якої організації, як ідеал суспільного устрою, як рух за народовладдя. Але найчастіше сучасною політичною наукою демократія представляється як тип демократичного режиму (парламентський, президентський) і як форма державного устрою, що визнає джерелом і носієм влади народ, його право вирішувати державні справи, водночас захищаючи громадянські права і свободи.

Слід зауважити, що великого значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли «Декларація прав людини», прийнята ООН (1948), Хельсинська нарада (1975), правозахисний рух у постсоціалістичних країнах, Паризька нарада глав урядів європейських країн й прийнята нею «Паризька хартія для нової Європи» (1990).

Висвітлюючи друге питання потрібно зазначити, що з методологічної точки зору важливо розрізняти ліберальні концепції демократії, концепцію прямої (колективістської) демократії, концепцію соціалістичної демократії, концепцію плюралістичної демократії тощо. Бачення демократії в названих концепціях відрізняється суб’єктами, які мають пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група, особистість, плюралістичні еліти.

Однак, прибічники різних концепцій і теорій є одностайними у виділенні загальних ознак демократії: визнання народу джерелом влади і сувереном у державі; рівноправність громадян; підлеглість меншості більшості під час прийняття рішень; повага до прав і інтересів меншості; виборність ключових органів держави. З цього студентам доцільно висвітлити основні характеристики демократичного режиму, навести конкретні приклади. До основних характеристик демократичного політичного режиму зазвичай відносять наступні: участь населення у здійсненні та формуванні державної влади; поділ влади; панування закону у всіх галузях суспільного життя; утвердження правової держави та громадянського суспільства; наявність легальної опозиції; виборність органів влади, їх підзвітність, легітимність державної влади; існування багатопартійності; незалежність ЗМІ; існування у політиці легальних методів; регулювання і демократичний контроль діяльності силових структур; відсутність пануючої офіційної ідеології; максимальне забезпечення прав нацменшин тощо.

Виходячи з характерних ознак демократичного режиму можна визначити основні критерії та принципи демократичної організації суспільства, від яких залежить не лише оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації. Тому при розгляді питання належить показати головні критерії демократичності суспільства – наявність фундаментальних прав і свобод людини; розуміння пріоритетності (верховенства) права людини; усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальними втіленнями. Також студентам слід висвітлити основні принципи та цінності демократії.

Третє питання потрібно присвятити розкриттю основних характеристик сучасних форм демократій. В залежності від того, хто і як безпосередньо виконує владні функції, виділяють пряму і представницьку демократію. Характеризуючи названі форми демократії слід показати спільне і відмінне у цій характеристиці. Наголосимо, що ні одна з цих форм у «чистому вигляді» не існує. Сьогодення показує, що поєднання форм прямої і представницької демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості.

В історії відома військова демократія – одна з форм організації влади, що утверджується на етапі розкладу первіснообщинного ладу і формування класового суспільства. Виділяють також демократію парламентську, плюралістичну, елітарну, «мітингову» та ін.

У кінці заняття слід зробити висновки, що демократія повинна опиратися, насамперед, на закон. Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада.

Завдання студентам для самостійної роботи

1. Охарактеризуйте тип переходу до демократії в Україні.

2. Порівняйте основні концепції демократії у сучасній політичній науці.

3. У вигляді схеми опишіть основні ознаки демократії.

4. Назвіть основні демократичні принципи. Як Ви розумієте принцип прав меншості?

Література

1. Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К., 2005.

2. Даль Р. О демократии. – М., 2000.

3. Основи демократії: Навч. Посібник для студентів вищ. навч. закладів./ Авт. колектив М.Бессонова, О.Бірюков, С.Бондарук та ін. – К., 2002.

4. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

5. Політологія / За наук. ред. А.Колодій. – К., 2003.

6. Прокопчук І. Поняття і типологія демократії // Людина і політика. – 2003. - № 3.

7. Рудич Ф.М. Політологія. – К.: «Либідь», 2005.

8. Суспільна політична думка: Словник довідник/ Уклав О.І Юристовський. – Львів: вид-во «Сполом», 2008.

9. Хейман С. Кістяківський Б.: Боротьба за національні права в останні роки царату. – К., 2000.

10. Шаповал В.М. Безпосередня демократія і представницька демократія у взаємозв’язках // Право України. – 2004. - № 8.

11. Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. – К., 2007.

Тема 9: ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

План

1. Ознаки, типологія, класифікація та функції політичних партій.

2. Партійні та виборчі системи.

3. Роль політичних партій в охороні природного середовища.

Методичні рекомендації

Розгляд першого питання необхідно розпочинати з визначення змісту поняття “партія”. Етимологія слова “партія” бере початок з латинського рагtіs, що означає “частина”. Поширене в політології визначення терміну “політичні партії”: це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог.

При визначенні змісту “політична партія” слід вказати на чотири її ознаки: як суб'єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації; як організація, тобто достатньо тривке об'єднання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного; мета партії — завоювання та здійснення влади; кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – від голосування за неї до активного членства. Вивчення партій передбачає аналіз їх структурних елементів: ідеологію, організаційну структуру, соціальний склад, відносини з владою та іншими партіями.

Доцільно розглянути історію становлення партій, причини їх виникнення, роль виборчого права у цьому процесі, його пов’язаність з особливостями політичної ситуації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. Визначити три етапи розвитку політичних партій: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Розглянути сучасний партійний процес у країнах Заходу, що знаходить своє вираження у створенні тривких партійних коаліцій.

Необхідно детально проаналізувати функції партій: ідеологічну наукову, участі у боротьбі за владу, здійснення влади, представництво соціальних інтересів.

Окремого розгляду потребує типологізація партій, яка може здійснюватись за такими ознаками: ідеологічними, політичним темпераментом, організаційною структурою, методами і засобами діяльності, політичним статусом, соціальною основою й електоратом.

Особливого значення набуває розгляд соціальної бази партій, без якої партія перестає бути повноцінним суб’єктом політичного процесу. Тому необхідно розкрити динаміку змін соціальної основи і електорату. Так до середини XX ст. партії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобільнішою, на зміну класовим почали приходити загальнонародні партії, за термінологією західних політологів, “партії для всіх”.

Слід також розкрити порядок утворення партій та принципи регулювання партійної діяльності.

У другому питанні партійну систему треба розуміти як сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, місце і вплив у певній політичній системі.

Вивчаючи партійні системи слід передусім звернути увагу на визначення факторів, що зумовлюють виникнення тих чи інших пар