ІІ. Солодка і приємна радість євангелізації

9. Добро завжди прагне ділитися собою. Кожний автентичний досвід правди і краси по своїй природі шукає способу вийти поза себе, і кожна людина, яка зазнала глибокого визволення, стає чуйнішою до нужд інших. Поширюючись, добро міцніє й розвивається. І тому для кожного, хто прагне жити гідним і повним життям, єдина дорога – прийняти іншу людину і шукати для неї добра. І тому нас не повинні дивувати деякі вислови святого Павла: «любов до Христа спонукує в нас» (2 Кор. 5, 14); «горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16).

10. Нам пропонується жити на вищому рівні, але не з меншою інтенсивністю: «Життя розвивається, коли передається іншим, і слабне в ізольованості та комфорті. Дійсно, найбільше насолоджуються життям ті, які залишають безпечний берег і з ентузіазмом передають життя іншим»^[4]. Коли Церква закликає до євангелізації, то тільки показує християнам справжній динамізм реалізації особистості: «Тут ми відкриваємо інший суттєвий закон існування: життя розвивається і дозріває в міру того, як дарує себе іншим. Це і є місія»^[5]. І тому євангелізатор не повинен мати похоронний вираз обличчя. Давайте відновлювати й підсилювати запал, цю «солодку й підбадьорливу радість євангелізації, навіть тоді, коли треба сіяти в сльозах [...] Щоб сьогоднішній світ, який шукає іноді з тривогою, іноді з надією, міг отримати Добру Новину не від сумних, млявих, нетерплячих і занепокоєних євангелізаторів, а від слуг Євангелія, які випромінюють релігійний запал, які вже отримали радість Христа»^[6].

Вічна новизна

11. Відновлене проголошення пропонує вірним, також літеплим і непрактикуючим, нову радість віри і плідну євангелізацію. Насправді основна думка і суть проголошення завжди та сама: Бог, який об’явив свою велику любов у померлому й воскреслому Христові. Він постійно відновлює своїх вірних незалежно від їх віку, «відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Іс. 40, 31). Христос – «євангеліє вічне» (Одк. 14, 6), і «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8), але його багатство і краса невичерпні. Він завжди молодий, Він постійне джерело новизни. Церква не перестає дивуватися «глибині багатства, мудрости і знання Божого!» (Рим. 11, 33). Святий Йоан від Хреста сказав: «Насиченість Божої мудрості й знань така глибока й об’ємна, що, скільки би душа звідти не черпала, все одно може черпати набагато більше»^[7]. А святий Іриней пише: «Христос приніс з собою усе нове»^[8]. Своєю новизною Він завжди може відновити наше життя і наше суспільство, і християнське проголошення не втрачає своєї новизни навіть у часи темряви й занепаду Церкви. Ісус Христос може також поламати нудні схеми, в які ми його прагнемо запхати, і здивувати нас своєю постійною божественною креативністю. Кожного разу, коли прагнемо повернутися до джерела і припасти до первинної свіжості Євангелія, з’являються нові шляхи, креативні методи, інші форми вираження, більш вимовні символи, слова з новим значенням для сучасного світу. Практично будь-яка автентична євангелізаційна діяльність є завжди «новою».

12. І хоч ця місія вимагає повної віддачі з нашого боку, то буде помилкою вважати її індивідуальною героїчною працею, бо це передусім праця Ісуса, незалежно від того, що ми можемо відкрити і зрозуміти. Ісус є «першим і найбільшим євангелізатором»^[9]. У будь-якій євангелізаційній діяльності ініціатива завжди належить Богові, який покликав нас до співпраці й стимулює силою Духа. Справжня новизна – це та, яку сам Бог хоче таїнственно створити, яку Він надихає, провокує, спрямовує і супроводжує у тисячі способів. Усією своєю діяльністю Церква повинна постійно показувати, що ініціатива належить Богові, «бо він перший полюбив нас» (1 Йо. 4, 19) і тільки «Бог зрощує» (1 Кор. 3, 7). Це переконання дає нам можливість зберігати радість у виконанні дуже вимогливих завдань, які є для нас викликом і ангажують усе наше життя. Бог вимагає від нас усього і дає нам усе.

13. Новизна місії – це не викорінення, не забуття живої історії, яка нас зустрічає і спрямовує вперед. Пам’ять – це такий вимір нашої віри, який можемо назвати «девтерономічним» – за аналогією до пам’яті Ізраїля. Ісус залишає нам Євхаристію як щоденну пам’ять Церкви, яка за кожним разом вводить нас глибше в Пасху (див. Лк. 22, 19). Радість євангелізації завжди сяє на фоні вдячної пам’яті: це благодать, про яку ми повинні просити. Апостоли завжди пам’ятали ту мить, коли Ісус торкнувся їхніх сердець: «Було ж близько десятої години» (Йо. 1, 39). Пам’ять уприсутнює, разом з Ісусом, «велику хмару свідків» (Євр. 12, 1). Серед них виділяються ті, які в особливий спосіб допомагали зростати радості нашої віри: «Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже» (Євр. 13, 7). Іноді це прості й близькі люди, які втаємничили нас у життя вірою: «Пригадую собі ту щиру віру, що у тобі, яка перш була вселилась у твою бабуню Лоїду та у твою матір Евніку» (2 Тим. 1, 5). Віруючий по своїй суті – це «той, хто пам’ятає».