Педагогічні погляди видатних представників української просвіти

Г. Сковорода (1722—1794) — видатний український освітянин, філософ і педагог, доклав багато сил щодо демократизації освіти і виховання. Він народився в сім'ї малоземельного козака, учився в Києво-Могилянській академії, був домашнім учителем, викладав у Харківському колегіумі. Після звільнення за "вільнодумство" з Переяславського училища (колегії) він упродовж 25 років мандрував по Слобожанщині (східній Україні), проповідуючи свої філософські погляди серед народу. Спілкуючись із селянами і козаками, Г. С. Сковорода нагромаджував життєвий досвід, відображав у своїх творах демократичні ідеї. Здебільшого він виступав проти антинаціонального впливу на козацьку і поміщицьку старшину. "Своє виховання зберігається у природі кожного народу, як вогонь і світло невидимо зберігається у кремні. Притули ж губку або трут, не пошкодуй же руки: вдар кресалом — і викресиш вогонь у себе дома, не ходитимеш по сусідах — "позич, мовляв, мені вогню", — писав він. У притчі "Вдячний Еродій" Г. Сковорода висміює намагання українського дворянства бездумно наслідувати німців та французів, порівнюючи їхніх дітей із мавпами, які вчаться французької, щоб співати, танцювати, маніритися аби потрапити до двору марокканського правителя.

Г.Сковорода обстоював ідеї трудового виховання, розумового і всебічного розвитку дітей незалежно від їхнього становища і заслуг батьків. Педагогічні погляди Г. С. Сковороди зросли на традиціях національної етнопедагогіки. У дусі народної мудрості він пропонує виховувати в дітей помірність бажань, повагу і любов до батьків, зважати на природу, нахили, інтереси дітей, їх обдарування. На його думку, мета виховання.— підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті та формуванню моральних якостей. Він обстоював рідну мову в школах, вирішальну роль у вихованні відводив учителям, для яких розробив низку дидактичних і методичних положень. Подвиг Г. Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її в тому вигляді у своїх літературних і педагогічних творах, у якому її могли розуміти більшість висококультурних, малописьменних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації.

Г. Сковорода є втіленням моральної сили, потрібної для відродження України.

Г. Г. Шевченко (1814—1861) — великий син українського народу. Вважав, що педагогіка повинна бути демократизованою. У своїх творах він мріяв про таку народну школу, яка б давала учням досить глибокі знання. Повернувшись із заслання, він виношував плани створення доступних підручників для учнів з арифметики, історії та географії України. Тарас Шевченко сам написав "Букварь южнорусский" (1861). У різних формах він висловлював протест проти каральних методів виховання. Так, у повісті "Княжна" змальовує образ учителя-дяка Снегіря, який, шмагаючи дітей різками, вимагав люто, щоб вони читали виразно п'яту заповідь. Т. Г. Шевченко своєю багатогранною творчістю славить сяйво знань, схиляється перед людською вихованістю і інтелектом, кланяється чемності, повазі до літніх людей, тужить і плаче над знедоленими дітьми, сирітками. Пророк і Будитель Т. Г. Шевченко своїми творами стояв на сторожі людської душі, її високого. рівня духовності. Більшість його творів є педагогічними настановами, педагогічною мудрістю.

Не дуріте самі себе,

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

("І мертвим, і живим"...)

Так міг сказати лише мудрий педагог, хто чітко бачить і глибоко розуміє психологічні процеси в сім'ї, у навчальному закладі, у суспільному житті.

М. П. Драгоманов (1841—1895) — відомий діяч культури, який уболівав за Україну, освіту, співчував долі вчителів (нарис "Два учителі"). Він був наставником І. Франка, В. Стефаника, О. Пчілки, Лесі Українки. Широка культурна діяльність цього вченого уславила його ім'я. У 1991 р. воно було присвоєно Київському педінституту (нині університет).

Учений — просвітитель обстоював освіту не вузько національну, а як таку, що вбирає в себе кращі здобутки світової культури. Після Валуєвського циркуляра в 1876 р. царем був підписаний Ємський указ, за яким категорично заборонялося викладання українською мовою, не дозволялося друкування українських книг тощо. Драгоманов обстоював введення української мови в народних школах, бо "мова, що відбиває життя та побут народів, сама по собі слугує засобом освіти". Він вважав, що обмеження рідної мови веде до непоправних явищ — винародовлення, морального та інтелектуального занепаду нації.

О. В.Духнович (1803—1865) — помітна постать у Закарпатті (тоді це була Австро-Угорщина), в історії української освіти. Він створював підручники для народних шкіл, брав участь у широкій освіті, культурно-освітній діяльності. Його книги "Книжиця читальная для начинающих" (1847), "Краткий землепис для молодых русинов" (1851), "Сокращенная граматика письменного русского языка" (1853), "Народная педагогия" (1857) допомогли відкрити в Закарпатті понад 70 початкових шкіл. Обстоював ідею народності виховання. Важливою ознакою народності вважав мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. Мета виховання, на його думку, — формування громадянина і патріота. Для цього слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них розвивати її розумово, морально й фізично. О.Духнович наголошує на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості, бо людина, вихована поза працею, є тягарем для суспільства.

Леся Українка (1871—1913) — видатна українська поетеса, громадський діяч. Народилася в місті Новоград-Волинський, у сім'ї інтелігентів. Одержала прекрасне сімейне виховання; володіла 10 мовами, добре знала історію, світову літературу, вивчила філософію. З раннього дитинства цікавилася питаннями освіти й культури. У 19 років написала підручник для своїх сестер "Древня історія східних народів". Писала про роль учителя, мету сімейного виховання вбачала у вихованні громадян. У працях "Жалость", "Над морем", в оповіданні "Дружба" Л.Українка описувала працю бідняків, показала, що в сім'ї бідних виростають чесні, працелюбні люди. Вона виступала за освіту дорослих, колективні читання для народу, складала каталоги популярних брошур для навчання дорослих.

Учителем школа стоїть.

І.Франко

І. Я. Франка (1856—1916) — український письменник, учений, громадський діяч. У1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію, учився у Львівському, а пізніше в Чернівецькому університетах. У 1893 р. захистив докторську дисертацію у Віденському університеті. Педагогічні погляди І. Франка формувалися під впливом російської прогресивної педагогіки (О. Герцена, М. Чернишевського, М.Добролюбова, Д.Писарева). Він переклав на українську мову "Що робити" М. Чернишевського, написав передмову до статті М.Добролюбова "Про значення авторитету у вихованні", виданої у Львові окремою брошуркою. Йому належать художні, публіцистичні твори педагогічного спрямування ("Учитель", "Борис Граб", "Отець-гуморист", "Олівець", "Красне писання", "До світла", "Чого хоче галицьке робоче товариство" та ін.).

І. Франко боровся проти реакційної політики Австро-угорської монархії в галузі освіти. Критикуючи антинародну систему освіти, Франко вимагав докорінної зміни як шкільної системи, так і змісту освіти. Він проголошував право всіх трудящих на безкоштовну освіту дітей рідною мовою, вимагав відокремлення школи від церкви, передачі шкільної справи громадським організаціям, зближення школи з життям, виступав за демократизацію школи та її відповідність до інтересів трудящих. Франко боровся за поліпшення правового і матеріального стану вчителів. Багато уваги І.Франко надавав сімейному вихованню і особливо підкреслював роль матері у вихованні дітей ("Жінка-мати"). Поет, прозаїк, драматург, перекладач і літературний критик, педагог, історик, теоретик літератури, театру й мистецтва, публіцист, філософ, культуролог, українознавець, фольклорист, політолог, мово знавець, етнограф і економіст — такий широкий і розмаїтий діапазон злетів геніальної творчості Івана Франка, яка відзначається своєю оригінальністю, новизною, глибиною думки, що назавжди увійшла у світову класику і є нашою національною гордістю.

У спадщині українського національного генія понад сто наукових і публіцистичних праць та художніх творів, присвячених темам виховання дітей і молоді. "Учителем школа стоїть; коли учитель не потрібний, не приготовлений, не сумлінний, то й школа ні до чого", — ці слова І.Франка, сказані у 1892 р. на вічі Снятинськім, стали крилатими.

У вселюдськім житті тільки той народ бере

перемогу, який має найкращу школу.

С. Русова

С. Русова (1856—1940) — видатний педагог, громадський і державний діяч. Психолого-педагогічні ідеї С. Русової лежать в основі роботи нових типів шкіл і дошкільних закладів. У Києві в 1993 р. створено освітньо-виховний центр Софії Русової, який надає допомогу педагогам. До 140-річчя з дня народження С. Русової у Львові вийшла друком книжка "Теорія і практика дошкільного виховання", у Києві — "Вибрані педагогічні твори", "Мої спомини".

С. Русова народилася 1856 року на Чернігівщині, першу освіту європейського рівня одержала в родинному колі, згодом закінчила найкращу жіночу гімназію в Києві "Бригантина". У 1871 р. у Києві відкрила перший дитячий садок в Україні. Працювала в недільних школах, організовувала дитячі садки та притулки. У 1919 р. в уряді УНР С. Русова очолювала два департаменти — дошкільного виховання і позашкільної роботи, друкувалася в журналах із питань національної освіти різних народів. Національну освіту вважала головною умовою становлення та розвитку і нації, і державності. На початку 20-х років С. Русова у віці 60 років змушена була емігрувати. Працювала в Празі у Вищому Українському педінституті ім. М. Драгоманова. Основні засади педагогічної діяльності С. Русової такі:

о ідея державотворчого значення школи й освіти. "Велике слово — школа! Се скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, се шлях до волі, до науки, до добробуту. У вселюдськім житті тільки той народ бере перемогу, який має найкращу школу" ("Нова школа", 1917);

о освіта й виховання повинні будуватися на підставі положень педагогіки і психології про закономірності та умови розвитку сучасної дитини, про найбільш доцільні для певного віку методи навчання;

о найоптимальнішою є початкова школа з першого по п'ятий клас;

о сучасний учитель повинен мати високий рівень наукової компетентності і практичної педагогічної майстерності.

"Якщо ми потребуємо демократії, то мусимо для неї виховувати молодь для того, щоб ця молодь могла утворити новий, кращий гуманний світ... Гаслом нової школи є саморозвиток і соціальна служба — служба родині, громаді, державі, нації, людству", — писала С. Русова в 1918 р. в праці "Дещо з філософії виховання". Ці ідеї мають абсолютне сучасне звучання, як і думки С. Русової щодо змісту освіти.

Найдоцільнішими предметами для малечі вона вважала мистецтво і природознавство, які мають найкращі можливості для морального й естетичного впливу.

Відомо, що С. Русова особливої уваги надавала громадському авторитету вчителя, вихователя, його загальнокультурній, психологічній і фаховій майстерності.

Ким тільки не доводилося працювати Русовій: вихователем дитячого садка, учителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педінституті в Києві, Кам'янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманову Празі; була членом Української Центральної Ради, головою департаменту дошкільної і позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником української педагогічної академії тощо. Але проблеми виховання й освіти української молоді у неї завжди були на першому плані.

Сьогодні освіта порушує і розв'язує ці ж питання. Отже, концепції Софії Федорівни Русової не втратили й сьогодні своєї актуальності. Немало освітян-ентузіастів створюють дошкільні заклади, школи, ліцеї, дитячі центри, працюють за ідеями С. Русової, використовуючи її педагогічну спадщину.

Плекаючи свої кращі національні традиції,

борючись за свою самостійну державу, віримо,

що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра.

Г. Ващенко

Г.Ващенко (23.04.1878—2.05.1967). Професор Г. Ващенко — видатний український учений, педагог і психолог — уродженець Полтавщини (с. Богданівка). Помер у Мюнхені (Німеччина). У Москві закінчив богословські студії, на священика не висвячувався, бо був розчарований поведінкою духовних осіб і професорів та студентів, далекою від християнських норм. Він повернувся в Україну, і тут учителював, вивчав педагогіку і психологію (зокрема Петра Лесгафта). Працював у різних гімназіях в Україні, у Грузії, досвід використав в організації освіти в Україні (у 1917—20 рр.), організував учительські курси, школи. Швидко став доцентом Українського Полтавського Університету (1918). У 1927 р. став професором і керівником кафедри педагогіки, написав "Загальні методи навчання", видав у 1928 р., як підручник для педінститутів в Україні. Керував аспірантською групою, але був визнаний "буржуазним націоналістом", знятий з посади, чекав своєї черги на знищення. Книга була знищена, а сам Г. Ващенко виїжджає в 1936 р. в Сталінґрад, де працює в педагогічному інституті. Під час Другої світової війни повертається в Україну, потім з родиною виїхав до Мюнхена, де очолив кафедру педагогіки в Українському Вільному Університеті, а також став ректором Української богословської Академії в Мюнхені. 22 роки провів у еміграції. Найбільше працював у справі національного виховання української молоді в умовах діаспори. Написав праці "Виховання волі і характеру", "Основи естетичного виховання", "Виховання любові до Батьківщини", "Виховна роль мистецтва", "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання".

Професор Г. Г. Ващенко в основу виховного ідеалу поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові і красі. Зведений ним виховний ідеал українця — служіння Богові і своїй нації — є традиційним у житті і побуті українського народу. А такі риси українського народу як працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність і гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, любов до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців, вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут є основою української ментальності. Славнозвісний підручник "Виховний ідеал" Г.Ващенко завершує словами: "Українська молодь мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротися за них".

Українське педагогічне товариство нині носить ім'я Г. Ващенка.

Маючи неабиякі здібності, Б.Грінченко самостійно досяг такого рівня освіченості, здобув такий науковий авторитет, що російська імператорська Академія наук надсилала йому на рецензії праці своїх академіків з етнографії, фольклору, лексики.

Мартиненко В. О.

Б. Д. Грінченко (1863—1910). Сучасники знали його як людину багатогранних обдарувань, ученого, історика, письменника, перекладача, мовознавця, лексикографа, соціолога, етнографа, прогресивного громадського діяча України. Народився вчений на Харківщині. Цікаве його родовідне дерево. Дідусь — сотник Сумського полку—був родичем художника І. Айвазовського, бабуся — двоюрідною сестрою письменника Г.Квітки-Основ'яненка. Батьки Б.Грінченка — вихідці з дворян, удома була велика бібліотека. Через усе життя проніс Борис Грінченко любов до книг, які дали йому енциклопедичні знання, високу освіченість. Харківська реальна школа була єдиним офіційним навчальним закладом, у якому він учився, але не закінчив. У 1881 р. І.Франко в журналі "Світ" уперше опублікував п'ять віршів Б.Грінченка, який у тому ж році екстерном склав іспити на народного вчителя, бо саме тут вважав найбільш потрібною і корисною свою працю. У 80-ті роки він пише вірші, укладає дитячу читанку "Од снігу до снігу", перекладає працю англійського педагога й філософа Г. Спенсера "Виховання розумове, моральне й фізичне", знайомиться з досягненнями світової педагогічної думки. До 1893 р. Борис Дмитрович нелегально навчав своїх учнів української грамоти (хоча влада це категорично забороняла), для цього він самотужки склав, написав друкованими літерами й розмалював буквар. Свої педагогічні ідеї він викладав у численних теоретичних працях: "Яка тепер народна школа на Україні", "Народні вчителі і українська школа", "Якої нам треба школи" та ін. Переїхавши до Чернігова, Б. Грінченко розгорнув видавничу діяльність — випустив 45 книг для народу, а з 1902 р. оселився в Києві, повністю долучився до письменницької, редакційної та видавничої діяльності. Написав підручники: "Буквар" для першокласників, "Рідне слово" —

українську читанку. У 1907—1909 рр. він узявся за впорядкування чотиритомного "Словника української мови" — це найповніше зібрання української лексики XX ст., його реєстр нараховує близько 70 тисяч слів літературної мови, фольклору, діалектів. Прожив Б. Грінченко коротке й нелегке життя — усього 47 років, по-справжньому він ще не оцінений.

Основні положення педагогічної системи Б. Д. Грінченка такі: школа повинна бути національною, народною, загальнодоступною, взаємодіяти з соціальним середовищем. Навчально-виховний процес повинен бути часткою духовного життя суспільства, базуватися на принципах природовідповідності, демократизму, гуманізму, історичності, наочності, систематизації знань. Навчання повинно проводитися українською мовою. Учитель повинен бути якісно новим, обізнаним із педагогічною та художньою літературою. Головні завдання школи: формувати розвинену людину, яка спроможна засвоїти світоглядні, морально-етичні, естетичні, психолого-етнографічні особливості певної нації. Б. Д. Грінченко вважав, що нова школа повинна надати освіті розвиваючий, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Уся суть народної школи полягає, на думку педагога, у тім, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності. Він у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятовування, протиставляв їм образне абстрактне мислення, залучав учнів до самостійного читання, написання рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного, вважав, що книги повинні нести ідеали гуманізму, добра, правди і краси.

Педагогічна творчість апостолів українського просвітництва М. Драгоманова, Б. Грінченка, Г. Франка, С. Русової, Г. Ващенка є золотим фондом вітчизняного шкільництва та педагогіки, основою розбудови національної школи і педагогіки суверенної України.