Загальна характеристика педосфери

Одним з головних питань охорони довкілля є охорона педосфери.

Класифікація земельних ресурсів

• Сільськогосподарські землі (33,1%) є найціннішою частиною земельних ресурсів. Вони забезпечують людство продуктами харчування; більша частина сільськогосподарських земель відводиться під ріллю, багаторічні насадження (сади, лісосмуги тощо), луги й пасовиська.

• Ліси (30,1 %) – надзвичайно важлива складова біосфери. Вони є одним з основних поглиначів вуглекислого газу атмосфери й виробників кисню; постачають людству дуже цінні матеріали (деревина, си­ровина для хімічної промисловості), продукти харчування тощо; мають велике рекреаційне значення.

• «Інші землі» (36,8 %) поділяються на дві групи.

▲ Землі, малопридатні для сільського господарства – пустелі, гори, тундра, яри.

▲ До другої групи належать заселені й забудовані території, тобто такі, які вже не можна використати якось інакше.

Педосфера – це ґрунтовий шар землі в складі біосфери, заселений мікроорганізмами, рослинами, тваринами.

Ґрунти – це природні утворення, які характеризуються родючістю – здатністю забезпечувати рослини речовинами, необхідними для їх життєдіяльності, а також накопиченими водою й повітрям.

Землі, які використовуються або можуть бути використані в галузях народного господарства, називають земельними ресурсами.

Виникли ґрунти в результаті тривалої взаємодії живих організмів і субстрату (певного типу гірських порід – гранітів, вапняків, базальтів, глин, пісків чи сланців тощо), розкладу живих організмів, впливу природних вод і атмосферного повітря.

Товщина ґрунтового покриву становить від 15-20см до 2-3м.

В.Вернадський називав грунт «біокосним» тілом і «благородною іржею», оскільки він є результатом дії живої і неживої природи.

Безліч видів частину або все своє життя проводять у ґрунті, розпушуючи його та удобрюючи. Це мікроорганізми, найпростіші, черви, вищі тварини. Грунт не лише живить, а й утримує рослини. Найважливіша особливість ґрунту – родючість, тобто забезпечення рослин усім необхідним для їх росту і розвитку.

Найродючіші та найпотужніші ґрунти – чорноземи, в них міститься багато гумусу (перегною). Перегній – органічна речовина, яка утворюється з решток померлих рослин під впливом діяльності мікроорганізмів. Кращі чорноземи містять до 70-90 % гумусу (перегною). Вони формувалися протягом тисячоліть у зонах лугових степів, де був сприятливий клімат (тепле літо, кількість опадів – 500-600 мм. на рік) і оптимальні умови для розвитку багатої трав'яної рослинності. В.Докучаєв називав чорноземи «царем ґрунтів».

Підзолисті ґрунти – сформувалися на півночі, в лісовій зоні, де вологи більше, але не досить тепло.

Бурі, сіро-бурі й каштанові ґрунти, сіроземи, солонці та солончаки формувалися на півдні, де тепла більше, ніж у степовій зоні, але значно менше вологи, рослинність бідна, ґрунтоутворення відбувалося слабше.

Функції ґрунтів:

• вони є головним джерелом одержання продуктів харчування;

• утримають рослини та забезпечують їх живлення;

• приймають участь у мінералізація органічних решток;

• вони відіграють активну роль у очищенні природних і стічних вод, які через них фільтруються;

• грунтово-рослинний покрив планети є регулятором водного балансу суші, оскільки він поглинає, утримує й перерозподіляє величезну кількість атмосферної вологи.

• грунт є місцем проживання численних видів тварин;

• він учасник колообігу хімічних елементів;

В Україні нараховується близько 650 видів різних ґрунтів.

Земельні ресурси області

На частку Івано-Франківської області припадає близько 2,1% загального земельного фонду України.

Особливості земельного фонду області:

- найбільша площа зайнята лісами – 45,6%,

- під сільськогосподарськими угіддями зайнято 45,7% площі області,

- «іншим землі» – 7,0%.

- решта землі знаходиться під водою – 1,7%

Ресурсною специфікою ґрунтового покриву області є те, що зустрічаються майже всі групи ґрунтів, які властиві для лісостепової, передгірської та гірської зон Карпатського регіону.

Всього нараховується 22 назви груп ґрунтів:

• бурі гірсько-лісові,

• бурозольно-підзолисті дерновинні,

• болотні та торфянисто-болотні ґрунти,

• опідзолені, темно-сірі ґрунти,

• чорноземи.

Найбільш розораними є землі в таких районах:

• Городенківському (68%),

• Снятинському (64%),

• Рогатинському (54%),

• Тлумацькому (55%),

• Галицькому (52%).

7.2 Фактори деградації ґрунтів

При нераціональному використанні ґрунтів, можлива їх деградація, під якою розуміють поступове погіршення властивостей ґрунтів. А це приводить до зменшення вмісту гумусу, руйнування структури ґрунту, зниження родючості ґрунту.

Основні фактори деградації ґрунтів

▲ Ерозія – (лат.) еrosia - роз'єднання. Механічне руйнування ґрунтів. Під цим словом розуміють різноманітні процеси руйнування та зносу ґрунтового шару, іноді разом з ґрунтоутворюючими породами. Розрізняють: водну ерозію ґрунтів, вітрову ерозію. Ерозія ґрунтів існувала в природі завжди як природний процес, швидкість якого близька до швидкості процесу ґрунтоутворення. Це, так звана, природна геологічна ерозія, яку неможливо попередити і яка не завдає значної шкоди земельним ресурсам. Поряд з геологічним процесом, який є частиною еволюції Землі, має місце прискорена або руйнівна ерозія, що виникає під впливом діяльності людини.

При прискореній ерозії втрати компонентів ґрунту не компенсуються в процесі ґрунтоутворення і ґрунти частково або повністю втрачають свою родючість. Причин прискореної ерозії є декілька. По-перше, це безконтрольна вирубка лісів. Ліс є найбільш ефективним захистом ґрунтів від ерозії. Великі дерева за допомогою кореневої системи втримують ґрунт в «міцній сітці». Ліс затримує талу та дощову воду і перешкоджає цим утворенню поверхневого стоку. Вода поступово всмоктується ґрунтом, поповнюючи запас ґрунтових вод, підтримуючи вологість ґрунтів. Вважається, що на 10 тис. га лісу втримується до 500 тис. м³ води.

Ерозія, яка викликана надмірним випасом худоби. Із збільшенням чисельності худоби рослинність значно бідніє, Багаторічні рослини втрачають здатність ефективно захищати ґрунти. Поряд з обкусуванням худобою рослин важливою причиною руйнування пасовищ є вибивання ґрунтів копитами тварин. Сумісна дія цих факторів призводить до значного зменшення маси зеленої речовини та скорочення площ, що вкриті рослинністю.

Водна ерозія ґрунтів – це змивання частинок ґрунтів талими та зливовими водами. Розмивання ґрунтів проходить сильніше на схилах, тому в гірських районах ерозія набуває особливої сили. До водної ерозії ґрунтів відносять, також, розмивання берегів річок при повенях. Найбільш небезпечна форма водної ерозії в горах – це селеві потоки.

Вітрова ерозія полягає у видуванні та переміщенні вітром дрібних сухих частинок ґрунтів.

▲ Опустелювання – це процес висушування ґрунтів, внаслідок чого ґрунти стають непридатними для сільського господарства. Цепроцес, який призводить до втрати природної екосистемної суцільної рослинності з подальшою неможливістю її відновлення без участі людини. Опустелювання проходить в результаті природних та антропогенних факторів. Може наступити внаслідок зведення лісів, випасу худоби, нераціонального використання водних ресурсів, тощо.

▲ Токсикація ґрунтів – забруднення ґрунтів різноманітними антропогенними забруднювачами. Зумовлена антропогенною діяльністю людини. В зв'язку з цим, проводиться нормування антропогенного навантаження на ґрунти.

▲ Вторинне засолення ґрунтів. Це процес накопичення в поверхневих шарах ґрунтів легкорозчинних солей карбонатів, хлоридів і сульфатів лужних металів. Засолення ґрунтів відбувається через неправильне зрошення. Протягом останніх десятиріч багато ґрунтів стали непридатними для використання їх у сільському господарстві через «білу отруту». Це – сіль, якою забиті всі пори ґрунту та його поверхня в результаті випарювання зрошувальних вод. Нині через перезволоження, а звідси через їх засоленість, гинуть дерева, поля, сади, виноградники.

▲ Прямі втрати ґрунтів відбуваються в результаті перетворення їх в міста, промислові підприємства, дороги тощо.

7.3 Загальні аспекти впливу хімізації сільського

господарства на екологічний стан довкілля

Нерозумна аграрна політика – це погіршення стану ґрунтів через накопичення в них шкідливих хімічних речовин (внесень міндобрив та різних пестицидів). Внесений у грунт фосфор практично не вимивається. Використання великої кількості фосфорних добрив призводить також до накопичення в ґрунтах фтору, стронцію, урану, торію, радію. На сьогодні в ґрунтах світу накопичено близько 150 млрд. т азоту, зокрема в чорноземах – до 20-30 т азоту на кожному гектарі. Нітрати накопичуються не лише у воді й ґрунтах, а й у рослинах, овочах, фруктах. Цим справляють шкідливий вплив на здоров'я людини.

Нітрати мало токсичні, але в шлунковому тракті вони під дією мікрофлори відновлюються до нітритів (солі азотистої кислоти). Вони набагато токсичніші, особливо для людей похилого віку та дітей з серцево-судинними хворобами. Різні рослини мають неоднакову здатність до накопичення ні­тратів. Найбільше їх акумулюють: кріп, салат, петрушка, потім буряки, значно менше – капуста та морква, ще менше – кар­топля. Концентруються нітрати в рослинах теж по-різному: в капус­ті їх найбільше в центральній кореневій частині та верхніх лист­ках, у огірках, патисонах – у шкірці, в картоплі – всередині, у моркві, буряках, кабачках – у нижній частині плоду.

Хімічне забруднення грунтів

Найпоширенішими забруднювачами ґрунтів є: мінеральні добрива, пестициди, нафтопродукти, важкі метали, радіонукліди,

Мінеральні добрива.

Мінеральні добрива – це неорганічні речовини, як правило солі, які містять необхідні для речовин елементи живлення.

Азотні добрива – це нітроген, який є важливим елементом для живлення рослин.

Вміст в ґрунтах сполук нітрогену сприяють врожайності, підвищенню вмісту в рослинах білків та крохмалю, використовують для удобрення зерна.

Азотні добрива, внаслідок їх високої рухливості в природному середовищі здатні проникати в поверхневі та ґрунтові води.

Фосфорні добрива (ФД) – сполуки фосфору беруть участь у процесі синтезу амінокислот і білків, жирів, крохмалю та цукру. Нестача фосфору в ґрунті: порушує розвиток рослин, це причина погіршення якості врожаю, через це знижується вміст в рослинах білку, цукру. ФД використовують для підвищення цукровості буряків, збільшує врожайність і якості соняшника, збільшує врожайність маслянистих культур (тютюну, картоплі), збільшує поживну цінність сіна.

Забруднення довкілля ФД призводить до потрапляння на орні землі сполук важких металів, радіонуклідів, можуть привести до «цвітіння» водойм. Використання фосфорних добрив повинно знаходиться під контролем агрохіміків і екологів.

Калійні добрива – калій на відміну від нітрогену та фосфору не входить до складу органічних сполук рослин, але відіграє важливе значення в їх водному балансі, вуглеводному та білковому обміні. Калій посилює фотосинтез і відплив цукрів від листя до інших органів рослин, сприяє міцності стебла. Для компенсації втрат мінеральних речовин ґрунтом у нього носять добрива – азотні, фосфорні, калійні, але треба пам’ятати, що добрива часто містять важкі метали та радіонукліди.

Пестициди – це загальноприйнята назва отрутохімікатів, які використовуються в с/г для захисту рослин і тварин. Це різні хімічні сполуки, що володіють високою біологічною активністю і вони здатні знищувати або пригнічувати життєдіяльність живих організмів – комах, гризунів, спор грибів, бактерій тощо. Термін походить від грецьких слів «pestis» – зараза, «codi» – вбивати.

Світове виробництво пестицидів щороку зростає. Так, якщо у 1975 році воно складало 1,6 млн. тонн, то у 2009р. – 2,7 млн. тонн.

Пестициди негативно впливають на людей. При потраплянні отрути в організм наступає: сорбція речовини, її розчинення в жирах та біологічних рідинах, наслідок: поширення отрути в організмі, після цього настає враження клітин, блокування ферментів, гормонів, тощо. Вплив пестицидів на людину залежить від: хімічної природи отрути, токсичності, шляху потрапляння в організм. Потрапляючи тим чи іншим шляхом в організм людей, пестициди можуть викликати отруєння, які поділяють на:

При гострому отруєнні уражаються: печінка, нирки, нервова система. Симптоми отруєння нагадують харчові: загальна слабкість, головокружіння, нудота.

Негострі отруєння людей пестицидами спостерігаються при потраплянні в організм відносно невеликих доз високотоксичних препаратів або великих доз малотоксичних. При цьому отруєння протікає в більш легкій формі.

Хронічні отруєння пов’язане з тривалим потраплянням в організм пестицидів у невеликих їх кількостях, як правило значно нижчою за ГДК. Наслідки можуть привести до літальних випадків.

Можемо зробити висновок, що завдяки такій політиці:

• На величезних площах землі в степових і засушливих районах ґрунти втратили здатність вбирати й пропускати воду,

• Структура ґрунтів деградує.

• Вони перенасичені шкідливими хімічними речовинами.

• Повсюдно врожайність ґрунтів катастрофічно зменшується.

Потрібні термінові заходи для відтворення структури й родючості ґрунтів – нейтралізація, розсолення, збагачення гумусом тощо.

7.4 Рекультивація порушених ґрунтів

Людина своєю діяльністю негативно впливає на поверхню землі. У результаті антропогенної діяльності утворюються порушені землі, тобто такі, що втратили свою господарську цінність або стали джерелом негативного впливу на природне середовище. Такий процес ми називаємо порушенням земель. Процеси природного відновлення рослинного шару ґрунтів та рельєфу порушених земель проходять повільно, тому що порушення земної поверхні не зникає, а стає стійким техногенним формуванням. Згідно з існуючим законодавством, порушені землі підлягають відновленню. З метою збереження та покращення родючості земель здійснюється рекультивація земель.

Рекультивація – штучне відновлення родючості ґрунту та рослинного покриву.

Рекультивація передбачаєкомплекс інженерно-технічних, меліоративних, агротехнічних, лісогосподарських та інших робіт. Вона виконуються з метою відновлення родючості порушених земель, а також покращення умов природного середовища. В залежності від наступного використання порушених земель, розрізняють такі напрямки рекультивації:

Сільськогосподарська рекультивація – це підготовка земель до використання як сільськогосподарських угідь. Це створення на рекультивованих землях орних і кормових угідь, садів та виноградників. Вона є найдорожчим видом відновлення земель і здійснюється в районах розвинутого сільського господарства й сприятливих для сільського господарства кліматичних зонах.

Лісогосподарська рекультивація – це підготовка земель під лісопосадки експлуатаційного та спеціального призначення: ґрунтозахисних, санітарно-захисних тощо;

Будівельна – це підготовка земель до промислового й цивільного будівництва.

Водогосподарська рекультивація це – будівництво водойм різного призначення: водосховища, водойми для розведення риби тощо;

Рекреаційна рекультивація – це будівництво зон відпочинку (парки, пляжі, сквери).

Санітарно-гігієнічна рекультивація – це біологічна консервація порушених земель, які негативно впливають на природне середовище. Мета цього виду рекультивації – консервація об'єктів, запобігання їх шкідливому впливу на навколишнє середовище (скажімо, щоб шламосховище не забруднювало повітря й підземні води шкідливими речовинами).

Комбінована – це об'єднання двох і більше напрямків, наприклад
лісо- та водогосподарська.

Роботи по рекультивації земель проводять, як правило, в два етапи: технічна рекультивація, біологічна рекультивація.

Технічна рекультивація включає в себе такі роботи: зняття, складування та збереження родючого шару грунту, гірничо-планові роботи по вирівнюванню поверхні порушених земель, будівництво під’їзних шляхів, проведення протиерозійних, гідромеліоративних заходів, укріплення бортів кар’єрів при водогосподарській рекультивації.

Біологічна рекультивація включає комплекс заходів, які передбачають покращення фізичних і агрохімічних властивостей ґрунтів. На рекультивованих землях проводять роботи по відновленню родючості ґрунтів; роботи по підвищенню продуктивності сільськогосподарських та лісових угідь; заходи по відновленню флори і фауни. Залежно від конкретних умов, проводяться: вапнування, піскування чи глинування ґрунтів, вносяться мінеральні й органічні добрива, а також зола, стічні води, збагачені поживними речовинами.

Нині рекультивацію земель включають у основні виробничі процеси. Підприємства, які порушують землі, зобов’язані після закінчення робіт привести їх до стану, придатного для використання в сільському, лісовому чи рибному господарстві. Від цього залежить екологічна чистота земної поверхні.

 

Лекція 8

ОХОРОНА ТВАРИННОГО І РОСЛИННОГО СВІТУ

 

8.1 Охорона флори

8.2 Охорона фауни

8.3 Заповідна справа.

Охорона флори

Поняття «жива речовина» як сукупність всіх рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, що населяють Землю, ввів В.Вернадський.

Живий світ планети налічує близько 0,5 млн. видів рослин, близько 2 млн. видів тварин. Біомаса живих організмів становить 0,0001 % від маси біосфери. Всі наукові назви рослин і тварин даються латинською мовою й складаються з двох слів – назви роду (перше слово) та назви виду (друге слово). Вид – це сукупність популяцій схожих особин, що мають однакові будову та функції й існують у певних географічних (екологічних) умовах. Особини одного виду в природі схрещуються лише між собою. Рід – вище за ієрархією угруповання, що об’єднує споріднені види. Близькі роди об’єднуються в сімейства. Сімейства в порядки, а порядки – в класи.

Класифікація живих організмів – це розподіл усіх живих істот за особливостями будови, функцій, а також підпорядкування груп одна одній.

Певний географічний регіон, область чи район мають характерний рослинний світ (флору). Флора ніколи не буває однаковою в двох географічних регіонах чи зонах, що зумовлено різними кліматичними й мікрокліматичними умовами, геологічною будовою та рельєфом, міграціями. Рослинність дуже чутливо реагує на зміни екологічних факторів і в наш час є чітким показником обсягу антропогенного впливу на природу. Яскравим прикладом може бути: загибель лісів навколо великих промислових центрів світу внаслідок кислотних дощів, опустелювання в регіонах виникнення засоленості ґрунтів через неправильне зрошення земель тощо.

Природні умови України сприяли розвитку дуже багатої та різноманітної флори (тут зростає близько 5 тис. видів рослин природної флори та близько тисячі видів культурної та заносної флори), яка розподілена досить нерівномірно.

Розподіл флори на території України: найбагатшою є флора Криму та Карпат (близько 2 тис. видів); Полісся та лісостепова зона налічують лише по 1 600-1 700 видів; у степу їх ще менше – близько тисячі.

Рослини – найбільш беззахисні перед діяльністю людини й з урахуванням сучасного стану біосфери. Їх охорона нині стала важливим комплексним міжнародним завданням. У 1948р при ООН було створено спеціальну постійну Комісію по охороні щезаючих видів рослин і тварин, а згодом – Міжнародну Червону книгу, куди заносили всі рослини та тварини, яким загрожує вимирання. В 1978р. така книга була видана й в колишньому СРСР. Нині під загрозою зникнення на Землі знаходиться близько 20-25 тис. видів рослин, і багато з них ростуть в Україні. У 1982р. в Україні прийнято Закон про Червону книгу. До цієї книги сьогодні занесено понад 800 видів рослин і тварин з метою їхохорони та збереження, бо їм серйозно загрожує вимирання або знищення через людську діяльність. А екологічні умови в нашій Державі дедалі погіршуються.

Охорона фауни

Вирішення проблеми покращення екологічного стану біосфери вимагає нового підходу до тваринного світу – фауни. Біомаса тварин становить 2 % усього живого на нашій планеті. Нині налічується близько 2 млн. видів тварин (рослин – у п'ять разів менше). Найбільш численною групою є безхребетні. Безхребетні становлять до 95-99 % біомаси тварин на Землі; їх значення в біосфері величезне, особливо в кругообігу речовин і трансформації енергії. Сьогодні під загрозою знищення знаходиться вже близько 600 видів птахів і 120 видів ссавців, багато риб, земноводних, молюсків, комах. А за останні роки на Землі зникло: понад 100 видів звірів, 140 видів птахів.

У всіх куточках Землі на всіх континентах нині загострюється проблема знищення місць існування тварин. Скорочуються ареали слонів і носорогів у Індії та Африці. Великої шкоди тваринам завдають не лише антропогенні забруднення та пожежі, але й бурхлива активність браконьєрів (за останні роки ціна на слонові бивні зросла в десять разів, на ріг носорога – в 21 раз), які за рік вбивають від 65 до 75 тис. слонів (Танзанія, Кенія, Замбія, Заїр, Конго, Судан). У 1988р. через забруднення нафтопродуктами в Північному морі загинуло близько 3 тис. тюленів (усього їх там 75 тис.). А скільки тисяч птахів, риби гине після аварій танкерів-нафтовозів у океанах! Все скрутніше диким тваринам і в наших краях.

Проблеми України. Через велику щільність населення тут ще в XVI ст. були винищені кулани, в XVIII-XIX ст. – сайгаки, тури, тарпани, степові орли, дрофи, олені. Дуже рідкими стали лебеді, летючі миші, корсаки, соколи, деякі види раків і риб. У 1981 р. в Україні було прийняло Закон «Про охорону й використання тваринного світу», який передбачає збереження середовища мешкання тварин, умов розмноження й шляхів міграції під час виконання різних робіт. Над питанням охорони тварин нині активно працюють фахівці в кількох науково-дослідних установах АН України, галузевих інститутах, вузах. Почалися роботи з інтродукції, акліматизації й розведення дичини. В Україну були завезені зубр, лань, муфлон, деякі види риб і птахів, переселені зайці, косулі, олені (в райони, де дичини не було), взяті під охорону мурашники, бджоли-опилювачі.

8.3 Заповідна справа

Заповідники — це ландшафти, де зберігаються, охороняються й вивчаються всі компоненти екосистеми: повітря, ґрунти, гірські породи, природні води, рослинний і тваринний світ, пам'ятники природи та культури.

 

За своїм значенням заповідні території поділяються на:

Природний національний парк створюється з метою збереження природних комплексів з особливою екологічною, історичною і естетичною цінністю і використання їх в рекреаційних, просвітницьких, наукових і культурних цілях (Шацький, Карпатський, Синевір та ін.).

Державний заповідник формується з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів, вивчення природного ходу процесів і явищ, розробки наукових основ охорони природи. Господарська діяльність в його межах заборонена. (Розточчя, Горгаги, Медобори, Асканія Нова, Український степовий, Чорноморський, Дунайські Плавні, Ялтинський та ін.)

Державний заказник – територія, яка виділяється з метою збереження та відновлення окремих або декількох найбільш цінних або унікальних комплексів. Формується в межах території з Червонокнижними видами. В залежності від характеру державні заказники поділяються на: ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, гідрологічні, палеонтологічні, геологічні.

Державна пам'ятка природи – територія, або окремий природний об'єкт, які мають особливу цінність або є унікальними і беруться під охорону для збереження в природному стані з науковою, культурно-просвітницькою і естетичною метою.

Державний ботанічний сад – утворюється з метою збереження, вивчення і збагачення в спеціальних умовах різноманітних рослин для їх більш ефективного наукового, культурного і господарського використання (Київський ботанічний сад Академії наук).

Державний дендрологічний парк створюється з метою збереження, вивчення і збагачення в спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників для їх ефективного наукового, культурного і господарського використання (Хоростківський, Гермаківський).

Державні парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва – найбільш визначні зразки паркобудівництва. Беруть під охорону в естетичних, наукових, природоохоронних і оздоровчих цілях («Софіївка» в Умані, «Раїв'ський» в Бережанах, Скала-Подільський, Вишнівецький, Коропецький).

Державний зоологічний парк формується з метою збереження і вивчення в спеціально створених умовах об'єктів дикої фауни для науково-просвітницьких, пізнавальних і науково-дослідних цілей (Київський, Харківський та ін.)

Державне заповідне урочище – лісові, степові, болотні та інші природні комплекси, які мають велике наукове, природоохоронне і естетичне значення.

На території України функціонує кілька природних національних парків, 14 державних заповідників, у тому числі 2 біосферних (Чорноморський, Асканія Нова), 2 державних заповідно-мисливські господарства, близько 1600 заказників, 2650 пам'яток природи, 13 ботанічних садів, 17 дендрологічних парків, 6 зоологічних парків, 500 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 560 заповідних урочищ.

За останні роки в Україні сформовано цілу мережу природно-заповідних територій (5350 територій і об'єктів) загальною площею понад 1,1 млн. га.

Природно-заповідні території повинні виконувати роль банку гено- й ценофонду, тому що тривале та стабільне використаний біосфери в майбутньому залежить від збереження для прийдешніх поколінь всього генетичного різноманіття планети.

Лекція 9

ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА АНТРОПОГЕННОГО ЗАБРУДНЕННЯ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

9.1 Характер забруднень, їх визначення

9.2 Види забруднювачів (окис вуглецю, окиси азоту, шкідливі вуглеводні, сірчаний газ, сірководень, окиси азоту, сполуки хлору, сполуки фтору, сірководень, свинець, кадмій, ртуть)

9.3 Методи визначення якості та обсягу забруднень.

Характер забруднення

Основними джерелами антропогенного забруднення середовища є:

• виробники енергії (ТЕС, АЕС, ГРЕС, сотні тисяч котельних),

• усі промислові об'єкти (в першу чергу металургійні, хімічні, нафтопереробні, цементні, целюлозно-паперові),

• екстенсивне, перехімізоване сільськогосподарське виробництво,

• військова промисло­вість і військові об'єкти,

• автотранспорт та інші види транспорту (морський, річковий, залізничний, повітряний), гірниче виробни­цтво. Вони забруднюють довкілля сотнями токсичних речовин, шкідливими фізичними полями, шумами, вібраціями, теплом.

До XIII ст. людина не завдавала приро­ді надто великої шкоди. Люди використовували для своїх потреб натуральну сировину (деревину, льон, бавовну, шкіру, різні жири та природні барвники, глину тощо). Відходи, що при цьому утво­рювалися, залучалися силами природи в кругообіг речовин, від­бувалося їх природне самоочищення (окисні та відновні реакції, розклад речовин, активна діяльність мікроорганізмів, розчинення, розсіювання, засвоєння елементів рослинами). Але з розвитком хімії, металургії, енергетики й машинобудування, з появою сотень нових синтетичних та мінеральних речовин і величезним їх нако­пиченням стан справ докорінно змінився. Наприклад, відходи від синтетичних пральних порошків, нафтопродуктів, важкі метали, нітрати, радіонукліди, пестициди та інші шкідливі речовини не засвоюються мікроорганізмами, не розкладаються, а накопичуються тисячами тонн у ґрунтах, водоймах і підземних водах. Протягом 80 років з початку нашого сторіччя з надр Землі було видобуто корисних копалин (мінеральної сировини) більше, ніж за всю істо­рію людства, починаючи з палеоліту, причому значну частину си­ровини одержано за 25 останніх років.

Тепер лише в результаті спалювання паливних ресурсів в ат­мосферу планети щорічно викидається понад 22 млрд. т двоокису вуглецю, понад 150 млн. т сірчаного газу, щорічно світова про­мисловість скидає в річки понад 160 км³ шкідливих стоків, що­річно в ґрунти людством вноситься 500 мли т мінеральних добрив і близько 4 млн. т пестицидів, більша частина яких осідає в ґрунтах та виноситься поверхневими водами в річки, озера, моря та океани, в дуже значних кількостях накопичується в штучних водо­сховищах, які живлять водою промислові центри.

За останні 45 років використання мінеральних добрив зросло в 43 рази, а отрутохімікатів – у десять разів. Хоча за рахунок цього вдалося тимчасово підвищити врожайність зернових та деяких інших куль­тур вдвічі, картоплі й буряків на 15-20 %, однак багаторазово зросло й забруднення грунтів, ґрунтових вод і вирощуваних про­дуктів. Тому в районах підвищеної хімізації сільського господар­ства захворюваність дітей у 3-3,5 рази вища, ніж у районах з мі­німальною хімізацією.

Вважають, що за ступенем забруднення природного середови­ща нині перше місце посідають металургійна промисловість і ав­тотранспорт, які загалом спричинюють до 70-85 % всього обсягу забруднень (залежно від району та масштабів виробництва).

В Україні металургійна промисловість зумовлює близько тре­тини забруднень атмосфери й природних вод. Останнім часом для всіх великих міст України характерне зростання частки забруд­нення довкілля за рахунок автотранспорту. Ця частка в середньо­му становить 55-75 %, а в окремих районах міст (найбільші ав­тотраси та їх перехрестя, естакади) може підвищуватися до 80-82 %. У місцях розташування металургійної промисловості, вона є головним джерелом забруднення довкілля. Наприклад, промислове об'єднання «Запоріжсталь» щорічно викидає понад 150 тис. т шкід­ливих забруднень у атмосферу (понад 50 % усіх викидів у місті). Разом з іншими промисловими підприємствами, які через низький рівень технології виробництва й відсутність ефективного устатку­вання для очищення газо-димових і шкідливих водних викидів, пе­ретворили Запоріжжя на одне з найбрудніших міст в Україні. «Запоріжсталь» спричинила велику кількість професійних захво­рювань, погіршення здоров'я населення, особливо дітей, підвищен­ня смертності.

У результаті спалювання великої кількості твердого палива (переважно вугілля) поблизу металургійних центрів нагромаджу­ються також такі шкідливі речовини, як хлорвуглеводні, діоксин, вуглеводні, що мають мутагенні та канцерогенні властивості й пе­реносяться з димами на відстані десятки й сотні кілометрів (ди­мова труба висотою 250 м розсіює шкідливі речовини в радіусі 70-80 км). Забруднення довкілля постійно підвищується через зростаючу токсичність промислових і побутових відходів.

Збитки від відходів – це не лише величезні площі землі, зайня­тої звалищами, териконами, шлакосховищами, відвалами «пустої» породи біля кар'єрів (наприклад, на площі, де розташовані зва­лища навколо Києва, можна було б побудувати місто з населен­ням 300 тис. чоловік), а й смертельні дози різних токсикантів, що роками розносяться дощовими водами, та дими й пилюка від них.

Здавалося б, дрібниця – биті люмінесцентні лампи на звали­щах. Але кожна така лампа містить 150 мг ртуті, що здатна отруї­ти на рівні ГДК близько 500 м³ повітря. Люмінесцентні лампи ви­користовуються мільйонами й випуск їх зростає. Лише на москов­ському заводі ЗІЛ щорічно викидається на звалища близько 200 тис. таких ламп. Ртуть – дуже шкідлива речовина. Потрап­ляючи в ґрунти, повітря, грунтові й талі води, вона отруює все живе навколо, завдаючи здоров'ю не меншої шкоди, ніж радіація. А скільки в звалищах шкідливих речовин, крім ртуті!

За кількістю промислового бруду на душу населення Україна посідає одне з перших місць у Європі. Через це тут нині найнижча тривалість життя – 66 років, тоді як в Японії, Швейцарії, Ісландії та США – 75-79 років. У класифікації ООН колишній СРСР за тривалістю життя населення посідає 77 місце в світі, а показник збільшення кількості населення в Україні був у три – чотири рази нижчий середнього по СРСР. Нині в Україні смертність населення, особливо дітей, збільшилася.

Нині в Україні виявлено багато сотень районів, ділянок і об'єк­тів, де у воді, повітрі й ґрунтах внаслідок аварій, випробувань, витікання значно перевищені ГДК різних нафтопродуктів – теж дуже шкідливих речовин. Це райони аеродромів і їх нафтобаз (цивільних і військових), території всіх інших нафтобаз, нафтосховищ, нафтопереробних заводів, нафтових свердловин, автостоя­нок, автозаправок, окремі ділянки нафтопроводів. Деякі райони, де екологічна ситуація через забруднення нафтопродуктами стала критичною, вже відомі всій Україні та за її межами (Лисичанський, Херсонський та інші нафтопереробні комбінати, території вій­ськових аеродромів поблизу Білої Церкви та Узина, райони Бо­рислава, Долини в Прикарпатті та Шебелинки на Полтавщині). В цих місцях нафтою пропахло не лише повітря, вона накопичує­ться в колодязях, рівчаках, ярах, підземних водах, льохах, вона не тільки отруює, а вже стала вибухонебезпечною.

Слід пам'ятати: у разі надходження до водойм нафтопродукти утворюють на поверхні дуже тонку стійку плівку (тобто розпливаються на великих площах), що утруднює процеси обміну, кру­гообігу речовин у екосистемах.

Пари нафти та її продуктів, концентрація яких становить 10 мг/м³ і більше, викликають у людини захворювання органів дихання й центральної нервової системи, підвищену стомлюва­ність.

Під час згорання 1 кг етильованого бензину в атмосферу ви­кидається близько 1 г свинцю (його ГДК у повітрі має не пере­вищувати 0,0007 мк/м³). Ця кількість може отруїти на рівні ГДК близько 1400 тис м³ повітря. Кожен автомобіль за рік збіднює ат­мосферу на 4350 кг кисню і насичує її 3250 кг вуглекислого газу (а всього нині в світі налічується близько 500 млн. автомобілів), 530 оксиду вуглецю, 93 вуглеводнів, 27 оксидів азоту та близько 1 кг свинцю.

До основних антропогенних забруднювачів довкілля, крім шкідливих речовин, що викидаються промисловими підприємства­ми, пестицидів і мінеральних добрив, що застосовуються в сіль­ському господарстві, забруднень від усіх видів транспорту, нале­жать також різні шуми від виробництв, транспорту, іонізуюче випромінювання, вібрації, світло-теплові впливи.

У димах містяться також пари основних кислот, ртуті, феноли.

9.2 Види забруднювачів

Забруднення можна об'єднати в такі групи: механічні, хімічні, фізичні, біологічні.

За типом походження: матеріальні, енергетичні.

За часом взаємодії з до­вкіллям: стійкі, середньо тривалі, нестійкі.

За способом впливу: прямого, непрямого впливу на біоту.

За характером: навмисні, супутні, аварійно-випадкові.

Групи забруднень

Механічні забруднення — це різні тверді частки та предмети, викинуті як непридатні, спрацьовані, вилучені з вжитку на по­верхні землі, в грунті, воді, повітрі, космосі – від диму та пилу до уламків машин у кар'єрах і частин космічних апаратів і супут­ників у стратосфері й іоносфері.

Хімічні забруднення – тверді, газоподібні й рідкі речовини, хімічні елементи й сполуки штучного походження, які надходять у біосферу, порушуючи встанов­лені природою процеси кругообігу речовини й енергії.

Біологічні забрудн ення – різні організми, що з'явилися зав­дяки життєдіяльності людства — бактеріологічна зброя, нові віру­си (збудники СНІДУ, хвороби легіонерів, епідемій інших захво­рювань), а також катастрофічне розмноження рослин чи тварин, переселених з одного середовища в інше людиною навмисне чи випадково.

Фізичні забруднення – це зміни теплових, електричних, радіа­ційних, світлових полів у природному середовищі, шуми, вібрації, гравітаційні сили, спричинені людиною.

За типом походження

Всі антропогенні забруднення поділяють за типом походження на:

Матеріальні. А тмосферні забруднення (газоподібні, паро­подібні, тверді, у вигляді туману й змішані); стічні води (обо­ротні, умовно чисті й забруднені, зі значним перевищенням концентрації шкідливих речовин); тверді відходи (токсичні та нетоксичні).

Енергетичні: теплові викиди, шуми, вібра­ції, ультразвук, інфразвук, електромагнітні поля, світлове, ла­зерне, інфрачервоне, ультрафіолетове випромінювання, іонізація, електромагнітне випромінювання.

За часом взаємодії з до­вкіллям

Під стій кими антропогенними забруднювачами розуміють такі, що довго не зникають, не знищуються самостійно природою (різ­ні пластмаси, поліетилени, деякі метали, радіоактивні речовини з тривалим періодом напіврозкладу тощо).

Нестійкі з абруднюва­чі — ті, які негативно діють короткий час і розкладаються, роз­чиняються чи знищуються в екосистемах завдяки природним фізико-хімічним або біохімічним процесам.

За характером

Під навмисними забрудненнями розуміють: цілеспрямоване зни­щення лісів,

використання родючих земель і пасовиськ під забу­дову, утворення внаслідок діяльності людини кар'єрів, неправиль­не використання поверхневих і підземних вод, мінеральних ре­сурсів, вилов риби та ін.

Супутні забруднення — це поступові зміни стану атмосфери, гідросфери, літосфери й біосфери окремих районів та планети в цілому від комплексного негативного впливу антропогенної діяльності. Це: опустелювання, висихання боліт, озер, морів, поява кислотних дощів, потепління клімату через «парниковий» ефект, змен­шення озонового шару.

Відомості про фізичні, хімічні властивості й біологічна дія за­бруднювачів довкілля наведені в літературі, ми охарактеризуємо лише найбільш поширені.

Окис вуглецю (СО ) — чадний газ. Він не має кольору та запаху й є одним з найпоширеніших забруднювачів повітря. Окис вуглецю утворюється внаслідок неповного згорання кам'яного ву­гілля, газу, деревини, нафти, бензину. При концентрації в повітрі більше 1 % він негативно впливає на рослини, тварин і людину, понад 4% — спричинює смерть. Токсичність СО для людини полягає в тому, що, потрапляючи в кров, він позбавляє еритроцити (червоні кров'яні тільця) здат­ності транспортувати кисень, настає кисневе голодування, задуха, запаморочення й навіть смерть.

Окиси азоту NО_х для людини в десять разів небезпечніше, ніж СО. Їх багато в районах металургійних і хімічних заводів, ТЕС. З'єднуючись з водою в наших дихальних шляхах, вони утво­рюють азотну та азотисті кислоти, що спричинює сильні подраз­нення слизових оболонок, тяжкі захворювання. На територіях, що межують з найбільшими автомагістралями Києва (10-30 км), концентрації NО_х перевищують ГДК в 10-30 разів, бензапірену — в 3-10 разів.

Сірководень (Н₂S) на Землі існував завжди, утворюючись у результаті діяльності вулканів та сульфатредукуючих бактерій, які виникли з того часу, коли на Землі з'явилося повітря (понад 3,6 млрд. років тому). Нині вони продовжують утворювати сірко­водень з використанням сірчанокислих іонів у місцях, де недостатньо кисню — донних відкладах річок, боліт, озер і морів, особ­ливо в портах і районах стоку брудних вод з суші, в каналізацій­них системах усіх міст.

Важкі метали

Свинець (Рb). Він відноситься до важких металів, дуже токсичний, міститься в повітрі, грунтах, водах. Головним джерелом його надходження в середовище є: автотранспорт. Свинець у вигляді аерозольних часток викидається з вихлоп­ними газами. Сполуки свинцю є й у свинцевих фарбах, які вживають у побуті. Свинець є у покриттях водопровідних труб, ізоляціях елек­трокабелів, різних прокладках тощо. Нині встановлено, що з усіх цих джерел у повітря й воду постійно надходить свинець і шко­дить здоров'ю.

Кадмій (Сd) є досить отруйною речовиною, незначні концен­трації якої призводять до серйозних захворювань нервової систе­ми, кісткових тканин, а тривала дія навіть до смерті. Його ГДК становить 0,001 мг/л. Тяжке кісткове захворювання, відоме в Японії як ітай-ітай, викликане хронічним отруєнням кад­мієм (1956 р.), що знаходився в рисі, а рис накопичував цю ре­човину через забруднення відходами гірничодобувної промисловості, розміщеної навколо полів. У цих районах щоденно в організм людей потрапляло до 600 мкг. кадмію. До речі, в США нині за добу в організм дорослої людини по­трапляє до 50-60 мкг. кадмію, в Швеції – 15-20, у Японії – до 80 мкг. Щастя, що основна маса кадмію виводиться з організму досить швидко, адсорбується лише приблизно 2 мкг. за добу. Виявлено, що в природне середовище кадмій надходить пере­важно в результаті антропогенної діяльності — під час видобуван­ня й переробки металоносних корисних копалин, згорання деяких палив, спалювання побутових відходів на звалищах, а також із промисловими стічними водами. Потрапляючи в ріки, кадмій далі виноситься в море, де накопичується в морських рослинах, планк­тоні, кістках риб.

Ртуть (Нg) є дуже отруйною речовиною. Особливо токсичними є органічні сполуки ртуті: метилртуть, етилртуть тощо. В організмі людини, потрапляючи в кров, ртуть циркулює і, з'єднуючись з білками, частково відкладається в пе­чінці, селезінці та тканинах мозку. Особливо небезпечні сполуки ртуті для грудних дітей. Характерні ознаки ртутного отруєння — поява по краях ясен синьо-чорної смуги, зниження працездатності, поганий сон, послаб­лення нюху, головний біль, тремтіння пальців. Ртуть, що потрапила в організм внаслідок разового отруєння, виводиться сечогінними засобами дуже повільно – протягом трьох-чотирьох місяців. До впливу існуючих у природі здавна токсичних ре­човин усі організми були еволюційно підготовлені, бо пристосову­валися тисячі й тисячі років. А до дії нових, які людство почало у великих кількостях продукувати протягом останніх десятиріч, еко­системи еволюційно не встигли підготуватися. Ці нові токсичні речовини, що раніше не існували в природі, чужі всьому живому за своєю фізико-хімічною структурою. Вони не можуть перероб­лятися, розкладатися, окислюватися організмами. Їх дія, а також вплив різних нових фізичних випромінювань, шумів, вібрацій призвели до виникнення невідомих раніше в природі генетичних, токсикологічних, алергічних, ендокринних та інших захворю­вань.

Такими небезпечними новими токсичними речовинами є:

● поліхлоровані біфеніли (ПХБ),

● полібромовані біфеніли (ПББ),

● поліциклічні ароматичні вуглеводні (ПАВ), яких нині виробляється близько 600 видів,

● вінілхлориди (містяться в різних плівках, поліетиленових упа­ковках та трубах, пластиках).

 

9.3 Методи визначення якості та обсягу забруднень

Для визначення ступеня забруднення довкілля та впливу того чи іншого забруднювача (полютанта) на біоту й здоров'я люди­ни, оцінки шкідливості забруднювачів, проведення екологічних експертиз стану середовища або окремих об'єктів чи районів нині в усьому світі користуються такими поняттями, як:

● гранично допустимі концентрації шкідливих речовин (ГДК),

● гранично допустимі викиди (ГДВ) забруднювачів,

● гранично допустимі екологічні навантаження (ГДЕН),

● максимально допустимий рівень (МДР),

● кризисні екологічні ситуації (КЕС),

● санітарно-захисні зони (СЗЗ) тощо.

Гранично допустимі концентрації встановлюються головними санітарними інспекціями в законодавчому порядку або рекомендуються відповідними установами, комісіями на основі результатів складних комплексних наукових досліджень, лабораторних експе­риментів, а також відомостей, одержаних під час і після різних аварій на виробництвах, військових дій, природних катастроф (ви­вержень вулканів, землетрусів, великих пожеж, падіння метеори­тів) з використанням матеріалів тривалих медичних обстежень людей на шкідливих виробництвах у хімічних та ливарних цехах, на АЕС, у шахтах, кар'єрах. У колишньому СРСР Головною сані­тарною інспекцією Міністерства охорони здоров'я СРСР були встановлені два нормативи ГДК, якими ми користуємося й нині:

• максимальна разова ГДК, яка викликає рефлекторні реакції у людини (запах, тепло, світло тощо) внаслідок 20-хвилинної дії на людину;

• середньодобова ГДК, яка не має шкідливого впливу на людину у разі тривалої дії.

В Україні стан довкілля нині контролюється кількома відом­ствами. Основний контроль здійснюють Міністерства охорони здо­ров'я та природи, санітарно-епідеміологічні служби, республікан­ська гідрометеослужба та її відділи в районах і областях. Допо­міжний екологічний контроль здійснюється службами міністерств комунального господарства, рибнагляду, геології, товариства охо­рони природи, «зеленими» службами Управління екологічного мо­ніторингу Міністерства охорони навколишнього природного се­редовища.

В основу нормування всіх забруднювачів покладено визначен­ня ГДК у різних середовищах. За основу приймають найнижчий рівень забруднення, який ґрунтується на санітарно-гігієнічних нормах.

Слід зазначити, що ГДК забруднювачів у нормативах різних країн часто різняться, хоча й незначно.

Вважається, що ГДК полютанта – це такий його вміст у при­родному середовищі, який не знижує працездатності та самопо­чуття людини, не шкодить її здоров'ю в разі постійного контакту, а також не викликає небажаних (негативних) наслідків у на­щадків.

Під час визначення ГДК враховують не лише ступінь впливу забруднювачів на здоров'я людини, але й їх дію на диких та свій­ських тварин, рослини, гриби, мікроорганізми й природні угрупо­вання в цілому.

Результати найновіших досліджень свідчать, що нижніх без­печних меж впливів канцерогенів і іонізуючої радіації не існує. Будь-які дози, що перевищують звичайний природний фон, є шкід­ливими.

За наявності в повітрі чи воді кількох забруднювачів їх сумар­на концентрація не повинна перевищувати одиницю. Приблизний розрахунок можна зробити, користуючись формулою:

С₁/ГДК₁+С₂/ГДК₂+...С/ГДК= 1,

де С₁, С₂, Сз... С — фактичні концентрації забруднювачів, мг/м³;

ГДК₁, ГДК₂... ГДК – ГДК забруднювачів, мг/м³.

Дуже шкідли­вою є сумарна дія таких полютантів, як сірчистий газ, діоксид азоту, фенол, аерозолі, сірчана кислота та фторид водню.

Для визначення максимальної разової ГДК використовуються різні високочутливі тести, за допомогою яких виявляють мінімаль­ні впливи забруднювачів на здоров'я людини у разі короткочасних контактів (виміри біопотенціалів головного мозку, реакція ока то­що). Під час визначення тривалих впливів забруднювачів (токсикантів) проводять експерименти на тваринах, використовують да­ні спостережень під час епідемій, аварій, додаючи до певного порогового впливу коефіцієнт запасу, що знижує шкідливу дію ще в кілька разів.

Для різних середовищ значення ГДК одних і тих же токсикантів різняться. Різні також максимальні разові й середньодобові ГДК тих самих забруднювачів.

Під час визначення ГДК речовин природних вод вони поділя­ються на ГДК вод господарсько-питного користування та ГДК вод рибного господарства (тут теж ГДК тих самих речовин мають різні значення).

У ґрунтах ГДК речовин визначають переважно для орного ша­ру. Речовини не повинні шкідливо впливати на якість вирощува­ної людиною для споживання продукції, а також на здатність ґрунту самоочищатися, нормально функціонувати. Останнім ча­сом дедалі більше робиться розрахунків ГДК для продуктів хар­чування.

Для всіх об'єктів, які забруднюють атмосферу, розраховують і встановлюють норми на ГДВ.

Гранично допустимі викиди – це кількість шкідливих речовин, яка не повинна перевищуватися під час викиду в повітря за одиницю часу, щоб концентрація забруд­нювачів повітря на межі санітарної зони не була вищою від ГДК

З метою контролю за якістю газодимових викидів підприємств проводиться інвентаризація джерел забруднення атмосфери для кожного підприємства, а також екологічна паспортизація всіх об'­єктів, які забруднюють довкілля.

Санітарно-захисні зони — це ділянки землі навколо підпри­ємств, які створюють з метою зменшення шкідливого впливу цих підприємств на здоров'я людини.

Їх розташовують з підвітряного боку підприємств і засаджують деревами й чагарниками. Вони ма­ють вигляд парків чи лісопарків. У цих зонах можна розміщувати адміністративно-службові приміщення, склади, гаражі, депо, лаз­ні, торгові центри.

Залежно від шкідливості забруднювачів, що викидаються, й можливості їх очистки кожне підприємство відносять до того чи іншого класу шкідливості. Відповідно до цього за розмірами роз­різняють п'ять класів СЗЗ:

1-й – 1000 м; до першого класу належать такі виробництва, як хімічні, наф­топереробні, паперово-целюлозні та металургійні комбінати, алю­мінієві та мідеплавильні заводи;

2-й – 500м; до другого – цементні, акумуля­торні, гіпсові, вапнякові та азбестові заводи,

3-й – 300м; до третього – керамзитові, скловатові заводи, ТЕЦ, заводи залізобетонних виробів, асфальтобетонні, кабельні, брикетні;

4-й – 100м; до четвертого – підприємст­ва металообробної промисловості, машинобудівні заводи, електро­промисловість;

5-й – 50м; до п'ятого – підприємства легкої промисловості, консервні, електролампово-ліхтарні заводи тощо.

Санітарно-захисні зони не повинні використовуватися для роз­ширення виробництва, розміщення шкіл, зон відпочинку, лікарень. Ці зони мають бути озеленені й упорядковані. Нині під час плану­вання міст зеленим зонам і СЗЗ приділяється особлива увага: не менше 50 % території міста мусить бути зеленою, а ширина СЗЗ збільшується до 5-10 км, причому в цих зонах висаджують пере­важно пилостійкі дерева та дерева, що мають бактерицидні влас­тивості (біла акація, береза, канадська тополя, шовковиця, дуб, грецький горіх, сосна, піхта, бузина, золотиста смородина, дрібно­листа липа та ін.).

Під час оцінки екологічних ситуацій з складання екологічних карт користуються такими поняттями, як екологічне навантажен­ня, рівень техногенного навантаження.

Розрізняють кілька видів екологічних ситуацій:

Критичні. Прикладом кри­тичних екологічних ситуацій можуть бути 30-кілометрова зона ЧАЕС, райони Аральського та Азовського морів, міста Нижній Та­гіл, Ангарськ, Єреван, Кемерово, Дніпродзержинськ, Донецьк, Лисичанськ, Луганськ.

Складні. Складні екологічні ситуації мають міста Київ, Кривий Ріг, Чернівці, Нікополь, Одеса, Ялта, Львів та більшість обласних центрів України. Для районів критичних і складних еко­логічних ситуацій характерні дуже високий рівень індустріаліза­ції, велика щільність населення, найбільша інтенсивність транс­портних засобів порівняно з іншими зонами, найвищий ступінь забрудненості природного середовища – 70%, що межує з смертельними для біосфери й є загрозливим для здоров'я людини.

Перехідні. Перехідні екологічні ситуації характерні для районів з мен­шим ступенем забруднення довкілля (50-60 %), але з виснажени­ми, вичерпаними природними ресурсами (Придніпров'я, Приаралля, Прибайкалля, Кіровоградщина, Харківщина). Райони мають стан, близький до загрозливого.

Прості (початково-негативні). Прості екологічні ситуації мають райони з напіввиснаженими природними ресурсами й частково (20-40%) забрудненим при­родним середовищем (Полісся, Карпати).

Ступінь забрудненості довкілля розраховують, виходячи з да­них про стан забруднення атмосфери, ґрунтів і природних вод, стан здоров'я людей, здатність екосистем до самовідтворення, особ­ливості біопродукції. Спеціалісти вважають, що в наш час найбруднішими ареалами на планеті є місця великого скупчення людей, тобто – найбільші міста світу (Нью-Йорк, Мехіко, Токіо, Шанхай, Лос-Анжелес), а також райони з найвищим розвитком промисловості, де розвинені металургія, коксохімія, хімічне виробництво, нафтопереробка, будіндустрія, транспорт, енергетика.