Форми виховання. Колектив як форма виховання

Поняття «форма» означає зовнішній вигляд, обрис. Форма виховання — це зовнішнє виявлення процесу виховання. Якщо зміст процесу виховання вказує на те, що є, то форма — у якому вигляді проявляється. Звісно, зміст викликає зміну форми і навпаки. Зміст формується, форма наповнюється змістом. Провідна роль належить змісту.

Зміст виховного процесу, як вже відомо, складають якості і властивості соціально активної особистості, яка в своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими і культурно-національними цінностями. В практичній педагогічній діяльності цей зміст втілюється в конкретну організацію, яка повинна йому відповідати. Невідповідність між змістом і формою, формою і змістом гальмує розвиток виховного процесу.

Групова форма організації виховання у школі одержала назву колективної. Колектив (від лат. collectivus — збірний) — група людей, об'єднаних спільною метою і соціально значимою спільною діяльністю. Спільна діяльність є формою задоволення різних потреб людини. Так, у соціальній сфері зародились общини, громади, сходи, козацькі круги, сім'я; виробничо-економічній — бригади, трудові об'єднання, кооперативи; суспільно-політичній — гуртки, союзи, фонди, партії, громадські організації; культурно-спортивній— клуби, гуртки за інтересами, товариства, команди, ансамблі; релігійній — монастирські братії, приходи, собори тощо.

Більшість людей входить до тих чи інших об'єднань, які є фактично колективами. У цьому розумінні колектив є явищем нормального сукупного людського співіснування, формою ділової і товариської взаємодії, досягненням людської цивілізації. Колективність — якість людини, яка проявляється в її здатності до взаєморозуміння, взаємодії, прояві солідарності, взаємодопомоги, відповідальності. Світове розуміння колективності — загальнолюдська солідарність.

66. Колектив і особистість. Педагогічне управління колективом.

В умовах демократизації виховання, дотримання прав і свобод людини питання про взаємини колективу й особистості набуває особливої гостроти. Протягом багатьох десятиліть вважалося, що особистість повинна безумовно підкорятися колективу. Тотальна колективізація особистості спричинила втрату нею індивідуальності, набуття положення «гвинтика». Сьогодні вітчизняна наука, опираючись на глибинні філософські концепції людини і досвід світової педагогічної думки, шукає нові рішення проблеми формування особистості учня шляхом впливу на колектив.

Кожна людина більшою чи меншою мірою прагне самоствердитися в колективі, посісти в ньому найзручніше місце. Проте процес включення її в систему колективних взаємин складний, неоднозначний і глибоко індивідуальний. Школярі, майбутні члени колективу, відрізняються один від одного станом здоров'я, зовнішністю, рисами характеру, ступенем товариськості, знаннями, уміннями, багатьма іншими рисами і якостями. Тому вони викликають неоднакову реакцію з боку товаришів і по-різному входять до системи колективних відносин. Суттєво залежить входження особистості в колектив від її індивідуального соціального досвіду, який визначає характер суджень учня, систему його ціннісних орієнтацій, лінію поведінки. Цей досвід може відповідати, а може й не відповідати судженням, цінностям і традиціям поведінки, які склалися в колективі. Там, де ця відповідність має місце, включення особистості в систему відносин колективу значно полегшується. У випадках, коли у вихованця досвід інший (вужчий, бідніший або, навпаки, багатший, ширший, ніж досвід соціального життя колективу), йому важче встановити взаємини з ровесниками. Особливо складним виявляється його становище, коли індивідуальний соціальний досвід суперечить цінностям, прийнятим в даному колективі. Сутичка протилежних ліній поведінки тут неминуча і призводить здебільшого до різних наслідків.

Характер взаємин особистості і колективу зумовлений не лише якостями особистості, а й особливостями колективу. Одноманітність діяльності й вузький діапазон соціальних ролей у колективі, бідність змісту й одноманітність організаційних форм спілкування між членами колективу, недостатня взаємокультура сприймання, невміння бачити в іншому те цікаве і цінне, що заслуговує на увагу, — все це негативно впливає на встановлення нормальних відносин з тими, хто до нього входить.

Науковими дослідженнями відкрито три найпоширеніші варіанти розвитку взаємин між особистістю і колективом: 1) особистість підкоряється колективу (конформізм); 2) особистість і колектив знаходяться в оптимальних взаєминах (гармонія); 3) особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм).

67.Позашкільні форми виховання.

Виховання учнів не обмежується формами, які використовуються в школі. Традиційний шкільний колектив, основним структурним компонентом якого є клас, не може забезпечити умов для засвоєння учнями всього багатства соціального досвіду, усунути ізоляцію між класами і різними віковими групами, позбавити внутрішньоколективні відносини одноманітності й обмеженості. Тому виховання продовжується і розширюється поза межами школи за допомогою форм різнопланової діяльності, які сприяють розв'язанню цих проблем.

Позашкільні форми виховання — це форми організації різноманітної суспільно корисної діяльності, яку проводять сьогодні дитячі і молодіжні організації, об'єднання, товариства. Специфікою сучасних позашкільних форм є те, що вони створюються на добровільних началах, охоплюють учнів різного віку, мають органи самоврядування, реалізують широкий спектр діяльності, в процесі якої розширюються пізнання учнів, їх спілкування, здійснюється самовираження, самоутвердження особистості.

В Україні скаутська організація мала назву «Пласт». Пласт заснували у західному регіоні в 1911 році Олександр Тисовський, Петро Франко, Іван Чмола та ін.

Відновлений Пласт поступово поширюється по всій території країни.

Головна мета Пласту — патріотичне виховання. Юнак у Пласті вчиться любити Україну, працювати, жити, ризикувати для неї своїм життям. Пластуючи, він стає громадянином сильним духом, тілом, розумом.

Пласт має структуру вікового поділу скаутів:

1) дітей 7-11 років (новаки і новачки);

2) підлітки і юнаки 12-17 років (юнаки і юначки);

3) молодь від 18 до ЗО років (старше пластунство);

4) дорослі, що пройшли пластове загартування (пластивий сеніорат);

5) батьки дітей і молоді (пластприят).

Скаути поділяються на загони або групи, в яких працює 6-8 пластунів. На чолі загонів, груп стоять дорослі лідери — командири. Якщо скаутів у загоні багато, то його очолює рада командирів на чолі з старшим командиром (лідером). У дорослих керівників існує своя ієрархія (скаутери, скаутмайстри) — ті, хто пройшов у дитинстві та юнацтві всі ступені скаутингу. Головне, щоб дорослі вели скаутський спосіб життя, були зразком для підопічних.

Пластова діяльність складається з пластових сходин; пластових таборів; пластових мандрівок і прогулянок; пластових свят, зустрічей, поїздок; пластових проб та іспитів умілостей.

Скаутські ідеї лежать в основі таких нових дитячо-юнацьких організацій, як УКР — Українська козацька республіка (Козачата), СМОУ — спілка молодіжних організацій України, «Січ», «Спадщина», «Сузір'я», «Сокіл», «Діти Гіпократа», «Берегиня», «Барвіночки», підприємницько-молодіжні об'єднання, клуби за прихильністю та ін. У них школярі задовольняють свої потреби, інтереси, запити, розвивають індивідуальні здібності, всебічно виховуються.

68.Поняття технології виховання. Комплексний підхід до виховання

Слово «технологія» (від гр. techne — мистецтво, майстерність; logos — наука) у виробничому процесі означає систему запропонованих наукою засобів, способів і алгоритмів, застосування яких забезпечує наперед визначені результати діяльності, гарантує отримання продукції заданої кількості і якості. Технологія базується на науці. Всі сучасні виробництва основуються на технологіях.

Термін «технологія» у педагогіку ввів А.С. Макаренко. Він вважав, що справжній розвиток педагогічної науки пов'язаний із її здатністю «проектувати особистість», тобто чітко передбачати ті її якості і властивості, які мають сформуватися у процесі виховання. Визначеність цілей дає можливість перейти до чіткої технології виховання.

Технологія виховання — це строго обґрунтована система педагогічних засобів, форм, методів, їх етапність, націленість на вирішення конкретного виховного завдання. Кожне завдання має адекватну технологію виховання. Зміна завдання веде до зміни технології.

Проблема не тільки в тому, що більшість педагогів ще не відійшла від інтуїтивного вирішення виховних завдань, а й у складності процесу виховання. На відміну від виробничих процесів, які мають послідовні операції, у виховному процесі якості особистості формуються не послідовно, а комплексно. Не можна сформувати особистість зусиллями різних вихователів, які володіють окремими «технологічними операціями». Особистість може створити тільки особистість. Тому вихователь, спираючись на загальну технологію, повинен вести виховний процес з початку і до кінця. Звісно, при цьому він завжди буде проявляти індивідуальну майстерність.

У практичній технології ідея цілісності виховного процесу реалізується шляхом комплексного підходу. Комплексність — це єдність цілей, завдань, змісту, методів і форм виховного впливу і взаємодії. Комплексний підхід до виховання виконує одночасно декілька функцій:

1) орієнтує побудову системи виховання на цілісну особистість, а не на окремі її якості;

2) сприяє всебічному розвитку особистості, який є результатом комплексного вирішення виховних завдань;

3) сприяє гармонійному розвиткові особистості шляхом здійснення єдності і взаємозв'язку всіх напрямів сучасного виховання, їх певного співвідношення

4) сприяє ефективності виховання: одночасне вирішення не однієї, а декількох виховних завдань, природно, піднімає його результативність.

Сучасні технології виховання реалізують основні функції комплексного підходу шляхом:

1. Впливу на свідомість, почуття і поведінку вихованців.

2. Органічного поєднання виховання (зовнішнього педагогічного впливу) і самовиховання особистості.

3. Єдності та координації виховних зусиль усіх соціальних інститутів і об'єднань, які займаються вихованням: сім'ї, школи, колективів і груп, засобів масової інформації, літератури, мистецтва, органів правопорядку та ін.

4. Використання системи конкретних виховних справ, які одночасно вирішують завдання інтелектуального, фізичного, патріотичного, морального, естетичного й екологічного виховання в єдиному виховному процесі.

5. Системного підходу до процесу виховання — послідовності і супідрядності всіх компонентів виховання, їх взаємозв'язків і взаємовпливу.

6. Урахування зовнішніх і внутрішніх факторів, які сприяють чи перешкоджають одержанню найоптимальніших результатів виховної роботи.

69. Учитель – основна постать педагогічного процесу. Педагогічна майстерність, її елементи

Педагог – це фахівець, який має спеціальну підготовку і професійно провадить навчально-виховну роботу в різних освітньо-виховних системах.
Педагогічна діяльність – це діяльність педагога в навчально-виховному процесі, спрямована на формування і розвиток особистості вихованців.
Ефективність процесу виховання багато в чому залежить від дій педагога – суб'єкта педагогічного процесу, тобто вихователя, який безпосередньо й багатогранно впливає на кожний його компонент. Головне – педагог повинен зробити вихованця центральною постаттю цього процесу, його активним, свідомим, повноправним та самостійним учасником. Завдання вихователя полягає в тому, щоб формувати у вихованця мотивацію, навички та вміння самовдосконалення, озброїти його ефективною методикою, прищепити почуття суб'єктності в педагогічному процесі. Впоратися з цим дуже складним завданням може тільки справжній майстер своєї справи.

Щоб проаналізувати складові педагогічної майстерності, слід чітко визначити структуру діяльності педагога, яка включає низку взаємозумовлених компонентів.

• Діагностична діяльність пов'язана з вивченням індивідуально-психічних особливостей і вихованості учнів, виявленням і визначенням рівня їхньої загальної освіти й духовності, навичок і вмінь, необхідних для ефективної професійної та повсякденної діяльності. У зв'язку з цим діагностика індивідуально-психічних особливостей набуває важливого значення. Безперечно, для цього вихователь повинен досконало володіти технологією і процедурою вивчення індивідуально-психічних особливостей вихованців, вмінням ставити обгрунтований діагноз на основі цих досліджень. Отже, він водночас повинен бути психологом-дослідником і мати для цього відповідні навички та вміння. Окрім цього, така робота потребує від нього високих духовних якостей.

• Орієнтовно-прогностична діяльність полягає в умінні педагога визначати конкретні цілі, зміст, методику виховної діяльності, передбачити її результати на основі знання рівня індивідуальної підготовленості окремих вихованців, злагодженості та згуртованості колективу. Він спочатку ставить діагноз, а потім визначає конкретні орієнтири для формування і розвитку особистості кожного вихованця і всього колективу.

• Наслідком цієї діяльності є конструктивно-проектувальна,яка передбачає постійне вдосконалення педагогом методики проведення різних навчально-виховних заходів. Характер використаних методів і конкретна методика насамперед залежать від результатів попередніх дій. Але в будь-якому разі ця діяльність потребує від нього психолого-педагогічного мислення, педагогічної спрямованості, ініціативи, творчості, володіння багатим арсеналом організації виховних заходів і глибоких психологічних та педагогічних знань.

• Після цього обов'язкова організаційна діяльність. Від умілого планування навчально-виховної роботи і визначення оптимальних шляхів її реалізації, обгрунтуваності конкретних заходів залежать перебіг педагогічного процесу та його конкретні результати.

• Практичне здійснення конкретних педагогічних заходів передбачає наявність у вихователя навичок і вмінь їх проведення, ефективних педагогічних майстерність»).

70. Педагогічне спілкування. Культура педагогічного спілкування

Педагогічне спілкування — це система органічної соціально-психологічної дії учителя-вихователя і вихованця в усіх сферах діяльності, що має певні педагогічні функції, спрямоване на створення оптимальних соціально-психологічних умов активної та результативної життєдіяльності особистості.

Оптимальним треба вважати таке спілкування педагога з вихованцями у процесі навчально-виховної роботи, яке створює найбільш сприятливі умови для розвитку позитивної мотивації у навчальній діяльності, для соціально-психологічного розвитку дитини, забезпечує сприятливий емоційний клімат у всіх сферах діяльності, ефективне керівництво соціально-психологічними процесами в учнівському колективі та дає змогу максимально використовувати особистісні якості вихованців.

Професійне педагогічне спілкування — це взаємообумовлений процес рольових ігор учителя-вихователя і вихованців. Якщо для педагога спілкування є передусім видом професійної діяльності, то для учня — це вид повсякденної життєдіяльності. Тому, спілкуючись з учнями, педагог не тільки взаємодіє з вихованцем, він повинен залишатися одночасної поза ним, бо йому треба спостерігати, аналізувати, коригувати, приймати рішення та ін.

Виділяють також певні умовні категорії спілкування: діяльність, взаємодію, взаємостосунки, суспільні стосунки, взаємооцінку.

Педагогічне спілкування — це спілкування педагогів з учнями у всіх ситуаціях шкільного життя. Воно може мати форму розпорядження, інструкції, поради, запланованої бесіди або спонтанної розмови, зауваження, питання, відповіді на питання тощо. Педагогічне спілкування має надзвичайно велике, часом вирішальне значення у виховному процесі. Це пояснюється тим, що крім ділової інформації воно завжди — явно чи приховано — містить оцінку поведінки і особистісних якостей учня.
Роль педагогічного спілкування серед інших компонентів процесу виховання історично зростає. Зараз педагог не може розраховувати на успіх, якщо він власною манерою спілкування викликає негативні емоції

Педагогічне спілкування не просто обслуговує навчально-виховну діяльність; воно відіграє велику самостійну роль і є найважливішим фактором виховання. Позитивне ставлення педагога до вихованця, яке може бути передано словами, підтекстом, інтонацією і мімікою, створює для останнього загальне комфортне відчуття і позитивне ставлення до окремих навчальних предметів.
Більшість дефектів спілкування можна об'єднати назвою “педагогіка покарань” або “караюча педагогіка”, тому що вони походять від багатовікової психологи виховання, яке переважно базувалось на покараннях. Покарання стали своєрідним безумовним рефлексом, автоматичною реакцією педагогів на невиконання вихованцями їхніх вимог. Оскільки фізичні покарання стали в сучасному суспільстві неможливими, “караюча педагогіка” користується мовними засобами. Педагоги здебільшого не усвідомлюють, що багато їх звичних звертань до учнів є формулами “караючої педагогіки”, різновидами покарань. З іншого боку, учні це завжди добре відчувають. Стиль педагогічного спілкування може бути дуже різноманітним: спокійним, емоційно насиченим, жвавим, гумористичним, діловим, сухуватим тощо, але він має бути позбавлений стереотипів “караючої педагогіки”.
На фоні “педагогіки покарань” проявляються й індивідуальні недоліки педагогічного спілкування, що пов'язані з особливостями темпераменту, характеру, педагогічних переконань, життєвого досвіду педагога. Найгострішими моментами виступають педагогічні конфлікти. Найчастіше вони починаються з невиконання учнями якихось вимог, а потім переходять у “конфлікти відносин”, коли сама конфронтація підтримує конфлікт незалежно від причин його виникнення. Швидкому подоланню конфліктів найбільшою мірою заважає настанова педагогів на підтримку “честі мундира” і непоступливість, яка є похідною від загальної “конфліктної культури”.
Розвиток гуманного спілкування потребує не тільки загальної переорієнтації педагогів, але й пошуку спеціальних форм, технологічних елементів “погладжувального” спілкування. Такі елементи можна побачити, наприклад, у практиці В.О. Сухомлинського, Ш.О. Амонашвілі, Ю.М. Честних.
Важливим засобом гуманізації спілкування є володіння педагогом власним голосом, технікою мовлення.

 

71.Педагогічна діяльність В.О.Сухомлинського

 

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по 1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних наук.

В. Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання,головною метою є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В. Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Одна з його фундаментальних ідей звучить так: навчання повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В. Сухомлинського є її гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір, любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В. Сухомлинського відведено проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі.

Важливу роль В. Сухомлинський відводить естетичному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

В. Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте, досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

У виховній роботі важливо і зміст матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поводження. Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя.

72. О.Духнович як педагог і просвітник.

У другій половині XIX – на початку XX століття в Україні на проблемах освіти й виховання зосереджували свою увагу майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Тарас Шевченко (1814-1861) обстоював право на навчання дітей рідною мовою, підготував і видав «Букварь южнорусский» (1861). Сподівався, що народна школа сприятиме поліпшенню життя народу, його пробудженню. Школа, на думку поета, має бути доступною для всіх, задовольняти потреби свого народу і діяти на основі народності. Тут діти повинні отримати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надає особистості вчителя – добрій, високоморальній людині, носієві духовності.
Боротьбу Т. Г. Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітники М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко та інші. їхня творчість є основою української педагогіки.

Закарпатський педагог Олександр Духнович (1803-1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії працював домашнім учителем, викладачем гімназії, служив священиком – будив думки про необхідність поширення освіти як основи духовного життя. Він стверджував, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання. Людина без виховання, на його думку, подібна до землі, на якій зростає бур'ян. О. В. Духнович стояв на позиціях традиційного українського просвітництва, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно вдосконалити суспільство. Вершина його педагогічної творчості – перший підручник з теорії та практики навчання й виховання молоді «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (1857), який відіграв важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи.

73. Педагогічна спадщина А.Волошина

До плеяди відомих українських педагогів першої половини ХХ століття відносимо Августина Волошина – визначного вченого, громадського, культурного й церковного діяча Закарпаття, президента Карпатської України, який усю свою творчу спроможність віддав українському народові, його духовним устремлінням до кращої долі, свободи і щастя.

Августин Волошин народився в с. Келечині нинішнього Міжгірського району Закарпатської області в висококультурній сім’ї сільського священика в 1874 році, а помер у 1945 році в Москві, у лефортовській в’язниці НКВС.

Розквіт педагогічного таланту Августина Волошина припадає на першу половину ХХ сторіччя. Він писав і за власні кошти видавав для дітей Закарпатського краю підручники для початкових та горожанських шкіл, а також для гімназії та учительської семінарії педагогічні часописи, газети. Його науково-педагогічні видання служили поширенню освіти і культури закарпатців. Назвемо лише окремі видання підручників: «Методическая Грамматика карпаторусского языка для народных школ», «Азбука»,"Педагогіка і дидактика для учительських семінарій", "Педагогічна телеологія", «Педагогічна психологія».

Педагогічні погляди А. Волошина формувалися на основі досягнень передової європейської педагогічної думки XIX—XX ст. Його педагогічна концепція максимально наближувала процес навчання та виховання до життя, поєднувала моральне, духовне і фізичне виховання, обстоювала трудове виховання. Він визначав п’ять основних чинників виховання: сім’ю, школу, державу, церкву і вихователя. Значну увагу приділив А. Волошин соціальному вихованню, яке так само покликане ширити культуру, нести світло знань і добра в усі куточки людського життя.

Як людина широкого наукового кругозору, А.Волошин подає огляд еволюції людства, аналізує місце і роль в історичному процесі соціальних проблем і доводить, що людське суспільство зазнає поступових змін, які зумовлюють різні ступені культурного середовища. Вищим досягненням він вважає християнську культуру, яка розбиває "інститути рабства, нерівності і несправедливості".

А. Волошин розглядає кілька напрямків соціального виховання. Серед них на перше місце ставить школи праці. Спираючись па дослідження вчених Німеччини і Данії, де успішно діяли школи праці, автор знайомить педагогів Закарпаття з досвідом їх роботи, робить теоретичні узагальнення і дає певні рекомендації. Узагальнюючи досвід роботи ряду шкіл країн Західної Європи, автор твердить, що підтримання порядку в школах має бути спільним завданням учителів і учнів. Учителі повинні вчити учнів дотримуватись порядку, привчати їх до самостійності, поважати дисципліну. Чим більше довіряти учням, тим більше має бути користі від самоврядування. Цей важливий висновок А.Волошина в наші дні знаходить свій прояв у принципах педагогіки співробітництва.

Спостерігаючи за ситуацією в Україні, Августин Волошин наголошував на значущості та необхідності створення спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, в яких не лише захищають дітей, але і навчають та виховують їх, готують до життя в суспільстві, сприяють їх соціалізації.

Вчений узагальнив досвід роботи спеціальних установ, які мають справи не просто з бідними дітьми, але ще й з вадами здоров'я — це спеціальні заклади для хворих дітей, притулки для сиріт, патронажні школи і т.д. У Закарпатті існували такі заклади, але в дуже малій кількості.

А.Волошин разом із дружиною І.Петрик організували в Ужгороді будинок-притулок для сиріт, під який віддали свій власний будинок. У роботі цього закладу на практиці втілювалися актуальні соціально-педагогічні ідеї, про які писав А.Волошин. Вони творчо поєднувалися з традиціями української народної педагогіки, патріотичним та моральним вихованням.